Голодомор 1932-1933 років

К кінцю 20-х років більшовики були готові до нового стрибка у створенні комуністичного суспільства. Під керуванням Сталіна вони передали від «тимчасового відступу» — непу — до насильницьким змін у соціально-економічній і політичною життя суспільства, настільки широким і радикальним, що й часто називають «другий революцією». Проте докорінних перетворень тридцятих років супроводжувалися поверненням до деяких традиційним аспектам російської політичного життя, насамперед до жорсткому централізму і режиму одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний відкіт до минулого означав кінець пошуків їх «особливого шляху» до комунізму. Знову, як у період царату, Україна перетворилася лише на меншість чогось більшого. Проте за цього разу українцям довелося заплатити жахливо великі гроші за досягнення цілей, що вони собі не ставили.

" …Ми маємо окремі випадки і поодинокі села голодуючих, однак лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Усілякі розмови про «голод» в Україні треба категорично відкинути. «.

З листа генерального секретаря ЦК КП (б) У З. Косіора Сталіну (25 квітня 1932 г.).

Голод 1932—1933 рр. українців був тією ж, ніж нацистський геноцид для євреїв чи різанина 1915 р. для вірменів. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні і демографічні наслідки якого нагадують про собі й центральної сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи та методи їхньої організації достижения.

Найжахливіше в голодомор 1932—1933 гг.—то, що його було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто неспроможна заперечувати, що. загальний врожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як зазначають Роберт Конквест і Богдан Кравченка, врожай 1932 р. лише на 12% був за середні показники 1926—1930 рр. Інакше висловлюючись, продуктів вистачало. Однак державі систематично вилучала велику частина їх для потреб. Попри прохання і попередження комуністів, Сталін підняв завдання з хлібозаготівлях на 44%. Її рішення й жорстокість, з яким воно виконувалося, прирекли мільйони людей до страти від штучно створеного голода.

Молотов на Політбюро КП (б)У 30 жовтня 1932 р. інформував, що зобов’язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план обсягом 282 млн. пудів, зокрема по селянському сектору — 261 млн. Інакше кажучи, у селян вимагалося вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з 30 червня до жовтня. Зрив заготовок пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І це дійсно, боротьби був. Партійні, радянські й господарські працівники, яких майже у повному складі кинули на хлібозаготівлі, бачили власні очі трагізм ситуації. Чимало їх ми було неможливо залишатися лише гвинтиками бездушній державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) навпростець звинуватив місцеві кадри в саботаж: «Наші сільські комуністи, у разі більшість їх… почали боятися те, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивезення його потім у ринок лінією колгоспної торгівлі, і, ми ще, візьмуть та й здадуть весь свій хліб на элеваторы».

Наочним свідченням повної байдужості режиму людським життям, приносимым на поталу його політиці, стала серія заходів, здійснених в 1932 р. Торішнього серпня партійні активісти отримали право конфісковувати збіжжя у особистих селянських господарствах; тоді само було прийнято отримавши лихої слави закон «про три колоски», що передбачав страту про крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, піймані хоча б із пригорщею зерна біля державного комори чи колгоспного поля, були страчені. При пом’якшувальних обставин подібні «злочину до держави» каралися десятьма роками таборів. Щоб попередити вихід селянства з колгоспів у пошуках продуктів, вводилася паспортна система. У листопаді Москва ухвалила Закон, яким колгосп було видавати селянам зерно, не було виконано план здачі хліба государству.

(1 січня 1933 г.).

Запропонувати ЦККП (б)У і РНК УРСР широко оповістити через сільради колгоспи, колгоспників і працівників одноосібників, что:

інші ж їх, які добровільно здають державі раніше расхищенный і прихований хліб, ні піддаватися репрессиям;

б) щодо колгоспників, колгоспів і одноосібників, завзято продовжують приховувати расхищенный і прихований від обліку хліб, придадуться найсуворіші міри покарання, передбачені постановою ЦВК, і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації й зміцненні громадської соціалістичної собственности).

Секретар ЦК ВКП (б) І. Сталин.

Надзвичайна комісія перевела Україну блокадна становище. У поїздах і станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали великі гроші чи обміняли на цінні речі у сусідніх із Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім'ям. Деякі села занотовувалися на «чорну дошку». У цих селах селяни позбавлялися права до виїзду, і тоді як селі було запасів продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гавриловка Межевского району вимерло повністю, село Вербки Павлоградського району — наполовину. Під спільною керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках хліба обшарювали кожен будинок, зламували поли, залазили в криниці. Навіть тим, хто вже пухнул з голоду, не дозволялося залишати собі зерна. Люди, не выглядевшее голодними, подозревались в приховуванні продуктів. Звертаючись до подій на той час, одне із партійних активістів так обрисовував мотиви своїх дій: «Ми вірив у мудрість Сталіна як керівника… Ми обоє були ошукані, але тоді ми хотіли бути обманутими. Ми такі беззавітно вірив у комунізм, що готові будь-яку злочин, якщо її хоч трохи приукрашивали комуністичної фразеологией».

Розповсюджуючись протягом усього 1932 року, голод досяг піку початку 1933;го. Підрахунки свідчать, що спочатку зими на середню селянську сім'ю у п’ять душ припадало близько 80 кг зерна до наступного врожаю. Інакше кажучи, всі члени сім'ї отримував для виживання 1,7 кг збіжжя у місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали свійських тварин, пацюків, їли кору і листя дерев, харчувалися покидьками добре снабжаемых кухонь начальства. Відомі численні випадки канібалізму. Як один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки. Потім діти. Останніми вмирали жінки. Проте перед смертю багато сходили з розуму, втрачали людську подобу». Попри те що, що вимирали вже села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Одне з них, Віктор Кравченка, пізніше писав: «Поле битви люди вмирають швидко, їм сприяють товариші» і відчуття обов’язку. Я побачив людей, смертей на самотині, поступово, вмираючих страшно, безцільно, без надії, що й жертва виправдана. Вони потрапили до капкан і залишився там вмирати з голоду, кожен в себе у домі, політичним рішенню, прийнятому десь у глибокій столиці за столами нарад і бенкетів. Немає навіть розради неминучості, щоб полегшити цей жах… Нестерпнішим все вид дітей, які мають висохлі, як в скелета, кінцівки звисали в протилежні боки, раздувшихся живіт". Голод стер зі своїми осіб бачимо всі ознаки дитинства, перетворивши на змучені кошмари; лише у очах залишався відблиск далекого детства".

З листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовская комісія додатково «заготовила» України всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з врожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. Отже. Молотов впорався зі виконанням хлібозаготівельного плану, хоча вивіз із республіки майже всі готівкові запаси. На початку 1933 р. практично більше у Україні хлібних запасів не залишилося, чи потрібно були ще дожити до збіжжя. Зимові хлібозаготівлі фактично відривали останній окраєць хліба у голодающих.

У архівах нема документації надзвичайної хлібозаготівельної комісії. Адже її і не. Молотов, котрий іноді Каганович, здійснювали інспекційні поїздки Україною, давали усні вказівки, проте письмові постанови щодо «посилення» хлібозаготівель, що вони вважали потрібними прийняти, йшли під грифом республіканських органів за підписами генерального секретаря ЦККП (б)У З. Косіора, голови Раднаркому УРСР У. Чубаря та інших. Навіть у протоколах засідань Політбюро КП (б)У, що тривали годинами, зафіксовано лише присутність цих сталінських эмиссаров.

У продиктованому Молотовим постанові Раднаркому УРСР «Про заходи з посиленню хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. був пункт про застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штрафовании м’ясом тих колгоспів, які «заборгували» із хлібозаготівель, але з мали хліба, щоб розрахуватися з государством.

Штрафи мали стягуватися як усуспільненим худобою, а й худобою колгоспників. Санкцію ними у кожному окремому разі мав давати облисполком.

Керуючись цієї нормою, влада почала відбирати в селян, які мають хліба, й інші продовольчі припасы.

В усіх життєвих місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких припасів продовольства — сухарів, картоплі, буряків, сала, солений, фруктовою сушіння тощо., заготовлених селянами до збіжжя. Конфіскація застосовувалася як за «куркульська саботаж» хлібозаготівель. Але фактично це дію було свідомо спрямоване на повільне фізичним знищенням селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії величезній території України (як і Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Каганович) було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, «уму-розуму» (вираз Косіора), тобто сумлінної праці на держава робить у громадському господарстві колхозов.

Те, що у Україні 1933 р., ніде не відбито у документах офіційних установ. Причиною і те, що наказав ставитися до трьох голодів як до неіснуючого явища. Навіть у стенографических звітах пленумів ЦККП (б)У і протоколах Політбюро КП (б)У цього періоду слово «голод» не упоминается.

Не підлягає сумніву, що загибель мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна вилучити з селян все їстівні припаси, і потім вкрити голодуючих завісою мовчання, заборонити якусь допомога їм із боку міжнародної чи радянської громадськості. Щоб завадити самовольным пагонам безлічі голодуючих межі республіки, їхньому межах було розміщено загороджувальні загони внутрішніх войск.

Смертність з голоду розпочалася вже вмісяць діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона почала масової. Майже скрізь органи ГПУ реєстрували випадки людожерства і трупоедства. Прагнучи уберегти себе від голодної смерті хоча б дітей, селяни вивозили в міста Київ і залишали у державних установах, лікарнях, тут. Проте Сталіна ці трагічні місяці небаченого історія голодомору спромігся визнати публічно лише «продовольчі складнощі у ряді колгоспів». У промові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні, порівняно з тими труднощами, які переживали робочі 10—15 років тому вони, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячої игрушкой».

Аналіз стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить у тому, що прямі збитки населення з голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. людина, як від голоду 1933 р.— 3—3,5 млн. людина. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, досягають за 1932—1934 рр. 5 млн. человек.

Звісно, насамперед Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р. Мендель Хатаєвич, один із сталінських ставлеників України, очолював кампанію хлібозаготівель, гордо заявляв: «Між наша влада і селянством йде нещадна боротьба. Це — боротьба життя, але в смерть. Цей рік стало випробуванням щирості нашої сили та їхньої витримки. Знадобився голод, щоб показати їм, хто є господар. Він коштував порятунок життя мільйонів, проте колгоспна система утвердилася. Ми виграли войну!».

Радянська статистика на той час відома своєї невисокою достовірністю (відомо, що, незадоволений результатами перепису 1937 р., які засвідчили жахливий рівень смертності, наказав розстріляти провідних організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції, показують, що кількість що під час голодомору Україні становило від 3 до 6 млн. человек.

Тоді України, особливо у південно-східних її районах, і північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, більшість Росії ледве відчула його. Однією з чинників, які допомагають пояснити цю обставину, було те, що, згідно з цим п’ятирічним планом «Україні має стати колосальної лабораторією нових форм соціально-економічної і виробничо-технічної реконструкції для Радянського Союзу». Важливість України задля радянських економічних прожектерів підкреслювалася, наприклад, у редакційній статті «Правди» за 7 січня 1933 р., названій: «Україна — вирішальний чинник хлібозаготівель». Відповідно й завдання, поставлені перед республікою, вони були надто великі. Як показав Всеволод Голубиичий, Україна, яка забезпечувала 27% загальносоюзного врожаю зерна, мала дати 38% загального плану хлібозаготівель. Богдан Кравченка стверджує, що українським колгоспникам при цьому платили вдвічі нижча, ніж российским.

Українці, зі своїми традицією приватного землеволодіння, пручалися колективізації більш запеклий ніж російські. Саме тому режим здійснював України власну політику інтенсивніше та глибше, як ніде ще, з усіма звідси страшними наслідками. Як зазначав Василь Гроссман, письменник і мій колишній партійний активіст «Було зрозуміло, що Москва покладає свої сподівання Україну. Результатом стало те, що найбільший гне згодом обрушився саме у Україну. Нам казали, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніші за, ніж у Російській республіці. І це дійсно, загальний стан справ в Україні було значно гіршим, ніж в нас».

Хтось вважає, що голодомор для Сталіна засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного піднесення та селянства не вислизнула від посиленої уваги радянського керівництва. Сталін стверджував, що «селянський питання на основі є суттю національного питання. Власне, національне питання — це селянський питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку: «колективізація в Україні має собі спеціальну мета: зруйнувати соціальну основу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство». Отже, у разі можна дійти невтішного висновку, що смерть мільйонів людей була Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У найгіршому випадку можна припустити, що свідомо дозволив голоду змести всяке подобу опору у цій особливо неспокійної частини, його империи.

Показовим аспектом голодомору була спроба влади стерти його з людський пам’яті. Ще донедавна радянська позиція із цього питання була однозначної: заперечувався сам собою факт голоду. Зрозуміло, якби справжні масштаби голодомору стали загальновідомими, це «завдало б непоправної шкоди того штибу «світоча світу та науково-технічного прогресу», який Москва намагалася зміцнити свідомості нашого народу і в середині СРСР, і там. Тому час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедии.

Деякі газети у країнах інформували громадськість про великий голод, однак також відразу усвідомили його жахливі масштаби. Не прекращавшийся в 1930;ті роки експорт збіжжя і відмова режиму прийняти будь-яку допомогу вводили на манівці західний світ, де ніяк не вірилося, що з такі умови України може лютувати голод. Здійснивши старанно організовані і обставлені владою мандри СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу чи колишнього прем'єр-міністра Франції Едуард Ерріо, яскраво описували здобутки радянської влади, не забуваючи, звісно, розповідати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський кореспондент «Нью-Йорж таймі» Уолтер Дюранті, намагаючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував у статтях факт голоду (хоча у приватних розмовах допускав можливу кількість жертв голоду удесятеро млн). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку й виняткову ясність» його репортажів і СРСР Дюранті в 1932 р. нагородили Пулітцерівської премией.

Хоча західні уряду знали про великий голод, їх позиція із цього питання була схожій ту, що її викладена у одному з документів британського Міністерства закордонних дел:

«Ми побачили справді маємо у розпорядженні досить інформації, що свідчить про великий голод Півдні Росії, аналогічною тій, що виникає у пресі… Проте ми вважаємо можливої робити з її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянське уряд і ускладнити наші відносини з нею». До того ж під час депресії значної частини західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, геть немає сприймала ніякої критики СРСР, тим .більш як у питанні голод. Як сказав Р. Конквест, «ганьба перебував в тому, що вони були готові виправдати будь-які дії Рад, суть у тому, що де вони бажали і слухати про щось подібному, були готові глянути правді в глаза».

Список використаної литературы.

1. В. Г Афанасьєва, Г. Л. Смирнова. Урок дає історія. -М.:Полиздат, 1989 г.

2. Кульчицький С. В., Курнаков Ю. О., Коваль М. В. Історія України. До. Освита, 1995 г.

3. Орест Субтельний Україна Історія. До. Лебєдь 1994 г.