Дом у старовинному Римі

Дом у старовинному Риме

Сергеенко М.Є.

Лет 50 тому вважалося, що помпейский будинок дає правильне уявлення про дім великих италийских міст, про римському насамперед. З цієї думки змусили відмовитися розкопки в Остии. Тепер відомо, було два типу италийского вдома: дом-особняк, domus, і хатина, taberna — житло бідняка. І родовід цих будинків, і характеру їх дуже різні. Курсивний міської особняк, де живе людина знатний і спроможний, розвився з сільської садиби простого початкового типу, що здебільшого зберігся навіть у пізніших villae rusticae, розкопаних під Помпеями.

Эта сільська садиба є прямокутник, оточений зусебіч будівлями, які тісно прилягають одна в іншу, створюючи навколо двору суцільну стіну, перервану лише там, де була вхід і в'їзд. Це місце, природно, має бути під особливим й постійним наглядом: нею прямо й дивиться житло, де було є хтось із господарів, найчастіше, звісно, зайнята клопотами в роботі хозяйка.

В кожному господарстві є речі, що добре мати під руками, які стоять здобуття права їх тримати під замком, але що їх все-таки треба наглядати хазяйським оком. У старому дворі українського селянина місцем для нічого такого був трехстенный, з четвертої сторони цілком відкритий, сарай — поветь. У италийского хазяїна таких поветей було дві і влаштовував він створив їх поруч із власної світлицею, ніж принадно було чого слід і до кого не слід. Над усіма будовами — над житлом, над хлівами і сараями — йшов, по звичаєм південних [с.58] країн, навіс, що спирався на стовпи: цей примітивний портик захищав і, і тварин, і самі стіни від безпосереднього впливу дощу, і солнца.

Сельский житель, переселившись до міста, приніс туди, й звичну планування житла, але місто пред’явив йому власні вимоги. Він передусім був скупий цього разу місце; ліплячи зазвичай б на будь-якій височини, стиснений тісною поясом стін, місто берег кожен шматок землі. Новому городянину доводилося рахуватися з цієї скнарістю: коли він хотів зберегти у своїй новому домівку хоча б маленьке простір під квітник — италийцу важко було жити без кольорів та зелені, — він мав заощаджувати на житлової площі, і дуже доречним виявилося те обставина, що великий двір у місті зовсім не від потрібен; перетворити їх у житлове приміщення був і розумно, і практично. Над двором навели дах, у якій залишили великий отвір: новостворена кімната (атрій) мала бути для решти житла тим самим, і його для сільській садиби двір — світловим криницею. Стара хазяйська світлиця опинилася ніби свого роду глибокої нішею, котра дивилася на атрій: тут залишилися хазяйська ложе — lectus adversus («ложе проти дверей »), що його як за місцеві, де вона стояло, і ткацький верстат, який і, проте, по браку світла цієї кімнаті, пересунули подалі саме у атрій. Поруч із обох сторін залишилися відкриті приміщення — колишні повети, отримали, і може бути, зберегли стару назву «крил «(alae), а й за ними, за іншими трьох сторін атрію, розташувалися, як було зазначено і раніше, кімнати різного назначения1.

Знакомство з Грецією і його культурою мало щонайглибше впливом геть все життя римлян. Виявилося, що бути бездоганним слугою держави й чудовим господарем, розумно дбайливо приумножающим свої гроші, мало: треба ще читати філософів, цікавитися питаннями науку й літератури та обговорюватимемо у сім'ї і друзів у години дозвілля. Достатньо переглянути старий курсив будинок, аби побачити, як він пристосований з цією особистої й домашньої життя: він весь, якщо так висловитися, на людях. Якщо його господар посідає помітне місце, коли він магістрат чи навіть бiзнесмен, він буде цілий день, на вигляду й в людський товкотнечі. Ні йому, і його домашнім [с.59] ніде сховатися у своєму домі, нікуди сховатися гудіння голосами й човгання підошов. І як у свідомості власника цього будинку хоча міцно вкорінюється переконання у цьому, що вона має декларація про життя собі, відразу ж береться за переробку свого жилища.

Слово «переробка », щоправда, у разі ні підходить; стара хата залишається у повній недоторканності, щодо нього лише додається нова половина, запозичена у елліністичного вдома: кімнати цієї половини виходять в портики, що з двох або з трьох боків оточують садок, обов’язково з фонтаном і з безліччю квітів. Тут осередок домашньої, сімейному житті; тут зазвичай проводять час жінки; сюди допускаються лише найближчі друзі, і власник, покінчивши з усіма офіційними обов’язками, й справами, віддається тут тому діяльній дозвілля (otium), яким так іронічно дорожили римляни і що вони так вміли ценить.

Остановимся трохи історією окремих комнат.

В сільському дворі мусить бути обов’язково вода: джерело, колодязь, цистерна з дощовій водою; напувати худобу, митися, варити їсти — всім першорядних потреб, життєвих і хазяйських, її треба мати відразу б під руками. У тепле сезон (воно триває Італії довго) їжу готували у дворі, де неподалік води складали осередок чи ставили переносну жаровню. Близько вогнища сколочували стіл, у якому лежали продукти, стояла посуд і поза яким, по всієї ймовірності, і обедали.

Атрий, прямий спадкоємець двору, протягом великого відтинку часу зберігав усе це устаткування. Під прорізом в даху (ми його комплювием) влаштований був неглибокий водойму (имплювий), куди з чотирьох звернених всередину схилів прорізу збігала дощова вода. Нею дуже дорожили: пригадаємо, що водопроводів ще було, копати криниці було важким, ходити до річки чи джерелу який завжди було легко і зручно. Дощова вода сама давалася до рук, слід було лише зібрати і зберегти цю дорогоцінну влагу2. З имплювия вода трубами надходила в цистерну, влаштовану під підлогою; її черпали звідти через отвір, яке обделывали як невисокого круглого колодязя. Був ще стік: через нього спускали на брудну і застояну воду. За имплювием, кілька віддалік, складали осередок з такою розрахунком, щоб вогонь не заливало дощовій водою, а дим [с.60] витягало назовні. І стіл, який ми можемо вже бачили в дворі, залишився й в атрии.

Атрий — також за спадщині старого двору — незмінно утримував колишній великий розмір. У «италийской «половині вдома це найбільша кімната, що протягом довгого часу залишалася місцем, куди сходилася уся сім'я обідати, займатися домашньої роботою, посидіти у вільний час; тут приносили жертву Ларам, тут тримали ящик з грішми. Ткацький верстат стояв у атрії в старозаповітних сім'ях остаточно республики3. Якщо будинок містився взагалі царством господині, то атрій стала місцем, звідки їм правила, до всього стежачи, щось не зважаючи на, збираючи навколо усю родину. Вона працювала разом із доньками та служницями, займаючись прядивом, тканням та інших жіночим рукоділлям, Тут застали за веретеном Лукрецию її чоловіка та друзі, несподівано прискакавшие до Рима з-під обложеної Ардеи, щоб перевірити, ніж у їх відсутність займаються їхні дружини. Образ господині, що при вогнища разом із помічницями «зайнята вовною », назавжди залишився у серце италийца як символ домашнього світу, достатку і уюта.

Время йшло, змінювалися звичаї, змінився вся суть будинки і призначення його окремих частин. Жодної кімнати ці зміни торкнулися так, як атрію. Коли до будинку прибудували перистиль, а, по сторонам його виникла низка кімнат, життя сім'ї зосередилася у цій половині. Для приготування їжі відвели особливе місце — кухню, туди перенесли осередок, і найчастіше там-таки влаштовували нішу для Ларов. Ткацький верстат зовсім прибрали: «заняття вовною «перестав бути обов’язковим для господині. Атрій вже у I в. е. перетворився на саму парадну і офіційну кімнату. Розміри атрію іноді збільшують настільки, що з підтримки даху ставлять колони, чи чотири, за однією у кожному розі комплювия (atrium tetrastylum — «четырехколонный атрій »), чи більше: в домі Эпидия Руфа в Помпеях стояло 16 колон. Такі многоколонные атрії називалися чомусь «коринфскими ». Атрії, у яких розміри комплювия дуже скорочували, перетворюючи його іноді у вузьку щілину і роблячи дах так, щоб дощова вода падала з неї назовні, називалися atria displuviata.

В атрії приймають тих відвідувачів, яких немає хочуть запровадити [с.61] до кола своєї сім'ї; тут ведуть ділові розмови і розмовляють за обов’язком. Тут збираються клієнти, які мають щоранку бути до патрону, щоб засвідчити їй власне шанування. Епітети «гордий », «гордовитий «стають тепер звичайними для атрію. Від обстановки старого атрію зостався б тільки грошовий ящик, і ще довгий час тут стояв стіл, іменований картибулом, — Варрон у дитинстві пам’ятав його у багатьох римських домах.

Глубокая ніша в атрії, що замінила хазяйчину спальню, рахуючись частиною атрію, довгий час вони мали особливого назви. З часом господарі переїхали з цього ніші в окремі спальні; ніша отримав назву таблина (tablinum) і перетворилася на кабінет хазяїна, де зараз його зберігав ділові папери, сімейний архів, офіційні документы4. Пам’ять у тому, що колись була кімната, звідки господиня тримала під наглядом увесь дім, міцно збереглася: в таблине, як правило, немає дверей: його відокремлює від атрію або фіранка, що можна засмикувати і відкликати, або низенький парапет.

До якої міри курсивний будинок берег спадщину сільського двору, звідси особливо ясно свідчать «крила «- колишні повети, дуже зручні між собою сільського господарства, нікчемні у цьогорічному міському побуті, і тим щонайменше збережені. У аристократичних римських будинках тут ставили зображення предків, якщо зображень був, то господарі геть немає знали, що робити з тими відкритими кімнатами. У Помпеях сюди іноді ставлять шафу, іноді перетворюють «крило «в кладовушку, вделывая полки до, іноді влаштовують тут капличку для Ларов, іноді пробують зайняти під спальню чи їдальню, але дверей що ніколи не ставят.

Любимой частиною вдома, коли він «подвоївся », став перистиль — перистиль витягнутої прямокутної форми (Вітрувій вважав, що довжина перистиля мусить бути одну третину більше його не ширини). Навколо нього із трьох, ми інколи з обох сторін йшла крита колонада. Простір, яке лишилось відкритим, було перетворено на садок і квітник, які у Помпеях, й, звісно, за іншими италийских містечках були радісною гордістю їхніх власників. Про перистилях провінційних (у нашій сенсі) міст ми можемо бачити у тій, що розповідають [с.62] Помпеї. Розфарбовані або покриті штукатуркою під мармур колони, фонтани, ніші, викладені мозаїкою чи раковинами, мармурові, бронзові і теракотові статуетки — усе це прикрашав маленький запашний садок, куди не проникав нескромне погляд непрошеного відвідувача і господар почувався по-справжньому вдома; недарма ж Ларов нерідко поміщали в перистиле. Италиец дуже не любив квіти, й у житті древніх вони грали роль значно більше значну, ніж в нас; без вінків, кольорів та гірлянд не минало один язичницький свято, громадський чи сімейний. Квіти садили у клумбах, у шухлядах і горщиках; іноді вгорі низенької балюстради, соединявшей колони перистиля, робили широке поглиблення, яке засипали землею: виходила вузенька грядочка для квітів. Ми знаємо, що з декоративних рослин, у Помпеях саджали «м'який аканф », червона, плющ, тамариск, мирт, тростину і папірус, та якщо з квітів сіяли маргаритки, червоний польовий мак, і навіть снотворний, простий і махровий; саджали лілії, шпажник, нарциси, іриси, штокрозы так звані «дамасские троянди ». Мабуть, цей асортимент був найбільш що у Середньої та Південної Италии.

Самым прекрасним у природі для античного чоловіка було з'єднання води та зелені: без цих двох елементів не обходиться ні літературний, ні мальовничий пейзаж. Без води перистиль немислимий: вона б'є фонтанами, тече до каналах, каскадом скочується з лестничек, навмисне влаштованих для маленьких штучних водоспадів. Роблять кілька фонтанів, причому часто-густо водогінні труби приховують в статуях. Чудово відновлений перистиль у домі Веттиев дає хороше уявлення у тому, ніж було перистилі в понад більш-менш багатого мешканця тих невеличкими містечками, що у Італії було много.

План міського италийского особняка, «будинки з атрием », чудово зберігся у одному з найдавніших помпейских будинків, так званому Будинку Хірурга, побудованому близько 400 р. е. По обидві сторони вузького коридору перебувають дві крамниці чи майстерні; тут вони пов’язані з житлом хазяїна, але можуть і цілком самостійними приміщеннями, які відчинялися на. Коридор веде до атрій, посередині якої перебуває имплювий; на атрій відкриті чотири кімнати, по дві з [с.63] кожного боку. Їх «крила ». На однієї осі з атрием перебував таблин, в протилежні боки його — дві кімнати. Ми, що у особняку кімнати розташовуються навколо атрію, а пізніше що й навколо перистиля; іноді їх досить багато, але, крім парадних зал, кімнати ці невеликі: для спалень, наприклад, 9 м2 — звичайна норма.

Помпеи і Геркуланум дають найяскравіше уявлення про домах-особняках: з їхньої руїнам і планам ми можемо бачити про житло заможного чоловіка в провінційні міста Італії. Що ж до Риму, то перебудови, пожежі, всілякі катастрофи, а головне, безупинно що тривала життя міста до такої міри спотворили, або навіть стерли сліди старих особняків, щодо нас дійшли лише «шматки », іноді, щоправда, досить красномовні. Добре зберігся так званий Будинок Лівії на Палатине, побудований наприкінці I в. е. і благоговійно сохраняемый й у пізніше час. Це — класичний зразок римського особняка початку імперії: атрій (13×10 м), який виходять таблин (7×4 м) і двоє «крила «(7×3 м кожне); праворуч від атрію — триклиний (8×4 м). Поза межами цієї офіційної частиною вдома йде «сімейна «половина, наглухо відокремлена першої; щоб поїхати туди, треба було подолати на коридору, що йшов між триклинием і правих «крилом ». У цьому половині навколо прямокутного перистиля розміщено було 12 кімнат (сама велика їх 16 м2). Увесь будинок обіймав площа 850 м². Ряд інших нам римських особняків представлений буквально клаптиками великих чи менших розмірів: від однієї зберігся перистиль з колонами сірого мармуру і коридори, від іншого — одна передпокій, від третього — кімната з коробовым склепінням. Залишки старовинного плану дають нам, проте, можливість судити про розмірах цих особняків: одні їх займають площа — близько 400 м², інші - 700 або близько 900 м², але і такі, які розташувалися на 1500 м², або навіть більше. Одного з цих особняків Марциал посилав з ранковим привітом замість себе мою книжку (I. 70): «Іди, прилучися… в прекрасний будинок Прокула… ти повинен ввійти у атрій високого особняка… не бійся переступити поріг цього розкішного і гордого житла ». На околицях міста ці «горді житла «захоплюють великі простору. Ведий Поллион, син отпущенника, той самий, яка кидала до ставу до муренам винних рабів, заповідав Августу свій особняк на [с.64] Эсквилине; імператор велів знести його й побудував цьому місці портик, назвавши його ім'ям його дружини Лівії. Вцілілий план цього портика дозволив обчислити площа, котру займав особняк Ведия: це 11 500 м2, тобто. в 14 разів більше, ніж будинок Лівії. Пояснюючи Спарсу, чому він часто їде до свою маленьку віллу під Римом («у Римі бідняку неможливо думати, ні спати »), Марциал пише: «Ти, Спарс, цього знаєш і можеш знати, насолоджуючись життям у палаці, пласка дах якого вище оточуючих пагорбів. В твоем Римі село, живе у Римі твій виноградар, і Фалернской горі врожай винограду немає більше. Ти можеш покататися верхи зі своєї садибі. Ти спиш у глибині власного житла; нічия балаканина не порушує твого спокою; ти пробуджуєшся від денного світла тоді, коли побажаєш його впустити «(XII. 57). Сенека згадує вдома, які «займають простір, перевершували площа великих міст «(de ben. VII. 10. 5).

Таких розкішні особняки було, звісно, у Римі мало, а й особняків порівняно, а загальна кількість будинків було небагато; по статистичних даних, від епохи Костянтина Великого їх було переважають у всіх чотирнадцяти районах столиці лише 1790, тоді як инсул було 46 6025.

Инсулой називається багатоповерховий будинок, де знаходиться ряд квартир, сдающихся наймачам. У ньому немає атрію, ні перистиля; старий особняк збільшує свою площа по горизонталі, инсула зростає вгору за вертикаллю; в особняку місце атрію, таблина, перистиля суворо визначений і незмінно, в инсуле кімнати можуть змінювати своє розташування за задумом архітектора чи господаря і своє призначення зі сваволі наймача. Коли ж шукати родоначальника цих громадин, настільки відмінних «будинків із атрием «й дуже подібних до наші сучасні багатоповерхові дома?

Бедный селянин, звісно, не обзаводився такий садибою, як він заможний сусід. Він та його сім'ї вистачало хижки, більш-менш просторій; для вози і небагатого набору сільськогосподарських знарядь, для самотньою свині і невибагливого осла вистачило б невеличкий прибудови. У такій хатині жив Симил, у такому хатині Филемон і Бавкида приймали своїх божественних гостей (Ov. met. VIII. 629−643 і 699). У Помпеях по північної боці Ноланской вулиці знайдено були [с.65] залишки крихітних домішок, побудованих ще IV в. е. і які були хазяїну і квартирою, і майстерні, і крамницею; іноді у задньої частини такого будиночка відгороджувалася особлива комірчина під житло. У Вейях розкопано було кілька приміщень у одну-дві кімнатки. Для будівлі цих убогих жител користувалися, звісно, тим матеріалом, який був поблизу і коштував дешевше, — зазвичай було дерево. Ісидора Севільського, пояснюючи слово taberna, пише: «Бідні й прості будиночки плебеїв в міських кварталах називалися табернами що їх будували з дощок (tabulae) і колод. Вони утримують старовинне назва, хоч і втратили колишнього вигляду «(XV. 2. 43). Нічого, звісно, очікувати, щоб по наш час збереглися залишки таких дерев’яних халуп, але наявність їх виходу у Римі саме як своїх майстернях і крамниць неодноразово засвідчено Ливием: батько, рятуючи Віргінію від ганьби, яким загрожували їй переслідування закохався у ній Аппия Клавдія, убив дочка на Форумі близько крамниці м’ясника (Liv. III. 48. 5); переможці самнитів в 308 р. віддали захоплені щити для переробки ювелірам, майстерні яких містилися у Форуму (IX. 40. 16); в 210 р. згоріли майстерні і крамниці, розташовані вздовж Форуму, і їх зайнялися і майже, які були по них (XXVI. 27. 2). Фест дає таке пояснення слову adtibernalis: «Це мешканець таберны, суміжною коїться з іншими; це був найдавніший вид житла у римлян «(11). Такі «суміжні таберны «згадує Лівій: Тіберій Семпроний (батько Гракхов) в 169 р. скупив їх і їх місці спорудив васильку, яка дістала найменування Семпрониевой (XLIV. 16. 10). Уявімо дві-три таких суміжних таберны з іншим поверхом з них — ось зародок инсулы. Близько 100 р. е. навіть у містах, на кшталт Помпеї і взагалі неторговом тихому Пренесте, археологи знайшли залишки будинків без атріїв, з рядами суміжних крамниць і своїх майстернях і східцями в верхні этажи.

В Римі, з його постійним припливом населення, зі зростанням торгівлі, і промисловості, росте, і потреба в житлових приміщеннях, і задовольнити цю потребу старовинний особняк нездатна. Зростання будинку на вертикалі стає нагальною потребою. Лівій, перераховуючи знаки, що сталися у Римі 218 р., у перші роки Ганнибаловой війни, розповідає, як у Коров’ячому ринку, тобто. майже у центрі міста, віл піднявся сходами втретє поверх [с.66] (XXI. 62. 3); Цицерон в 63 р. говорив, що «Рим… піднявся догори і зависнув повітря «(«Romam… cenaculis sublatam atque suspensam » , — de leg. agr. II. 35. 96); він також розповідає, як авгури вимагали від домохазяїна, що він зніс верхній поверх свого будинку, оскільки він загороджує їм обрій (de off. III. 16. 65); Цицерон був сучасником цього випадку. Вітрувій, жила при Цезаря і Серпні, писав, що величезна чисельність людей, що у Римі, вимагає величезного кількості жител, й, оскільки площа міста, узята за горизонталлю, неспроможна вмістити цей натовп, то «самі обставини змусили шукати допомоги у спорудженні верхніх поверхів «(II. 8. 17). Элий Арістид (ІІ. н.е.) думав, якби свідомості всіх жителів Риму розмістити у перших поверхах, то довелося б забудувати Італію до Адриатического моря (Похвала Риму, I. 8−9). Крім великого і всі возраставшего народонаселення, багатоповерхового будівництва вони потребували й інші специфічні умови античної міського життя загалом і римської зокрема. Робоча і ділове населення столиці - ремісники, торговці, службовці - були жити за містом: немає транспорту, й із настанням дня не можна їздити вулицями. Тільки знатні і багаті (і то незайняті на державній службі чи своїх торгових оборотів і промислових підприємствах) могли дозволити собі розкіш жити околицях міста; решту населення збивається в центрі й ближче до центра. А скільки місця, придатного для забудови, саме на центрі міста відбирали імператорські палаци, форуми, терми, цирки і театры6. «Ваші алеї, що розляглися на неймовірне простір, ваші вдома, що займають площі, достатні для цілого міста, майже виганяють нас з Риму, — дорікає бідняк багатія, сжегшего платан, — він замінював мені парки багатих людей «(Sen. contr. V. 5). Усе це надзвичайно підвищувало ціну на міську землю: майбутній домохазяїн прагнув купити земельну ділянку трохи менших і вибудувати у ньому будинок повыше.

В Римі з посади цих багатоповерхових і багатоквартирних будинків залишилися самі жалюгідні остатки7; уявлення про римської инсуле ми маємо нещодавно — з розкопок в Остии, що відбувалося переважно під другий чверті нинішнього століття. Остийская инсула — копія римської: принципи конструкції в однієї й іншої і розріз їх однакові, судити про це й [с.67] порівнювати дозволяють вцілілі шматки римських инсул і Мраморный План Риму. Остия придбала особливе значення по тому, як Клавдій спорудив 4 кілометрів від неї гавань, ще розширену згодом Траяном. Прийманням, зберіганням зброї та відправленням його у Рим товарів і продуктів, які йшли з Африки і зі Сходу, відає Остия; організація такої важливої справи, як постачання столиці, зосереджено тут. Населення збільшується; старі особняки республіканського часу зникають; на місці виростають инсулы. З кінця I в. н.е. починається енергійний будівництво, кероване архітекторами, котрі бачили «новий місто «Нерона, і брали участь у його творенні: вони будують у Остии, як будували у Римі. Яка ж вигляд має инсула і які характерні признаки?

Во-первых, наявність кількох поверхів: у Римі їх бувало — і чотири, і п’ять (у деяких випадках і більше); в Остии наявність трьох поверхів безперечно; іноді будували в чотири поверху. Верхні поверхи є якийсь випадкової добавкою, як і помпейских особняках, — вони входить у план будинку, як його органічна частина; в кожен поверх просто з вулиці веде своя драбина, широка і міцна, зі сходинками з цегли чи травертину. Особняк повернуть до вулиці спиною; в инсуле кожен поверх поруч вікон дивиться на чи у перистиль: будівельник дуже переймається тим, щоб у квартирах було світло. Зовнішній вид инсулы простий і суворий: ніяких зайвих прикрас, зовнішні стіни навіть поштукатурено, цегляні мури вся відкриті. Тільки инсулах з квартирами дорожчими вхід обрамовують колони чи пілястри, складені також із цегли. Одноманітність стін пожвавлюється лише рядами вікон та лінією балконів; перед поруч крамниць, що у першому поверсі, часто йде портик. Стіни складено міцно з надійного матеріалу; вони досить товсті, щоб витримати тягар і четвертого і п’ятого поверхів; при розкопках майже виявлено слідів такого ремонту, що було зробити, щоб зміцнити стены8.

Познакомимся ближче з Остийских инсул. Слід пам’ятати, що однакові по основних своїх рис инсулы і по-своєму плану, і в величині були дуже різноманітні і призначалися для мешканців різного суспільного становища і стану. Були вдома, вибудовані в розрахунку на багатих [с.68] наймачів. Такі, наприклад будинок із Триклиниями, великий відкритий двір якого (12.10×7.15 м), оточений портиком, нагадує перистиль; Будинок Муз з квартирою о дванадцятій кімнат у першому поверсі, з фресками і мозаїками, які виконані першокласними майстрами; Будинок Диоскуров, один із найбільш більших коштів та гарних Остийских инсул, єдину зі досі розкопаних, яка має своя лазня. У тому ж районі, тихому такого далекого від ділового шуму й торгової суетни, у середині великого саду, розташовані два довгих житлових масиву, розділених вузьким наскрізним проходом. У кожному із трьох поверхів (крамниць і майстерень в нижньому був) перебувало по дві квартири, звернених в супротивники і распланированных цілком однаково: у кожному було по дві великих кімнати, в протилежних кінцях квартири, по три менших (одна зовсім маленька — 9 м2) і довгий, досить просторий коридор. Площа всієї квартири близько 200 м². Якщо мешканці цих квартир були й бідніші мешканців Будинку Диоскуров, то людьми заможними вони, звісно, були. Скромніші квартири Будинку з Жовтими Стінами і у Будинку з Граффито: вони займають площа — близько 160 м² і мають лише чотири кімнати. Цікавий житловий масив, до складу якої входять три вдома: Будинок Малютка Вакха, будинок із Картинами і як Будинок Юпітера і Ганімеда. Будівельник мав великий площею (70×27 м), але оскільки зі східною і північної сторін його виробництво заступали інші будинки, він розташував свою инсулу як перекинутої літери «Р », а простір, що залишилося вільним, використовував під сад. Планування квартир у Будинку Малютка Вакха й у Будинку з Картинами інша, ніж у будинках, які ми хіба що розглядали: кожна квартира дивиться не однією бік, але в дві - на й у сад — і складається з шести кімнат, кухні і маленького коридорчика (уся площа 170 м2). У Будинку Юпітера і Ганімеда (кутовому) по фасаду йдуть крамниці, а й за ними перебуває житлове приміщення із трьох кімнат з кухнею; світловим криницею служить йому двір. Це приміщення уже не назвеш розкішним: та Європейська площа його менше (близько 100 м2), і це темнувато. Двосторонніми були квартири Будинку з Розписаними Склепіннями, цікаві зі своєї «коридорною системі «: з одного боку розташовані кімнати, непрохідні, після виходу лише у коридор, з інший — теж [с.69] непрохідні, повністю відкриті в інший коридор, із трьома виходами і вікнами на первый.

В инсулах зазвичай можна чітко виділити окремі квартири, але буває, що квартира займає як один поверх, а й частину наступного, як, наприклад в Будинку з Розписаними Сводами.

Квартиры в инсулах можна було переробляти з метою підвищення чи зменшення їх. У Будинку з Розписним Стелею квартира у першому поверсі (типу «односторонньої «квартири) мала по початкового плану п’ятьма кімнатами унизу й ще сколькими-то кімнатами нагорі, із якими її з'єднувала внутрішня драбина. Потім ці східці зламали і поділили нижню квартиру глухим муром на дві частини: вийшло два приміщення скромних розмірів (по тодішнім поняттям) — 90 і 60 м². У Будинку Юпітера і Ганімеда, навпаки, квартира, яка обіймала спочатку лише поверх, була потім з'єднана внутрішньої сходами з якимись кімнатами у другому этаже.

Так як меблів в жодній кімнаті не збереглося, то будувати висновки про призначенні кожної з них неможливо. Зрозуміло лише одна: у квартирі були чи дві парадних кімнати, які можна відразу ж потрапити знайти й як з їхньої розмірам (у Будинку Юпітера і Ганімеда, наприклад, така кімната лежить у північно-східному розі; вона дорівнює за величиною двом іншим — 6.8×8.3 м). Часто вищі інших, дуже світлі, фресок й мозаїки у яких краще, ніж у сусідніх. Ми бачили вже ці кімнати в квартирах житлового масиву, що у саду. У Будинку з Розписним Стелею квартира по початкового плану мала двома такими парадними приміщеннями. У квартирах односторонніх цього плану вважатимуться майже стандартним: дві великих кімнати в протилежних кінцях квартири (якщо парадна кімната одна, вона завжди подалі від входу), освітлених просто з вулиці чи з двору; коридор, іноді широкий (4 м), які вже (3 м), дуже світлий, звернений, як і парадні кімнати, безпосередньо в вулицю чи у вікно, і трьох чи дві кімнати, які у цей коридор виходять і висвітлюються від цього. У квартирах двосторонніх цього плану теж зустрічається, але реже.

Эти квартири, великі, багатокімнатні, з високими стелями (3.5 м — звичайна висота), залиті світлом, часто з чудовою [с.70] оздобленням, призначалися, звісно, для таких людей більш-менш заможних. Люди бідніші жили, в квартирах попроще.

В кінці I в. н.е. цілий квартал забудували будинками, які італійські археологи назвали «будиночками ». Це маленькі одноповерхові двухквартирные котеджики з мезонінами. Квартири у яких цілком однотипні і влаштовані за одним, вже знайомому нам плану: парадна кімната щодо одного кінці (30 м2), у протилежному — інша, значно менша (близько 12-ї м2), коридор (шириною 3 м), дві маленьких кімнатки, котрі з нього виходять, і кухня з вбиральні. Уся квартира займають площу близько 90 відсотків м2. Про опорядженні не тривожилися; зовнішні стіни складено добре, внутрішні недбало облицьовані шматочками туфу неправильної форми (opus incertum). Нагору ведуть дерев’яні драбини. Будиночки ці, на думку Беккаті, було заселено людьми небагатими, але все-таки вистачало коштів, щоб мати окрему квартиру, а чи не жити на антресолях у своїй майстерні чи лавці; тут селилися відпущеники, котрі обіймали маленькі магістратури, торговці середнього гатунку, ремісники побогаче9.

Если з посади цих археологічних даних ми звернімося літературних джерел, до авторам, які мають мають інформацію про римських инсулах про те, як там жилося, ми вражені котрі кричать невідповідністю. Обвали, пожежі, холод, темрява — є держава й ділове констатування цих фактів, є й світло емоційні скарги, які сиплються градом. У Римі, пише Страбон (235), «будуються безупинно через обвалів, пожеж і перепродажів, що відбувається теж безупинно. Ці перепродажу є свого роду обвалами, викликаними з доброї волі: вдома за бажання руйнують та будуються наново ». Як про щось цілком природному, він повідомляє, що перипатетик Афиней загинув вночі при обвалі вдома, де розміщувалася його квартира (670). Цицерон пише Аттика (XIV. 9), дві його таберны обвалюються і втекли як люди, а й миші; Плутарх (Crass. 2) називає пожежі і обвали «співмешканцями Риму ». Для Сенеки хворобу і пожежа явища природні і неминучі. «Що несподіваного? — запитує він і продовжує. — Часто лунає гуркіт обваливающегося будинку «(de tranq. animi, XI. 7); «ми геть спокійно дивимося на похилені стіни инсулы в дірах і тріщинах » , — пише він у іншому місці (de ira, III. 35. 5); «яке благодіяння [с.71] надає нам той, хто підпирає наше хитку житло і з мистецтвом неймовірним утримує падінням инсулу, яка дала тріщини від низу! «(de benef. VI. 15. 7). Ювенала це мистецтво захоплення не призводило: «Хто в прохолодній Пренесте, в Вольсиниях, лежачих серед лісистих гір, в закуткових Габиях чи Тибуре, що стоїть на крутий скелі, боїться чи боявся, що будинок в нього впаде? А ми живемо у місті, більшість якого тримається на підпірках. Будинок нахиляється; управляючий зашпаровує стару зяючу тріщину радить спокійно спати, хоча будинок от-от розвалиться «(111. 190−196). Свідчення ці так одностайні, що ні довіряти їм немає підстави. Чи можливо їх примирити з даними археологии?

Остановимся коротенько на будівельної техніці римлян. Стіни садиби, яку будував собі Катон (14), виведені з щебеню (caemeta), залитого для зв’язку розчином з обпаленої вапна і піску. Такий спосіб будівництва називався «бутовий кладкою «- opus caementicium. Облицювання стін у різний час була різною: у ІІ. е. нею брали невеликі каміння неправильної форми, найчастіше туфовые, і вкладали їх це без будь-якого ладу у штукатурці - тому й називалася така облицювання «неточною «(opus incertum). Із середини I в. е. вона «сітчаста »: в штукатурный розчин вкладають правильними рядами невеликі обтесані кубики отже стіна виробляє враження туго натягнутою мережі. З імператорського часу на облицювання йде зазвичай кирпич.

Бутовая кладка давала можливість будувати і швидко, і дешево (дрібний щебінь, битий цегла, глиняні черепки, осколки мармуру — воно йшло до справи, а робочих високої кваліфікації не вимагалося). У в самісінькому кінці III в. е. знайдено був секрет цементу, який, за словами Плінія, «зливав камені одну непохитну масу, ставала міцніше з дня на день »: в вапно замість простого піску стали класти «путеоланскую пил », особливий вулканічний пісок (пуццолана). З цією цементом будинку з буту могли стояти століття віку. Треба було лише дотримуватися деякі правила, які у Римі, з його гарячковим будівництвом, преследовавшим часто-густо мети грубо спекулятивні, занадто часто порушувалися. Фундамент закладали неглибоко, а будинок виводили в 5−6 поверхів, не переймаючись [с.72] відповідність висоти й площі, займаній будинком по ширині. Август заборонив споруджувати будинки вище 20.6 м, але заборона це стосується лише у домівках, що виходило на; будинок, який стояв у дворі, міг і вище. Для цементу можна було взяти не червону пуццолану, що дає найміцніший цемент, а темно-сіру, що лежить близько до, більш дешеву, але з таку міцну, і навіть покласти меншою, ніж потрібно, пропорції; замість кам’яних чи цегельних стійкий, які поміщали для міцності між «блоками «залитого цементом буту, взяти дерев’яні; внутрішні перегородки сплести з хмизу. Після страшної пожежі 64 р. Нерон видав ряд дуже розумних розпоряджень, що стосуються будівництва: заборонив вживання дерева у, «скоротив висоту будинків «(невідомо, наскільки по порівнянню з нормою Августа), велів обводити будинку на фасаду портиками, вдома будувати на деякій відстані одне одного і робити просторі двори; розширив вулиці. «Ці корисні заходи додали та краси новому місту «(Tac. ann. XV. 43). Можна можна не сумніватися, у цьому «новому місті «після страшних уроків пожежі стали відбудовуватися інакше, ніж раніше. Будинку на via Biberatica (за форумом Траяна) вціліли у частині досі. До цих пір стоїть инсула, вибудувана у ІІ. н.е. біля західного боку Капітолію. Але безсумнівно також, що нагальна потреба у житлі і гонитва за наживою змушували, оминаючи всіх указів Нерона, користуватися при будівництві і деревом, і необожженным цеглою, брати для штукатурки глину з соломою, а зв’язувальної розчину поганий слабкий цемент. У Римі були добрі инсулы, але й погані, і ці погані не виглядали одиниць. Можна відмахнутися від Ювенала — що робити сатирику, як і бурчати й не вишукувати худе, — але від указу Траяна, як від риторичного марення, не відмахнешся. Згідно з указом цьому висота будинків знижувалася до 17.7 м, і захід цей мотивувалося тим, що будинки «легко обвалюються » .

Большим лихом Риму були пожежі. «Слід жити там, де немає жодних пожеж і нічних страхів. Вже Укалегон переносить свій жалюгідний скарб, вже уже димить третій поверх, а ти нічого й не підозрюєш. У нижніх поверхах тривога, але останнім займеться той, який захищений од дощівки лише черепичної дахом, де лунають ніжні голубки «(Iuv. III. 197−202). «Пожежі - [с.73] покарання розкіш » , — повчально помічає Пліній, закінчуючи оповідання про «брилах мармуру, творах художників України та царських витратах », які вимагають палаци його сучасників (XXXVI. 110). Вогонь не щадив ні цих чудових будівель, ні бідних инсул: пожежею 64 р. знищили й ті і інші (Suet. Nero, 38. 2). Їжу вогню давало дерево, широко що застосовується в будівництві: двері, вікна, балкони, стелі, нарешті, меблі. Про перегородках, сплетених гілка, Вітрувій пише: «Краще їх і не придумували! вони зберігають місце та палестинці час…, але за пожежі це готові смолоскипи «(II. 2. 20). І тут наближаємося двом істотним недоліків всіх италийских инсул: до відсутності води та відсутності отопления.

Римляне знали опалення гарячим повітрям, але влаштовували його лише у лазнях, окремими кімнатах своїх садиб й у будь-якому разі, проводили їх вище — першого этажа10. Мешканці інших поверхів обігрівали свої кімнати опалювальними приладами, кілька нагадують величезні самовари (тим паче, що мені кип’ятилася і вода), чи простими жаровнями на кшталт кавказьких мангалів, бронзовими чи мідними, часто дуже гарними, але імператор Юліан, проте, майже помер Лютеції, угорев від такої жаровні. Висвітлювалися кімнати світильниками і свічками. Досить було необережного руху, поштовху, різкого жесту — і дерево займалося від просыпавшихся вугілля, від разлившегося і догорілого олії, котрий горів в світильнику. І загасити його нічим: води у домі не было.

Мы звикли вважати древній Рим містом, де вода була надміру. Це правда: в кінці I в. н.е. у Римі було 11 водопроводів і майже 600 фонтанів. Тільки троє фахівців з 14 римських районів користуються водою із трьох водопроводів; у розпорядженні інших є по в п’ять і по шість. Вода тече вночі й удень, але ad usum populi, а чи не для приватного користування. Щоб провести воду у будинок, вимагалося спеціальний дозвіл імператора, яке давалося певному лицу11 і пожиттєво: на спадкоємців це дозвіл не поширювалося. Домовласник, який одержав такий дозвіл, проводив воду до собі на двір, і якщо він жив у першому поверсі, отож у своє помешкання. Мешканці інших поверхів мали чи купувати воду у водоносів, чи ходити з ним у вікно, до найближчого фонтана чи криниці. Марциал, [с.74] котрий у третьому поверсі, збігав по воду вниз; у Будинку Діани в Остии мешканці брали воду з великої цистерни, перебувала у дворі; квартирантів з Будинків в Садом постачали водою фонтани, бившие у тих садах. Законодавчим актом наказувалося кожному мешканцю мати у своєму приміщенні воду: чи багато, проте, можна був її запасти?12 При скупченості будинків, при надзвичайної вузькості вулиць та за відсутності ефективних протипожежних коштів вогонь поширювався із надзвичайною швидкістю. Авл Геллий (XV. 1) розповідає, як колись з його очах пожежа, що охопив багатоповерхову инсулу, відразу перекинувся на сусідні дома13. З відсутністю води була пов’язана і відсутність вбиралень в римських инсулах (в Остийских були): мешканці їх мали користуватися громадськими убиральнями чи виносити усе сміття на сусідню гнойову купу, бо просто викидати його з віконця на. Ювенал згадував про нещасних випадків, які підстерігають перехожого, йде повз «вікон, де бодрствуют: згори летить бита посуд; добре, за умови що вихлюпнуть об'ємисту миску «(III. 269−277). У Дигестах (IX. 3. 5. 2) розбирається питання, хто відповідальна за збитки, заподіяний викинутим предметом людині, який проходив по улице.

Были в италийской инсуле та інші недоліки. Сонце заливало просторі кімнати панських квартир; великий метраж, безліч світла і повітря робило їх дуже привабливими за хорошої погоди. У негода, коли починалися осінні зливи чи зимові холоду, у тих чудово оброблених приміщеннях ставало дуже незатишно; од дощівки і морозу захисту немає, бо немає шибок у «вікнах, — скло дорого, і цим користуються їм рідко, переважно у лазневих приміщеннях. У рами вставляють чи слюду, яка пропускає світло погано, а набагато частіше постачають вікна просто дерев’яними віконицями з прорізами. Багатому патрону та її жебраку клієнту однаково надавалося вплинув на вибір чи ежиться близько чадної чадної жаровні і дивитися, як потоки у воді хльостають до її кімнати, чи щільно засунути вікна віконицями і сидіти при тремтячому вогнику коптящего светильника.

Эти загальні всім инсулам недоліки бідний мешканець поганого вдома мав відчувати особливо гостро. Марциал [с.75] скаржився, що у кімнаті погодиться жити сам Борею, оскільки у ній щільно закрити віконце (VIII. 14. 5−6). Дров у Римі коштували недешево, а приготовлені те щоб же не давати дыма14, доступні були лише заможній людині. Ремісника жив зазвичай зі своїми сім'єю на антресолях у тій майстерні, де він працював; приміщення це були, звісно, і низьким, і темноватым. Ненайкраща були й квартири «під черепицею », у самому верхньому поверсі: Марциал згадує таких, де можна було випрямитися на повен зріст (II. 53. 8) і стояв напівтемрява (III. 30. 3); по словами Ювенала, бідняк знімає під житло «повна загадок «(III. 225). А передплачувати ці «повна загадок «доводилося дорого, і відшукати їхні було так і легко. Птолемей Филометор, вигнаний з Єгипту рідним братом, утік до Рима шукати заступництва. Гаманець він мав, щоправда, худий, і знайти приміщення по засобам не зміг; царю Єгипту довелося притулитися у знайомого художника-пейзажиста в мансарді (Diod. XXXI). Ювенал запевняє, що у Соре, Фабратерии чи Фрузиноне можна будиночок з садком свої самі гроші, які у Римі доводиться передплачувати темну буду (III. 223−227)15. Житла бракувало: » …подивися цього безліч людей, що ледь вміщається в незліченних будинках міста! «(Sen. ad. Helv. 6).

Дороговизна римських квартир пояснюється, звісно, великий попит, але значної ролі грала тут і спекуляція. І тоді маємо постає постать домохазяїна. Це людина багатий і люблячий багатство, але з просто користолюбець і грошолюб: це ділок і підприємець із широкою розмахом. Твереза розважливість ділового людини, який розумно враховує вимоги сьогодення вміло їх використовує, поєднується у ньому з любов’ю ризику, до небезпеки, з азартностью гравця, ставить карті всі у надії з метою виграшу. Він дуже переймається тим, щоб швидше повернути гроші, спрямовані на будівництво, і їх, звісно, з прибутком; він повинен, що його инсула виростала якомога швидше, та її більше турбують ціни на всі матеріал, ніж його якості. Домохазяїну у Римі погрожували небезпеки дуже реальні: траплялися землетрусу, Тибр розливався і заливав низини, пожежі були явищем повсякденним. Очікувати, поки наймачі в'їдуть, коли вони внесуть квартирну плату (вона уплачивалась по полугодиям), — це були занадто довго. Хазяїн здає новий [с.76] будинок повністю одній людині, які вже від себе складатиме окремі квартири (це заняття мало офіційне позначення: cenaculariam exercere), а сам, розпаленілий отриманої прибутком, увлекаемый перспективою приливающего багатства, кидається на нові будівельні спекуляції. Він одержимий бісом хвацька підприємливості: зносить побудований будинок, розпродає будівельні матеріали з безсумнівною собі выгодой16; впіймавши чутки про вчорашньому пожежі, вирушає до хозяину-погорельцу і, що той упав духом і зарікається будувати у Римі, за ціною в нього ділянку (за словами Плутарха, Красс в такий спосіб прибрав до рук близько половини земельної площі Римі). Він будує, перепродує, купує, робить перегляд під виглядом, що будинок загрожує обвалом; ділить його за частини глухим муром — думка про мешканцях і про їхніх зручності його не не турбує, а просто більше не приходить то голову: це не люди, це — джерело доходу. Він не бачить їх; до будинку в нього приставлений довірений раб — insularius17, він стежить і поза мешканцями, і поза головним орендарем, дотримується хазяйські інтереси і доповідає хазяїну про всіх негаразди і непорядки у домі. Це він умовляє у Ювенала мешканців будинку, який ледве тримається на тонких підпірках, не хвилюватися й спать.

Главный орендар — людина іншого складу й правничого характеру. Цей не почне робити ризик та боїться його: він шукає наживи вірної, йде тими доріжками, де з нього не висить ніяких серйозних неприємностей. Дигесты викликають як приклад, тобто. як звичне, орендаря, який зняв будинок за 30 тис. сестерцій і, здавши все квартири окремо, зібрав від усіх 40 тисяч. (Dig. XIX. 2. 30), іншими словами, нажив цій справі 33% - шматок жирний! Отримано він був, звісно, не без клопоту й тривоги: доводилося міцно стежити, щоб мешканець не утік, не заплативши за квартиру, — потрібен був очей так очей; доводилося терпляче вислуховувати скарги цих самих мешканців, що лилися потоками із найбільш різноманітним приводів; неприємності, звісно, були, а й дохід був гарний і вірний. Гірше бувало, якщо його хазяїн, якому було упину, вирішував ламати будинок, щоб вибудувати більш дохідний. І тоді, проте, орендар не залишався зі збитками: по закону господар мав би повернути йому [с.77] внесену їм оренду й додати гроші, які орендар розраховував отримати за квартири і котрих втратив із виїздом мешканців. У цій останньому пункту, мабуть, в повному обсязі проходило гладко, але великого шкоди, швидше за все, «гуртівня «не терпів: cenaculariam exercere стало заняттям, міцно вросшим у життя древнього Рима.

Элементом, який справді страждав від усієї цієї ділової гри і часто цілком безсовісної метушні, були мешканці. Хазяїну спадало на думку зайняти будинок собі й у потреб — мешканці зобов’язані виселитися; будинок продано — новий власник проти неї виселити мешканців. Нехай при цьому якось винагороджені приносить чималі гроші, але ці не позбавить їхню відмінність від біганини по Риму у пошуках нового житла, клопітливих і важких додаткових витрат, усталости.

Вещи мешканця, въехавшего до квартири, «завезене і внесена », вважаються відданими хазяїну під заставу, який би акуратне внесення квартирної плати. Що стосується несплати господар проти неї забрати такі, котрі стоять у квартирі постійно, а чи не виявилися там випадково, чи тимчасово. І ось квартирант сумлінно розплатився, його договору минув, хоче з'їжджати, а господар захопив його майно та її не випускає. Основний орендар ще може розрахуватися з власником — у відповідь бути мешканцям: власник вдома накладає руку з їхньої власність, правильно розраховуючи, що головна наймач поквапиться розрахуватися з ним, господарем, оскільки, доки розплата нічого очікувати зроблена, мешканці не внесуть йому ні сестерция. Хазяїн міг «блокувати «мешканця: тоді як його квартиру вела окрема драбина (в майстерень з антресолями це були незмінно), дерев’яні сходинки її виймалися, і мешканець опинявся відрізаним від зовнішнього світу — це називалося percludere inquilinum. «Блокада «знімалася, коли нещасний мешканець усякими що і неправдами роздобував гроші у сплату свого квартирного долга.

Мы бачили, який зайвої тяготою лягає на його людини невідь що забезпеченого то обставина, що вона знімає квартиру немає від домохазяїна, а ще через орендаря, що сфотографував будинок повністю. Орендар заробляє своєму съемщике; наймач вирішує потіснитися і, здаючи окремі кімнати від, [с.78] заробляє у своїх мешканцях: виходить така собі ланцюг спекуляції, особливо тісно сжимавшей найбідніших і бессильных.

Человек, яка має мало грошей, забирають вище, живе у найвищому поверсі «під черепицею ». Там жив Орбилий, «щедрий на удари «вчитель Горація; Ювенал оселив там свого жебрака Кодра (III. 204). У ті бідні квартири набивалося дуже чисельна: іноді квартиру знімали два-три сімейства; іноді господар пускав мешканців. Можна уявити, яким антисанитарным був такий житло, якого за відсутності води — потаскайте-ка в п’ятий поверх! — не можна було виробляти частої і грунтовної жнив і у якому осідала кіптява, чад і чад від жаровень і светильников.

Была ще категорія людей, котрим і квартира «під черепицею «залишалася недоступною. Одна римська напис (CIL. VI. 29 791) згадує приміщення під східцями: про підвалах, криптах, наголошується й у Дигестах (XIII. 17. 3. 7). Ці брудні, сирі, напівтемні підземелля служили житлом для бездомного, жебрака, бродячого населення, якому доступний був лише такий приют.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.