Смоленская війна (1632-1634 рр.)

Смоленская війна (1632−1634 гг.)

Волков У. А.

В історичної науки події Смоленської війни, зазвичай, співвідносні з Тридцятилітньої війною 1618−1648 рр. — першим масштабним всеевропейским збройним конфліктом. Проте, за очевидного антипольском, й у результаті і антигабсбургском курсі Московської держави, включення Росії у угруповання країн, борються з Католицької лігою і Імперією Габсбургів, став би великий і вимагає серйозної помилкою. Російське уряд, використовуючи сприятливу міжнародну обстановку, прагнуло вирішити свої територіальні проблеми, породжені невдалим результатом війни з Польско-Литовским державою на початку XVII в. Збіг дат — укладання російсько-польського угоди в з. Деулино й конкуренції початку Тридцятилітньої війни примітно. Імперія, завдаючи удару протестантським державам Німеччини, тепер могла прогнозувати упрочившую своїми панівними позиціями Річ Посполиту, що стала своєрідним форпостом католицького світу проти серйозно ослабленого в Смутний час Московської держави, значно зміцнілій у плані Швеції та досі грізної Туреччини.

К початку 1630-х рр. Росія, змогла оговтатися від удару завданого їй на початку XVII в., що було неприємним сюрпризом для керівників об'єднання католицьких держав, полагавших, зараз рішучого сутички з коаліцією протестантських країн і Францією, ослаблена минулими ураженнями Росія опиниться поза яка розпочалася Європі великий війни. З метою нейтралізації швидко крепнувшего Московської держави, фінансова стабілізація якого було досягнуто завдяки жорстко контрольованій царської монополії продаж хліба і низки інших важливих експортних товарів, Імперія довгі роки відмовилася від допомоги однієї з найперших і надійних своїх союзників — Польсько-Литовської держави, дії були пов’язані навислої її східними межами російської загрозою.

Для антигабсбургской коаліції, і для Швеції, те що швидке державне відродження же Росії та неприхована ворожість, выказанная її урядом до Польщі, відкривали привабливі перспективи від використання російської військовою підтримки. Розрахунки шведського короля Густава II Адольфа, який прагнув втягти Московське держава робить у орбіту своєї політики, справдилися. Попри висновок їм 26 вересня 1629 р. Альтмаркского перемир’я із Польщею, який залишив Росію власне віч-на-віч із Промовою Посполитой, уряд Михайла Федоровича, продовжив узгоджену раніше з Швецією підготовку до війни Польско-Литовским державою. Москва не приховувала наміри повернути Смоленщину і Чернігівщину, а при успішний розвиток подій відвоювати білоруські та їх українські землі. Свою роль зіграла як не оправдавшаяся надія на турецьку допомогу, а й обіцянку військово-технічного сприяння із боку Швеції. Про це недвозначно говорили у Москві представники Стокгольма Ж. Руссель, І. Меллер й О. Мониер, разъяснившие російським владі причини припинення польско-шведской війни, розпочатій ще за його батька Карла ІХ ст 1598 р. Шведські дипломати, виправдовуючи дії свого короля, посилалися вимушені воєнних дій проти військ союзної Польщі Католицької ліги, теснившей слабкі армії німецьких протестантів. Певна допомогу Росії справді була буде надано. Слід зазначити факт передачі шведами, через прямий розпорядженню Густава II Адольфа, секретної технології виливки легких (польових) гармат, використання у військових дій давало тоді шведам вирішальне перевагу над ворожими арміями. У січні 1630 р. у Москві приїхав гарматний майстер Ю. Коет, який налагодив виробництво артилерійських знарядь нового зразка. У 1632 р. під технічним керівництвом іншого посланця шведського короля А. Виниуса засновані тульський і каширский збройові заводи. Втім, сприяння Густава II Адольфа в технічне переоснащення російської армії й поповненні її найнятими у Німеччині військовими фахівцями, було щедро оплачено поставками російського хліба. Швеція, яка випробувала серйозні фінансових труднощів, могла утримувати величезну армію, що налічувала в 1632 р. 147 тис. людина, лише завдяки французьких субсидій і спекуляцій російським зерном, перепродававшимся потім у Голландії. За років (1628−1633 рр.) санкціонований владою вивезення із Росії Дешевий хліб приніс королівської скарбниці чистого доходу 2 408 788 рейхсталеров. А ще обставина який із дослідників звернув увагу К. И. Якубов, пізніше його обслуги були підтверджені Б. Ф. Поршневим.

Приведенные факти свідчать, що Росія, не беручи участь у Тридцятилітньої війні, підтримувала ті воюючі держави, допоможе яких воно могло розраховувати в майбутньої боротьби з Промовою Посполитой. Проте відсутність формального договору взаємодії російських, шведських і турецьких військ врятувало Польщу від неминучого розгрому. У вирішальний момент воєнного зіткнення Москва опинилася сам однією з Польско-Литовским державою, ще 1628 р. проинформированном французьким урядом про розпочатої Росії підготовці до війни з поляками. Завдяки цьому попередження, Річ Посполита спішно уклала світ зі Швецією і зуміла підготуватися до відсічі російської атаки на Смоленськ.

Обзор подій Смоленської війни необхідно випередити коротким переліком хибних, з нашого погляду зору, і припущень, висловлених істориками, изучавшими зовнішній політиці Росії 30-х рр. XVII в. та військові дії російської армії у роки цього конфлікту.

Так, Б.Ф. Поршнєв думав, і командовавшим російської армією воєводою Шеиным поставили завдання «зовсім не від взяття Смоленська, а відволікання лише сковывания своїми переважаючими силами у Смоленську польської армії у цілях забезпечення вторгнення іншого русско-шведского найманого військ у Йдеться Посполитую із Заходу, з Сілезії «. Такий висновок історик зробив досить вільно трактуючи фразу з наказу Шеину «йти під Смоленськ », а чи не «на Смоленськ ». Досліднику варто було звернути увагу, що у тому самому наказі, воєводи М. Б. Шеин і А.В. Ізмайлов отримали наказ «під Смоленеском промышляти, і німецьким людем і російською салдатом велети промышляти міцно, і тури поставити й з поряд бити, і підкопи подвесть, і усякими заходи промишляти з великою раденьем, щоб Смоленеск взяти ». Проект Ж. Русселя про організацію з російськими гроші напади проти західні кордони Польщі, на який посилається Б.Ф. Поршнєв, і залишився проектом, ці сміливі плани у те час було неможливо реалізуватися.

В інший свою роботу Б.Ф. Поршнєв спробував обгрунтувати існування «таємниці Шеина », який, перебувають у польському полоні, нібито, присягнув на вірність королевича Владиславу. патріарх Філарет, як стверджують Поршнева, знав про цьому домігся призначення Шеина головним воєводою, розраховуючи, що порушення присяги зобов’яже його битися ворогами до перемоги. Факт зобов’язання Шеина не не воюватимемо з поляками був добре відомий сучасникам, хто звик за доби часів Смути до вільного поводження з присягами, тому ця у полоні клятва навряд чи заслуговувала зі своїми погляду великого значення. Використання цього факту в обвинувальному вироку Шеину мало виправдати кару, обрушившуюся на програв війну воєводи.

Излишне категоричним представляється теза А. А. Новосельського, полагавшего, що татарські нападу 1632 і 1633 рр. надали «найбезпосередніший і цілком ясне дію на армію Шеина під Смоленськом ». Слід погодитися, із справедливою критикою цього твердження Б. Ф. Поршневим, отметившим, що «жодних татарських набігів на рубежі Московського держави був вересня 1633 р. по липень 1634 р., тобто саме на протягом того майже річного періоду, коли Смоленська війна круто пішла трагічної розв’язки й закінчилась поспішним Поляновским світом у червні 1634 р. Зазначений інтервал історія вторгнень із Криму виключає можливості вбачати у реформі них головний чинник невдачі Смоленської війни ». Наслідки кримського удару територією союзного Туреччини держави проявилися за іншим — від часу нападів 1632 і 1633 рр. помітно змінилося ставлення російського уряду гарантуванню безпеки південних рубежів.

* * *

Подготовка до війни зажадала з Москви надзвичайних зусиль і величезних грошових витрат. Чільну увагу приділялася поліпшенню організації та озброєння російської армії. До 1630 р. загальна кількість московського війська досягла 92 555 людина. Проте залучити до військових операціях командування могло менш як чверть всіх готівкових бойових сил. На городовий службі перебував у той час близько 72 тис. людина. Тих 20 тис. людина полковий служби бракувало навіть оборони кордонів. Необхідність реорганізації Збройних Сил була очевидною.

В початку 1630 р. до міст Ярославль, Кострому, Углич, Вологду, Великий Новгород прибутку розпорядження набір на державну службу решти беспоместными дітей боярських, яким наказувалося бути, у «ратному наученье «в Москві у найнятих по закордонах «кормових німців «- А. Леслі і Ф. Цецнера. Передбачалося сформувати два полку «солдатського ладу », по 1000 чоловік у кожному. Усім фраз, записаних в солдати дітям боярським було обіцяно «їхнього бідності «платню у вигляді 5 крб. на людини у рік і кормові гроші по алтину щодня. Усі вони отримував казенну пищаль, порох і свинець. Цим царським указом було покладено початок створення Росії полків «нового ладу » .

Как це випливає з тексту грамоти костромскому воєводі кн. П. Ф. Волконському, спочатку влада планувала укомплектувати нові полки лише беспоместными служивими людьми, нездатними через бідність нести полкову службу «зі своїм містом », сформувавши отже, у доповнення до дворянській кінноті дворянську піхоту нового ладу. Дуже показовим є, що дворяне-солдаты не позбавлялися станових правий і продовжували значитися до списків Разрядного наказу.

Однако спроба сформувати солдатські полки лише з збіднілих служивих людей «по батьківщині «виявилася цілком невдалою. Загальна кількість записаних в солдатську службу дітей боярських не перевищувало 60 людина. Власті змушені були допустити також до запис у солдати вільних людей недворянського походження: козаків, татар та їхніх родичів. У грудні 1631 р. в полицях Леслі і Цецнера значилося вже 3323 людини. Кожен полк ділився на 8 рот на чолі з полковником, полковим великим поручиком (підполковником), майором (сторожеставцем) і п’ятьма капітанами. Під керівництвом ротних капітанів перебували: поручик, прапорщик, 3 сержанта (п'ятдесятника), квартирмейстер (окольничий), каптенармус (дозорщик над рушницею), 6 капралів (осавулів), лікар, подъячий, 2 товмача, 3 барабанщика і 200 рядових солдатів, їх 120 пищальников (мушкетерів) і 80 копейщиков.

Призывом російських служивих людей справа не обмежилося. У 1630 р. з Росією починають перебувати, найняті при шведському посередництві, іноземні офіцери і солдати. Їх приймали в Великому Новгороді кн. В.Р. Барятинської, Є. Самарін і дяк М. Спиридонов.

В початку 1632 р., незадовго на початок російсько-польської війни, число солдатських полків було збільшено до шести. Чотири таких регимента, повністю укомплектовані офіцерами і рядовими узяли участь у поході на Смоленськ; п’ятий і шостий були направлені на армію М. Б. Шеина у червні 1633 р.

Успешный досвід створення піхотних полків московське уряд поширило і кінноту. Із середини 1632 р. почалося формування першого рейтарского полку, початкова чисельність якого було визначено у 2000;му людина.

Служба в кавалерії була значно звичнішій і почесною для служивих покупців, безліч, на відміну від солдатських полків, у новий рейтарский полк охоче записувалися збіднілі дворяни, нездатні зібратися в похід самотужки. У грудні 1632 р. в ньому перебував на забезпеченні 1721 рядовий рейтар з дворян та дітей боярських. Командування вирішило збільшити чисельність полку до 2400 людина, сформувавши в рейтарській частини особливу драгунскую роту. Процесу швидкого комплектування полку сприяли дві обставини. Привабливість рейтарській служби пояснювалася, крім вищевказаної причини, більш щедрою її оплатою — рядові рейтари отримували щомісяця по 3 крб. грошового платні і з 2 крб. на зміст стройових коней.

Рейтарский полк складалася з 14 рот на чолі з ротмистрами і полковими командирами. Під час Смоленської війни уряд сформувало драгунський полк, 2 солдатських полку і окрему солдатську роту. Ці частини було укомплектовані даточными людьми, узятими з монастирів і маєтків, власники яких не могли виступити на похід (відставних дворян та дітей боярських, вдів служивих людей, недоростків). На війну брали за одним кінному людині трьома сотнями чвертей землі «добрих і оружных », терміном однією рік чи до того часу «поки Смоленськ не очистять » .

Драгунский полк складалася з 1600 людина (зокрема 1440 рядових драгунів), розділених на 12 рот, по 120 рядових у кожному. Драгуни одержували доходи з скарбниці коней, зброю, денжное забезпечення по 4 крб. на рік на одяг і сідло, і місячний корм. Озброєння драгунів складався з пищали (чи мушкета) і піки. Полк мав артилерію у складі 12 малих гармат з пушкарями і боєзапасом 24 ядра на гармату.

Таким чином, упродовж трьох з половиню роки перед війною і під час її уряд сформувало 10 полків нового ладу, загальною чисельністю до 17 тис. людина; з яких до початку війни були призвані готові 6 солдатських полків (9000 людина). Не вдовольняючись, першим досвідом формування полків нового ладу, московські влади вирішили залучити до майбутню війну із Польщею війська, найняті по закордонах. Набір 4 полків ландскнехтів було здійснено вже згадуваним вище полковником шведської служби А. Леслі, поданих у Росію особисто Густавом II Адольфом. Отримавши російської армії чин «старшого полковника », відповідний тоді чину генералау, Леслі пішов у протестантські князівства Німеччини, де набрав майже п’ять тис. солдатів та переправив в Росію. Спроба залучити до війни з поляками європейський військового досвіду закінчилася невдачею. Певне позначилося обставина, розкрите А.В. Бородіним, автором рецензії на гучну свого часу монографію О. Д. Сташевського, присвячену організації та стану російської армії у роки Смоленської війни. Дослідник дійшов висновку, що «момент для найму виявився несприятливим, оскільки він збігався із цілком розпалом Тридцятилітньої війни, коли попит на ландскнехтів безупинно збільшувався, отже Леслі ніяк не вдалося найняти чотири полку, вирізнялися як поганими військовими якостями навербованих банд, а й свою национальною різношерстістю… ». Втім, в 1632 р. московське уряд, вважало сформовані із іноземців і частини цілком боєздатними. Покладаючись з їхньої виучку і шукаючи підтримку Швеції та Туреччини, воно перейшло лише рішуче збройне протиборство з Польско-Литовским державою. Російська військова активність викликала гаряче схвалення у короля Густава. Реалістичніше роздивлявся стан московського війська шведський резидент И. Меллер, напередодні війни який у своєму рапорті королю, написаного липні-серпні 1632 р., що Росія до війні ще готова.

* * *

Событием, який прискорив початок бойових дій, стала смерть польського короля Сигізмунда III, проведена 30 квітня 1632 р. Прагнучи використати ситуацію, російське уряд пішло в демонстративне порушення умов Деулинского перемир’я, укладеного 1 грудня 1618 р. терміном на 14,5 років. (Формально його закінчувалося 1 червня 1633 р.). Рішення влади початок війни із Польщею до закінчення перемирных років підтримав Земський собор, який відбувся у Москві червні 1632 р. Військових планів російського уряду не змінило навіть що сталося самі червневі дні несподіване напад кримських татар на південні «України «Руської держави. Примітно, що хан Джанибек-Гирей порушив найсуворіша заборона свого сюзерена турецького султана Мурада IV, зацікавлений у збереженні добросусідських і навіть союзницьких відносин з Росією. Зроблений А. А. Новосельцевым аналіз цього першого за багато роки великого походу крымцев, не пояснює головного — обраного татарськими і ногайскими мурзами напрями свого удару. Дослідник пов’язував напад з російськими землі з невдалим походом Джанибек-Гирея і Кантемира-мурзи на польські володіння на правобережної Україні, що відбувся в 1629 р. З нашою погляду, таке пояснення лише заплутує проблему — за умов разгоравшегося між Москвою та Варшавою конфлікту Джанибек-Гирей, навпаки, отримав шанс відігратися за згадане тяжку поразку. Факт, що замість польських меж всю силу кримських атак спіткала кордону, ослаблену відходом донських козаків та створення кращих військових контингентів до армії М. Б. Шеина, змушує пильніше розглянути повідомлення про відбувалися тоді польско-крымских контактах. Раніше вважалося, перше звернення «литовських «влади про допомогу проти «московитів «було отримано Джанибек-Гиреем лише ранньої осені 1632 р. Однак у показаннях, узятих під час цього набігу татарських «мов «міститься цікаве положення про те, що іще навесні 1632 р. «приїхав до Казлев (Гезлев — В.В.) рекою Дністром в судні з Литви литвин, і з ним кримський татарин, який був узято й у сповнений тому року з три, а привіз де той литвин до кримському царю грамоти, а кажуть де, що той литвин надіслано з Литви до царя про мир, що де, після того литвина приїзду Крим, пішли шляхом Русь під час війни через місяць » .

Татарское напад затримало виступ головних російських сил до Смоленську. Тільки 3 серпня 1632 р. передові частини армії, Верховне командування якого було вручено боярину М. Б. Шеину і окольничему А.В. Ізмайлову, виступили водночас у похід. Розрядним діловодством на великих воєводах відали дяки А. Дуров і Д. Карпов.

9 серпня Москву залишили основні кораблі армії Шеина, двинувшиеся до прикордонному Можайску, де тривало комплектування похідного війська. Через збереження військової небезпеки на південних межах збір полків затягувався, тому воєводи змушені були затриматися в Можайске. Лише 10 вересня Шеин одержав довгождану указ із повелінням розпочати військові дії проти Польщі. Попри осіннє негода, задержавшее просування обозів і артилерії, похід почався успішно. У жовтні-грудні 1632 р. російських військ були задіяні Кричев, Серпейск, Дорогобуж, Біла, Рославль, Трубчевськ, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський, Батурин, Невель, Себеж, Червоний і пояснюються деякі ін. міста.

5 грудня 1632 року російське командування початок наступ на Смоленськ. До того часу чисельність армії Шеина досягла 32 тис. людина. Їй були додані 151 гармату й 7 «верхових «пушек-мортир, у яких полягала 184 гармаша. Серед цих знарядь були величезні пищали «Инрог «(стрелявшая ядрами вагою 1 пуд 30 гривенок), «Пасинок «(1 пуд 15 гривенок), «Вовк «(1 пуд), дві «верхові «гармати, вагу ядра яких сягав 2 пуди і кілька мортир, стрелявших ядрами у два пуди і від. Проте транспортування «стенобитного вбрання «затяглася тривалі місяці. «Великі «гармати доставили до армії лише березні 1633 р.

Осада Смоленська почалася 17 вересня 1632 р. Росіяни не поспішали штурмувати первокласную фортеця, але оточили місто, «поробивши сильні блокгаузы, острожки, рови, перекопы, шанці та інші. » .

Смоленский гарнізон налічував, за повідомленням перебіжчика («выезжего немчина ») поручика Р. Стивенса, 2090 людина. Оборону міста очолив подвоеводье капітан З. Соколинський, помічником нього був поручик Я. Воєводський. Обложені мали достатні запаси продовольства та відчували потребу лише боєприпасах. У надісланій у Москву повідомленні воєводи, за словами Стивенса, повідомляли: «А зіллям де в Смоленську незапасно, лише нині у Смоленську гарматного ручної зілля 90 бочок, й ті бочки невеликі, тому де і стрільби із міста живе малий, що поблюдают зілля ». Проте, попри це складне становище, про яку стало відомо російським владі, полякам вдалося протриматися в обложеному місті 8 місяців, дочекавшись підходи до Смоленську польської армії на чолі з обраним 13 листопада 1632 р. королем Владиславом IV.

Мощную фортеця, укріплену свого часу найкращими військовими інженерами, можна було взяти лише довгої правильної облогою. Час року, обраний російським командуванням спершу бойових дій під Смоленськом, не сприяло їх благополучного завершення. Із початком осіннього негоди, польові армії приділялися на зимові квартири. Рідкісні відступу від послуг цього правила, при відсутності регулярного постачання військ закінчувалися зазвичай важкими ураженнями загонів і армій, які діяли на ворожої території далеко від основних своїх баз. Облога Смоленська підтвердила цієї істини. Зимові місяці 1632−1633 рр. російські обмежувалися блокадою фортеці і у ніч на Різдво Христове «сталі у вперше пробувати щастя », атакувавши фортеця із боку «Сарлового «(Сигизмундова -?) зміцнення. Очевидно, за браку облогової техніки, ставка було зроблено на раптовість атаки, але ворог був насторожі і осаджуючі припинили штурм. Тільки березні 1633 р. йшла з Москви доставили облогову артилерію і почали бомбардування міста. Гарматним вогнем і мінами, підведеними під стіни Смоленська, лежала в руїнах частина міських укріплень. Проте, обложені встиг зробити насипний вал за зруйнованими ділянками стіни і відбити два російських нападу, що відбулися 26 травня, і 10 червня 1633 р. Невдалі штурми фортеці паралізували армію Шеина, війська якого становить понад не робили активним діям під Смоленськом.

Активность російських сил стримувала угруповання литовських військ під керівництвом А. Гонсевского і Х. Радзивілла, розквартирована у 50 верст Смоленська під селами Червоним і Баево. Попри нечисленність які перебували у їх розпорядженні загонів (по польським даними в війську гетьмана Радзивілла було всього 4580 людина), литовці постійно тривожили російську армію, 17 березня 1633 р. вони змогли перекинути в Смоленськ підкріплення (спочатку 500 людина, та був ще 400 з поручиком гетьманським паном Меделянским) й необхідні припаси, підтримавши боєздатність який захищав місто польського гарнізону. Всупереч наполегливим вимогам воєводи Передового полку окольничого кн. С. В. Прозоровського атакувати військо гетьмана, «поки він нам завдає з », Шеин зайняв вичікувальну, пасивну позицію, надавши ініціативу противнику. У результаті це привело його армію з ураженням.

Военные дії не обмежилися операціями на смоленському напрямі. Росіяни воєводи спробували атакувати супротивника і інших напрямах, поляки і литовці завдавали ударів у відповідь.

Передовые ворожі загони надходила Себежский повіт, і під Путивль наприкінці грудня 1632 — початку січні 1633 р. Ці авангарды були порівняно легко відбиті. Особливо тяжких втрат поніс що у себежские місця загін пана Корсака (200 чол.). Він був надійдуть і розбитий російськими стрільцями і кінними козаками річці Орлее в $ 20 верст Себежа. У бою загинула і сам Корсак. У кінці січня 1633 р. під Себежем з’явився іще одна литовський загін, яким командували полковник Комар і ротмисты Кирик і Озерицкий. З їхнього гарячих слідах російську кордон перейшло понад значні сили. 27 лютого 1632 р. Путивль штурмував 5-тысячный загін полковника А. Пясочинского, але возглавлявшие оборону міста воєводи кн. А. Ф. Мосальский й О. Усов відбили вороже напад. Влаштувавши вилазку, російські воїни боролися «з тими литовськими людьми у весь що і, Божиею милостию, а государя счастием, польських і литовських людей побили, а язицех взяли 32 людини ». У тому 1633 р. 2-тысячный загін полковника Вовка напав на Стародуб, але з зміг опанувати добре укріпленим містом і відступив. У противник також безуспішно штурмував Новгород-Сіверський, у травні - Путивль. Однак у червні 1633 р. на південну кордону обрушилося 5-тысячное запорізьке військо полковника Я. Острянина. Козаки взяли і розорили р. Валуйки, та був взяли в облогу Бєлгород. Противнику вдалося захопити острог, але 22 липня 1633 р. під час штурму Бєлгорода черкасы понесли тяжких втрат (лише вбитими 400 людина) і були відступити. Цілком несподіваною для противника стала вилазка, організована захисниками Разуменских воріт. Оборонявшийся тут загін під керівництвом стрілецького і козачого голови У. Хитрого, чисельністю 214 людина (24 станичных голови, 86 дворян і полкових дітей боярських, 28 станичных дітей боярських, 9 стрільців, 63 донських і двоє верстанных козака, і навіть стрілецький сотник і піддячий съезжей хати П. Степанов), раптово атакував запорожців. Белгородцы як зруйнували встановлені під стінами фортеці тури, щити, прикмети і драбини, а й знищили 78 козаків, інших звернувши тікати, а лише одного їх взявши у полон.

На північно-західному (псковському) ділянці фронту російські війська продовжували атакувати литовське кордоні. Наприкінці травня 1633 р. військо П. Лукомского і З. Мякинина ходило з Великих Цибулю на Полоцьк. 2 червня воно опанувало полоцким острогом, але потім відступило, оскільки подвоеводье Я. Лисовский з іншими в нього «деякими «людьми зміг втриматися у внутрішньому замку. Проте Полоцьк був страшно розорений. Як доносив у Москві луцький воєвода П.О. Рєпнін його підлеглі у тому поході «багатьох полских і литовських людей побили і ротмістра гайдутцкого вбили і острог й у острозі посади і поза Полотою рекою посади ж випалили і висікли без залишків. І багато де литовські люди у дворех замкнулись і погоріли й у Двіні багато потонули. І наряд і прапори й барабани і мови литовські поимали ». На шляху військо Лукомского і Мякинина довершилои руйнування Полоцького повіту. Влітку 1633 р. інші російські загони вчинили напад на велижские, усвятские і витебские місця.

События літа — початку осені 1633 р. стали переломними у військових дій. Певне вплив на втрату Росією стратегічної ініціативи справила нове напад крымцев. У травні-червні 1633 р. татарське військо царевича Мубарек-Гирея, «по накупке «польського короля, вторглось в южнорусские повіти. Прорвавшись через Оку, кримські і ногайские загони сягнули Кашири, спустошивши великі території Московського, Серпуховского, Тарусского, Рязанського, Пронського та інших. повітів.

Очевидно, що польсько-литовські, запорозькі та татарські атаки на южнорусские міста Київ і псковське кордоні мали відвернути увагу московського командування від Смоленська і, очевидно, досягли своєї мети.

В серпні 1633 р. почався похід нового польського короля Владислава IV, який прагнув одним ударом вплинути на результат війни. 9 травня гнезнинский єпископ освятив королівську рапіри і прапор. Того ж день польська армія виступила з Варшави допоможе Смоленську. 25 серпня його 15-тысячное військо наблизилося до обложеному місту. У цій ситуації Шеин зайняв вичікувальну позицію, що визначило влучання в нього армії. Бездіяльність російських воєвод відзначалося навіть у польських документах. Автор «Щоденника про війну царя Михайла Федоровича з польським королевичем Владиславом 1632−1634 рр. «писав, що з наближенні польської армії «противник роздивлявся це разу я не вистрілив і вирушив з своїх острожков ». Скориставшись пасивністю російського командування, Владислав той самий день «вдарив на передові ворожі острожки і витіснив ворога з острожка, який захищав міст, перекинутий через Дніпро ». Остаточно долю кампанії бій у Покровської гори 11−13 вересня. Воно завершилося поразкою російської армії, блокованої у своїй таборі під Смоленськом. Дізнавшись про важкому становищі Шеина, з господарів Москви були відразу спрямовані підкріплення: рать кн. В. А. Черкаського і кн. Е. Ф. Мышецкого, перебувала переважно з даточных людей. Проте з'єднатися з головної армією резервні війська ми змогли — на той час «король під Смоленським острошки поимал й у місто прошол ». Полиці Черкаського і Мышецкого змушені б стати в Дорогобуже, в спішно побудованому острожке на р. Пнева.

Королевское військо, подошедшее до місць боїв у серпні 1633 р., оточило російський табір під Смоленськом лінією своїх укріплень. Пізніше він був посилено приходом 20-тисячній запорізької армії під керівництвом гетьмана Т. Арандоренко. Полякам і запорожцям зірвалася відразу ж розбити що стояла під містом армію Шеина, проте вона була повністю блокованої поляками. У перебігу чотири місяці, будучи відрізаними від своїх баз постачання, російські війська відбивали атаки королівських військ. 15 лютого 1634 року, які мають ніякого зв’язку з Москвою, під тиском немцев-полковников, Шеин змушений був погодитися розпочати з поляками щодо умов «почесною «капітуляції. Згідно з умовами укладеного між російськими воєводами і гетьманом Х. Радзивиллом договору, підписаної королівському таборі 21 лютого 1634 р., російські війська з особистим зброєю, але не матимуть артилерії, запасів і спорядження, безперешкодно відступили до кордону. Найбільш важким умовою угоди стало вимушена згода Шеина видати полякам всіх перейшли з його бік перебіжчиків. Надалі саме такий пункт договору, укладеного головним російським воєводою без згоди Москви, зіграв на вирішальній ролі у долі. 28 квітня 1634 р. М. Б. Шеин, А.В. Ізмайлов та її син В.А. Ізмайлов стратили у Москві за вироку Боярської думи, що виносилось 18 квітня. Майно їх конфісковували, а члени їхніх родин заслані. Молодші воєводи осаждавшей Смоленськ армії кн. С. В. Прозоровський і кн. М. В. Белосельский засудили до засланні у Сибір, але доля їхня була кілька пом’якшено. С. В. Прозоровський був в Нижній Новгород, а тяжко хворий М. В. Белосельский залишено під домашнім арештом у Москві (ААЭ. Т. 3. № 251. З. 382 (текст вироку), 282−388 (оголошення вироку), 389 (страту Шеина, Ізмайлових, покарання інших засуджених)).

О втрати армії Шеина, свідчать такі дані: чисельність пішли з них із під Смоленська воїнів дорівнювала 8056 людина, решти лікуванні в російському таборі з онкозахворюваннями та поранених воїнів виявилося 2004 людини. Згідно з умовами угоди, після лікування повинні були повернутися до Росії. З 2140 іноземних солдатів, залишалися у складі російського війська, близько половини тоді ж перейшло на службу до поляків.

Тяжелое становище головною російської армії під Смоленськом змусило московське уряд розпочати формування резервної раті, на чолі якої було поставлено кн. Д. М. Черкаський і кн. Д. М. Пожарський. Кістяк війська становив государева «двір «і загони городових дворян, спішно перекинені в Можайськ. Однак у боях з поляками ця армія не брала участь. Очевидно, уряд просто побоялося позбутися своєю останньою захисту. Росіяни сили інших ділянках фронту також було скуто настанням значних ворожих військ. Так було в січні 1634 р. під Себеж прийшли полковники Лузгиня і Муравицкий, які під своєї командою 2300 гусар і черкас. За повідомленням мов, противник планував продовжити наступ в напрямі Опочки, Великих Цибулю і Невля. Справді, на початку весни 1634 р. загони полковника Муравицкого приходили під Великі Луки. 29 березня російські війська атакували ворога. Бій тривав «з ута до раннього вечора ». Зазнавши поразки, «польські і литовські люди бігли ». Переслідували протягом 5 верст. Після цієї невдачі полковник Муравицкий прорвався в Невельський повіт, був надійдуть там, «бою назву «і пішов «до інших держав до Озерищам ». У травні невельський воєвода М. Плещеєв посилав свої загони на Озерище. У бою під цим містом литовці зазнали поразки, ховалися місті, переможці захопили «стада кінські і будь-яку живність «і «відігнали «їх у свій бік.

Ситуация на західному напрямку також стабілізувалася. Після перемоги під Смоленськом головна польська армія спробувала вирушити завезеними на територію Московського держави, але зупинена героїчної захистом гарнізону міста-фортеці Біла, чисельністю трохи більше 1000 людина. Поляки спробували підірвати зміцнення Білої з допомогою підземної міни, проте горокопы ми змогли точно прокласти галлерею і за вибуху фугасу, анітрохи не що ушкодив кріпаків споруд, загинуло 100 польських піхотинців. Після цього, під час вилазки російським вдалося поранити самого короля. Загалом у боях під містом противник втратив щонайменше 4 тис. людина. Несподівана невдача королівських військ, сказавшаяся військовій слави короля Владислава, змусила польське уряд припинити військові дії та розпочати мирні переговори з Росією.

В лютому з господарів Москви під Смоленськ направили гонець А. Агібалов з пропозицією «съехотца про світу і полониками розменитца на обидві сторони ». Польська сторона досить прихильно зустріла російські пропозиції. Разом з Агибаловым у Москві направили пан М. Воронец (Вороновський). У результаті попередніх консультацій боку домовилися перевагу початку переговорів, у яких Московське держава представляли боярин Ф.И. Шереметєв, окольничий кн. А.М. Львів, окольничий С. М. Проестев і дяки Р. Нечаєв і У. Сергєєв. Перші посольські з'їзди припадають на початку весни 1634 р., до початку червня польським і російським представникам вдалося узгодити найбільш суперечливі умови майбутнього договору.

4 червня 1634 року, між представниками Московської держави і польськими комісарами — коронним канцлером Я. Задзиком (Жадзиком) і литовським гетьманом Х. Радзивиллом — було підписано Полянівський світ. За умовами цієї угоди, укладеного у селі Семлево на прикордонної річці Поляновке (між Вязьмою і Дорогобужем), Росії повертався р. Серпейск з низькою округою, кордону якої були визначені на межевом з'їзді 1637 р. Поляки зобов’язалися передати Москві крестоцеловальную запис російських бояр обраному 1610 року царем польському королевича Владиславу, який став тепер королем Речі Посполитої. Потребуючи гроші, за 20 тисяч карбованців відмовився від титулу «государя всієї Русі «. Поступаючись наполегливим вимогам російських послів. поляки погодилися повернути Росію тіло полоненого і замученого ними московського царя Василя Івановича Шуйского.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.