Балканська криза

Зміст Запровадження 3.

1. Балканський криза як каталізатор структурних змін у системі міжнародних відносин 5.

2. Агресія НАТО проти Югославії 11 Укладання 16 Список літератури 18.

Сучасники й учасники подій які завжди віддають собі повний звіт в масштабності пережитих подій та його суспільно-політичних наслідки. Не стала винятком і останнє десятиліття, що принесло настільки глибокі зміни у життя країнах Центральної і Східної Європи. Внутрішні зміни у них же в протягом 1989;1991 рр., які вилилися в катастрофа комуністичних режимів, розпад багатонаціональних держав — Радянського Союзу, і Югославії, і навіть наступну невдовзі «шлюборозлучний процес «чехів та словаків в знаменували собою початок нової доби у їх історичному розвитку, а й у розвитку усього світу. Ці епохальні зрушення і що з ними повсюдна демократична ейфорія певною мірою завуалировали другий процес, протекавший разом з першим, саме — глибокий зрушення розставити сил поставляють на світовий арені становлення нової конкретно-історичної системи міжнародних відносин. Цей процес відбувається мав глобальні наслідки, особливо з урахуванням европоцентризма, до кінця не подоланого в мире.

Криза в Югославії визрівав віддавна. Будучи соціалістичним державою, багатонаціональна СФРЮ була скроєна точно за радянським зразком і налічувала шість республік — Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Македонія — і ще дві автономні області формально в складі Сербії - Воєводіна, Косово, що за своїми правам мало ніж відрізнялися від республік. Але Югославія не входило у Варшавський договір і міжнародній арені займала позицію неприєднання. На Європейському континенті вона роль «сірої «нейтральній зони між сферою відповідальності НАТО і Варшавським Договором. У аналогічному становищі на Балканах перебувала й перебуває Албания.

Розвиток подій у СРСР період «перебудови «та інших східноєвропейських країнах, особливо — по перемоги там «оксамитових революцій », справляло на Югославію надзвичайно сильний вплив, прискорювало дозрівання державно-політичного кризи, що у все більшою мірою набував характер боротьби між этнократическими кланами в республіках і областях, та й із возраставшим сепаратистським ухилом у низці їх. У 1990 р. переважають у всіх республіках відбулися в законодавчі органи виконавчої влади, вперше на багатопартійної основі. Нові представницькі органи приймали нові республіканські конституції, часом — декларації про незалежність, обмовляли пріоритет республіканських законів перед федеральними. У тому діях спостерігався далекоглядний паралелізм з одночасно протекавшими процесами у Радянському Союзі. Найбільшим радикалізмом відрізнялися дії Словенії й Хорватії, не приховували свого прагнення привело до відокремлення. На що проходили з кінця 1990 р. між республіками переговорах вони висували явно неприйнятні пропозиції. Найбільші протиріччя спостерігалися між Сербією і Хорватією, у якій було прийнято ряд антисербських законів проводилося шовіністична антисербська пропаганда. Але ці переговори перервалися, коли з взаємному узгодженню між собою Словенія і Хорватія ще 26 червня 1991 р. проголосили в однобічному порядку на своїй незалежності. Це початок этногражданскому конфлікту біля Югославии.

Мета цієї роботи — розглянути балканський кризис.

Досягнення поставленої мети, мною вирішені такі задачи:

— розглянути Балканський криза як каталізатор структурних змін у системі міжнародних отношений;

— розглянути агресію НАТО та проти Югославии.

1. Балканський криза як каталізатор структурних змін у системі міжнародних отношений.

Керівники Словенії й Хорватії свідомо йшов загострення обстановки, відчуваючи підтримку з-за кордону. На початковому етапі отримали його основним чином із боку Німеччини, котра вже після об'єднання виявила несподівано великий інтерес до Південному Сходу Європи. Відчуття підтримки дозволило словенському керівництву розпочати воєнних дій проти Югославської Народної Армії (ЮНА), частини якій із розпорядженню федерального центру переміщалися територією Словенії, які мають патронів і снарядів. Солдати ЮНА і понесли основні втрати під час нападу ними загонів територіальної самооборони, створених ще титовские часи як частина системи Ізраїлю. У умовах вони почали збройної опорою республіканських этнократических кланов. 1].

А перші інформацію про кровопролиття в Югославії сприяли інтернаціоналізації внутрішньополітичного конфлікту. Ініціатива йшла із різних сторін. Складалося враження, що чимало міжнародні організації як ніби чекали підходящого приводу, щоб виявити ініціативу. Було природним очікувати дій із боку НБСЄ, яка створила на початку липня 1991 р. спеціальну комісію з Югославії. Але це комісія окремо не змогла проявити себе, хоча проблема входила саме у її компетенцію. Вона невдовзі була відтручено другого план діями Європейського союзу (ЄС), які вже філера над розвитком подій і що приймав різні декларації. ЄС виявив величезну активність. Їм була спеціальна «трійка «європейських міністрів із метою посередництва між федеральним центром і бунтівними республіками відразу ж прийняте рішення припинення економічної допомоги Югославії - тобто. практично все тим самим федеральним органам. Дії цієї організації з перших кроків прийняли однобокий антиюгославский і антисербский характер. Той самий характер придбала і що розгорнулася на західної пресі потужна пропагандистська кампанія, невдовзі переросла під цю информационно-психологическую війну. Одночасно ставало зрозуміло, що НБСЄ поступово оттирается на узбіччя подій і починає втрачати свій колишньої авторитет.

Характерний поворот, що трапився діяльності ЄС після підписання 8 грудня 1991 р. Біловезьких угод, провозглашавших припинення існування СРСР. Реакція ЄС була миттєвою. 17 грудня міністри закордонних справ країн-членів ЄС, які зібралися у Брюсселі, під наймогутнішим тиском німецької дипломатії ухвалили Декларацію критеріїв визнання нових держав Східної Європи і у Радянському Союзі. Процедура передбачалася спрощена: фактично вистачило б заявити про своє незалежності й дотриманні норм міжнародного права. Окремі становища були уточнені в ухваленій у того самого дня спеціальної Декларації про Югославії, у якій заявлялося про рішення ЄС і які входили на нього держав визнати незалежність югославських республік і про відкриття цього процесу з 15 січня 1992 р. Обидві ці декларації хіба що пов’язували воєдино дезінтеграційні процеси, які відбувалися Радянському Союзі та в Югославії, хоч і містили деяких нюансів в підході до них. Стосовно колишніх радянських республікам вони мали скоріш заохочувальний, рекомендаційний характер, тоді як до югославським республікам — императивный. 2].

Сконцентрувавши увагу до західних державах, насамперед США, російська дипломатія у першій половині 90-х майже втратила інтерес до середнім і «малим державам Центральній Азії та південно-східної Європи. Це відносилося й до Югославії, і може бути, й у першу чергу до неї. Югославський криза викликав серед новоявлених російських «демократів «особливе роздратування як собі прикра перешкода, непередбачено виникла на шляху до «цивілізований світ ». Понад те, російська дипломатія сприйняла західну оцінку влади у новій Югославії як «комуністичних-комуністичної-націонал-комуністичного режиму «і йшла політики західних держав. Звідси — непродумане і поспішне визнання незалежності отколовшихся від Югославської федерації республік, та був згоду запровадження економічних санкцій проти СРЮ. Оцінюючи такий лінії слід пам’ятати, що у роки зовнішня політика залишалася фактично монополією МЗС на чолі з Козирєвим, пользовавшимся довірою Єльцина. Ніякого механізму вироблення й терміни прийняття зовнішньополітичних рішень на країні тоді був: старі механізми були зруйновані, а нові - не створено. У таким умовах все чого залежало від особистих установок «дипломата № 1 «- самого Ельцина.

Найбільшим прорахунком в зовнішній політиці Росії повне відсутність уявлення про те, чим можна замінити порожнечі, які утворилися по закінченні «холодної громадянської війни ». Відхід зі сцени Організації Варшавського Договору настійно піднімав питання про забезпечення системи європейської безпеки. Існували передумови, що її було організувати на базі НБСЄ (пізніше він було перейменовано на Організацію по безпеки і у Європі - ОБСЄ). Однак це цього не сталося, і значна частина провини при цьому лежить на жіночих Росії. Вона не підняла свого голосу у захист цієї організації, хоча вже в перших етапах югославського кризи її відверто стали тіснити спочатку ЄС, та був НАТО. Такі спотворення у структурі міжнародних відносин проходили під впливом цієї кризи у його ході. Історія не донесла до нас однієї спроби російської дипломатії протистояти наметившимся тенденциям. 3].

Прикриваючись словами про новомодної «концепції партнерства », західні держави розгорнули активну діяльність із втягування країн Східної Європи на сферу свого впливу. Потужний поштовх цього процесу дали підключенням НАТО до миротворчих операцій ООН біля колишньої Югославії. Вперше НАТО межі території і привернула до сприянню своїм операціям Угорщину й чекати Албанію. Почалися розмови і з’явилися статті у засобах масової інформації про загрози безпеки та політичної нестабільності «біля між Росією і Німеччиною ». Вони особливо посилилися після приходу до влади січні 1993 р. США адміністрації Президента Клінтона. З’явилися голоси про суть двох «кризових дугах «у Європі - їхньому в південному й східному флангах, і навіть відкриті заклики до включення НАТО Польщі, Угорщини та Чехословаччини. Югославський криза, безсумнівно, став каталізатором відбувалися змін. І, хоч і дивно, саме російська дипломатія дала додатковий імпульс наметившимся зрушень. Під час державного візиту президента Єльцина на Варшаву у серпні 1993 р. він у бесіді з польським президентом Валенсою під час обговорення проблем, що з НАТО, несподівано заявив, що приєднання до цього альянсу — внутрішнє справа самої Польщі. Характерно, що у підготовлених для Єльцина документах при цьому візиту таких пасажів не утримувалося і зроблене заяву було його імпровізацією, швидше за все з подачі що супроводжував його Козирєва. По руйнівних наслідків це заяву можна порівняти хіба що сумно знаменитої тирадою Єльцина, зверненої до голів автономних республік Російської Федерації під час його внутрішньополітичної боротьби влади з Горбачовим: «Беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути ». Тож не дивно, що його нове одкровення було негайно підхоплено всієї світової пресою і повсюдно ж розцінено як згоду російського керівництва з планами розширення НАТО, тоді поки лише обсуждавшимися. 4].

Вже у другій половині 1993 р. почалася розробка програми «Партнерство заради миру », стала свого роду підготовчим класом для деяких країн Центральній Азії та південно-східної Європи у процесі наступного приєднання до НАТО. Невдовзі було названо і перші кандидати приймання — країни Вишеградської групи: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Всі ці дії розвивалися і натомість швидкого розширення участі НАТО в миротворчі операції у Боснії й Герцеговині, котрі почали невдовзі набувати форми участі військ НАТО, особливо авіації, побороти боснійських сербів і односторонньої підтримки мусульман і хорватів. Саме під американським патронатом у березні 1994 р. там підписано рамкова угода мусульман і боснійських хорватів про федерації, а фактично — про спілку двох етнічних груп проти боснійських сербів. Але головне полягала у іншому: НАТО насправді перетворилася на співучасника этногражданского конфлікту як біля Боснії й Герцеговини, але і території колишньої Югославії. То справді був рішучий поворот до відкритого втручанню у внутрішні справи інших держав. Термін «миротворчість «став швидко замінюватись терміном «примус до світу «. 5].

Протягом 1995 р., використовуючи військові, політичні й економічні важелі, НАТО та зуміли досягти перелому в этногражданской війні на території Боснії й Герцеговини. Перевооружив армії боснійських мусульман і хорватів, поєднавши зусилля, застосувавши авіацію НАТО, давши згоду на проведення операцій Збройних Сил Хорватії проти сербських анклавів їхньому території, формально які під захистом ООН, альянс нав’язав боснійської Республіці Сербській умови в мирному угоді, підписану Парижі 14 грудня. Характерно, під ним поставили підписи президент Боснії й Герцеговини А. Изетбегович, президент Хорватії Ф. Туджман і Президент Сербії С.Милошевич. Останній поставив свій підпис по наполяганню американської дипломатії, щоб уникнути контактів із главою Республіки Сербської Р. Караджичем, який оголосили Міжнародним трибуналом по військових злочинів біля колишньої Югославії військовим злочинцем. У ще раз проявилася політика «подвійних стандартів », оскільки Изетбегович і Туджман несли, по крайнього заходу, рівну частку відповідальності на ексцеси, які були під час міжетнічних конфліктів. Захід, зокрема, закрив очі одну з самих великомасштабних етнічним чисткам, скоєних хорватської армією, головнокомандувачем якій із конституції був Туджман, проти сербського населення Сербської Крайни та східної Славонії біля Хорватії. Скориставшись послугами Мілошевича, особиста ворожість якого до Караджичу була загальновідома, Захід незабаром стало розглядати його як однієї з головних противників «мирного врегулювання «на Балканах.

Відповідно до умовами Дейтонского мирної угоди на території Боснії й Герцеговини розташувався значний контингент військ НАТО. Ця колишня югославська республіка, яку вважали номінально незалежним державою і навіть членом ООН та ОБСЄ, насправді перетворилася на «міжнародний протекторат », а точніше — в плацдарм НАТО на Балканах. Останнє мало особливе значення подальшого розвитку як обстановки в Європі, і у цілому структури міжнародних отношений. 6].

Наростало обурення невмотивованою підтримкою дій НАТО в Югославії й відсутністю продуманого курсу у тому важливому регіоні для зовнішньополітичних інтересів Росії, як Балкани. Ця критика розтяглася у часі. Особливого значення мало думку окремих ключових відомств держави — Міністерства оборони, Служби зовнішньої розвідки, зовнішньоторговельного відомства та інших. — про неприпустимому монополізмі МЗС на визначенні зовнішньополітичного курсу країни. Ця боротьба завершилася невдовзі після підписання Дейтонского угоди, що підбило риску під першим, як з’ясувалося згодом, етапом югославського кризиса.

2. Агресія НАТО проти Югославии.

Навесні 1997 р. в Албанії було скинуто уряд, країни запанували хаосу й анархія, впали колишня армійська структура і правоохоронні органи, були розграбовані збройові склади. Події у Албанії розвивалися під сильним впливом з-за кордону. Відомо було про існуванні країни військових баз НАТО. Там діяв сильний німецький розвідувальний центр. Приблизно відтоді північ від країни, поза зоною урядового контролю почали активну діяльність три тренувальних табору албанських терористів, головний у тому числі був у містечку Тропое, поблизу югославської кордону. Вже під час наступних подій з’ясувалося, що вони було створено з допомогою американських спецслужб, точніше — організації відставних офіцерів розвідування й спецназу. Вона діяла до цього часу в Боснії й Герцеговині. Інструкторами ми там були американські та німецькі фахівці. Основні кадри бойовиків складалися з решти без роботи офіцерів колишньої албанської армії й спецслужб, з вкрай радикальних націоналістів й з, завербованих націоналістичними організаціями. Невдовзі минулі курс навчання терористи присвоїли собі ім'я «Визвольна армія Косова «і розпочали действиям. 7].

Наприкінці 1997 р. на одній із албанських сіл біля Косова з’явилися в масках і висловилися себе як «про представників Визвольної армії Косова (ОАК). А січня 1998 р. з’явились і перші жертви. Ними став югославські поліцейські й обличчя албанської національності, які, на думку терористів, співпрацювали з югославськими владою. З початку західні ЗМІ зайняли при висвітленні цих подій антисербську позицію. Усі дії югославської влади та безпеки отримували лише негативну оцінку ще. Це було підкріплено тим більш ніж дивно, оскільки вже були добре відомі факти підтримки албанських терористів фінансами і озброєнням з-за кордону: у країн і США албанські емігрантські громади збирали значні кошти й постачали бойовиків зброєю та інші необхідними матеріалами. Великі вартість їх підтримку йшли з арабських держав Близького Сходу. Трохи згодом став відомий, що «благодійну допомогу «так званої Визвольної армії Косова у справі пропагандистської підтримки її дій надав фонд «Відкрите суспільство «Дж. Сороса. Тож не дивно, що у західних ЗМІ відразу ж потрапити з’явилося багато «експертів », які під захист все безчинства терриористов. Їхню діяльність вміло спрямовувалася піарівським агентством, який створював цілком викривлену картину реального становища дел.

Політичні мети албанських терористів повністю розкрилися. Влітку 1998 р. їх офіційні представники було опубліковане у західної пресі ряд статей, у яких відкрито заявляли, що й основне завдання залежить від об'єднанні всіх населених албанцями в єдина держава — «Велику Албанію «і відкол Косова від Югославії є у цьому шляху. Водночас вони розрекламували те щоб території Косова діє загін «добровольців », які з Македонії (з районів Тетово і Куманово), проте скромно промовчали про наявність у лавах моджахедів з арабських країн. Але й те, що оприлюднили свої сепаратистські плани, поставило їх покровителів в незручне становище. Албанських терористів поставили на місце, але у сфері пропаганди. Надання допомоги їм тривало, хоч до доти зрозуміли, що й ставка масову народне повстання албанського населення Косові провалилася. Албанське населення у масі не підтримало їх, а навіть здали то зброю, яке бойовики примусово поширювали у містах та селах. 8].

Коли зрозуміли, що албанські терористи зазнають поразки та його плани не реалізуються, на Майдані сцену виступила американська дипломатія. З початку липня 1998 р. розгорнулося тривале турне спеціального представника США на Балканах Р. Холбрука, який отримав прізвисько «бульдозера американської дипломатії «. Він вважався основним «архітектором «Дейтонского світу. Тепер йому потрібно було організувати «другий Дейтон ». У — серпні він відвідав балканські країни, домагаючись міжнародну ізоляцію Югославії й надання тиску її керівництво. Його зусилля підтримувала НАТО, яка прийняла 12 серпня 1998 р. принципове рішення про можливість нанесення військового удару щодо Югославії і розглянула три варіанта вторгнення її територію. Відтоді розвернувся посилений тиск на Югославію як зі боку НАТО, але з боку Європейського Союзу ОБСЕ.

Одночасно починалися зусилля, щоб дати під контроль НАТО інші балканські держави, навіщо було використано програма «Партнерство заради миру ». 26 вересня 1998 р. мови в Скоп'є було підписано установчий документ з приводу створення «Багатонаціональних миротворчих сил ЮгоСхідної Європи ». У цю нову військово-політичну комбінацію ввійшли три учасника НАТО — Італія, Греція, Туреччина — і чотири балканські країни — Болгарія, Румунія, Македонія, Албанія. Щоб був сумнівів щодо орієнтації цієї спільноти, під час підписання установчого договору був присутній міністр оборони США У. Коен. Вже, восени 1998 р., Болгарія та Румунія зробили заяву, у разі бойових дій проти Югославії вони нададуть свій повітряний простір для авіації НАТО. Восени 1998 р. в Македонії пройшли маневри військ НАТО, біля цієї країни стали розташовуватися війська альянсу, котрий мав тут раніше військову базу у містечку Криволак. Тій-таки восени ЦРУ розташувало переважають у всіх постюгославських республіках свої наукові центри й аналітичні служби. У західної пресі відкрито писали, що кінцевою метою НАТО є усунення Мілошевича влади і зміна його режиму, встановлення у Белграді лояльного уряду та розміщення біля Югославії американських баз. 9].

Натиск на Югославію продовжував наростати. Були пожорсткішали економічні санкції. У вересні 1998 р. Європейського Союзу ввів заборону на польоти югославських літаків у ЄС. Підключився так званий Міжнародний трибунал з колишньої Югославії, пославший до Ради Безпеки ООН лист про порушенні правами людини біля Косова. Тією ж боці була і ОБСЄ. Антиюгославская кампанія західних ЗМІ набула характеру справжньої цькування. У цьому тлі на початку 1998 р. пішов візит Холбрука в Белград. Його переговори з Мілошевичем перетворилися на дев’ятиденний марафон, під час якого Холбрук на додаток до вже висунутим вимогам домагався повного виведення сербських армійських та поліцейських підрозділів з Косова, а також розміщення там військ НАТО, що від початку вимогою албанських сепаратистів. Його вимоги були забезпечені безпрецедентним рішення Ради НАТО, що у ніч із 12 на13 жовтня, про заподіянні бомбових ударів щодо Югославії після закінчення 96 годин. Під такий акомпанемент 13 жовтня 1998 р. у Белграді було укладено угоду, яке увійшло до історії як «угоду Холбрук — Мілошевич », що носило певною мірою компромісний характер. Формально визнаючи територіальної цілісності Сербії, і Югославії, угоду передбачало висновок значній своїй частині сербських сил із території Косова і припинення бойових дій, і навіть розміщення там міжнародних спостерігачів, до обов’язку яких входив контролю над дотриманням умов угоди, а головне — за досягненням проміжного угоди між Белградом та представниками Косова про наданні краю широкої автономії і проведення референдуму щодо майбутньому статусі провинции. 10].

У реалізації умов угоди першому плані вийшла ОБСЄ, стала провідником по-літики НАТО. 16 жовтня між ОБСЄ й урядом Югославії було укладено угоду про заснування місії ОБСЄ у складі 2 тис. людина з додатковим обслуговуючого персоналу, формально для верифікації виконання положень Резолюції Ради Безпеки ООН № 1199. Та й щоб було зрозуміло, «які у домі господар », генеральний секретар НАТО X. Солана зробив офіційну заяву, у разі невиконання умов угоди проти Югославії буде застосована сила. Для діяльності місії спостерігачів було виділено річний бюджет в 200 млн. дол. На конференції Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ, що відбулася у Осло в початку грудня 1998 р., підкреслювалося, що операція із в Косові - сама масштабна за період існування організації. Особливо само важливе, у її документах, що Косово перетворилася на полігон для відпрацювання механізмів врегулювання конфліктів. Інакше кажучи, що складалася практику пропонувалося вводити на міжнародній практиці за взірець для будущего.

24 березня 1999 р. стало початком злодіяння, небаченого у Європі після закінчення Другої світової війни: авіація і ракетні війська НАТО почали бомбардування югославської території. Рушійною силою усіх наступних дій були США. Вперше у післявоєнний час, після найтривалішого мирного періоду історія континенту — 54 року (події у в Боснії й Герцеговині були этногражданской війною, і навіть, попри активне втручання ззовні, явищем іншого), Європа знову в арену бойових дій проти суверенної держави. Це була перша війна, яку затіяла НАТО, причому біля Європи — й поза зони своєї громадянської відповідальності. Тим самим було було порушено навіть статут НАТО. Але це настав мале порушення. Дії навіть НАТО знехтували основні норми міжнародного права. Вони порушили все без винятку пункти Резолюції Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії «. Вчинивши такі дії без санкції Ради Безпеки ООН, вони продемонстрували нехтування цією міжнародна організація, одно як та ОБСЄ. Фактично НАТО спробувала прийняти функції вершителя доль всього мира.

Заключение

.

Агресія проти Югославії задумувалася як короткострокова військова кампанія, свого роду телевізійне кібернетичне шоу «точкових бомбардувань «й без участі наземних військ про те, щоб, швидко поставивши противника навколішки, під звуки переможних фанфар провести ювілейні торжества із нагоди 50-річчя НАТО і ухвалити нову концепцію блоку, закрепляющую його панування у світі. Проте стійкість і витримка сербського народу, сплотившего свої низки проти іноземної агресії, зім'яли плани США. Наступні дні породили жахливий термін — «гуманітарні бомбардування ». Західна пропаганда сурмила про гуманітарної катастрофи біля Косова. Насправді такий катастрофи до розв’язання натовської агресії було. Вона тільки після початку агресії під впливом ряду факторів. По-перше, дій албанських терористів, подстрекавших місцеве албанське населення і запугивавших його твердженнями про майбутніх «сербських звірства ». По-друге, дійсним просуванням югославських сил безпеки й армії і видушуванням ними албанських терористів із території Косова, де з їхніми подальші дії умовах зовнішню агресію ставали неприпустимими. І, по-третє, самими «гуманітарними бомбардуваннями «НАТО, яких страждало і мирне населення. Через війну десятки, та був і сотні тисяч албанських біженців кинулися межі Косова, головним чином територію Албанії й в Македонію, було додатково використано західної пропагандою проти Югославії й на виправдання дій НАТО. Про скрутне становище сербського народу, выдерживавшего масовані бомбардування наймогутнішого військового блоку за умов найжорсткішої економічної блокади і несшего серйозні втрати серед мирного населення, хто б думал.

Варварські «гуманітарні бомбардування «не принесли негайного і бажаного результату. Проте, крім людських жертв, вони завдали величезних збитків югославської економіці. Йшов цілеспрямоване знищення інфраструктури, шляхів і особливо мостів — допомогою залізничних і автодорожніх, нафтоперегінних заводів, передових промислових підприємств. Минав тиждень за тижнем. Намічений сценарій 50-річного ювілею НАТО був зіпсований. І хоча нову концепцію НАТО було прийнято, від найодіозніших формулювань довелося відмовитися. Попри шалену пропагандистскопсихологічну війну проти Югославії, продовження «гуманітарних бомбардувань «стала давати негативні результати. Вони позначилися на настрої широкого загалу населення навіть самих країн НАТО. Набагато більше рішучі голоси лунали у країнах, які належали до руху неприєднання, наприклад, у Індії. Усі політичні сили та руху — крім прозахідних захисників «правами людини «- у Росії дали заслужено різкі оцінки агресивним діям альянсу. Після влучення «гуманітарної бомби «в китайське посольство у Белграді і відтак загибелі кількох його співробітників дали тріщину американо-китайські отношения.

Список литературы

Актуальные проблеми новий одяг і найновішої історії Росії XIX — XX століть / Під ред. Смирнова С. Ю. — М.: Владос, 2002. Військові таємниці ХХ століття / Під ред. Волкова В. Р. — М.: Віче, 2000. Волков У. «Новий світової порядок» і балканський криза 90-х: Розпад ялтинско-постдамской системи міжнародних відносин // Нова і новітня історія. — 2002. — № 2. — С.11−50. Новітня історія розвинених країн. XX століття. 10−11 класи / Під ред. К. С. Гаджиева, Л. А. Макеевой, М. В. Пономарева. — М.: Владос, 2000. — 400с. Пономарьов М. В., Смирнова С. К. Нова і новітня історія країн Європи. 3 частини. — М.: Владос, 2000. Пономарьов М. Погляд до історії // Нова і новітня історія. — 2001. — № 6. — С.23−45. Сергєєв Е.Ю. Новітня історія. Подробиці 1945;1999. — М.: «АСТ, ОЛИМП, Астрель», 2000. Смирнов У. Крізь призму часу // Нова і новітня історія. — 2002. — № 1. — С.18−26. Сороко-Цюпа О.С. Новітня історія. 1918;1999. М.: Просвітництво, 2000. Сороко-Цюпа О.С., Смирнов В. П., Строганов А.І. Світ в XX столітті. 11 клас. — М.: Дрохва, 2000. — 336 с.

———————————- [1] Волков У. «Новий світової порядок» і балканський криза 90-х: Розпад ялтинско-постдамской системи міжнародних відносин // Нова і новітня історія. — 2002. — № 2. — С.13. [2] Смирнов У. Крізь призму часу // Нова і новітня історія. — 2002. — № 1. — С.18 [3] Пономарьов М. Погляд до історії // Нова і новітня історія. — 2001. — № 6. — С.23 [4] Волков У. «Новий світової порядок» і балканський криза 90-х: Розпад ялтинско-постдамской системи міжнародних відносин // Нова і новітня історія. — 2002. — № 2. — С.15. [5] Волков У. «Новий світової порядок» і балканський криза 90-х: Розпад ялтинско-постдамской системи міжнародних відносин // Нова і новітня історія. — 2002. — № 2. — С.17. [6] Волков У. «Новий світової порядок» і балканський криза 90-х: Розпад ялтинско-постдамской системи міжнародних відносин // Нова і новітня історія. — 2002. — № 2. — С.21. [7] Військові таємниці ХХ століття / Під ред. Волкова В. Р. — М.: Віче, 2000. — С.109. [8] Волков У. «Новий світової порядок» і балканський криза 90-х: Розпад ялтинско-постдамской системи міжнародних відносин // Нова і новітня історія. — 2002. — № 2. — С.25. [9] Пономарьов М. Погляд до історії // Нова і новітня історія. — 2001. — № 6. — С.30. [10] Смирнов У. Крізь призму часу // Нова і новітня історія. — 2002. — № 1. — С.24.