Загострення суперечностей між законодавчою і виконавчою владою

У 1603 р. завершилося майже півстолітнє правління королеви Єлизавети. Англія за нього стала однією з найсильніших держав Європи.

Єлизавета через відсутність інших близьких родичів заповіла престол синові страченої нею шотландської королеви Марії Стюарт — Якову. В Англії запанувала династія Стюартів. Вони прагнули встановити в країні абсолютну монархію, наслідуючи приклад Людовика XIV у Франції. Свою королівську владу сприймали як даровану Божою милістю, тому будь-які спроби обмеження розцінювали як зазіхання на неї. Стародавні права парламенту вважалися поступками з боку монархів, що їх можна й забрати назад.

Політичні суперечки мали релігійне забарвлення. Гостра боротьба точилася між протестантськими партіями, англіканською державною церквою та католицькими симпатіями Стюартів.

Яків І (1603—1625 рр.) своєю політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою, викликав невдоволення більшості громадян. Ставши на бік англіканської церкви, він учинив гоніння як на пуритан (протестантів), так і на католиків. Останні, своєю чергою, організували проти нього «порохову змову» (намірялися висадити в повітря парламент, коли там знаходився король), але невдало. Проти Якова І виступили й шотландці, обурені введенням англіканської церкви. Король кинув виклик і парламентові — постійними порушеннями конституційної законності, стягуванням нелегітимних податків, зовнішньою політикою, спрямованою на підтримку католицьких країн.

Після Якова І на престол зійшов його син Карл І (1625—1649 рр.), який за особистими якостями був кращим від батька, але продовжував його політику.

Карл І потребував коштів для продовження воєн проти Іспанії та Франції. За перші три роки свого правління він тричі скликав і розпускав парламент: перший дав йому незначну суму, другий взагалі відмовив, а третій ладен був надати кошти за умови, що король підпише «Петицію про права», яка відновлювала й підтверджувала всі здобуті англійцями права, а саме:

король не мав права збирати податки без згоди парламенту;

не міг нікого піддавати страті без згоди парламенту;

не повинен створювати надзвичайних судів;

не мав права влаштовувати військові постої тощо.

Підписавши цей документ, Карл І, одначе, не збирався його виконувати. Тільки-но було виділено кошти, він зігнорував умови договору і протягом 11 років взагалі не скликав парламенту. Для покриття своїх витрат він поширив на всю Англію корабельний податок (щитові гроші) — обов’язок прибережних областей утримувати флот. Для придушення невдоволених було розширено діяльність надзвичайних судів («верховна комісія», «зоряна палата»).

Карл I надалі вирішив правити без парламенту. Після смерті свого попереднього фаворита герцога Бекінгема своїми головними радниками король зробив архієпископа Лода і графа Страффорда. Упродовж 11 років вони являлися ідеологами абсолютистсько — феодалального устрою.

Задля стабілізації своєї внутрішньої політики, король поквапився підписати мир з Францією та Іспанією.

Одночасно з посиленням терору проти пуритан відбувалося все більше зближення англіканської церкви з католицизмом. Дружина Карла I — Генрієта-Марія — за походженням французька принцеса, і після приїзду в Англію залишалася католичкою, і в капелі королеви відкрито служили католицьку месу. Це викликало протест в середовищі буржуазії і нового дворянства, яке своїми земельними багатствами в значній мірі було зобов’язано секуляризації земель католицьких монастирів.

У зв’язку з викликаним війною на континенті Європи підвищеним попитом на англійські товари на початку 30-х років в зовнішній торгівлі і в промисловості настало деяке пожвавлення. Сприятлива ринкова кон’юнктура дещо охолодила гарячність буржуазної опозиції.

Однак, потрібні були кошти в обхід парламенту. Митні збори збирались всупереч згаданим постановам парламенту 1628−1629 рр. Великими темпами йшла торгівля патентами на промислові монополії. У 1630 р. був знову введений старий закон, який зобов’язав усіх осіб, що мали не менше 40 ф. ст. земельного доходу, являтися до двору для отримання рицарського звання. Тих, хто намагався відхилитися від цієї дороговартої для нього честі, штрафували.

У 1634 р. урядом були перевірені межі королівських заповідних лісів, оскільки багато з них насправді вже давно перейшли в приватні руки. Порушникам, серед яких, до речі, було немало представників знаті, доводилося сплачувати великі штрафи.

У результаті проведених заходів, під час котрих інтенсивно експлуатувалися феодальні права корони, фінансове положення палати у справах опіки і відчужень значно покращало.

Однак, з часом відмова платити корабельні гроші прийняла масовий характер. Скоро в усіх графствах країни стало відоме ім'я сквайра Джона Гемпдена, який зажадав, щоб суд довів йому законність цього податку.

Втім, справу Гемпдену виграти не вдалося. На догоду королеві судді більшістю своїх голосів визнали за королем право стягувати «корабельні гроші» так часто, як він це визнає потрібним. Гемпден був засуджений.

Таким чином, хоч би на якийсь час, але позапарламентське джерело прибутків, здавалося, було знайдене.

Продовжувався тиск на пуритан, їхня діяльність була поза законом, видавнича справа переслідувалась. З Англії почалася масова еміграція до Північної Америки. Занепокоєний цим Карл I заборонив її під загрозою жорстоких покарань.

Отже, певний час в Англії встановився не характерний для неї режим абсолютної влади короля, що викликало невдоволення буржуазії та джентрі, які становили більшість в парламенті. Втім, для того, щоб виявилася слабкість абсолютизму досить було одного зовнішнього поштовху. Таким поштовхом і послужила війна з Шотландією.