Європеїзація за Петра I

Европеизация при Петра I

Россия перед початком реформ

Россия XVII столітті, перед епохою перетворення, вказує на на величезному просторі мало міст України з разюче незначним кількістю промислового народонаселення: ці міста не інше що, як великі обгороджені села, фортеці, мають більш військове значення, ніж промислове й торгове; вони віддалені друг від друга просторістю відстаней і надзвичайної труднощами повідомлень, особливо навесні і осінню. Отже, Росія своєю давньою історії представляла країну переважно сільську, землеробську, а такі країни необхідно бувають бідні і розвиваються надто повільно. Але біля цього головного несприятливого умови бачимо ще інші. Росія є величезне континентальне держава, не захищене природними межами, відкрите з сходу, півдня України та заходу. Російське держава виникло у країні, яка до нього не було знала історії, країни, де панували дикі, кочові орди, в країні, яка служила широкою открытою дорогою для бичів Божиих, для диких народів Середню Азію, прагнули на спустошення Європи. Засноване такий країні, русскоє ґосударство изначала засуджувалося на постійну чорну роботу, на постійну тяжку виснажливу боротьбу на жителів степів. Невдовзі опісля підстави держави четвертий російський князь, самий хоробрий, гине від кочових хижаків, з черепа Святославова п'є вино печенізький князь, і лише наприкінці XVII століття, наприкінці нашої стародавньої історії, русскоє ґосударство встигло вимовити визволення з посилки постійних обов’язкових дарів кримському хану, т. е. просто данини. Але навряд чи лише Росія почала справлятися на Схід, як у заході стали вороги небезпечніші за своїми засобам. Наша багатостраждальна Москва, заснована середині землі російській та зібравши землю, мала захищати її обабіч, із Заходу та Сходу, боронити від латинства і бесерменства, по стародавньому вираженню, і мала приймати біди з обох сторін: горіла від татарина, горіла від поляка. Отже, бідний, розкиданий на величезних просторах народ мав постійно з неймовірним працею збирати свої сили, віддавати останню важко видобуту копійку, щоб позбутися ворогів, грозивших зусебіч, щоб зберегти головне благо — народну незалежність; бідна засобами сільська землеробська країна мала постійно утримувати велике військо.

Кому невідомо, що освіта і змістом війська становить важливий, життєвий запитання в кожного, і особливо континентального держави. При самому зародження держави це питання є з своїм важливим, визначальним інші відносини значенням. Грунтується держава, починається чи історична життя народі у вигляді завоювання чи у вигляді внутрішнього руху, однаково ми тут поділ народу на частини, збройну і невооруженную, й визначення відносин з-поміж них становитиме з головних турбот народної життя. У державах первісних, сільських, землеробських відносини визначаються це й важко для неозброєної частини народонаселення: він повинен безпосередньо утримувати, годувати збройну частина; земля перебуває у володінні збройного класу тут і обробляється рабствующим, прикріпленим до землі сільським народонаселением. При сприятливі умови географічних та інших держава починає помалу втрачати землеробський характер, починається торгове і промислове рух; гроші, нерухома власність починає отримувати дедалі більш значення; місто багатіє, багатіє взагалі народ, народонаселення збільшується, і, природно приготовляется перехід від кріпосного праці до вольнонаемному. У той самий час багатіє і уряд, збільшуються його, кошти: колись воно мало задовольнятися допомогою збройного стану, колишнього разом і вищим землевласницьким станом, яке утрудняло уряд відомими умовами, наприклад воїн у країнах мав права не залишатися у поході долее відомого терміну. Тепер в уряду є, є найняти військо задля досягнення своєї мети, і є наймані війська; нарешті, подальше підсилення фінансових коштів уряду дає можливість уникати невигод і найманих військ та завести своє постійне військо, який би завжди перебував у розпорядженні і який б народ містив, годував не безпосередньо своїми працями, але у вигляді грошей, сплачуваних уряду України у вигляді податей. Отже, поява постійного війська є ясний ознака економічного перевороту народної життя, промислового й торгового розвитку, появи майна рухомого, грошей біля нерухомого, землі, — ознака, який природно, і необхідно збігаються з іншим ознакою — визволенням землеробського стану, появою вільнонайманий праці замість обов’язкового, кріпосного. Місто, розбагатівши, звільняє село, оскільки у організмі народному всіх адміністративних органів перебувають у тісному зв’язку, посилення чи занепад одного зачіпає посиленні чи занепаді іншого.

Так було в Заході. Звернімося Схід. Закони розвитку одні й ті самі й тут, де він; різниця походить від більш-менш сприятливих умов, прискорювальних чи які уповільнюють розвиток. На сході, з нашого Росії, ми маємо справу із державою бідним, землеробським, без розвитку міста, без сильного промислового й торгового руху, державою величезним, але малим народонаселением, державою, яке постійно мало вести важку боротьбу з новими сусідами, боротьбу не наступальну, але оборонну, причому відстоювалося не матеріальне добробут (не розпещені були ним древні!), але незалежність країни, свобода жителів, оскільки як швидко не встигне російське військо вийти до берегів Оки сторожити татар, дасть їм де-небудь прорватися, то східні магометанські ринки наповнюються російськими рабами. Держава бідне, мало населене це має утримувати велике військо за захистом розтягнуті на довгому протязі і відкритих кордонів. Зрозуміло, що ми повинні тут зустрітися ще з звичайним в землеробських державах явищем: збройне стан, військо, безпосередньо годується з цього приводу неозброєного. Бідна держава, але зобов’язане утримувати велике військо, які мають грошей внаслідок промислової власності й торгової нерозвиненості, роздає військовим служивим людям землі. Але земля для землевласника має значення без хлібороба, без працівника, а її й бракує; робочі руки дороги, них точиться жорстка боротьба між землевласниками: працівників переманюють землевласники, які багатший, вотчинники, монастирі великими вигодами переманюють себе працівників від землевласників, які бідніші, від дрібних поміщиків, які можуть дати вигідних умов, і бідний землевласник, не маючи працівника, втрачає можливість годуватися з землі своєї, позбавляється можливості служити, бути на першу вимогу держави у належному вигляді, конем, з певним числом покупців, безліч достатньої озброєнні, конен, людний і оружен. Що робити? Головна потреба держави — мати напоготові військо, але воїн відмовляється служити, теж не виходить в похід, бо їм нічим жити, нічим озброїтися, він має земля, але немає працівників. І тепер єдиним способом задоволення цій головній потреби знайдено прикріплення селян, щоб не виходили з земель бідних поміщиків, не переманивались багатими, щоб служилий людина мала завжди працівника у своїй землі, він мав засіб виробити готовність до виступу в похід.

Долго іноземці, а й за ними російські дивувалися і глумились з цього явищем: як це сталося, що на той саме час, як і Західної Європи кріпосне право зникало, у Росії воно вводилося? Тепер наука показує нам ясно, як і сталося: у Європі завдяки її вигідному становищу посилилася промислова й торговельна діяльність, однобічність у економічній життя, панування нерухомої власності, землі, зникла, біля неї стала власність спонукувана, гроші, збільшилося народонаселення, розбагатів місто та звільнив село. На сході утворилося держава при самих невигідних умовах, з громадною областю і «малим народонаселением, потребує великому війську, заставляемое бути військовим, хоча зовсім не від войовничу, цілком завойовних прагнень, має на увазі лише постійну захист своєї відносної незалежності і свободи свого народонаселення, держава бідне, хліборобське, і тільки відносини у ньому між частинами народонаселення почали визначатися по головним потребам народної й державного життя, воно і представило яке у подібних державах явище: збройна частина народонаселення годується безпосередньо з допомогою неозброєної, володіє землею, де неозброєний людина є кріпаком працівником. І переважають у всіх країнах Європи фортечна залежність сільського народонаселення зникла раптом та й давно? У державах Середньої Європи вона тривала до справжнього століття, і причина тому полягала в повільності економічного развития.

Развитие промислове й торгове веде до розвитку розумовому через розширення сфери спостереження, через посилення життя міжнародної. Наукове рух у своїй необхідно, і бачимо, що у епоху відкриттів географічних, за доби посилення торгової і промислової діяльність у країнах, найбільш відмінних этою деятельностию, є й сильна робота думки з пам’ятників, залишеними древнім греко-римським світом, до яких так підкорилися західноєвропейські народи й під цим впливом перейшли зі свого стародавньої історії на нову, з віку почуття на вік думки, простіше кажучи, віддалися в навчання грекам і римлянам, пройшли школу під сумнів їхню керівництвом, і це школа надовго, можна сказати назавжди, залишила глибокі сліди, точно як і глибокі сліди залишає школа у кожній людині, здатний ухвалювати й перетравлювати духовну їжу. У це-те греко-римської школі при порушенні думки у вигляді неї західноєвропейські народи передусім поставилися з аналогічним запитанням і допитом до відносинам, хто був результатом початку, господствовавшего у тому древньої історії, почуття, релігійного почуття. І наслідком цього допиту расправившей свої крила думки результатам почуття, наслідком зіткнення двох почав, ділять собою історію народів, наслідком зіткнення думки і почуття було релігійне протестантське рух, обхватившее всю Західну Європу і поведшее скрізь до такої тривалої та кривавою боротьбі.

И в нас у Росії перехід із стародавньої історії на нову стався по загальним законам народної життя, але й відомими особливостями внаслідок відмінності умов, у яких проходила життя сьогодення і західноєвропейських народів. Їх відоме економічне рух почалося що й йшло поступово, як і не давало йому значення новизни, особливо який уражує увагу, що дає панування явища. Найбільшим і вражаючим своїм новизною рухом було спрямування області думки, у сфері науку й літератури, що перейшло негайно до області релігійну, до області церковні закони й церковно-державних відносин; тут нове, протестуючи проти старого, протиставляючи йому себе, необхідно викликало боротьбу, і боротьбу найсильнішу, боротьбу релігійну, яка ділить Європу два ворожі табору. Саме Така боротьба і став першому плані, усунувши й інші інтереси другого. В Україні у Росії епоху перетворення, т. е. під час переходу народу зі свого древньої історії на нову, економічне рух залишалося першому плані.

По зазначеним вище несприятливих умов ми економічного розвитку затримали, але рух державної влади і народної життя не зупинялося, бо всі ясніше і ясніше ставало свідомість необхідності вивести країну в новий шлях, все ясніше і ясніше ставало свідомість коштів цього висновку служить; і як швидко свідомість остаточно уяснилось, то народ мав раптом кинутися нові дорогу, бо розлад між свідомістю те, що має бути, і действительностию може бути у окремої людини для цілого народу лише за умови крайньої слабкості волі, одряхления, але так ні російський народ в описуване час. Економічний переворот як задовольняє головною народної потреби ставав перший план як і совершившийся раптом тим більше давав почуватися. У організмі державному не можна торкнутися одного органу, не торкнувшись до того ж час та інших, і вже причина, чому разом із економічним перетворенням відбувалося й багато інших, але це останні перебувають у службовому ставлення до першому. Не забуваймо й те, що Росія зробила свій перехід із древньої історії на нову двома століттями пізніше, ніж зробили це західноєвропейські народи; отже, між тими народами, у суспільстві яких вступив народ російський, багато що вже мало змінитися.

Действительно, релігійне рух тут вщухло і першому плані стояв і питання економічний. Пригадаємо, що у Заході ця час був часом Людовіка XIV, що дало Франції головну роль Західної Європи, але наприкінці його царювання Франція втратила головне значення. Це від того, що спочатку знаменитий міністр Людовіка Кольбер справив економічне рух, економічний переворот мови у Франції, дав королю великі фінансові кошти, а згодом король дозволив собі виснажити їх. Від якою ж думки пішов Кольбер? Морські держави — Голландія та Англія — розбагатіли у вигляді сильного промислового й торгового руху; щоб дати Франції можливість розбагатіти які з Англиею і Голландією?, потрібно зробити його морскою Державою, порушивши у ній сильне промислове й торгове рух, що й зроблено. Тут, отже, Кольбер породжувався факту, совершившегося в усіх перед очима, від порівняння становища морських держав зі становищем континентальних, від вірного розуміння причин розбіжності у цьому становищі, бо збагнути було важко. Від ж факту, того ж таки порівняння пішла і Росія; основне рух преосвітньої епохи було те кольберовское рух, те прагнення прищепити до землеробському бідній державі промислову і торгову діяльність, дати їй море, прилучити його до мореплавательной діяльності багатих держав, дати можливість розподілити їх величезні бариші. Рух це, як ми бачили, так природно, і необхідно, що на таке може бути і думки про якомусь запозиченні чи наслідування: Франція з Кольбером в чолі і Росія з Петром Великим в чолі діяли однаково, за тими самими самим спонуканням, за якими двоє, як Європі, а другий — у Азії, щоб погрітися, виходять сонце, а щоб уникнути сонячного спека, шукають тіні. Іоанн IV, бившийся щосили, щоб утвердитися на морських берегах, було наслідувати Кольберу. Але коли його Росія увійшла у найближчі зносини з Западною Европою, те було важливо, що вона собі тут той самий рух, яке сама робила, знайшла йому виправдання. Росія, виробляла в собі економічний переворот і сближавшаяся з Западною Европою, застала її не релігійної боротьбі, абсолютно чужою й пустопорожньою для Росії, але у боротьбі кошти обогащению.

Причины прихильності Петра Iвсему европейскому

Одними іграми і забавами неспроможна погодитися і на у дитинстві така людина, як Петро; вимагає задоволення жага знання. Він стає в кожну нову предметі, перетворюється виявляє увагу, коли говорять про якомусь дивовижному інструменті.

Говорят йому про астролябії; він неодмінно бажає мати інструмент, «яких можна брати дистанції, не сягаючи того місця ». Астролябія привезена; але як її вживати? З російських хтозна; не чи знає хто з іноземців? Найбільш близька людина з іноземців, якого колись інших царі древньої Росії вважали за потрібне викликати себе, «це лікар, дохтур. Не чи знає дохтур, як вживати астролябію? «Дохтур каже, що сама не знає, але сыщет знає, і призводить голландця Франца Тиммермана. Петро відшукав собі вчителя і «набагато пристав з охотою вчитися геометрії і фортифікації; і тако цей Франц через цей випадок став при дворі бути безперервно в компаніях з нами » , — свідчить саме Петро. Але сам іноземець не відповість всі запитання, не задовольнить всі вимоги. У Измайловских сараях, де складалися старі речі, Петро знаходить іноземний англійський ботів, став нам так знаменитим. Що за судно, навіщо вживається? «Ходить на вітрилах по вітрі й виступав проти вітру » , — відповідає Тиммерман. Неодмінно потрібно подивитися, як і, неодмінно треба полагодити ботів, спустити на воду. Тиммерман цього зробити вміє, але наводить свого земляка голландця Бранта. Човен на Яузі: «дивовижно й дуже любо стало ». Але ріка вузька, ботів перетаскують в Просяний ставок. «Полювання стала від години бути більш », і внаслідок цієї полювання ми готуємося вже зустріли Петра на Переяславському озеро у роботі котрі перебувають. Але й у ранній молодості однобічність була у характері Петра: будова судів і участі плавання ними не поглинали всього чию увагу; він у постійному русі, роботи і суші; він навчається геометрії і фортифікації, навчає солдатські полки, сформовані із старих потішних і нових охочих людей, що з’явилися звідусіль, з знаті і найпростіших людей, будує фортеця Пресбург березі Яузи. Даються приблизні битви, де у боях з ворожим генералісимусом Фрідріхом (князем Ромодановським) чи польським королем (Бутурлиным) відрізняється Петро Алексєєв, то бомбардир, то ротмістр. Але це бомбардир і ротмістр був і шкіпером. Переяславську озеро стало йому тісно; він подивився Кубенское — те було дрібно; він вирушає до Архангельськ, влаштовує там верф, закладає, спускає кораблі і пише захоплено: «Що давно бажали, нині здійснилося » .

Так виховувався Петро, розвивав свої сили. Ми бачили, підкреслив у своєму прагнення до знання він зустрівся з іноземцями. Не вміючи прикласти до справі відомий інструмент і знаходячи між російськими нікого, ніхто й не допоміг своїм знанням, Петро відшукує іноземця, який пояснює справу і стає його учителем, унаслідок чого перебуває у її компанії; інший іноземець пояснює йому значення бота. Природно, що з рішенням багатьох і багатьох питань, які товпляться у голові Петра, він має звертатися до іноземців, вимагати їх послуг, бути з ними компанії. Іноземців досить у Москві, ціла компанія, Німецька слобода. Тут жили люди ремісничі та військові. Західна Європа мала своїх козаків у цих найманих дружинах, що складалися, як і і наші козацькі дружини, з людей, яким почему-нибудь було, незручно на батьківщині, і йшли вони служити тому, хто від давав, шукати батьківщини там, де добре, і служили вони у семи ордах семи королям, як виражалася стара російська пісня про богатирів, цих прототипах і козаків Східної Європи, і найманих дружинників Західної. Ми бачили, що у Західної Європи государі звернулися до найманим військам, коли розбагатіли, почали отримувати доходи, великі гроші від піднесеного міста, від промислового й торгового руху. З іншого боку, наймані війська були бажані і оскільки відрізнялися своїм мистецтвом: війна була її винятковим заняттям. І ми й XVII столітті є ці західноєвропейські найманці, а й узагалі не тому, щоб наші царі потребували в війську і, розбагатівши, з’явилася можливість наймати його. Бідна держава мало витрачати останню копійку цих найманців, аби мати навчене по-європейськи військо, щоб не терпіти занадто тяжких поразок внаслідок неискусства свого поміщицького війська. Наприкінці XVI і на початку XVII століття бачимо іноземних найманців в царському війську, вихідцями з різних країн, німців, французів, шотландців. У себе у Західної Європи ці наймані дружинники хоча представляли відомі особливості, проте могли вражати різким відзнакою по спільності традицій і звичаїв, але зрозуміло, як виділялися вони в нашій XVII столітті. Між ними, зрозуміло, не міг знайти людей учених, але були люди бувалі, багато странствовавшие, бачили багато різних країн і народів, багато випробували, а відомо, як бывалость розвиває, яку привабливість дає розмова такого бувалу людину, особливо у суспільстві, де книжки немає і живою людиною повинен заміняти її.

Легко зрозуміти, що робив Петро, звернувшись раз до іноземців за рішенням різних питань, при своєї допитливості, пристрасті впізнавати нове, ознайомитися з новими явищами і людьми мав необхідно переступити поріг Німецької слободи, цього цікавого, привабливого світу, наповненою людьми, яких можна було почути дуже багато нового у тому, що робиться країні чудес, у Західному Європі. Петро в Німецької слободі, Петро, представник Росії, що просувалася в Європу, входить у цей чужій світ, входить ще молодим, беззбройним. Молодий богатир схоплюється з этою силою, власні сили ще й не зміцніли, і він, природно, підпорядковується її впливу, її тиску; цей вплив знаходять у тому, що найбільш близьким, улюбленим людиною стає йому іноземець Лефорт. Лефорт був блискучий представник людей, які населяли Німецьку слободу. Як усе вони, Лефорт у відсутності міцного освіти, було бути учителем Петра ні як і науці, ні майстром ніякої кримінальної справи, це був людина бувала, і притому надзвичайно живої, спритний, веселий, відкритий, симпатичний, душа суспільства. Петро охоче подружився з ним, подружився дружбою молодої людини, дружбою страстною, увлекающеюся, преувеличивающею гідності кохану людину. Вплив Лефорта на молодого Петра сильне, тому що ми підпорядковуємося самому сильному впливу не проти того людини, яку ми лише поважаємо, але того, кого ми любимо. Петру було весело, цікаво в Німецької слободі, між людьми, яких промови для нього сповнені змісту, що він не знаходив у промовах котрі оточували його російських покупців, безліч всього приємніше і цікавіший була пов’язана з Лефортом.

Сущность европеизации

Изучивший ряд наук, досконало володів «уметельными науками» — ремеслами, безперервно, як не один государ у світі, разъезжавший по чужих країн, Петро гостріше, ніж хтось із його сучасників — російських людей кінця XVII і міст початку XVIII в., відчував відсталість Росії.

Невежество поєднувалося у російській знаті з небажанням відходити від стародедовских звичаїв як у великому, і у дрібниці. Російська знати як боялася «наук» і «латинства», але з хотіла скинути із себе довше й одержав тяжке старовинне сукню з рукавами по коліна, обстригти бороду і вуса.

Для Петра ж старорусская одяг і борода були ознакою «ревнителя» старовини, що він так ненавидів. І Петро, повернувшись з-за кордону в 1698 р., змусив російських людей обстригти бороди, і якщо хто не хотів розлучитися, те з тих цар наказав «имать по штидесят рублів з людини».

Особыми указами 1700 — 1701 рр. Петро встановив носіння верхнього сукні угорського, саксонського і французького зразка.

. Чоботи, черевики і шапки вводилися німецькі. А мали носити все німецьке: сукні, спідниці, черевики і капелюхи.

Русские люди почали носити короткі камзоли і каптани, ботфорти, напудрені перуки. З звичним сукнею і бородою розлучалися неохоче. Але кравців було заборонено шити одяг російського зразка, купцям за торгівлю російським сукнею погрожували батогом і каторгою, а й за носіння російського сукні і борід штрафували тут караульні. Був запроваджено особливий знак тим, які хотіли носити бороду і заплатив податок: на залізної дощечці зображено була борода й викарбувано напис — «гроші взято». Тільки духівництво й селян чіпали — їм бороди залишили.

Петр боровся зі всім давнім і вводив все нове, не замислюючись з того, чи потрібно було скасовувати цією старою.

И якщо частка російського боярства вперто трималася старовини та у великому й у дрібниці, те вперто вводив нове й у великому, й у незначному государ Петре Олексійовичу, не намагаючись з’ясувати, чи є його «заморські» нововведення.

В насправді, змінилися чи спосіб мислення, натура її звички якогось старого боярина Буйносова від цього, що він обстриг бороду і, крекчучи, отдуваясь і побурчавши, зодягнувся в іноземне вузьке сукню? Нічим.

Петр остаточно свого життя не міг «очистити пшеницю від полови> і, европеизируя Русь, вводив і те, що необхідно на її подальшого розвитку та зміцнення, і лише доступне даремно і недоречне викликало законне здивування і невдоволення.

Недаром А. До. Толстой у своїй жартівливій «Історії держави Російського» писав про Петра, про його поїздці за границу:

Вернувшись оттуда, Он гладко нас обрил, А до святкам, отже чудо, В голландців нарядил.

Засоряя іноземним російський побут і російську мову, Петро задав важке завдання нащадкам. У громадських верхах прижилися і іноземне сукню, і «політес», і «заморське язычие» голландське, французьке, німецьке, і очищенням російської повинні були займатися журналістською й Ломоносов, і Тредіаковський, і Сумароков, і Пушкін.

«Кашица», зварена, по образним висловом А. До. Толстого, з «заморських круп» государем Петром Олексійовичем, оскільки свої крупи були «сміттєві», була і «солона», і «крутенька», а розсьорбувати її довелося «детушкам».

Петр, щоправда, говорив, що Західна Європа їй потрібна десять років, і потім він повернеться до ній спиною і проголосить: «Хай буде відтепер у Росії всі російське», але були слова, мало вязавшиеся з действительностью.

Со часів Петра походить так іронічно зустрінуте російським народом й дуже глибоко укорінене серед російської знаті той самий «чужебесие», схиляння перед всім «іноземним», «заморським», з якою за царювання «Найтихішого» так боровся вірний син слов’янства Юрій Крижанич. І воно призвела до того, що це своє, російське, здавалося грубим, «варварським», «низьким», але в все «заморське» зважали обожнює цю людину; з відразою ставилися до мови й замінили свою чудову, багату і красиву російську мову «язычием» спочатку голландско-немецким, потім французьким; дозволили приїжджим чужинців сумнівного походження і з темній біографією, «заморським» і навіть своєю, «истинно-русским», як вони себе називали, німцям з нащадків остзейских баронів сісти на шию народу.

И якщо грізного царя Петра всі ці іноземна зграя боялася і вирішувалася діяти відкрито, те, коли на престолі виявилися його бездарні наступники, «напасти німецька» розгорнулася із задоволенням і своєю діяльністю переважають у всіх порах Російської держави запровадила режим страху і загрози для, безначалія і казнокрадства, насаджуючи культ схиляння перед іноземним.

С 1700 р. Петро увів у Росії прийняте країни літочислення «від народження Христового» замість літочислення «від створення світу», прийнятого у Київської Русі. Адже починався тепер із 1 січня, як в усьому світі, а чи не із, як це були на Русі до реформи.

В 1703 р. спочатку Москві, потім у Петербурзі стала видаватися перша російська газета «Відомості», яку редагував сам Петро. Незручний старий церковнослов’янський шрифт Петро замінив свого ж таки винаходи латинізованим шрифтом, яким, з невеликими змінами, ми користуємося зараз. У 1710 р. цей цивільний шрифт запроваджено повсюдно.

С 1704 р. були встановлено певні правила містобудування. У самій Москві, у Кремлі і Кита-місті було дозволено будувати лише кам’яниці. У Петербурзі будувалися вдома певного зразка. Введено було мощение вулиць кругляком і вуличне висвітлення.

В 1702 р. в Москві почала працювати «Комидиальная дерев’яна храмина» — перший постійний театр, де подвизалась виписана з Данцига трупа Куншта. При трупі було театральне училище, яку відвідували діти піддячих.

Петр наполегливо зраджував побут дворянства і купецтва. Зовні російські дворяни вже не відрізнялися від своїх західноєвропейських побратимів. Вдягалися вони у іноземне сукню, пудрили свої перуки, у мові було багато іноземних слів і зворотів промови. У його спілкуванні одне з одним дворяни керувалися тричі виданої за наказом Петра книгою «Приклади, како пишуться компліменти різні», у побуті — книгою «Юності чесне зерцало», де глибокодумно радилось: «Обрізай свої нігті, так не з’явиться, нібито вони оксамитом обшиті… Не хапай перьвой в страву і жери як свиня… Не сопи, коли яси… Ногами не мотай, не облизуй пальців, не гризи кісток. Зубов ножем не чисти… Їж, і тобою лежить, а інду не хапай… Над ествой не чавкай, як свиня, і голови не чеши… Часто чхати, сморкать і кашляти не гоже… Близько своєї тарілки не роби паркана з кісток, кірок хліба і низки іншого».

26 листопада 1718 р. оприлюднили указ про асамблеях. «Асамблеї, — йшлося у указі, — слово французьке, якого російською одне слово висловити неможливо, але грунтовно сказати: вільне у якому домі збори чи з'їзд робиться задля лише забави, але й справи; бо тут може одне одного побачити й про будь-якої нужді переговорити, також чути, що де робиться, тим більше і забава. А яким чином вони асамблеї відправляти: то визначається нижче цього пунктом». Далі йшли докладно розроблені правила устрою асамблей.

Ассамблеи влаштовували по черзі знатні люди. У першому залі танцювали, за іншими кімнатах пили, курили, грали у шашки, шахи, карти, вели ділові розмови. Танцювали донезмоги, пили теж донезмоги, особливо як у справа вступав знаменитий «кубок великого орла» — величезний келих, що був випити винний в порушенні ассамблейных правил. Часто цей келих подавав винуватцю сам Петро — великий любитель асамблей. Коли хміль бив в дворянську голову, наспіх нанесена позолота європейського «політесу» злітала, «шляхетні» дворяни валялися п’яні, лаялися і билися. Дівиці й дами, осовелые, тупо поглядали в протилежні боки, не вимовляючи немає нічого, чи танцювали як і мовчки і, діловито, до повного виснаження.

С настільки ж запопадливістю, з якою він змушував російських людей стригти бороди, вдягати перуки і камзоли і танцювати на асамблеях, Петро намагався прилучити російське суспільство до з освітою країн Європи.

Всюду, куди б приїжджав би Петро, він передусім із властивою йому пристрасним потягом до всіх галузях знання ознайомився з вченими, відвідував академії, музеї, університети, лабораторії, шукав «раритети», «монстри», «куриозите».

В Амстердамі він заприязнився з бургомістром Витзеном, географом і етнографом, і зв’язок з-поміж них тривала й надалі. Чимало різних «куриозите», мінералів, рукописів отримав Витзен від не забывавшего його російського царя. Але тут Петро відвідав кабінет знаменитого анатома, винахідника способу збереження анатомічних препаратів — доктора Райша і дуже цікавився його працями.

В Лейдені Петро оглядав університет і вже ознайомився з його анатомічним театром. У Дельфе Петро вперше заглядав у мікроскоп, показаний йому Левенгуком. Зацікавившись ботанічними садами Амстердама, Петро завів власну колекцію.

В Англії Петро відвідав королівське товариство, Оксфордський університет, монетний двір, директором якого було великий математик Ісаак Ньютон, Грінвічську обсерваторію, де розмовляв із відомим математиком і астрономом Раллеем.

В 1711 р. Петро познайомився з Лейбніцем, який за кілька років доти становив по проханні царя доповідну записку про розвиток наук і освіти у Росії.

Любя і цінуючи науку, Петро пишався обранням їх у 1717 г. членом Французької академії наук. Він знав справжню ціну до знань та був улещений такою оцінкою укладеної ним карти Каспійського морів.

Петр любив передусім точних наук, оскільки що це знання, застосовні у його справах, що його цікавили найбільше, — в артилерії, кораблебудуванні, фортифікації. Пізніше Петро захопився природними науками, у тому числі його прізвища більше всього залучили анатомія і лікарська ботаніка — знання, легко застосовні до делу.

Петр ні чужий і гуманітарних наук, хоч і він тут шукав передусім користь. Ось чому його найбільше залучали юридичні і політичні науки, необхідних управління та суду, і навіть на виховання підданих.

Заботой Петра про вихованні у його підданих любові до батьківщини пояснюється його інтерес до історичної науки, редагування їм «Історії Свейской війни», його розпорядження про збір літописів і грамот упорядкування вітчизняної історії. «Він посилено зайнятий був упорядкуванням історії власного царювання і тоді справа вносив чимало особистої праці», — помічає академік М. М. Богословський.

Петр діяльно вводив науку у життя. Була відправлено експедиція північ для відшукання північного шляху до Індію. На схід готувалася експедиція Берінга, що було доручено з’ясувати, з'єднується Азія з Америкою. У 1723 р. передбачалося відправити експедицію до Індії через острів Мадагаскар. Складалися перші карти природних багатств Росії, її колій та доріг. У петрівську кунсткамеру збиралися рідкісні речі. У Сенат звозили жалувані грамоти й інші древні рукописи. Переводилися і друкувалися книжки з кораблебудування, артилерії, фортифікації, архітектурі, математиці. При «навигацкой школі» у Москві був заснована перша група у Росії астрономічна обсерваторія.

Были відкриті інженерна і медична школи Москві, Морська Академія у Петербурзі, школа для піддячих, ремісничі школи при велику промисловість.

В 1705 р. в Москві на Покровки грунтувалася «гімназія» вченого пастора Глюка, де вчили географії, політиці, латинської, грецькому, давньоєврейському, французькому, німецькому мовам, верхової їзді, танців. Серед учнів гімназії поруч із князем Барятинським і Бутурлиным навчалися діти солдатів та посадских, отримували від держави «платню», розмір якого залежав від б у вченні. Існувала Славяно-греко-латинская академія у Москві, де навчалися мовам, риториці, богослов’я.

Пытаясь запровадити та ширше народне навчання, Петро відкривав в провінційні міста так звані «циферные» школи, де навчали письма, арифметиці і географії. Але змусити батьків віддавати своїх дітей у ці школи було так і легко. Вчителі, колишні вихованці московської математичної школи, приїжджаючи цього разу місце, не знаходили учнів. Воєводи відправляли особливі військові команди набирати учнів, але посадські всіляко намагалися ухилитися від «циферной» повинності, боючись, що й діти, потрапивши у школу, отвлекутся від ремесла і торгівлі.

Таким настроям потурав духовенство. Щоправда, єпископів змушували відкрити свої, єпархіальні школи (до 1725 р. існувало 46 єпархіальних шкіл), але духовенство були відійти від недовіри світської науці.

Учеников, набраних до школи, тримали, як і в’язниці, боючись втеч, що траплялися неодноразово. Дисципліна була жорстока, сувора. Навіть у дворянській Морський Академії у кожному класі під час занять стояли відставні солдати з батогами в руках, готових будь-яке мить «наведення порядку».

Грубо і жорстоко викорінював Петро відсталість і відсталість у науці, у побуті — зраджував навіть зовнішньої образ російських людей, «без упину перед варварськими засобами боротьби проти варварства».

Несмотря на опір, що чинився освітній діяльності Петра, незважаючи на відсталість та давнини, шкільне навчання у Росії прищепилося і поширилося. Для учнів різних шкіл за наказом государя складалися і друкувалися підручники і навчальні посібники. Початок народній просвіті було належить.

При Петра розгорнулася діяльність перших російських учених. У тому числі особливо вирізняються: перший російський письменник з питань народного господарства Іван Ціпків; математик Магницкий, який написав перший російський підручник з математики, по якому навчався Ломоносов; перекладач, історик і астроном Копиевский; Скорняков-Писарев, якому належить перше надруковане російською твір із механіки; обдарований винахідник, токар, механік і письменник Нартов; історики, філологи, філософи та фізики брати Лихуды, Иоанникий і Софроній; філолог і історик Полікарпов; Макаров, кабинет-секретарь Петра, який написав у його редакцією «Історію Свейской війни», географ, краєзнавець, історик і зодчий Ремезів; блискучий оратор і письменник, богослов, правознавець, найбільший суспільний лад і церковного діяча, жагучий поборник петровських реформ Феофан Прокопович; Василь Микитович Татищев, «батько російської історії», засновник державних гірських заводів на Уралі і перших гірничозаводських шкіл, дипломат і державний діяч.

Нельзя забувати також ім'я Петра Васильовича Постникова, першого російського, який отримав науковий ступінь. Падуанским університетом, коли він виховувався, Постникову була присуджена ступінь доктора філософії та східної медицини. Згодом цей істинний учений, учений за покликанням вдосконалювався в Празькому і Лейденському університетах.

Бывший хлоп Шереметєва Курбатов замишляв установа у Петербурзі й Москві «Академії вільних наук» за прикладом європейських, а молодий «пташеня гнізда Петрова» Федір Салтыков пропонував відкрити переважають у всіх восьми російських губерніях «академії», т. е. університети, і заснувати в такому разі особливі бібліотеки на зразок Кембриджської і Оксфордской.

Эти задуми невдовзі започатковувались. Перед самою смертю Петро підписав Указ з приводу створення Академії наук, а в її присутності — університету та гімназії (відкриті вони були вже за часів Катерині I).

Заслуга Петра в справі розвитку російської науку й освіти в тому, що дав можливість ширше розгорнутися генію російського народу, створив умови, у яких століттями накопичені знання, досвід минулого і народна мудрість дати більший ефект, оскільки були від мертвої опіки церкві та богослов’я.

Петр розвивав світську науку, корисну країні, і заохочував сміливі думки і дії, якщо вони, звісно, не суперечили інтересам дворянського держави. Він ширше відкрив шлях у науку людей з «породи» нижче «шляхетства». І його перетворення послужили найбільшим поштовхом у розвитку російської науки.

Оценки перетворень Петра

Величественная постать Петра I, його кипуча діяльність, розмах його перетворень, лайливі справи — все одержало жагучу і дуже суперечливу оцінку сучасників і потомства. Для одних він — антихрист, й інших — земної бог.

«Антихрист, антихрист сидить на престолі», — з піною в роті проповідував раскольничий старець, й у тон йому стверджували ченці і бояри, вцілілі від страт стрільці і ревно дотримувалися старозавітної старовини торгові люди посадів Російської земли.

Немало перебувало людей, які боялися говорити про государя «поносные промови», і неодноразово Преображенском наказі вчувався тріск ломаемых на дибі кісток несамовитих глашатаїв «старої віри>, проклинавших «п'яничку царя».

А іноді просто у спокій Преображенського наказу, де сидів сам великий заплічних справ майстер князь-кесарь Федір Юрійович Ромодановський, йшов безвісний старець для здобуття права заявити: «Державне справа по мене таке; прийшов я сповіщати государеві, що руйнує він віру християнську». І фанатизм, палаючий в глибоко запалих очах, говорив, що цього ревнителя старовини не злякає ні диба, ні плаха, ні дим багаття раскольничьей «гару» і «за хрест святої, за молитву, упродовж свого браду чесну, упродовж свого віру христову» готовий вдатися до будь-які борошна та смерть.

Но так вважали й говорили ті, які у перетвореннях Петра бачив кінець рідний давнини, хто бачив, як відома царем країна кинулася до нового, невідоме, страшне, хто вперто і злобливо чіплявся за старий спосіб життя.

Среди ворогів Петра знайдемо представниками різних верств тодішнього російського суспільства. Ось і старица-кликуша, і юродивий, волаючі церковному паперті про антихристі, і похмурий, впертий стрілець, і лукавий боярин, і, нарешті, сам царевич Олексій. За ним пішло й чимало будь-якого «чорного», «підлого» люду російських сіл і міст. Але для ченців, для стрільців, для бояр боротьби з Петром була боротьбу з нововведеннями, боротьбою за непорушність прадідівських звичаїв, то посадські люди, і селяни виступали проти активізованого при Петра феодального гніту, поборів і тяганини, встановлених їм у цілях зміцнення дворянській, кріпосницькій держави.

Если бояри, стрільці, старовіри, марно цеплявшиеся за віджилий старомосковский уклад, несправедливо чорнили Петра, але серед сподвижників, послідовників і шанувальників царя особистість його, своєї справи отримали високу, котрий іноді побільшено високу оценку.

Высоко оцінив Петра Чаадаєв, полагавший, що його перетворення зняли загрозу перетворення Росії у шведську провінцію.

В творах великого російського революційного просвітителя і критика Бєлінського ми бачимо виключно гарну оцінку Петра. «Потрібен був повна корінна реформа — від кінцівок тіла аж до останнього притулку людській думці; а твори такої реформи потрібен був велетенський геній, яким був Петро», — так писав Бєлінський про Петра. «Петро Великий є найбільше явище не нашої лише історії, але історії людства; він божество, яка викликала нас до життя, вдунувшее душу живу в колосальне, але повалене в смертну дрімоту тіло древньої Росії». «Петру Великому мало кінної статуї на Исаакиевской площі; вівтарі має спорудити йому усім площах міст і вулицях великого царства Російського».

Чернышевский віддавав належне пам’яті Петра, підкреслював значення його подів і його високо оцінював його якості, називаючи його «великим людиною». «Російський може бути патріотом тому, що не ним було Петро Великий», — писав Пауль, зазначаючи виняткову любов, яку плекав Петро своєї країни, і символізував «безоглядне бажання благ Батьківщині, одушевляющее все життя, направляюче всю діяльність цього великої». Добролюбов характеризував Петра, що він «дозволив питання, які вже задані уряду самої життям народної, — ось його значення, його заслуги. Дарма прихильники старої Русі стверджують, що те, що внесено наша життя Петром, було цілком несообразно із перебігом історичного поступу російського народу й вогко російським інтересам. Великі перетворення, противні народному характером і природному ходу історії, як і вдаються перший раз, то ми не бувають міцні. Перетворення ж Петра давно стали ми надбанням народної життя, і це одне вже змушує нас оцінювати Петра як у великого історичного діяча, який усвідомив і здійснив справжні потреби свого часу й народу».

Добролюбов підкреслював, що вони Петра, попри західноєвропейську форму його перетворень, були спрямовані для же Росії та були насильством і вказував на значення не іноземних, а російських соратників Петра. Разом про те Добролюбов підкреслював, що, незважаючи на «матроську куртку», Петро був справжнім самодержцем. «У матроській куртці, з сокирою в руці, так само грізно і владно тримав своє царство, як та її попередники, наділені в порфіру і верхи на золотом троні, зі скіпетром до рук», — писав Добролюбов. Петро, на думку Добролюбова, був передусім державним людиною. Він «заглушив найніжніші почуття батька громадянській блага своєї батьківщини, передбачаючи у своїй сина особистість, шкідливу державі».

Высоко ставив Петра Герцен, писав: «Наприкінці ХVIIвека на престолі царів з’явився сміливий революціонер, обдарований великим генієм і непохитна воля — це деспот по зразком комітету громадського порятунку».

Так оцінювали діяльність Петра представники передовий російської суспільной думці в XIX ст., вбачаючи у ньому «земного бога», а людини, який усвідомив і здійснив справжні потреби свого часу й своєї країни.

Список литературы

1.Анисимов Є. «Час Петровських реформ», Ленінград, Лениздат, 1989.-496с.

2.Кафенгауз Б. Б. «Росія за Петра Першому», Державне учебно-педагогическое видавництво міністерства освіти РРФСР, Москва, 1955.-175с.

3.Мавродин У. У. «Народження нової Росії», Ленінград, Видавництво Ленінградського Університету, 1988.-535с.

4.Павленко М. І. «Петро І та її час», Москва, «Просвітництво», 1989.-174с.

5. Соловйов З. М. «Історія Росії із найдавніших часів», адресу з Інтернету: «internet.