Делі

Дели

Индийская столиця Делі - це, насправді, чимало місто, а через два різних. Старий Делі сповнений середньовічної східної екзотики. А Нью-Делі - це сучасний мегаполіс, забудований банками, готелями, офісами корпораций.

Самый популярний індійський автомобіль — «Амбассадор. Чимось схожий на наш 407-ї «Москвич». Насправді ця машина — головна гордість місцевого автопрому. Виробляється вона, якщо не плутаю, з кінця сорокових років і до нашого часу. На такому антикварному диво хочу покататися столицею Индии.

Дели — величезний швидкозростаючий місто. З чотирнадцяти мільйонів його мешканців більше половини вийшли з провинции.

— Я із Університету штату Пенджаб. Там живуть сикхи. Я теж сикх. Ми всі носимо тюрбани і стрижом волосся. Браслет в мене руці - теж сикхский, — розповідає мені таксист Далип.

На приладовій дошці у Далипа зображення індуїстського бога мудрості Ганеша з тілом чоловіки й головою слона. Індуси вірять, що завдає удачу.

— А років цієї машине?

— Пять.

— Усього пять?

— Так, якби була неладна.

— У смысле?

— Не хороша машина.

— Почему?

— Постійно щось ломается.

— Але це ж найкраща машина в Индии!

— Краща, але з хорошая.

«Амбассадор» — це злегка модифікований британський «Морріс Оксфорд», выпускавшийся в туманному Альбіоні наприкінці сорокових років минулого века.

«Амбассадор» у перекладі англійського отже «посол», тобто вже в назві цього автомобіля є якась претензія хіба що на представницький клас. Але це лише претензія. Гадаю, що ніхто з послів погодиться їздити ось в цій машині. Вона занадто вузька, тісний, не розвернешся. Для таксі цілком нормально.

Еще п’ять років тому мешканці столиці говорили: ми маємо неба. Смог від сотень тисяч машин висів над містом вдень і вночі. Коли 1999 року разом із знімальному групою працював у Делі, дихати у ньому було цілком нічим. Щоб розв’язати цю проблему, влади перевели автомобільний транспорт природного газу, що свідчать написи на «Абассадорах».

Дели — це два є абсолютно різних міста, у одному. Олд-Дели -- галасливий, брудний, безладний. І Нью-Делі — сучасний, власне західний мегаполіс із регулярної планировкой.

Старый місто неможливо уявити без лабіринтів торговельних рядів. Багато вулиці всуціль заставлені лотками. Протискуючи між ними, можна легко виявитися на проїзній частині і потрапити під машину. Тим більше що тротуари є зовсім на переважають у всіх районах міста. Перша зупинка — типовий делійський район, куди звезли, здається, мотлох з усією Південної Азии.

Этот район до Делі називається Сакэт. Кілька сот метрів перетворилися на суцільний базар, у якому продається що завгодно. Але головне не те, що тут продається, бо, як пахне. Пахне якимись пахощами, спеціями і ще чимось, не можу визначити ніж, але голова — кружится!

Не лише пахощі, а й товари тут усе більше дивовижні. Ось розклали свої багатства продавці гігантських валіз, року раз які побували у употреблении.

Вот змішувачі, гайки та інших сантехническая дребедень, давня, як саме Индия.

Тут ж продавці прянощами вивалили на асфальт купи червоного перцю, який індійці споживають у непомірних количествах.

Напротив торгують обжаренными у маслі хрусткими коржами — свого роду «чіпсами». Тим, хто надумав їхати у Делі, можу повідомити: заклад з європейською кухнею знайти не так усе просто. А місцеву готування можуть витримати лише луджені желудки.

Потолкавшись над ринком, я вирушив у бік центру, але побачивши з відкритого вікна хлопчиська з дресированими обезьянками, притормозил.

Не можу сказати, що трюки, виконувані звірками, вразили мене, але, в будь-якому разі, хлопчик чесно заробляє свій хлеб.

Снова забравшись в розпечену машину, я зрозумів, що довго у ній не витримаю. І справді, хвилин за десять довелося попросити Далипа мене высадить.

Жара неймовірна — градусів сорок, незгірш від. Причому як на мене, у цьому чудовому «Амбассадоре» ще жаркіше, ніж вулиці. Тому далі я краще — пешком.

До кварталу старого Делі Чанди-чоук я добрався досить быстро.

На хінді Чанди-чоук отже «Алея місячного світла». Ця галаслива улица-базар, на якій можна знайти всі - від шпильок до діамантів, колись дійсно була тінистої алеєю. Але дерева засохли, та його довелося вирубати, а канал, тут протекавший, — засипати. Місцеві торговці скидали до нього стільки сміття, що він перетворився на зловонную канаву.

Публика в Чанди-чоук відрізняється завидною експансивністю. Спостерігаючи цю вируючу натовп, вирішив, що в когось витягли гаманець. Виявилося, торговець розпродає тканину для сарі, традиційної одягу індійських жінок. З’ясувати це зробити не відразу — англійський тут далеко не всі розуміє, хоч і входить у офіційних мов Индии.

Район Чанди-чоук закритий для в'їзду великому транспорту, що цілком логічно, — цих вузьких вулицях можуть розгорнутися або моторикши, або малолітражки. Однак у основному, звісно, тут ходять пешком.

В центрі Чанди-чоук височіє купол сикхского храму Гурудвара Cиc Гандж. На вході чергує сикх, озброєний списом. Вигляд в нього оперетковий, проте його можна не сумніватися — у разі потреби не замислюючись пустить зброю в ход.

В сорокаградусну спеку без води надворі так важко витримаєш. Рятують колонки, яких Алеї місячного світла варто ненадовго. Народ навіть пьет.

Все-таки як на мене, європейцю пити цю воду годі, тоді як вмитися — можно.

Единственное порятунок для втомленого подорожнього — це велорикші, про котрих тут щокроку. Протягом п’яти хвилин рикша довіз мене до Джама Масджид — П’ятничної, чи Соборній, мечеті. Це з самих образотворчих культових споруд, які мені довелося бачити. Білосніжні мармурові бані мечеті в обрамленні сорокаметровых мінаретів здаються невесомыми.

Поднявшись сходами, можна дістатися просторий молельный двір. Посеред нього фонтан, в якому віруючі перед молитвою обмивають ноги.

Ходить територією мечеті - задоволення з приємних. На сонце каміння нагріваються, і такий враження, що ступаєш по розпеченим вугілля. Місцеві ж, уявляєте, примудряються ходити тут босоніж. Втім, вони люди звичні. А тим, хто звичний, який у мене, у всій мечеті вислали килимові доріжки. Ось із них можна ходити, і ні обжигает.

В Делі 2 мільйони мусульман, у дні релігійних свят у дворі та в самої мечеті збирається стільки народу, що яблуку ніде упасть.

Слоны на забитих транспортом вулицях Делі в наші дні трапляються нечасто. Але й пощастило. Дорогою в Червоний форт враз побачив цього гіганта, статечно крокуючого серед машин.

Красный форт, чи Лал Килу, — символ Старого Делі. Своїм назвою він червоному піщанику, з яких складено його стіни. Лал Килу постав за наказом Шах-Джахана, однієї з правителів імперії Великих Моголів. Він хотів перенести до нього свою резиденцію з Агри. Крім форту Джахан побудував ще одне грандіозна споруда. Після смерті улюбленої дружини Мумтаз Махав він спорудив в Агре нею мавзолей — Тадж-Махал, став символом Индии.

Великие Моголи правили майже років. Влада вони остаточно відібрали англійці, котрі з півтора століття стали господарями півострова Індостан. Індуси періодично піднімали повстання проти колонізаторів, подавлявшиеся з незмінною жестокостью.

Долгая боротьба за незалежність успішно скінчилася кінці сорокових років ХХ століття. 15 серпня 1947 року Індія здобула незалежність, але в верхівці цієї цитаделі, що називається Червоний форт, було порушено індійський флаг.

Прогуливаясь навколо форту, я, до свого подиву, виявив напис Subway.

Оказывается до Делі є метро! Хоч як дивно, в жодному з путівників у цій місту, що їх читав, звідси був написано. Але обов’язково подивитися, що таке делийское метро.

Однако напис обдурила — опинився зробив у звичайному підземному переході. Але метро в Делі і є. І станції виглядають анітрохи буде не гірший лондонських чи паризьких. З огляду на, що ми знаходимось у Індії, чистота тут можна сказати хірургічна. Найгірше, однак, що фото-и відеозйомка суворо заборонені. Довелося діяти тихою сапой.

От форту до центру Нью-Делі поїзд домчав за якихось двадцять минут.

Район Нью-Делі, тобто Новий Делі, виглядає зовсім інакше. Тут щокроку розкидані торгові центри, банки, офіси крупних фірм, а й за спиною перебуває одне з високих будинків на Делі — хмарочос Амба Дип.

Строительство Нью-Делі почалося 1911 року. Перенести до нього столицю Британської Індії з міста Бенгалії Калькутти англійців змусив підйом визвольного руху на цьому штате.

На закладку першого каменю в Нью-Делі з метрополії прибув сам король — Георг V. Центральний проспект нового міста, у честь нього було названо королівським, Кингзуэй. Після здобуття його перейменували на Раджпатх — проспект Держави. Веде вона до Виджай Чоук — Площі Перемоги, з якою добре видно Президентський палац. Колись служив резиденцією англійської віце-королю. На площі височіє тріумфальна арка, встановлена на честь індійських солдатів, які загинули у Першої світової войне.

Рынок, що наводнив старий місто, поступово поширюється і вулиці Нового Делі. Типи, як і раніше, трапляються тут наиколоритнейшие.

Коннаут Плэйс — площа, де городяни роблять купівлі й просто прогулюються у вільне час. Тут повно чистильників взуття, продавців квіткових гірлянд. За якісь пару рупій, тобто за ці десять рублів, можна зробити массаж.

Чуть дорожче стоїть прикрасити себе традиційним малюнком, яких завдає хною. З таких як в цій дами, мастер-тату провозився, напевно, кілька годин, не менше. На жаль, за кілька тижнів від такої псевдотатуировки не залишиться і следа.

Мужчине, перебував в нерішучості, який би вибрати малюнок, я запропонував емблему «Навколо світу». Він миттєво погодився, і татуировщик точно скопіював картинку з моєї похідної сумки.

На карті Нью-Делі знайшов вулицю, не відвідати яку російському мандрівникові було б грішно. Тут є вулиця Льва Толстого і навіть пам’ятник нашому великому російському класику. Спробуємо з’ясувати, знають жителі Делі, хто это?

— Знаєте, кому цей памятник?

— Ні, не знаю.

— Нет.

— Не знаю.

— Не знаю.

— Ні, не можу пригадати. Якийсь мусульманин.

— Це Рабіндранат Тагор!

Ну страшного! З іншого боку, я ось тепер подумав: і якщо у Москві підійти до першого зустрічному і запитати: ви знаєте, хто такий Рабіндранат Тагор? Мало який ответит.

В центрі Нью-Делі навіть є «алея зірок», сильно зменшена копія знаменитої голлівудської. На гранітних плитах вибиті імена зірок Болливуда. Ця індійська фабрика мрій перебуває в півдні країни у Бомбее.

Индийское кіно у поданні російському глядачеві непотрібні. Якихось двадцять років тому все наше країна, із завмиранням серця дивилася фільми, такі як «Танцюрист Диско». У Індії досі таких фільмів знімаються і більше, користуються феноменальним успіхом. Сучасні індійці вважають, піти подивитися якусь свіжу сльозоточиву мелодраму — воно час препровождения.

Ностальгические спогади призвели й моїй глядацьку залу. У очікуваннях я — не обманувся — з перших кадрів ясно, що від часу мого дитинства індійський кіно не зазнало жодних змін. Втім, міряти його нашими мірками навряд чи правильно. Індуси відвідують кіно за казкою. Життя їх дуже балує, на екрані визнають за краще бачити багатих і счастливых.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.