Россия і НАТО: Після балу

Россия і НАТО: Після бала

Натовская проблематика, обумовлена передусім розширенням блоку Схід, здається, перестає бути головним болем політичної еліти й засобів Росії. У значною мірою це тим, що зустрічі у верхах у Парижі, Мадриді і Денвері (дві їх із участю президента Б.Єльцина), якщо і поставили крапку у чотирирічному протистоянні Росії із Заходом, із країнами Центральній і Східній Європи (ЦСЄ) з цього питання, то точно перевели його за рівень дешевше інтенсивності, де безальтернативне протиборство, як здається, поступається місце пошукам взаємоприйнятних рішень. Виникла пауза дозволяє глибше осмислити ті зміни, які позначилися у взаєминах же Росії та НАТО (ширшому плані - Заходу і більш ЦСЄ) у середині 1997 г.

В насправді 9 липня у Мадриді сесія Ради НАТО на рівні, попри рішучі заперечення Москви, задовольнила заявку перших трьох країнах Центральної і Східної Європи на альянс: його розширення Схід як фактично, а й юридично визначено (у грудні 1997 р. три країни — Угорщина, Польща, Чехія — після завершення переговорів підписали протоколи про вступ, після чого піде тривала процедура їх ратифікації усіма 16 нинішніми членами блоку). Понад те, на вимогу передусім Франції, було вирішено, що 1999 р. до цих трьом державам приєднаються Румунія та Словенія, а можливо і ще хтось. Що ж до країн Прибалтики, так хоча в документах сесії час їхнього прийняття до альянсу конкретно не визначено, члени його вважали за потрібне ще раз підкреслити, що він є відкритою приєднання та інших держав, відповідальних загальним всім критериям.

Все рішення і зазначені плани не дуже приємні російському політичному истэблишменту, зробив все мислиме і немислиме запобігання просування НАТО Схід. Проте Москва, певне, мудро зрозуміла, що махати кулаками після бійки — річ безнадійна. До того ж у напередодні цього вона отримала два утішливих призу, які, на думку Заходу, мали пом’якшити майбутній удар: зустрічі нагорі у Парижі 27 травня главами держав і урядів країн НАТО й Росії було підписано Основний акт, який визначив з перспективи сфери, норми і механізми їхніх стосунків. Тим самим позначений велике полі для можливого стратегічного партнерства же Росії та НАТО. У Денвері (20−22 червня 1997 р.) зустрічі нагорі сім найрозвиненіших країн Заходу спробували підняти міжнародний статус приунывшей було Росії: вона почала членом (хоч і урізаним) сьогодні вже «вісімки », її ухвалили Паризький клуб кредиторів і обіцяли прийняти (щоправда, уже вкотре) у Світову організацію. У принципі так вона має всі те що можна давалися і мобілізації суспільства до всебічну боротьбу з розширенням НАТО.

Многие західні експерти вважають Денвер свідомої поступкою Москві (хоча й адекватної) за те, що повинно бути у Мадриді. То це скільки чи ні - залежить від точки зору, але російське офіційне керівництво стверджує: в питанні розширення НАТО Схід воно досягло всього, чого можна було досягти в цій ситуації. Напевно, це справедливо, якщо скинути з рахунку той факт, що ця ситуація, для Росії вкрай невигідна, багато в чому стала результатом недалекоглядності її ж таки політиків та експертів. І не Париж чи Денвер спонукали Москву чи в кінцевому підсумку розрядити ситуацію, скільки розуміння, що вона здатна запобігти розширення без значного шкоди неї самої, та її спроби уявити свої інтереси в ролі орієнтиру зовнішньополітичної діяльності інших держав навряд чи легітимні. Принаймні можна, як здається, сподіватися, що безславна сторінка в найновішої історії російської дипломатії перевернута.

Сегодня, коли проблема розширення не тисне на російське суспільство своєю безпорадністю, коли істерична пропаганда залякування обивателя поступається місце тверезому аналізу, саме час спробувати зрозуміти й засвоїти уроки цього чотирирічного протиборства задля її подальшого поведінки країни поставляють на світовий арені. А, певне, зводяться до следующему.

Во-первых, щоб знову потрапити до принизливу позу, Росії, її політичному истэблишменту потрібно навчитися узгоджувати свої наміри у світі з реальними ресурсами, які країна стані виділити на зовнішньополітичну діяльність (без шкоди внутрішніх потребностей).

Во-вторых, усвідомити, що міжнародні можливості держави визначаються її реальним вагою світі (Росія займає 14-те місце за величиною ВВП), не тим, що ми думаємо чи говоримо себе, силою (витлумаченої як як військова міць, а й як здатність проводити поведінка інших держав, перебіг світових подій), а тим, як, нашу силу сприймають інші. Можна хоч греблю гати повторювати, що «без Росії може бути вирішено одне питання в світі «, але ці твердження і залишиться лише на рівні декларації, коли вона нічого очікувати підкріплено реальний потенціал країни. У і навіть у Європі можна нарахувати десятки і сотні проблем, які можна вирішені і вирішуються без участі, натовськаодин із них. Корисно згадати й власний минулий досвід: коли СРСР (вустами Сталіна, який ми щодо нього нині не ставилися), предупреждавший про недовговічності ядерної монополії США, підірвав в 1949 р. свою першу атомну бомбу, на американців найбільше враження справило не так саме всі ці події, скільки те, що Кремль не оголосив про неї, начебто йшлося і про якомусь ординарному факті (насправді изменившем всю конфігурацію наснаги в реалізації тодішньому світі, превратившем СРСР на другу супердержаву). Вашингтон знав про радянської ядерної бомбі лише зі своїх розвідувальних джерел. Російські ж таки політики і експерти на початку 1990;х років, виступаючи проти розширення НАТО, стрясали повітря погрозами, що вони у разі було неможливо реалізувати. І про це знала і які самі, та його опоненти. І це дискредитувало як загрози, політиків, а й саму страну.

В-третьих, в міжнародній практиці корисно слідувати відомої істині: будь-коли кажи «ніколи «(«ми будь-коли скажімо », «ми будь-коли погодимося »). Традиційне радянське «немає «будь-якій західній ініціативи, хоча й контрпродуктивним є, а у тому, що дратувало міжнародну спільноту небажанням на компроміс, можливо, мало певний сенс, оскільки маячила найбільша військова могутність у світі. Росія у нинішньому передінфарктному стані, потерпівши воєнної поразки в Чечні, навряд може дозволити собі висувати ультимативні вимоги незалежним державам: це лише призводить до результату, зворотному очікуваному. Жодна поважає себе державою погодиться про те, що якийсь інше проти неї вето з його суверенні рішення. Принаймні у цій ситуації безальтернативне російське «немає «зробило розширення Схід неизбежным.

В-четвертых, національні інтересів різних держав зазвичай неидентичны. Вони може бути протилежними, можуть стикуватися чи пристосовуватися друг до друга. Але важко уявити, що національні інтереси Росії (при цьому офіційно не озвучені) може бути нав’язані іншому незалежній державі в якості їхніх власнихтаке можливе умов абсолютної васальної залежності. Їх можуть поважати чи ігнорувати залежно від обставин, серед яких немає останнє його місце займає те, що ви пропонуєте іншим державам і що очікуєте від нього. І якщо перемоги Росія хоче, щоб їх інтереси на міжнародній арені поважалися й починали до уваги іншими державами в, то це лише у разі, якщо вона поводиться адекватним чином по відношення до ним. А позаяк Москва у системі своїх зовнішньополітичних пріоритетів відсунула держави ЦСЄ на останнє місце, оскільки він самотужки над великодержавним цією набундюченістю не виявляє бажання зрозуміти, чому ці країни мають вчинити таким, а чи не інакше, важко чекати не від них, що вони не у відповідь їй тим же.

В-пятых, не можна змішувати зовнішній політиці з ідеологічної кампанією, більше, видавати бажане за дійсне. У результаті «важкій «боротьби з розширення НАТО багато російських політики, експерти, журналісти воліли оперувати лише з тими фактами і роздумами, які відповідали їхньому власному баченню проблеми, цілком ігноруючи такі, що цьому баченню не відповідали. У російській пресі і телебаченні наводилися думки колишніх престарілих держсекретарів (міністрів закордонних справ) і відставних генералів, які не мають жодного впливу зовнішній політиці своїх країн час, коментарі окремих журналістів чи експертів, персональне бачення проблеми яких видавалося за думку Заходу. Як у колишні радянські часи висувався «залізний аргумент «про те, що правлячі кола або адміністрації натовських (східноєвропейських) країн на відміну від нас потребу не представляють думку широких трудящих мас. Тому результат угорського референдуму з питання вступі країни до альянсу (85% учасників голосування відповіли «так ») виявився для російських експертів шокуючим. Значна ставку робила на розбіжність у стані за ладных союзників по питання розширення НАТО (розбіжності справді мали місце: наш і найкращим другом Клінтон пропонував включити в «першої хвилі «прийнятих три держави ЦСЄ, а наш ще більше і найкращим другом Ширак — п’ять). Особисті прив’язаності лідерів навряд чи могли стати національні інтересами експонованих ними держав. Не менша ставку робила і фінансовий тягар розширення, нібито непомірну Заходу. Називалися цифри від 50 до 100 млрд. дол. (по останніми оцінками -25−35 млрд. дол.), але забували згадати, що це можливі витрати треба розділяти на 19 держав і 10−15 років, протягом що вони може бути востребованы.

Эти уроки (оскільки Москва традиційно воліє здобувати власних помилках, ігноруючи ж досвід інших) особливо корисними у світі світлі те, що російсько-натовські відносини перебувають у стадії переосмислення та становлення. Вони можуть розвиватися (зокрема й у бажаному нам напрямі) тільки базі об'єктивно існуючих реалій, а чи не міфів і ілюзій. Понад те, можуть будувати лише з урахуванням того позитиву, який досягли результаті важких российско-натовских дебатов.

Наиболее ж знаменною і позитивним досягненням за нинішньої ситуації безсумнівно є Основний акт «Росія-НАТО », відкриває перед його учасниками нові можливості і далекоглядні перспективи співробітництва у царині євроатлантичної безпеки у сфері обох сторін. Тим більше що інтереси ці, смыкающиеся разів у піднебессі, часто розходяться землі. Тому, щоб не відчувати нових розчарувань, партнерам необхідно адекватно представляти, що Росія може спіткати від узгодженого ними на Парижі документи й чого їй чекати следует.

Прежде всього необхідно усвідомити, що Основний акт не юридичний, а політичний документ. Не договір, якого хотіла Росія, а політичне зобов’язання сторін, максимум; російський президент цілком обгрунтовано порівняв би його з Гельсінським (Заключним) актом, що є не юридичним, а політичним обязательством.

Документ носить компромісний характер. Це система взаємних поступок (а чи не чиясь перемога), в деяких випадках — зниження планки політичних зобов’язань, які під час цього сформульовані часом надто загально, що відкриває можливість їх різної інтерпретації сторонами (що й має місце); це недолік, це реальність, від якої й же Росії та НАТО доведеться мати дело.

Основополагающий акт може працювати тільки з урахуванням консенсусу: фактично він надає право вето і тієї слабкої й боці під час розгляду питань, віднесених у його компетенцію; знов-таки це недолік, певною мірою, скоріш гідність, оскільки необхідність консенсусу буде об'єктивно підштовхувати обидві сторони, якщо вони зацікавлені у спільному рішенні, до взаємному повазі (обліку) їх національних інтересів, до взаємної стыковке.

Наконец, акт об'єктивно відбиває зацікавленість як Росії, і Заходу у його функціонуванні: Росія сьогодні неспроможна (не хоче бути) НАТО, тому ситуація не бути повним членом Альянсу та до того ж час може бути у ньому, мабуть, найбільш влаштовує її; це влаштовує також Захід, оскільки вона ще готовий узяти Росію у свої структури, але водночас б хотів втрачати взаємодію Космосу з нею. Тому лише надзвичайні обставини можуть змінити обопільну заинтересованность.

Поскольку Основний акт відбиває справжні інтереси обох сторін, який завжди і в усьому збіжні, оскільки вона фактично грунтується з їхньої компроміс, остільки внутрішньо вона неминуче суперечливий за змістом. Фактично він з двох частин, несучих різну, певною мірою у чомусь протилежну за значенням нагрузку.

В насправді, в першої йдеться про взаємну безпеку, але переважно про гарантії безпеки Росії; у разі Москва об'єктивно, незалежно від декларованих нею цілей, продовжує вбачати у реформі НАТО передусім потенційного противника. Вочевидь, що існують певні гарантії необхідні тій чи іншій країні буде лише тоді, коли очікується або виключається напад її у ззовні (Канада не вимагає гарантій ненападения її у США, оскільки це дружні держави, виключають зокрема можливість використання військової сили друг проти друга). В другій частині Основного акта «Росія-НАТО «мова про напрямах, і механізмах співробітництву по широкого кола проблем, і, отже, Росія об'єктивно, незалежно від (хоча й підспудно) чи декларованих побоювань бачить у НАТО надійний партнер по досягненню спільної мети забезпечення європейської безопасности.

Второе протиріччя є дзеркальним відображенням першого. Справді, з одного боку, весь документ побудований в такий спосіб, що виходить із визнання Росією розширення НАТО. Саме з цим альянс дає Україні певні гарантії (хоча у туманною формі): підтверджує готовність не розміщувати ядерну зброю, і навіть іноземні війська територій нових членів спілки, не просувати інфраструктуру блоку до російських кордонів (це неважко зробити, тому що в НАТО пряме зустріч із Росією мінімально). У документі зафіксовано, що обидві сторони погодились з тим, що саме проти неї визначати, з ким йому вступати або розпочинати союзи. З іншого — Москва продовжує стверджувати, що підписання нею документа значить визнання законності розширення чи згоди з нею: більше, Росія офіційно заявила, у разі подальшого розширення НАТО на пострадянський простір (країни Балтії, Україна) вона неминуче дезавуює підписаний Парижі документ.

Учитывая окреслені вище рамки, вже в стадії можна спрогнозувати найбільш загального характеру. Він зводиться до того що, що Основний акт працюватиме, стане основою взаємодії Росії і близько НАТО лише доти, оскільки вона політично (в стратегічному плані) вигідний обидва боки і те що з-поміж них будуть зберігатися дружні стосунки. Він стане щось значущою декларацією, коли стосунки будуть недружніми чи політично невигідні тому чи іншому партнеру. Це доля всіх документів (зобов'язань), заснованих на виключно взаємній компроміс, але з закріплених юридично. Найбільш разючий приклад є Гельсинський акт, який фактично не працював аж десять років після підписання (більше, брежнєвське керівництво не сподівалося, як його позбутися). Як відомо документ «Основи відносин між СРСР та », підписаний лідерами двох держав в 1972 р., значною мірою девальвований картеровской кампанією за права людини, розміщенням радянських ракет SS-20, націлених на Західної Європи, радянським вторгненням до Афганістану. Політичний характер документа, підписаного між Росією і НАТО, фактично робить реальним лише одне зобов’язання «НАТО (Росія) зобов’язується добре поводитися стосовно Росії (НАТО), якщо (НАТО) гаразд поводитися стосовно НАТО (России).

Но щоб і це взаємне зобов’язання запрацювало, Москві результаті розширення зрештою треба визначитися зі своїм баченням НАТО — це потенційний противник, плануючи закріпити вигідні собі зміни конфігурації наснаги в реалізації Європі по закінченні холодної війни" та мінімізувати міжнародне впливи Росії, чи стратегічний партнер, з яких вона однакові готова споруджувати спільний дім нового європейського (світового) порядку? Перше Москва вже випробувала, і це експеримент сприяв крахові її політичною системою; друге плутає її своєї невідомістю. Так само йому потрібно вирішити собі, чим є для неї Основний акт: спробою врятувати власне обличчя чи нової парадигмою її стосунків з Заходом. Вочевидь лише одне — поєднати й інше навряд чи удастся.

Между тим поліпшення відносин між Росією і НАТО, кодифікація їх принципів у спільній політичному документі, створення механізмів взаємодії і до розширення її сфери, спільна миротворча діяльність створюють для Росії нові можливості вирішити ті проблеми, що нині стримують реалізацію її національних інтересів і розширення її впливу у Європі й у світі загалом. І таких проблем чимало. Ось тільки основні серед них:

предотвратить розкол у Європі, який у разі продовження протиборства було б, по-перше, неминучий, а по-друге, невигідний передусім Росії, оскільки він спричинив за собою поступове сповзання як до «холодного світу «на континенті, до ізоляції її самої. 250 років татарського ярма і 70 років комуністичного зі всієї очевидністю виявили історичні наслідки роз'єднання Росії із європейської цивилизацией;

приостановить погіршення відносин Росії із Заходом, звідки він продовжує черпати як досвід, ідеї, цінності, технологію, інвестиції, а й фінансові ресурси, необхідних виплати зарплати мільйонам людей, яким власне держава може компенсувати їхню самовіддану працю. Знайти нових форм інтеграції з іншими європейськими структурами, у яких вона не представлена;

нормализовать, нарешті, відносини з країнами ЦСЄ, які з часів їх «оксамитових революцій «залишають бажати кращого. Наше та його минуле зазначено як історичними упередженнями, разъединяющими нас досі, а й загальними долями народів, які потрапили під комуністичний каток. Очікується, що тепер після вступу НАТО ці країни почуватимуться впевненішими в собі й у своєї ж безпеки. І тут можуть піти назустріч Росії набагато далі, ніж це може дозволити собі сьогодні. Нам годі було забувати, що наша шлях у Європу лежить через ці країни, кілька років вони вирішуватимуть, пустити нас у ЄС і НАТО. У кінцевому підсумку, їх у що свідчить може посилити чи послабити антиросійський потенціал цих организаций;

снять з порядку денного нашій внутрішній і до зовнішньої політики проблему розширення НАТО, бо вона стоїть здобуття права приділяти їй стільки уваги, відволікаючи час та енергію суспільства від рішення справді важливі і злободенних завдань. Розмивання образу «ворога «позбавить можливості списувати нею причини всіх наших негараздів і труднощів, й суспільство швидко дійде розуміння, що витоки всіх наших невдач — ми. МВФ дає Росії мільярдні кредити не оскільки сподівається позбавити її, тому, що ці кредити просять в нього її політичні керівники, котрі перекладають тягар оплати цих боргів на таке поколение:

получить трохи більші можливості, чим ми володіємо нині, проводити формування та реалізацію натовської політики, насамперед у будівництві нової виборчої системи безпеки в Європі. Це важливо. Росія, звісно, нічого очікувати мати право вето (за винятком рішень, ухвалених Радою «Росія-НАТО »), оскільки вона — не член союзу. Але, який був членом союзу, вона, тим щонайменше, вже є у ньому. Саме це присутність (як і і натовські присутність у Москві), а про діяльність її постійних представників, утруднить для НАТО прийняття рішень, які йдуть урозріз із інтересами Росії. Проте багато залежатиме від фаховий рівень російських представників ув альянсі, від своїх гнучкості, твердості і, від своїх вміння знайти спільну мову з натовської бюрократією, насамперед із її верхівкою (спільну мову і у вузькому значенні слова: Москва посилає представником НАТО генерала, не володів англійською, що на 75% ~ всю його досвідченість — знижує ефект його присутності блоці. Начебто у всій російській армії немає генерала, говорить англійською, мовою міжнаціонального спілкування в альянсе);

приступить, нарешті, до давно назрілої військову реформу у Росії, визволивши при цьому необхідні час і ресурси. У цьому плані дедалі більше тісне зіткнення військових структур же Росії та НАТО, дедалі більше тісне їхню взаємодію, що у спільних маневрах і миротворчих опера цилх може призвести до становленню громадянського контролю за російської армією, її демократизації, а також переходу російської армії на професійну основу;

перейти від забезпечення безпеки Росії (у плані) переважно по рахунок національних зусиль (спроби Москви створити систему колективної безпеки все в межах СНД навряд можна вважати успішними) забезпечувати безпечності в рамках міжнародного (європейського) співробітництва. Це б Росії мати хоча б рівень безпеки з меншими витратами і за кількісно меншою армии;

снять з порядку денного питання «заходи », які, якби їх довелося приймати, зрештою міг би виявитися контрпродуктивными і більше дорогими самої Росії, ніж для західноі східноєвропейських її опонентів. До того вона знову опинилася у компанії міжнародних ізгоїв, з якої вона із такими зусиллями вийшла результаті політики демократизації і реформ;

обеспечить гідний вихід Росії із творців тієї заплутаною ситуації, де вона опинилася у значною мірою зі своєї воле.

Все перелічені можливості можна реалізувати нормального функціонуванні Основного акта, при позитивному розвитку российско-натовских відносин. Доводиться брати до уваги, що це нормальні і позитивні умови можуть існувати який завжди. Там впливатимуть, часом негативне, чинники як зовнішні, і внутрішні стосовно акту і взаємодії обох сторін. Тому корисно вже нині спробувати уявити собі, звідки і чого можуть виходити загрози цього нормальній функціонуванню і развитию.

Думается, що внутрішня ситуація як, і у країнах НАТО триватиме найбільше вплив у угод, досягнутих у Парижі. У Росії її опозиція, особливо коммуно-патриотическая, намагалася охарактеризувати їх як зрадництво національних інтересів. Але й правляча угруповання нескоро забуде то приниження, що вона пережила у зв’язку з провалом власних спроб зупинити просування НАТО Схід (добре, що російське суспільство, індиферентне до світу, була дуже сокрушалось щодо цієї невдачі). Вже нині передбачити, основним об'єктом її «помсти «стануть Сполучені Штати, головні, на думку Москви, організатори цієї «антиросійською провокації «, і країни ЦСЄ, забули, із чиїх рук вони отримали (здається, втретє) на своїй незалежності. Звісно ж, що з погіршенні внутрішній ситуації, наростання невдоволення тих, що ще не відчув довгоочікуваних вигод від країни перетворень, і опозиція і місцевої влади можуть свідомо сприяти загострення российско-натовских відносин, щоб переключити увага суспільства з проблем внутрішніх на проблеми внешние.

Не виключено, що може відбутися деяких країнах НАТО чи ЦСЄ, де антиросійський потенціал ще неповний. Розбіжність національних інтересів же Росії та основних країн НАТО, передусім США, поза євроатлантичної зони, якщо момент для стикування буде упущений, він може нашкодити российско-натовскому партнерству. Спроби Росії переорієнтувати власну політику на Схід, роблячи у своїй основну ставку антизахідні режими, можуть несприятливо зашкодити функціонуванні Основного акта. Щоправда, тут у Заходу, певне, є певна диференціація (він є й у рамках самого Заходу): одна річ, коли йдеться про Китаї і навіть Ірані, інше — про Лівії та Іраку. Підвищена активність НАТО чи окремих його членів у зоні пострадянського простору, особливо у Україні та у Прибалтиці, також може бути сприйнята Москвою як недружня по відношення до ній акція. Тому висловлювання Клінтона у тому, що з країн Балтіїдвері до НАТО залишаються відчиненими, викликало роздратування російської політичної еліти. Більше ранні заяви, як і фіксовані позиції за низкою проблем, можуть бумерангом вдарити по российско-атлантическому партнерству. Можливо, заяву російського Президента та офіційних представників МЗС РФ у тому, подальше розширення на повинен поширюватися на пострадянський простір, то, можливо (і найшвидше буде) інтерпретоване навіть їх союзниками як чергова спроба Москви накласти вето на суверенні права незалежних держав. Схоже, що такі проблеми краще вирішуються методами «тихою дипломатії «, ніж гучними деклараціями, позбавляють гнучкості обидві сторони. Зростання взаємного недовіри можуть призвести вихід миротворчих операцій межі виданого мандата, йде чи промову про Югославії, грузино-абхазькому конфлікті чи кризу в Таджикистане.

Вместе про те навряд чи правомірно перебільшувати значимість цих загроз. Дипломатія того і існує, щоб амортизувати взаємне невдоволення. З іншого боку, передбачені Основоположним актом механізми, і Рада «Росія-НАТО », крім іншого того і створено, щоб вирішувати такі можливі розбіжності. І щоб коли збережеться зацікавленість обох сторін у підтримці дружніх стосунків, то навряд подібні проблеми здатні зруйнувати налаживающееся партнерство. Понад те, політику Москви після мадридських домовленостей про розширення слід оцінювати за з того що вона зробила, а світлі те, що вона зробила (чого змагань не вийшло). Росія анулювала угоди про роззброєнні, стала розгортати тактичну ядерну зброю, стала більш антизахідної, ніж була доти. Вона не була і в ізоляції, швидше — навпаки. Комуністи та крайні націоналісти не посилили, як передбачалося деякими російськими експертами, своїх позицій, — напевно, зріст чи падіння їхнього впливу залежить й не так від те, що робиться зовні, як від те, що відбувається всередині страны.

В середовищі російської політичній і військовій еліти позначається поворот до розширення взаємодії з НАТО, використанню можливостей, створюваних Основоположним актом. Регулярно, хоч і на різних рівнях (міністри, посли), збирається Рада «Росія-НАТО «у складі представників 17 держав. У Брюсселі побували міністр оборони І.Сергєєв і начальника генерального штабу ЗС А.Квашнин. Йде структурне оформлення российско-натовского взаємодії: Москва нарешті створює представництво РФ при альянсі; під час візиту А. Квашнина було вирішено організувати постійний спільний российско-натовский Військовий комітет, відбулася перша його заседание.

Между тим ряд обставин функціонування виникаючих структур викликає деяку настороженість. Співробітництво Росії і близько НАТО розгортається, у разі поки, головним чином «верхушечном «рівні; однак їй час спускатися «межи простих людей ». У Раді, як і в Військовому комітеті, на одного російського представника доводиться 16 натовських, і з них хотів б «озвучити «себе. З нічого зробиш, така структура всіх органів союзу (у майбутньому їх стане більше). Але бідному російському представнику доведеться 16 раз послухати і лише одне раз відповісти. Втім, це можна вважати хворобами зростання, що виліковні. Але головне, як любив говорити М. Горбачов, — «процес пішов » .

Можно як завгодно ставитися до НАТО, США, Західної Європи, та заодно мушу визнати, що у післявоєнний період їх зусиллями було створено велика євроатлантична зона світу. Держави ліберально-демократичного штибу, її складові, будь-коли вели й у найближчому майбутньому наміру вести війни друг проти друга, хоча з-поміж них де й виникали гострі конфлікти (греко-турецкое протиборство, що перейшло 1974 р. в збройним сутичкам, навряд чи порушує цієї тенденції, що у обидві країни у період при владі стояли антидемократичні військові хунти). У чиїх інтересах Росії - стати на тій чи іншій формі органічною частиною цієї зоны.

Варианты російської щодо НАТО

Они багато в чому визначаються, по-перше, тим, чого Москва жде від росийско-натовских взаємовідносин; по-друге, тим, на що чекає від нього інший бік; по-третє, тим, якою буде реакція Росії (за змістом і за формою) тих кроки НАТО, які будуть її устраивать.

Если припустити, що ваші мети негативні, тобто. коли цільова установка полягає у цьому, щоб призупинити, обмежити, вдіяти процесу розширення НАТО, чи, по крайнього заходу, підняти його ціну як нинішніх членів, так знову йдуть на союз, то можливі шляхи російської дипломатії міг би зводитися до следующему:

НЕТ РОЗШИРЕННЮ. Зберегти традиційну для останніх лінію — офіційно не визнавати розширення Схід, ні нинішнє, ні майбутнє, поступово згортаючи існуюче обмежений взаємодію Космосу з альянсом, даючи зрозуміти його керівництву, що його могло не лише зберегтися, але стати ширше і глибше, якби альянс відіграв тому відзначило своє рішення чи, принаймні, призупинив його. Очікується, що НАТО навряд чи почне робити задоволення таких вимог, розглядаючи в кращому разі як шантаж, у найгіршому — як блеф. Найімовірніше Північноатлантичний союз, усвідомлюючи безсилля же Росії та декларативність її заяв, відповість тим, що прискорить вирішення питання вступ у своїх рядах країн Балтії, а можливо, й України, якщо вона подасть заявку. Якщо це станеться, то Москва відповідно до своїм попередженням, привселюдно озвучених президентом, буде змушена заморозити свою участь у Основному акті чи взагалі вийти потім із нього. Відносини же Росії та Заходу перейдуть у стадію прохолодного світу, а то й протиборства, Східну Європу прискорить свою інтеграцію до західних структури, залишаючи Москву обабіч цього процесу. Європа повернеться до нового поділу, який Москва так сподівалася попередити. Росія знову, як і на початку 80-х, протистоятиме всьому світу, платячи це як великі гроші, ніж колись. Разом про те вона збереже свободу рук для активізації своєї політики всіх напрямах, сподіваючись стати незалежним центром сили. Вона нічого очікувати пов’язана ніякими зобов’язаннями стосовно створення нової виборчої системи європейській безпеці, вона може брати участі у ній, і може немає і, наголошуючи забезпечення своєї безпеки національними зусиллями. Рада 17-ти перетвориться на орган, де боку будуть переважно пред’являти претензії Друг до друга. Розрахунок буде будуватися у тому, що змінюється у мирі та Європі ситуація підточувати підвалини НАТО. Проте це лінія пасивна, вона віддає ініціативу Заходу. Більше того, вона втрачає змогу використовувати його досвід, технологію і виникає фінансові ресурси на модернізацію країни. У умовах Росія висловлює ніякого прагнення до нормалізації своїх стосунків з Центральної і Східної Європи, які, платячи їй тієї ж самою монетою, будуть міцно стояти їхньому шляху до демократичного заходу, прагнучи посилити антиросійський потенціал блоку. НАТО, відчуваючи дедалі більшу ворожість із боку Росії, матиме як нових членів, а й друге дыхание.

СОЮЗ З АНТИЗАХІДНИМИ РЕЖИМАМИ. Зберігаючи таку ж традиційну лінію, Росія, разом із тим, зробила б спроби зробити своє політику більшої позитивної динаміки, створити потенціал тиску НАТО, розвиваючи активність на східному і південному напрямах. Цей потенціал тиску міг би значно зрости, якщо Росія, не перериваючи формального партнерства з альянсом, зуміла б передусім домогтися створення працездатною і погляд, багатообіцяючої осі Москва-Пекін (перспектива нової «великої дружби », б і не злякала Захід, то у разі насторожила його), посилити взаємозалежність з Іраном, іншими антизахідного настрою, всіляко допомагаючи нарощування їхньої військового потенціалу. Росія формально сохраняющемся діалозі з НАТО в такий спосіб виступала не лише від себе особисто, а претендувала на те, що вона висловлює певний напрям глобального розвитку, з яким Заходу у найближчій перспективі важко було би вважатися. Разом з тим представляється, що Китай навряд чи почне робити рівноправний і тісного союзу з Росією, тому що в нього є свої інтереси на американському напрямі, яким він навряд чи наважиться пожертвувати для малообещающей дружби зі дедалі слабшої Москвою. До того ж навряд сьогодні з достатньою впевненістю спрогнозувати розвиток самої КНР з перспективи. Хоча її економічні успіхи безсумнівні, вона ще має пройти стадію політичних реформ. З іншого боку, в Китаї дедалі більше загострюються і міжнаціональні відносини. Не ясно, вдасться чи Пекіну пройти ці щаблі, зберігаючи стабільність. Без участі ж Китаю спроби Москви об'єднатися з антизахідними режимами, створити цій основі життєздатну коаліцію, виявляться малопродуктивними. Понад те, Росія знову може у сім'ї міжнародних изгоев.

ЦЕНТР СИЛИ З ОПОРОЮ НА СНД. Інший спосіб створити потенціал тиску НАТО — зосередити зусилля Росії на будівництві системи колективної безпеки все (або ще краще — колективної оборони) на теренах СНД. Крім потенціалу тиску Росія могла б в ролі мосту між двома блоками, будучи єдиним державою, формально поданих у обох сферах безпеки. У цьому вся разі система європейській безпеці, як й раніше, почивала на двох опорах, було б біполярної, але з конфронтаційного, причому більше більш-менш співпрацює типу. Складність, можливо, і досяжна, у тому, що у нинішньому етапі створити об'єднані військові структури на теренах СНД для Росії або неможливо, або разорительно. Важливіше інше: найдалекоглядніші керівники деяких країн СНД намагаються власних егоїстичних інтересах на протиріччях між Росією і Заходом, а деяких випадках просто є пішаками у геополітичній грі зовнішніх сил (Україна, Азербайджан, Узбекистан, Молдова).

РАСЧЕТЫ НА РОЗКОЛ СОЮЗУ. Росія своє чергу міг би спробувати активно використовувати протиріччя, що існують між західними союзниками (включаючи знову які пристали держави) для уповільнення, обмеження чи припинення процесу розширення блоку. До таких протиріч можна віднести розбіжності між средиземноморскими і центральноєвропейськими членами блоку, розбіжності між навіть Західної Європою з проблем європеїзації альянсу, призначення командуючого південним флангом НАТО, розподілу між його членами фінансовий тягар за умови розширення, черговості прийому східноєвропейських країн союз. Можливі негаразди між прийнятих у спілку і стати які залишаються за бортом країнами ЦСЄ з приводу розповсюдження процесу розширення НАТО на пострадянський простір. Москва міг би використовувати розбіжності між США та Західній Європою з питань мирорегулирования, нового світового порядку. У самій Америці йдуть дебати, доцільність яких зводиться до того що, що Вашингтон вирішив свою основну проблему у Європі, розтрощивши тут комунізм, й у умовах було би більш доцільно скоротити американську відповідальність ми за неї, поклавши частина тягаря цієї відповідальності самих європейців. А самі США міг би зосередитися на будівництві перспективного азіатсько-тихоокеанського співтовариства. У насправді, враховуючи, що незгоду між союзниками — той самий постійний елемент їхніх стосунків, як і згоду, Росія теоретично будь-якої миті може задіяти механізм політики, що базується на принципі «розділяй і владарюй ». Практика, проте, виявляє, будь-які спроби Росії (як раніше та СРСР) роз'єднати західних союзників, зазвичай (зокрема і через примітивності використовуваних методів), вели до абсолютно протилежного результату. З іншого боку, доводиться враховувати, що у трансатлантичних відносинах є свій механізм подолання протиріч, непогано працюючий, засвідчує 50-річна практика взаємовідносин тих, хто партнеров.

ПОВЫСИТЬ ЦІНУ РОЗШИРЕННЯ. Росія може, нарешті, задіяти відповідні заходи — розірвати договір з РСМД, націливши заборонені їм ракети на країни ЦСЄ та Західної Європи; вийти з договору з скорочення звичайних в Європі; відновити системи тактичної ядерної зброї; відмовитися від ратифікації Договору СНО-2; підтримати антиамериканський старіючий режим на Кубі; замість скорочення армії розпочати нарощувати їх у європейській частині країни; полякати економічними санкціями Україну і від'їздять Прибалтику, а привід при цьому завжди знайдеться, тощо. Напевно, ці заходи будуть несприятливі Заходу, у чомусь налякають його і безперечно, підвищать йому ціну розширення, хоч і навряд чи зроблять більш поступливим. Є, проте, три обставини, що значно скорочують можливості реалізувати цього заходу. По-перше, усі вони може коштувати дорожче Росії, ніж Заходу; по-друге, вони приведуть до самоізоляції Росії, що ні рятує його від величезної заборгованості Заходу, якому доведеться сплачувати вже його умовах; по-третє, якщо Москва вийде з Основного акта, то реалізувати ці «акти відплати », минаючи Рада 17-ти, буде трудно.

Если ж Москва щиро прагне розширенню і поглибленню взаємозв'язків і взаємозалежності між Росією і НАТО, вважаючи, що це у більшою мірою і перспективу не суперечить російським національних інтересів, десь створює наразі і нові можливості їх реалізації, то шляху цього міг би виглядати наступним образом:

СТРАТЕГИЧЕСКОЕ ПАРТНЕРСТВО. Росія відкрито визнає, що розширена НАТО який суперечить її життєво важливих національних інтересів. Альянс сприймається як партнер, а не як противник. У взаємодії з НАТО Москва робить більший упор не так на взаємну безпеку, але в співробітництво у відображенні загроз, вважаються загальними Заходу й Росії. Вона інтенсифікує спільну діяльність у Раді 17-ти, розширюючи поступово його порядок денний. Ця діяльність не обмежується обміном думками чи інформацією, проте частіше досягне рівня спільно прийнятих рішень. Росія, коли це потрібно, йде розумні компроміси задля досягнення консенсусу. Поступово виникають умови на її спочатку епізодичного, і потім та сталого участі у Комітеті ядерного планування НАТО. Крок по кроку вростаючи в натовські структури, Росія сповна набирає ваги і можливість, який був членом блоку, впливати на основні параметри та напрями своєї діяльності. Кожні дватри роки Рада 17-ти розглядає питання доцільності повного членства Росії у НАТО. Будучи спокійній за своє західний напрямок, Москва має можливість вчасно провести військову реформу, зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем, на відображенні загроз з інших напрямів. Проблема розширення НАТО в умовах втрачає для Росії своє початкове значення. Її тісне співробітництво з НАТО може підвищити її вагу у відносинах КНР і Японією, одно як і з дуже антизахідними режимами. Співпрацювати зі Росією набуває для НАТО важливіше значення, що із становищем країн Центральної і Східної Європи, з якими Москва тим часом прагнула б можливості встановити дедалі більше близькі і досить плідні стосунки. Вона підтримує прагнення країн регіону стати повноправними членами Європейського союзу, вважаючи, що це сприятливо позначиться її господарську діяльність. Ці країни у свою чергу підтримують прагнення Росії більше повно підключитися до процесу європейської економічної інтеграції. Разом про те треба враховувати, що такий курс — на активне співробітництво з НАТО у Росії навряд буде вітатися націонал-патріотичної опозицією, спирається на певну частину суспільної думки, байдужого до питань зовнішньої політики, але ще готового після тривалої й інтенсивного промивання мізків часів «холодної війни до такого крутого повороту. На міжнародній арені політика Москви дедалі більше буде ототожнюватись із західним курсом, що піти може відштовхнути від нього деяких традиційних союзників. Росія ніяк менш буде розглядатися як центр сили, центр гравітації, цим будуть розмиватися перспективи виникнення багатополярного мира.

МЕЖДУ ПРОТИБОРСТВОМ І СПІВРОБІТНИЦТВОМ. Росія визнає де-юре розширення на схід, але активно не виступає проти, вважаючи той процес доконаним фактом, який, хочеш, не хочеш, але доводиться визнати як об'єктивну реальність. Вона взаємодіє зі НАТО, бере участь у роботі Ради 17-ти, але з обмеженого кола питань, переважно які зачіпають інтереси російської безпеки, не прагнучи розширити свою присутність у інших органах блоку. Вона має певним психологічним впливом НАТО, але це не задовольняє її на великодержавність. Її активність зосереджена на тому, щоб, перебувають у НАТО, використовувати свій вплив тут, по-перше, для здобуття права відтягнути наступ наступних хвиль розширення; по-друге, щоб запобігти входження у НАТО трьох балтійських держав й Україна; по-третє, щоби підвищити роль ВІВСІ з допомогою зниження значимості НАТО. Росія бере участь лише у миротворчі операції, які санкціоновані ВІВСІ і проводять у сфері її безпосередніх інтересів. Фактично, вона прагне зайняти позицію мосту між двома організаціями — НАТО і ВІВСІ. У той самий час Росія намагається залучити до свій бік ті європейські держави й країн СНД, які потрапили до першої хвилі розширення НАТО, як і ті, яких немає зачеплять й наступні. Взаємини країнами ЦСЄ поліпшуються, але не матимуть зусиль зі боку Москви, вони стають нормальними, але з дружніми «Москва не може простити їм їхнім «зрадництва ». У питаннях європейській безпеці Росія потрібно було здебільшого себе, вважаючи що у європейських організаціях лише додатковим чинником. Це б'є по темпах її воєнної реформи й розподілі ресурсів між безпекою та розвитком. Росія, в такий спосіб, не використовує потенціал своєї присутності НАТО. У цілому нині ця роздвоєність, задовольняючи різні політичні сили Росії, подає привид закидів на непослідовності політичного керівництва країни. Разом про те цей варіант за умов економічної, політичної, військової слабкості Росії дозволяє заморозити ситуації у її стосунки з НАТО до кращих времен.

В РОЛІ «ТРОЯНСЬКОГО КОНЯ ». Росія визнає ні нинішнього, ні майбутнього розширення, вона підвищує рівень свого співробітництва з НАТО тільки тому, щоб, діючи як «п'ятої колони », розкласти альянс зсередини. Взаємодія розширюється з самими (привілейованими) членами блоки і заморожується коїться з іншими. Реальне співробітництво тим часом обмежується, в основному, сферою взаємну безпеку і сучасних інформаційних обміном по другорядним питанням. Москва робить спроби дискредитувати нових членів НАТО, виступаючи у Раді 17-ти проти їхній появі у військових структурах НАТО до ратифікації угод, до того ж час всіляко підкреслюючи і виділяючи свої «особливі відносини з союзом, піднімаючи шум після кожного порушення літери Основного акта. Росія намагається активного гравця усім протиріччях всередині НАТО, створюючи вигідний себе баланс наснаги в реалізації рамках організації, кидаючи власної ваги то, на одну, то, на інший бік. Вона активно підтримує антиамериканську позицію Парижа. Взаємини із державами ЦСЄ, ввійшли НАТО, залишаються прохолодними і навіть погіршуються. Москва веде складну гру із країнами регіону, не які потрапили в «першої хвилі «. Росія ніяк більш демонстративно повертається сходові - до Китаю, Індії, Ірану, Іраку та ін., продаючи їм, навіть попри протести країн, військову техніку нової генерації. Разом про те Москва побоюється, що цей її курс можуть призвести до втрати контакту із Європою, яка віддаляються і далі від нього дистанціюватися. У кінцевому сччте це сприятиме необхідності виділяти дедалі більше ресурсів забезпечення західного напрями у структурі її безпеки, що навряд буде компенсуватися підтримкою її антизахідними режимами. Реформа армії сповільниться. Захід дедалі неохочіше буде пролонгувати російські долги.

Политика Росії щодо НАТО то, можливо обумовлена певними діями самого альянсу, які тією чи іншою мірою зачіпають її національні інтереси (життєво важливі, важливі, менш важливі) чи розглядаються нею як ворожі, недружні чи взагалі неприйнятні. Найчастіше це може статися в процесі спільної прикладної діяльності, передусім миротворчого плану, а можливо і спільних операцій відплати проти загальної угрозы.

В цих обставин в Росії по крайнього заходу три варіанта действий;

ВЫХОД ІЗ ГРИ. відмовитися від співдії, вийти з миротворчої групи, поклавши всю провину набік, що надходить, на думку Москви, неправильно, перевищує чи искажающую мандат, виданий міжнародна організація. Отже, Росія несе ніякої відповідальності за скоєне її партнерами і зберігає свій престиж держави, котрий прагне об'єктивності та справедливості яких. Вона може вдатися до спроб сепаратно здійснювати миротворчу місію. Разом про те, вступаючи таким чином, вона підриває принцип партнерства, ставить під загрозу проведення спільної операції, потім у принципі дала свою згоду, в кінцевому підсумку підриває шанси на рівноправне що у майбутніх об'єднаних акциях.

СЕНТИМЕНТАЛЬНОЕ ПАРТНЕРСТВО. Знехтувати власними устремліннями, якщо вони є життєво важливими для Росії, в ім'я збереження партнерства з альянсом, сподіваючись, що основний тягар відповідальності, у разі несприятливого розвитку подій, ляже на НАТО. А загалом Москва розмірковує так, що добрі відносини з альянсом, їх підтримку високому рівні важливіше для Росії, ніж можливі підсумки самої спільно проведеної операції. Найімовірніше, керівництво НАТО з розумінням сприйме як і російської позиції - збереження солідарності в ім'я партнерства. Разом про те це означала б, що Росія має свого обличчя у виконанні тих чи інших місій, у проведенні розв’язання тих чи інших операцій, що, не в союзі з Кримом НАТО, вона фактично на ньому на правах молодший партнер, котра має самостійної ролі. За такого підходу все лаври (блага) можуть діставатися НАТО, проте синці та гулі (збитки) — Росії. Не кажучи вже у тому, що Росії доведеться розділити з НАТО відповідальність за помилки та недоліки, допущені упродовж спільного операції (місії). Вибір Кучми на тому випадку залежить від змісту російського партнерства з НАТО: чи є воно стратегічний чи тактичний характер.

СТЫКОВКА ІНТЕРЕСІВ. Росія від початку займає активної позиції. Це означає, ччо вона висловлює свою незгоду із позицією чи діями натовських партнерів задля здобуття права вийти з гру чи обілити себе перед майбутніх поколінь, а щоб знайти вихід із становища шляхом компромісу, знайти рішення, яке, зрештою, влаштовувало б усіх учасників спільного дійства. Це б Росії зберегти позитивні моменти описаних вище двох сценаріїв, уникнувши їх негативним наслідкам. Але тут свої труднощі: компроміс досягти набагато важче, ніж просто висловитися (проголосувати) «за «чи «проти ». Тут грають своєї ролі як національні, а й корпоративні інтереси. Особливо нелегко роблять компроміси представники військових професій, котрі воліють ясність, простоту і бачення ситуації у чорно-білому варіанті. Однак у партнерські відносини Росії із НАТО компроміс неминучий, тож і мусять вчитися йому на ходу.

При виборі того чи іншого варіанта сценарію для політика важливо вміння передбачити, як рішення, прийняте їм сьогодні, виглядатиме чи проводити розвиток ситуації за місяць, рік чи десятиліття. За всіх можливостях, які Основний акт відкриває для Росії, не вирішує всіх негараздів її дипломатії у Європі, на міжнародній арені загалом. Навіть європейська політика Москви не замикається на НАТО. Тим більше що нова ситуація є обнадійливою нею тому, що Росія — при НАТО і може посилити через альянс свої позиції у світі; до того ж час вона — поза НАТО і має свободу рук в світі, дедалі більше наполегливо потребує її повернення у велику политику.

Список литературы

Давыдов Юрій Павлович, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник ИСКРАН, академік Академії військових наук РФ. Росія та НАТО: Після бала.