Білий терор

Белый террор В ніч на 6 липня 1918 р. в Ярославлі, потім у Рибінську і Муромі почалися збройні антирадянські виступи. Мета повстань видно з постанови головнокомандувача Ярославській губернії, командуючого збройних сил Добровольчої армії Ярославського району: «Оголошую громадянам Ярославській губернії, що з часу опублікування справжнього постанови… 1. Відновляються повсюдно губернії органи влади й посадові особи, які були за діючими законам до жовтневого перевороту 1917 року, тобто. до захоплення центральної влади Радою Народних Комісарів…» Підпис: полковник Перкуров. Саме якого є начальником штабу мятежников.

Захватив частина міста, керівники виступи почали нещадний терор. Здійснювалися звірячі розправи над радянськими партійними працівниками. Так, загинули комісар військового округу З. М. Накимсон і голова виконкому міської ради Д. З. Закийм. 200 заарештованих були свезены на «баржу смерті», що стояла на якорі посередині Волги. Сотні розстріляних, зруйновані вдома, залишки згарищ, руїни. Аналогічна картина спостерігалися й у інших волзьких городах.

Это були лише початком «білого» терору. А. І. Денікін в своїх «Нарисах російської смути» визнавав, що добровольчі війська залишали «брудну каламуть образ насильства, грабежів і єврейських погромів. Що ж до ворожих (радянських) складів, магазинів, обозів чи майна червоноармійців, всі вони розбиралися безладно, без системи». Білий генерал зазначав, що його контррозвідувальні установи «покривши густий мережею територію півдня, були осередками провокацій й був організований грабежу». Факти свідчать, тобто майже відразу після перемоги Жовтня міжнародна реакція перейшла від політичних, економічних, ідеологічних методів боротьби безпосередньо до військових. поруч із активної підтримкою контрреволюційних генералів інтервенти самі розгорнули масовий терор, німими свідками якого є «табору смерті» Мудьюг і Иоканьга, Мезенская і Пинежская каторжні в’язниці. Тільки після Архангельську в’язниці рік окупації минуло 38 тисяч заарештованих, у тому числі розстріляли 8 тисяч жителів. Наказ колчаківського генерала Розанова: «Можливо швидше і рішучіше покласти край енисейским повстанням, не зупиняючись перед найстрашнішими і жорсткими заходами стосовно лише повсталих, а й населення, підтримує їх. У цьому плані приклад японців в Амурської області, що оголосила про знищення селищ, приховували більшовиків, викликаний, очевидно, необхідністю досягти у важкою партизанської боротьбі». Ще листопадом 1919 року біло чехи у своїй меморандумі писали: «Під захистом чехословацьких багнетів місцеві російські військові органи (маю на увазі колчаковские) дозволяють собі дії, яким жахнеться весь цивілізований світ. Випалювання сіл, побиття мирних російських громадян… розстріли без суду представників демократії на простому підозрі у політичному неблагонадійності становлять звичайні явища». Про це говорив Колчаку у час розмови за прямим дроту 21 листопада 1919 року Вологодський: «Усі верстви населення аж до поміркованих обурені сваволею, пануванням у всіх галузях життя…» Та й саме «верховний правитель» в хвилини одкровення зізнавався своєму однодумцю, тодішнього міністра внутрішніх справ У. М. Пепеляеву: «Діяльність начальників повітових міліцій, загонів окремого призначення, будь-якого роду комендантів, начальників окремих загонів представляє собою суцільне злочин». Саме ця жорстокість колчаковщины, беззаконня та чиновницьке свавілля, що коїлися підручними Колчака, змусили піднятися боротьбу з ним сибірських крестьян.

В братовбивчої війні зникали, ставали чужими багатьом звичні поняття: замість милосердя та співчуття обопільне озвіріння, замість спокійного течії життя — стан страху. Те, що у катівнях контррозвідки Новоросійська, на теренах білої армії, нагадувало найстрашніші часи середньовіччя. Обстановка на білому тилу представляла щось ні із чим не сообразное, дике, п’яне і безпутне. Ніхто було бути упевнений, що їх ограбують, не уб’ють без будь-яких оснований.

При підготовці даної праці були використані матеріали з сайту internet.