Украина і Росія: у зоні відчуження

Украина і Росія: у зоні отчуждения.

К критиці політологічній парадигми сучасної украинистики.

Участие України у блоці ГУУАМ, організація маневрів НАТО у Причорномор'ї від та Криму, політика «деруссификации» східного й південного регіонів країни, невиразна позиція в «югославському питанні» — ці, і чимало інших фактів, вочевидь свідчать, що сьогоднішня Україна — недружню Росії держава.

И цій обставині є низка пояснень, головними серед яких є: страх української економічної еліти втратити контроль над сировинними, промисловими, людські ресурси країни, у разі приходу у Верховну Україну російського капіталу; прагнення корумпованої політичної еліти уникнути відповідальності у разі відновлення владної вертикалі з центром у Москві; небажання частини української інтелігенції поступиться матеріальними і соціальними благами, що відбуваються із незалежної статусу української держави.

Между тим, в історичному, культурному, ментальному, і навіть у мовному відносинах (відмінності російського й українського мов — менше, ніж баварського і саксонського), східнослов'янські народи настільки близи одна одній, що єдиним логічним обгрунтуванням їх роздільного державного існування виявляється ворожа Росії політична платформа[1] [1]. Сьогодні у Україні до її формуванню активно залучаються носії місцевих податків та містечкових політичних настроїв, з Волині і Галичини, які, через особливості історичного поступу своїх регіонів (у різні історичні періоди землі входили у складі Польщі, Австро-Угорщини, ін.), розглядають союзницькі відносини України та РФ в ролі аналога окупації краю тоталітарними імперіями XYI-XIX століть. Проте, насправді, контроль над розвитком політичної ситуації у Україні, як і, здійснює українське провінційне чиновничество[2] [2], сформований роки радянської влади, і сьогодні жорстко, а часом — і жорстоко — отстаивающее корпоративні інтереси під «жовто-блакитными» прапорами.

С інший боку, правляча російська політичної еліти і, пов’язана, великий промисловий і фінансовий капітал сьогодні мають серйозних інтересів, у Україні. І це теж можна пояснити. Економічна ситуація у Україні сьогодні настільки напряженна, що з її стабілізації необхідні суттєві фінансові вкладення (інвестиції в основний капітал). Причому, як і найрозвиненіших в промисловому (Донбас, Дніпропетровськ), і у самих благодатних в природному відносинах (Новоросія, Крим) регіонах. Як відомо, інвестиції в основне провадження з визначенню мають довгостроковому характері, а найбільшу прибуток сьогодні приносить трейдерська діяльність. Тому прагматичною російської бюрократією Україна розглядається, як конкурент на світовому ринку інвестицій, а російський капітал цікавить, у ній виключно вигідне транзитне положение[3] [3].

В силу сказаного, російський капітал та російська бюрократія раз у раз здійснюють незначні фінансові вливання у різні маргінальні освіти у Україні (різного роду «Росіяни громади», ін.) й у аналогічні їм громадські структури у Москві. Справжнє призначення цього фінансування полягає, з одного боку, в «випусканні пара» проросійськи налаштованого українського населення, а з іншого — у створенні перманентної політичної тиску український істеблішмент з єдиною метою оптимізації транспортування російських вуглеводнів по території України. У результаті, російські націоналістичні руху на Україні виявляються дзеркальним відбитком організацій Українських Націоналістів; причому, істинні політичні завдання й тих, та інших, немає нічого спільного з справжніми інтересами, як українського, і російського народов[4] [4].

Впрочем, остання обставина російські і це українські правлячі клани хвилює мало.

Между тим, державі Россйскому, російському та українському народам життєво необхідні тісні союзницькі відносини. І тепер почему.

Исторически склалося отже Росія формувалася, як велика континентальна держава — одна з основних експортерів (у різні - різного) сировини на світових ринках. Росія за своєю природою (див. М. Бердяєва) — конгломерат разноязыких (культурно і цивілізаційно нетотожних) народів, об'єднаних міцної державної владою. Біля джерел формування російської державності перебуває Київська Русь, виникла на торговому шляху «із варягів у греки».

В історичному плані, остаточний розрив України та означає руйнація історичної наступності російської державності, й, цим, ставить під її легітимність. Українська сторона у разі не знаходить абсолютно нічого, оскільки позбавляється опертя багатовікової досвід спільного державного будівництва російського й українського народу і повертається до часам запорізького казачества.

В соціальному розумінні, державне розмежування братніх народів, їх політичне протистояння створюють історичного прецеденту, здатний спровокувати руйнація загальноросійського соціуму (якщо і росіяни не зуміли ужитися на єдиній державі, те що ньому робити татарам, грекам, циганам, чувашам, якутам і т.д., тощо.?), підриває віру людей непорушність державних інституцій, що вочевидь не сприяє консолідації нашого суспільства та зміцненню, як російської, і української государственности[5] [5]. У цьому, негативне сприйняття російськими українців, і навпаки, веде до роздвоєнню — як російського, і українського — суспільної свідомості, що вони має і, неминуче, матиме далеко що йдуть ментальні наслідки.

В геополітичному і військово-стратегічному сенсі, розрив Росії із України оголення південного і південно-західного флангів оборони РФ, їх відкритість для сухопутного (як відомо, найдійовішого) проникнення ззовні й, як слідство, передбачає відродження повному обсязі «східного питання». У цій ситуації, Росія втрачає воєнно-стратегічну ініціативу як в Кавказькому регіоні хоч і на Закавказзі (невже «подвиги» Шаміля Басаєва було б можливі, якби зберігався союз України та?)), у басейні Чорного і Каспійського морів, а й у басейні Середземномор’я і Близькому Сході (де є світові запаси й газу), і навіть — за певних умовах — з усього периметру своїх південних рубежів. Україна у разі набуває статусу найбільшої Європі у територіальному сенсі, але досить слабкою в військово-технічному відношенні «суверенної» держави, на розвиток внутрішньополітичну ситуацію у якій зможе вплинути будь-яка зацікавлена у тому сторона.

В геоекономічному аспекті, втрата Росією України, з одного боку, веде до появі чергового великого конкурента РФ на сільськогосподарських ринках і ринках праці Центральної Європи, Балкан, в басейнах Дунаю та у Чорному морі (хто не пам’ятає сигарети «Opal» і консервований болгарський перець?), з другого, — істотно обмежує можливості РФ закріплення на причорноморському перехресті торгових шляхів (маю на увазі Центрально-Европейская, Мало-Азиатская і Ближне-Восточная перспективи). З точки ж зору України, завалення економічних зв’язків із Росією неминуче ввергає цей край в перманентний економічний хаос, свідками чого ми всі сьогодні є.

Наконец, в гуманітарному сенсі, (про це свідчать загальнодоступні дані українських статистичних джерел), розвал союзу України та, наводить населення — особливо України Східної - до межі фізичного знищення, втрати національної самоідентифікації, руйнації звичної довкілля Людини. А Росії на повен зріст постає проблема «співвітчизників там», проблеми «прикордонних територій, регуляції міграційних потоків, загострення злочинності, руйнація моральних підвалин існування суспільства тощо., і т.п.

Иными словами, інтереси російського й українського народу й інтереси їх політичних лідеріва і економічних з еліт у час рішуче відрізняються: правлячі страти зазначених держав зацікавлені у державному розмежування українців і росіян, а народи — у поєднанні.

Нищета экономизма.

В Росії існує стійка уявлення у тому, що «Україну можна «примусити» до союзу з РФ економічними заходами. І, начебто, при цьому думки є всі підстави: специфічної особливістю економіки України є надзвичайна энергоёмкость промислового виробництва, причому джерел електроенергії країни бракує; з іншого боку, у вигляді відсутності серйозної сировинної бази, економіка України переживає перманентний паливну кризу. Природним постачальником енергоносіїв Україні є Російської Федерації. При цьому, на думку ряду провідних вітчизняних і зарубіжних аналітиків, жоден світової постачальник енергоресурсів зможе замінити Росію паливно-енергетичному ринку України у віддаленій перспективе.

В цьому разі, у низки російських політиків створюється ілюзія можливості, шляхом оптимізації менеджменту ринку паливно-енергетичних ресурсів, змінити розстановку сил на політичному і економічним олімпі України та, цим, — зокрема — спричинити становище русско-культурного населення цій державі (читай: обмежити міграційні потоки, які тепер обсіли РФ).

Вот чому на всіх російсько-українських самітах того стояли три основні проблеми: 1. Повне закриття Чорнобильською АЕС з перерозподілом її навантаження на потужності РАТ ЕС; 2. Забезпечення транзиту російських вуглеводнів на Західну Європу; 3. Виплата українських боргів за энергоносители.

К справжньому часу перша проблема, схоже, вже вирішено. У Сочі, та у Москві, Кучма й Путін, Ющенка і Касьянов домовилися про закриття Чернобольской АЕС. Не так давно, в Київ організував «урочисте захід», присвячене цій події, яким запросив російського прем'єра Касьянова[6] [6].

Однако піде чи закриття ЧАЕС користь українському потребителю?

Как показують події у Примор’я, РАТ ЕС працює чи ефективніше Оптового ринку. До того ж, за рахунком, український споживач немає коштів на оплати електроенергії: однаково який — російської чи української. Тим більше що, масове закриття нерентабельних українських електростанцій, неминуче наступне за приходом український ринок РАТ ЄС, визволить тисячі робочих місць. Причому, за електростанціями «ланцюгова реакція» піде цілим галузям української промисловості. У результаті нову ситуацію «віялові відключення» електроенергії здійснюватиме не вже Тимошенко, а Чубайс.

Сегодня, в складної політичну ситуацію, котра склалася після оприлюднення депутатом Морозом скандальних заяв президенти України (у зв’язку з зникненням журналіста Гонгадзе), зустрічі з російськими підприємцями, Кучма запевняє Росію у тому, що українського уряду «продумані жорсткі механізми контролю над виконанням прийнятих рішень». Але, відверто кажучи, віриться до цього ніяк не. Причому лише оскільки Кучма та його оточення, багаторазово обманювали Росію колись. Просто важко повірити у те, що, що має всієї повнотою політичної влади у країні, українська політичної еліти без бою здасть командні позиції з такий ключовою галузі, як енергетика. Тим більш, що можливості для опору в неї тепер (уклін Касьянову!) — більш як достаточно[7] [7].

(К слову сказати, повне припинення ЧАЕС зажадає вісім років надійшло. А скільки часу треба Чубайсу у тому, щоб довести українського споживача неефективність російського менеджменту? Запитайте в жителів Приморья!).

В сутності, Росія сьогодні перебирає відповідальність за стан справ у енергетичному комплексі України. Причому, російський підприємець має намір на «чужому» економічному просторі одночасно проти українських владних структур, формують (і постійно змінюють) тут «правил гри», українського бізнесу й у кінцевому підсумку, неплатоспроможного українського народу.

Много чи, при такі умови, в Росії шансів на успіх?

Потанин, Чубайс, Касьянов й Путін вважають, що много…

Относительно умов російських вуглеводнів до Європи можна сказати таке.

Не секрет, що, за даними українських джерел, все найбільші стану у країні були «зроблено» з урахуванням «несанкціонованого паркана газу» і нафтопродуктів з російських транзитних труб[8] [8].

Ни тоді, ні нині український уряд неспроможна було контролювати розкрадання російської власності - як через корумпованості місцевого чиновництва знизу догори, і оскільки рішучі дії зазначеному напрямі із необхідністю ведуть до колапсу української промышленности[9] [9].

С інший боку російський уряд також має можливості змінити сформованій порядок речей, т.к. цих умовах найбільш радикальний захід — «закручування газового вентиля» фактично означає перекриття основного джерела поповнення бюджету.

Так в уряді Касьянова виникла ідея спорудження «обхідного газопроводу» по території Белоруссии[10] [10]. (Власне йдеться про будівництво навіть однієї, а двох гілок газопроводу, сукупна пропускну здатність яких можна з аналогічними показниками «української» «труби»).

Однако пікантність ситуації у цьому, що, разом з твердженням проекту «обхідної гілки», Путін уклав у Європі угоду про подвоєнні поставок російських вуглеводнів у цей регион[11] [11]. Отже росіяни забезпечили європейську підтримку своїм починанням, а Адже й Сполучені Штати Америки змушені були відступити від початкового (жорстко проукраїнською) позиції з цьому питанні. Тим більше що, необхідність подвоєння російського постачання до Європи гарантує український криміналітет від збитків в зв’язку зі реалізацією «обхідного» проекту, але це, своєю чергою, означає, можливості російського впливу зміна політичної ситуації у Україні шляхом «закручування вентиля» газової труби так можна трактувати тепер, як цілком віртуальну перспективу.

Что саме стосується українських боргів за енергоносії, це — річ цілком ефемерна. Причому за низкою причин. І, насамперед тому, що, попри деяке поліпшення економічних показників у минаючому фінансовому році, України немає жодного реального можливості їх виплатити. І на протязі всього періоду свого існування уряд Ющенка був фактично змушене вдаватися до різним псевдо-экономическим хитруванням.

Так, скажімо, в початку осені 2000 року у київської міськлікарні й московської пресі активно обговорювалося питання оплату українського боргу через передачу Росії контрольних пакетів акцій деяких підприємств. Трохи пізніше, для підготовки сочинською зустрічі «нагорі», посадових осіб виступило з заявою у тому, що основним споживачем російських енергоносіїв у нашій країні є недержавні кампанії уряду й тому — мовляв Україна має робити виплати з їхньої рахунках. Зазначені демарші переслідували цілком очевидну мета: погасити державний борг України за допомогою організації інвестування (капіталовкладень у основний капітал) найбільш рентабельних українських підприємств.

В Сочі Путін і Кучма пішли на компроміс: Росія в управління 51% акцій українського відрізка трубопроводу має значення погашення українських боргових зобов’язань. І це стало половинчастим рішенням, бо, з одного боку, сам собою факт володіння контрольний пакет акцій зовсім на гарантує російських виробників від «несанкціонованих парканів» газу з транзитних труб; з другого, — оскільки «лічильники» (прилади, що вимірюють тиск у газопроводах) і з цю пору виходять за межі території (читай: поза контролем) України (тобто. до та Західній Європі), у разі потреби, український борг то, можливо до позначки одними технічними мерами[12] [12].

Короче кажучи, в Україні нині немає реальній можливості поголовно розплачуватися за своїми боргах. Понад те, це неспроможна запропонувати істотне матеріальне забезпечення свого боргу. Тому українські боргові зобов’язання, з визначення, є дієвим інструментом впливу зміни політичної ситуації у нашій країні.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту Манекин Р. В. Україна і Росія: у зоні відчуження.

[1] [1] Саме ця обставина пояснюється те що, що хоч би хто доходив влади на Україні останніх років — колишній секретар за ідеологією ЦК КПУ Кравчук чи «червоний директор» Л. Кучма — ця людина, як переможець Дракона в казці И. Шварца, незмінно займає антиросійську позицию.

В свого часу, здається, Вітте попереджав: «Хто захопить Галичину, той втратить Імперію».

После революції 1917 року, більшовики, щоб «навічно» прикріпити Україну до колісниці російської, «подарували» Києву низку південноруських губерній. 1939;го року Сталін (певне в помсту за невдачі у польській кампанії періоду громадянської війни) приєднав з Україною Галичину. У результаті державної структури України прийшла б у рівноважний стан і питання її відставку з зони впливу — став питанням времени.

С Білоруссю ситуація інша. Після ливонских рицарів та Грюнвальдської битви білоруси стояли варті рубежів землі Російської. Історичний досвід цього народу сформував «охоронне» суспільну свідомість. Саме тому білоруський народ зумів породити таке явище, як феномен Лукашенка. І саме з на цій причині тепер створюється союз Білорусії та России.

[2] [2] Українська бюрократія має низку специфічних особливостей. До яких те обставина, що вона (набагато більше, ніж російська) пронизана численними корпоративними і родинними зв’язками по суті, являє єдиний споріднений клан, відділений від решти народу стіною матеріального добробуту та провінційної пихи.

С з іншого боку, на відміну від російської, українського чиновництва має чітку регіональну «забарвлення». Причому, місцеві «правила» бюрократичної «гри», скажімо, на Донбасі різко відрізняються від тих, що ухвалюватимуть у Криму, і одні їх аніскільки не схожі на львівські чи ужгородські. Звідси — київська політичної еліти розглядається українським провінційним чиновником — лише як «перша серед рівних».

Вместе про те, український чиновник «з визначення» лояльний керівництву, включаючи київське. Це обставина входить у обов’язковий «кодекс поведінки» українського чиновника, порушувати який — становило смертельну небезпеку. (Втім, останнє, зовсім на заважає кожному регіональному «лтдеру», в міру можливості, посадового стану та цій ситуації «накладати руки» на «власність» своїх «сюзеренів»). Красти в Україні можна; критикувати керівництво — не можна, бо, інакше, «винуватця» (приклад прем'єрів П. Лазоренко, Є. Звягільського) не вбережуть від розправи (консолідованого тиску всього шару української бюрократії) ні високе громадське становище, ні «придбані» капітали, ні численні зв’язку різних рівнях чиновницької піраміди.

[3] [3] І тут, до речі, виникає цікава колізія. Річ у цьому, основні трубопроводи України лежать у її Західних регіонах. І тому великий російський капітал скоріш зацікавлений підтримувати націоналістично налаштовану західноукраїнську політичну еліту, від який залежить безперебійний транзит вуглеводнів європейських країн, ніж орієнтованих РФ по-східномута південно-українських політиків, очікують від Москви, переважно, фінансових вливаний.

С з іншого боку, видається цілком помилковою ставка російських політиків на «російський капітал України», як у гарант російських інтересів, у цьому державі, бо капітал — як поняття — з визначення позбавлений національної забарвлення, отже, «вирощений» на фінансових вливаннях із Росії український капіталіст, згодом справді може перекинути свої фінанси в офшорні зони і «забути» свої зобов’язання перед кредиторами.

[4] [4] Тут слід уточнення. Російське поступ України сформувалося одразу після розвалу Радянського Союзу, під час, коли українські націоналісти (особливо у заході України) вдалися до діям, які важко оцінити інакше, ніж геноцид російського народу. Суб'єктивно, більшість активістів Російського руху України — безкорисливі, самовіддані, принципові люди. Проте сьогодні їх потенціал витрачається саме в цілях, на які висловлено вище. І відповідальність за вказане стан справ несуть російська бюрократія і російська економічна еліта.

[5] [5] Що особливо наочно виглядає з прикладу України, де, на відміну від імені Росії, все фінансові, матеріальні, міграційні etc потоки орієнтовані й не так на центр — Київ (як у Росії - у Москві), скільки межі держави; а регіональні політичні та економічні еліти, публічно висловлюючи абсолютну лояльність діючої структурі державної влади, на практиці господарському житті керуються, головним чином, «місцевими» (своєкорисливими) «звичаями і законами».

[6] [6]Для здобуття права зрозуміти значимість цієї події, слід враховувати специфіку українського ринку. Річ у тому, що, впритул до останнього часу, відповідно до українським законодавством, місцеві виробники електроенергії були зобов’язані, колись всього, поставляти своєї продукції на т.зв. Оптовий ринок, від якого вона розподілялася по споживачам. Для підприємств Оптовому ринку встановлювало держава (читай: київські чиновники), і споживач оплачував електроенергію вже з «державної націнкою».

Разумеется, більшості громадян такі плати були під силу. Тому, зокрема, у «малих шахтарських містах Донбасу рядові обивателі воліли просто більше не передплачувати електроенергію. У відповідь українські виробники електроенергії практикували «віялові відключення» житлових селищ; а шахтарі, своєю чергою, переставали відвантажувати електростанціям вугілля. У результаті коло замыкался.

Однако, за всіх обставин, держава (читай: українська бюрократія) залишалися над збитку, що у будь-якої миті був у стані «належно своїх» «відрегулювати» ціни на всі ринку енергоресурсів. У кінцевому підсумку, існуючий стан справ влаштовувало і українських енерговиробників, т.к. перерозподіл коштів у Оптовому ринку вироблялося над залежність від якості його роботи, а зв’язки України із особистої пробивної здатністю проводирів цих фракцій, тим часом, як «сировину» для свого виробництва, здебільшого, надходило до них із транзитних труб.

Далее. Продукція Чорнобильською АЕС становить приблизно шість% від загального обсягу споживання електроенергії. Цифра, начебто, невеличка. Але, якщо пам’ятати напружене стан української економіки, то закриття ЧАЕС неминуче веде до дисбалансу над ринком споживання электроэнергии.

И на той час Чубайс пропонує Кучмі свою продукцию.

В принципі, російська електроенергія — дешевші за українську. Тому прихід РАТ ЄС під час український ринок практично означає його завалення. З усіма що виходять від цього обставини негативними наслідками: закриттям нерентабельних електростанцій, зниженням рівня зайнятість населення і т.д., тощо.

В результаті недалекому майбутньому українська промисловість виявиться «посадженої» російську енергетичну «голку». До чого і прагне російська економічна еліта.

[7] [7] Невипадково, одразу після сочинською «зустрічі у верхах», українським парламенті виникло питання про діяльності російсько-українських мас-медійних СП (відповідно до українським законодавством, російські засоби інформації можуть друкуватися у в Україні тільки появою спільних підприємств (начебто власне українські видання нашій країні хтось читає!)) і низку російських газет — «Комсомольська щоправда», «Праця», ін. зазнали у зв’язку серйозні убытки.

[8] [8] Витоки цій ситуації - цілком зрозуміла.

В виду малої платоспроможності вітчизняного споживача, у перші роки єльцинського правління (втім, як і тепер) російські виробники нафти і є воліли збувати своєї продукції у країнах «далекого зарубіжжя». У результаті, переважно країн СНД почало бракувати вуглеводнів. Відмінність України від інших країн Співдружності полягала у цьому, що за її проходили транзитні газопроводи. Саме тоді України розгорталася вакханалія загального злодійства. І, що в ситуації найбільш «заповзятливі» українські «бізнесмени» знайшли найпростіший спосіб вирішення проблеми: паркан російського газу і нафти з транзитних газоі нафтопроводів.

[9] [9] У цьому сенсі показово, що, коли, після сочинського саміту на рівні, Кучма прийняв рішучі заходи для припинення паркана російського газу, у приватних квартирах Донецька та Харкова о того самого дня впала тиск газу кухонних плитах.

[10] [10] Як відомо, противниками цієї ідеї виступили Адже й Туркменістан (переважно, з бажанням «насолити» Росії). Польща заборонила будівництво газопроводу у своїй території, а Ніязов з Кучмою про поставки в Україну туркменського газу демпінговими цінами.

Россия цілком змогла б «зламати» домовленості туркменбаші і Кучми, призначивши плату за транзит газу Туркменістаном в Україну через свою територію, порівняний з різницею між вартістю російського і туркменського газу. Та віддав перевагу домовитися зі країнами Західної Європи про визнання РФ — основний постачальник вуглеводнів. Отже, проблема української «труби» з внутрішнього справи СНД зросла до масштабів общеевропейской.

[11] [11] Щоправда, деякі українські економісти вважають, у Росії немає достатньої кількості газу, у тому, щоб виконати цю угоду повному обсязі. Тим більше що, у зв’язку з перманентним кризою на Близькому Сході, держав Європи висловили живу зацікавленість у здійсненні цього проекту.

[12] [12] Втім, у тому навряд чи виникне необхідність: за даними українських джерел, Україна має грошей на оплату як поточних поставок російського газу, але й розплати за демпінгові поставки Туркменбаші.