Висловлювання про мову

Люди говорять різними мовами. Пх нараховується приблизно 6 тисяч. На шкода, філологи попереджають, в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вимеруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова, це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. Праворуч до того, що 95% тихий шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4% людства.

Дейвід Кристал, один з світових експертів із питань мов, яка написала книжку «Мовна смерть» вважає, що мовна різноманітність це унікальна річ, й втрата кожної мови, збіднює наш світ.

Мовна різноманітність — це еквівалент людської різноманітності. Людство зазнало такого успіху на цій планеті, завдяки бо воно та спроможне пристосуватися до найрозмаїтіших обставин. Гадаю, що мова, це інтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Дуже важливо, щоб наш розум раз в раз працював, й один шлях, яким можна це здійснити є через мову — це подивитися, як кожна мова по різному охоплює бачення світу. Коли разу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.

21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде свято — до календарів усього світу воно та ввійшло лише у 1999 році. І в Україні воно та також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть. Де й коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?

історія свята, на шкода, має дуже трагічне початок. Себто, святкуємо ми цей день із присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в стране бенгальської мови. Відтоді цей біля Бангладеші ставши днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було б запроваджено Міжнародний День рідної мови, а починаючи із 21 лютого 2000 року, цей день відзначають й в нас.

На шкода, ми маємо дуже трагічні паралелі із нашою історією. Тільки якщо про події в Бангладеші ми уже знаємо добро, то про події із нашої історії нам доводитися ще багато чого розповідати й відкривати. 1951 року студенти Харківського університету виступили проти складання іспитів російською мовою. 33 найактивніших розстріляли, 800 репресували. Отож, чи ми святкуємо, чи ми тризнуємо — це, мабуть, риторичне запитання ініціативою відзначати свято рідної мови вийшли у Львові ще 1998;го році. Тоді Ірина Фаріон разом зі студентами Інституту архітектури Львівської політехніки до Дня української писемності, що відзначається 9 листопаду, в День Нестора-літописця, організували першу виставку плакату на задану тему «Передамо нащадкам наш скарб — рідну мову''.

І цого року, готуючись до Дня рідної мови також силами студентів Львівської політехніки були виготовлені тематичні плакати й розклеєні по місту. Однак цого разу виставка студентських плакатів, спрямованих проти засилля російської мови, був піддана критиці із боці Російського молодіжного братства, яку звинуватило організаторів у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. До кого насамперед виставка звернена — до національних меншин чи російськомовних українців, чи загалом до всіх громадян України? Ми сповідуємо дуже просту ідеологію — ідеологію твердого егоїзму. Не апелюємо до собі, бо нічого ціннішого для кожної людини, ніж вон сама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тихий, співуче, 3,5 мільйонів українців, котрі назвали собі українцями, але й за рідну мову визнали мову російську.

Ірина Халабуда Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, які досліджують ситуацію на пострадянському просторі. З якого діва ця мова продовжує де-факто залишатися упослідженою в незалежній Українській державі? Чому в медіа-просторі абсолютно домінує зовсім інша мова? На які підставах тихий, хто віддає перевагу всьому українському, їхні опоненти досі лають «українськими націоналістами», вживаючи цей термін у негативному сенсі? І так далі.

Більше того: у сфері мовних проблем чимало загадок й для частини українських громадян. Особливо тихий, хто вірить цифр, якими маніпулюють певні видання та автори. Від й відбувається зміщення зрозуміти, яку резонує за межами України. Тім годиною наука дає недвозначні факти і оцінки чинної в Україні мовно-культурної ситуації. Сергій Грабовський.

Тім годиною наукові дані - й статистичні, й соціологічні - говорять зовсім інше. За вислідами Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських громадян назвали українську своєю рідною мовою. А результатами всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом «Демократичні ініціативи» й Центром «Соціс», 56% респондентів розмовляють удома переважно українською.

Меншу кількість тихий, хто спілкується російською, порівняно з тими, хто визнав її рідною, етнопсихологи пояснюють передусім силою звички, Яка лишилася у багатьох із радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей — адже саме це, на думку науковців, й позначає поняття «рідна мова».

Полишимо осторонь запитання, Яка частина громадян України назвала б рідною мовою українську, якби, скажімо, україномовні книжки завдяки розумній податковій політиці уряду сягали б не 5% обсягів українського ж книжкового ринку, як тепер, а хоча б 50%, не кажучи уже про 67,5%, що було б б цілком логічним. Іван Дзюба Права людини і права нації - єдина й неподільна проблема. Дрібнити її на «пріоритети» — таке ж саме безглуздя, як дрібнити права людини на окремі із цих прав й їхнього ставити наріжним каменем будови свободи. Примусова національність так ж огидна, як й примусовий шлюб. Можеш зрікатися націй, до якої очужів, чи просто тихо і спокійно відійти в бік. Можеш долучитися до іншої нації, якої покохавши, чи в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше. Алі при цьому не напускай ідеологічного туману, чи чесний. Не запевняй, що ти належиш уселюдськості. Ті належитимеш до конкретної нації, суспільства, держави.

Найбільш фальшивим із всіх «общєчєловєков» Мені видаються наші укра-їнські російської «закваски». Вони тих ж сам «русотяпи», лише із трохи «благороднішою» фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності й до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства в світло російської культури, але й без справжнього укорінення у ній й без життєвого зобов’язання перед нею. Зате із деякою «припудреністю» приблизними поняттями із євроатлантичного світу.

А світи інших культур «общєчєловєку» такі ж чужі і далекі, як й будь-якому «русотяпу». Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а чи не на засвоєнні - на відштовхуванні від українства. Від саме в цьому й полягає зловредність «общєчєловєка». Він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого. Він топче слабшого в ім'я свого «общєчєловєчєства».

Році у вісімдесят іншому у Львові виходила молодіжна газета, Яка називалася «Ленінська молодь» І працювали в ній того годину нині славні й відомі письменники й поети, а тоді - журналісти-початківці. Серед них був, до речі, й Володимир Яворівський, й був співає Богдан Стельмах — тієї самий, що писавши вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого «Перевесла», «Маминої світлиці» й десятків інших чудових українських пісень.

Ірина Халупа Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газета й поклав на стіл заяву. «Прошу звільнити мене із роботи в цій газеті, бо я стомився.» Я чомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого Києва. Якби-то можна було б покласти комусь на стіл заяву: «Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася». А тоді встати й піти. І опинитися десь у львівському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустріти покійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у Львові завжди підносять при зустрічі, й почути його «Доброго здоров`ячка, прошу пані».

Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавна носивши зверху на черевиках галоші й знімав їхнього обов`язково, коли заходив у трамвай. Або сісти в таксі й почути приблизно таке… До речі, мушу вам розповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п`ятий. Львів. Таксівки — дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще і інших пасажирів. Зупиняє машину дівчина:

— На вокзал подвезете?

— Куди? Куди? — перепитує таксист.

— А я сказала — на вокзал.

— Та якби ти по-українськи, то я б відразу й зрозумів.

— А в Кієвє лише деревенскіє говорять по-украінски! — відповідає претендентка у пасажирки.

— А у Львові, знаєш, лише… не говорять по-українськи, — роззлостився шофер й натиснув на газ.

Е, різне бувало у тому Львові із мовою. як там тепер — хто його знає. Алі годиною така ностальгія за українським духом. А від недавно сідаю в потяг «Київ — Львів», 92 потяг. Коли Мені так відразу ж затишно й добро та стало — спочатку не розумію. І відразу ж збагнула — із приймача укра-їнські пісня лунають, чемна й добро вишколена обслуга гранд-вагона (до речі ідею, гранд-вагона втілив єврей Геншафт) говорити такою вишуканою російською мовою, наче усі смердоті - оці молоді хлопці та дівчата — щонайменше університети позакінчували. У тому потягу та мешкати б. І нарікати… Сідаю й пишу заяву. Кому — сама не знаю кому: «Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася».

Орися Демська-Кульчицька.

…Гадаю, що через100 років цієї проблеми не якщо, що ми говоритимемо своєю мовою — російською… Мої діди й батьки ще не малі своєї держави. Не минуло і 100 років, як я її травня. Не міні і 100 років — будемо матір не лише свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава…

Ірина Халупа.

Про мову в Україні за останнє десятиріччя не мовивши хіба лінивий. Дехто навіть встиг набути на цьому певний капітал: розмови про мову (даруйте цей каламбур) пробивали дорогу до багатьох, до того числі й владних Олімпів. Тематичний діапазон теж видається надзвичайно широким — від тез про «мову, скарбницю й схованку людського духу», до новітніх варіацій давнього імперського слогану: «Нє било, нєт й бити нє может!».

Письменник Павло Вольвач.

Співає є інструментом мови, через нього вона промовляє світу якісь сокровенні істини. Гарна фраза, тож сприймемо її на віру, дозволивши собі хіба одне запитання. А саме: як це стикується з надокучливими плачами-квиліннями «про частку мови», «калинової й солов'їної», за якими, як правило, стоїть порожнеча й котрі, за своєю суттю, є банальними штампами?

Я не письменник, я — не художник, я книгар, бо сам й писати, й сам свої книжки оформлюю. Починаю то від такої простої речі - із заголовку. З Північного Кавказу, із Дагестану, власне. Коли кажуть аварці про мову? «Мова народу — це його військо.» Друга: про ті, що усі мови мають ваги, цінність й значення. Це ще перший засвідчив апостол Павло. Якщо певна група людей заспокоює свою популяцію, що всі чудово, все о’кей, все гаразд, а на самом деле справа катастрофічна, то ця популяція под загрозою.

Праворуч до того, хто має ключ до мови. Колі на голову українського обивателя, який начебто звільнився від всього, поринула колосальна інформація російською мовою, то прийшло покоління, для які запитання боротьби за мову не було б актуальним. Ніхто із цих дітлахів, підлітків й молодих людей уже не пам’ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. захід їм відкрився через російську мову на Україні. На кінець радянської влади (московської влади) все, що було б активним, що прагнуло до соціального успіху, до особистого «проспіріті», як кажуть тепер, все перейшло на «рашшен» балачку.

Я лише можу із страшним жалем бачити, як відбувається «ірландізація» (а уже, власне, відбулася) на Україну. Колись мой добрий знайомий (потім ми із ним розсталися) Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко й ясно сказавши, коли почалася «перебудова»: «Питання мови — це є запитання влади.» Колі сус-пільство деструктуризоване, розламане, тоді влада має колосальну можливість спрямовувати оцю лавину всього цого сміття в певний напрямок — чи це застигне й якщо бетоном, чи це якщо болотом…

Орися Демська-Кульчицька.

Тенденції, напрями. Тут дуже цікаво якщо зробити аналіз української мови щодо її контактів із іншими мовами. Скажімо, якщо ми прослідкуємо контактування української мови із іншими мовами в Україні, а також української мови із іншими мовами взагалі (із англійською, зокрема, бо є такі контакти, із німецькою), ми можемо виявити внаслідок такого моніторингу слабі численні місця мовної системи. Скажімо, там, де українська мова якщо нівелювати под впливом російської чи англійської, німецької, чи польської, виявимо також й сильні місця, де українська мова ніяким чином не змінилася — вона був 10, 20, 30 років такою, якою вона був, й, очевидно, залишиться такою й надалі.

Орися Демська-Кульчицька.

Ві знаєте, сьогоднішня мовна ситуація в Україні, однозначно, неоднорідна. Треба обов’язково говорити про географічну диференціацію функціонування української мови. Не проводила моніторингу ще (ми лише готуємося до його реалізації), але й із певного свого власного досвіду можу говорити, що російськомовне частково, а частково суржикомовне населення України (не люблю цого слова — «населення»), російськомовна чи суржикомовна людність живе великі центрально-, східной південноукраїнських містах.

Українського села невтомно говорять ані російською мовою, ані, тім понад, суржиком. Воно говорити своєю говіркою, Яка має свої специфічні ознаки, свої специфічні характеристики. Українськомовними є Західна Україна, Закарпаття. Зрозуміло, що не можна виключити, що там немає росіян, котрі говорять російською мовою. І хвала Господу, їм держава забезпечує можливості спілкування рідною мовою. Алі це інша проблема.

Якщо ми так подивимося, то ми однозначно можемо сказати, що десь функціонування державної мови, якою є українська мова згідно із Конституцією України є достатньо добро, а десь є не достатньо добро. Алі тут проблема пов’язана навіть не із самою мовою, як із самоусвідомленням свого «Я» й із самоповагою, бо людина, Яка не користується рідним мовним кодом, винна користуватися (бо іншого виходу в неї немає у тому, щоби спілкуватися із іншими людьми) рідним кодом інших носіїв мови. У результаті вона позбавлена тої ознаки (репрезентативна функція, зрештою, мови), котра ідентифікує її із якимсь унікальним етносом, якимсь таким, а чи не іншим етносом, бо усі етноси на Земній кулі є унікальні, бо смердоті усі по одному.

Якщо я послуговуюся не мовним кодом іншого етносу, іншої нації, іншої традиції, іншої культури, то я перетворююся на вторинного індивіда, я зграю вторинною щодо їхньої автентичності, унікальності. І тому чи ми для собі вирішимо, що ми гідні матір свою державу, націю, історію, традицію, гідні користуватися первинним, автентичним рідним національним мовним кодом, чи ми цого не хочемо. Тоді проблема знімається як така. Ми не хочемо, тому проблеми мовної немає, проблеми нівеляції мови також нема.

Ми — держава. Врешті, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Ми вибираємо, як нам говорити, куди йти й що будувати. Ми, врешті, вибираєм межі нашої держави.