«Осучаснення» античного мiфа в п «єсi Бернарда Шоу» Пiгмалiон

" Осучаснення «античного мiфа в п «єсi Бернарда Шоу «Пiгмалiон «.

Видатний англiйський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчiстю Iбсена, i це привело його до реформи англiйського театру.

Вiн обстоює принципово нову структуру драми — проблемну п «єсу-симпозiум. Як драматург вiн тяжiє до гумору i сатири. «Мiй спосiб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду » , — заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярностi. Серед найвiдомiших його творiв — п «єса «Пiгмалiон », яку автор назвав «романом у п «яти актах ». В основу твору покладений античний мiф про скульптора Пiгмалiона, який вирiзьбив iз мармуру Галатею — жiнку такої вроди, що закохався в неї i умовив богiв, щоб оживили статую. Спираючись на цей мiф, Бернард Шоу подає свiй оригiнальний, парадоксальний варiант своєї iсторiї.

Елiза Дулiтл — це смiшна дикунка, бiдна квiткарка, дiвчина невихована i неосвiчена. За словами професора Хiггiнса — «пучок гнилої моркви » .

ця дикунка перетворюється на справжню ледi. Потрапивши до аристократичного свiту, вона вражає всiх не тiльки своєю красою, а й умiнням говорити, витонченiстю манер i найбiльше розумом i душею. Пiсля трiумфальної перемоги Елiза розумiє, що вона бiльше не потрiбна професору i полковнику. Вона довго терпiла грубощi та глузування професора, i тому втекла не прощаючись.

Хiггiнс, хоч i має професорське звання, але поводить себе iнколи не як людина з вищого суспiльства. Iнодi вiн грубий i черствий у ставленнi до Елiзи. Цей закоренiлий холостяк принижував дiвчину i пос-тiйно твердив: «чому вони, жiнки, не такi, як чоловiки? «Рiдна мати Хiггiнса, у якої якраз переховувалась Елiза, дорiкає синовi за його поведiнку. А Елiза каже, що вона «людина, а не порожнє мiсце ». Елiза вимагає, щоб до неї ставилися як до ледi, а не до «пучка гнилої моркви ». Її гiднiсть, смiлива поведiнка подобаються Хiггiнсовi. Перелiчив ши, що Елiза має йому купити, вiн цим ще раз пропонує їй повернути ся i запевняє свою матiр, що так i буде.

Елiза повертається в дiм Хiггiнса, але, що буде далi — невiдомо. Може вони одружаться, а може й нi. Фiнал п «єси лишається вiдкритим.

Мабуть, автор хоче, щоб читач сам помiркував i уявив собi щасливий або нещасливий кiнець п «єси.

Менi сподобалась ця п «єса, тому що наслiдок роботи професора фонетики Хiггiнса став несподiваним навiть для нього самого. Це чудова п «єса, бо в нiй є все: i смiх, i сльози, i переживання, i радiсть перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.