Наказание лицарів

Наказание рыцарей

«Отпевание заживо»

Хотя лицарі і користувалися такими великими перевагами, зате, якщо вони робили який-небудь провина, гидкий статуту лицарства, тоді їх разжаловывали; розжалування супроводжувалося такими обрядами, які наводили жах навіть у стороннього глядача. Коли який-небудь лицар опинявся винним у зраді, підступність чи віроломство, в тому числі у тому злочині, яке волочило за собою вигнання чи страту, тоді збиралося двадцять-тридцять лицарів чи зброєносців, які закликали на суд винного лицаря. Созывание лицарів виробляв король чи герольд. Король чи герольд мав з’ясувати річ зборам рицарів та назвати свідків. Тоді присутні лицарі радилися, і, якщо обвинувачуваний засуджено до смерть чи вигнання, тоді вироку говорилося, що злочинець колись буде розжалуваний.

Щоб належно у виконанні такого вироку площею влаштовували два помосту чи ешафота; одному з цих помостів були приготовлені місця для лицарів, зброєносців й у суддів разом із герольдмейстерами, герольдами та його помічниками; в інший поміст виводили засудженого лицаря, який був у повному озброєнні; перед засудженим споруджували стовп, де було повішений перекинутий щит злочинця, а він стояв обличчям до рядових суддів. По обидва боки засудженого сиділи дванадцять священиків у повному облачінні.

Дуже зрозуміло, що за такої сумної і водночас жахливою церемонії була присутня численна натовп народу, яка, як відомо, з якимось незрозумілим пристрастю прагне оцінити такого роду видовища, так які діють нерви, приголомшливі і хвилюючі кожної людини із душею і почуттям; але і такі люди, які можуть дивитися на жахливе і вражаюче. На церемоніях розжалування лицарів завжди що багато юрбилося глядачів, бо такі церемонії відбувалися дуже рідко й тому порушували у натовпі велике цікавість.

Коли було приготовлено, то герольди читали привселюдно вирок суддів. Після прочитання вироку священики починали співати похоронні псалми протяжним і тужливим наспівом; після закінчення кожного псалми наступала хвилина мовчання; мертва тиша оселялася площею, замовкала і натовп, теснившаяся навколо помостів; але це тиша тривала недовго; знову лунав тужливий наспівавши священиків; потім із засудженого, починаючи з шолома, знімали один збруї одним, коли його остаточно не обеззброювали. Щоразу, коли з засудженого знімали який-небудь збруї, герольди голосно вигукували:

— Це шолом підступного і віроломного лицаря!

Або:

— Це ланцюг підступного і віроломного лицаря! і т. буд.

Коли ж із злочинця знімали полукафтанье, його розривали на шматки.

Нарешті, коли з засудженого було знято все зброю, брали його щит і раздробляли втричі частини. Цим, власне, і закінчувалося розжалування.

Після цього священики вставали із своїх місць і над головою засудженого 108-й псалом Давида, у якому, ніби між іншим, полягає таке:

«Щоб скорочені перебувати йому, яке гідності так отримає інший; були сиротами діти його й вдовою дружина його; так будуть діти його ходити поза своїх спустошених жител, і нехай вони просять і шукають хліба; нехай заимодавец захопить усе, що вона має; нехай чужих людей розграбують все надбання його, і так нічого очікувати милующего дітей його; на загибель так будуть нащадки його; так згладиться ім'я в іншому роді, буде воспомянуто у Панове беззаконня батьків його, і так не згладиться гріх матері його; буде вона завжди перед Господом, і так винищить Всевишній пам’ять їх у землі через те, що він не пам’ятав робити милість, переслідував людини стражденного і бідного і засмученому у серце шукав смерті; так дістане його прокляття, оскільки він дуже любив його; нехай благословення піде від цього, оскільки не шукав його; так облечется він прокльоном, як ризою, і так проникне воно, як вода, у нутрощі його й побачив кістки його, єлей; буде воно їй як одяг, в що він вдягається, як і пояс, яким він опоясывается».

Коли священики закінчували спів останнього псалми, то король чи герольд триразово запитував ім'я засудженого; в цей час помічник герольда ставав позаду розжалуваного і, тримають у руці чашу з чистою водою, називав ім'я, прізвисько і маєток розжалуваного; тоді вопрошавший заперечував помічникові герольда і каже, що остання помиляється і той, кого він називав, лише як підступний і віроломний зрадник; потім для переконання що зібрався натовпу він голосно запитував присутніми суддів їх точки зору щодо засудженого. Тоді найстарший із суддів відповідав гучним голосом, що його чути, що зрадник, якого називав помічник герольда, негідний лицарського звання І що за злочину він засуджений на розжалування і смерть.

Після цього помічник герольда подавав герольдмейстеру чашу гарячої води, яку останній і виливав на голову засудженого. Тоді судді вставали із своїх місць і відправлялися переодягтися в траурне сукню, і потім ішли у церква. Засудженого також зводили з ешафота, але за сходах, а, по мотузці, яку прив’язували йому під мишки; потім його клали на носилки, покривали покровом і зазнавали до церкви; тут священики відспівували його, як небіжчика.

На цьому обряду видно, що й при присвяті в лицарі церква благословляла лицаря на обов’язок честі і мужності, то вона і зраджувала тієї самої витязя проклятью, коли він опинявся недостойним носити таке високе та почесне звання і виконав даного ним за його присвяті урочистого обітниці.

Після закінчення церковної служби засуджений здавався королівському судді, і потім катові, якщо злочинець було до смерті.

Після страти засудженого цар чи герольди оголошували дітей і всі потомство страченого «негідницькими, позбавленими дворянства і негідними зброї і у військових іграх, турнірах і бути присутнім на придворних зборах під страхом оголення і кари різками, як людей низького походження, народжених від ошельмованного судом батька». Так описує розжалування і осуд на страту віроломних і злочинних лицарів Лакюрн де Сент-Палей у «Записках про древньому лицарстві».

Звісно, така церемонія, як розжалування лицарів, яка виробляє моє найбільше враження на уми людей, мала ними і благодійне вплив, втім, подібні церемонії відбувалися дуже рідко; розжалування і смертну кару присуджувались лицарям лише найтяжчі злочину.

Другие наказания

Что саме стосується менш серйозних злочинів, то «за них лицарів піддавали покаранню відповідно до з важливістю досконалого ними проступку. Приміром, на кару щит винного лицаря прив’язували перекинутого до ганебного стовпа із визначенням злочину, потім прали зі щита герб чи якісь інші частини герба, іноді малювали символи безчестя, або навіть ламали його.

Якщо лицар величався своїми подвигами, але в насправді не робив, то такого хвалька карали так: на його щиті вкорочувалося праву бік глави герба.

Коли який-небудь лицар насмілювався вбити військовополоненого, то «за це теж вкорочувалося главу герба на щиті, округляючи її знизу.

Якщо лицар брехав, улещував нікого й робив хибні донесення, щоб втягти свого государя під час війни, то главу герба з його щиті покривали червоним кольором, стираючи колишні там знаки.

Якщо хтось безрозсудно пускався у бій з ворогом і вже цим робив втрату і навіть безчестя своїх співвітчизників і навіть батьківщині, його карали тим, що малювали внизу товкотнечу.

Якщо ж лицаря звинувачували в лжесвідченні чи ж вона попадався на пияцтво, то, на обох боках його герба малювали дві чорні калитки.

Якщо лицар уличался в боягузтві, його герб був замараний з боку.

Хто не тримав даного слова, тому у центрі герба малювали чотирикутник.

Якщо лицар, якого підозрювали в злочині, був переможений на поєдинку, що був довести його невинність, або ж було вбито і для смертю зізнався у злочині, то officiers d «armes клали його тіло на чорну плетений решітку чи ж прив’язували його до хвосту кобили, і потім віддавали його катові, а той кидав труп злочинного лицаря в помийну яму. Його щит прив’язували перекинутого три дні до ганебного стовпа, і потім ламали його за збігу численної натовпу, а полукафтанье роздирали на дрібні клапті.

Тому ж лицарю, який здобув перемогу над своїм злочинним противником, надавали великі почесті; король, королева і всі придворні поздоровляли його з перемогою; потім переможця водили з великим тріумфом містом; попереду йшли сурмачі, барабанщики, і навіть герольдмейстери і герольди і зазнавали то зброю, яким лицар вразив ворога, потім його прапор і хоругву із зображенням його ангела.

Якщо лицар зробив невеличке злочин, то offlciers d «armes знищували, за наказом государя, лише одне який-небудь знак.

Наприклад наведемо такий випадок:

У царювання Людовіка Святого Жан буд «Авень, одне із синів графині Фландрской, Маргарити, оспорював графський титул у Вільгельма Бурбона, володів Дампьерром, сина графині Маргарити від другого шлюбу. Останній разом з матір'ю з’явився до Людовіку Святому, щоб король дозволив їм суперечка. У запалі спору Жан буд «Авень сказав щось образливе матері, й поскаржилася на сина королю. Людовік Святий наказав забрати в гербі Жана буд «Авеня лева з пазурями та мовою, мотивуючи своє рішення тим, що, омрачивший честь своїй матері, заслуговує розжалування. Саме тому в гербі графів фландрских зображений на золотому полі чорний лев із червоними пазурями та мовою, а гербі у Жана буд «Авеня та її потомства зображений лев без мови та без пазурів. Отже, герби і зображувані ними символи свідчили нащадку як про славних подвиги лицарів, а й про їхнє ганьбі.

Коли якійсь лицар присудили до страти через те, що вчинив тяжкий злочин, наприклад, змінив батьківщині, займався розбоєм, підпалами, те, коли такого лицаря наказали страчувати, він повинен нести обов’язок собаку. Таким принизливим звичаєм хотіли висловити народу, що віроломний, злочинний лицар стоїть багато нижче домашньої тварини, який відрізняється прихильністю і вірністю до свого хазяїну і не змінить йому; вона стереже його дім й передати майно, пеститься до нього, що він повертається додому, і не вкусить його, навіть у цьому разі, коли він стане її бити.

Список литературы

Ж.Ж.Руа «Історія лицарства».

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.