Літературна Одеса 20-30-х. XX століття

ЗМІСТ.

стор.

Вступ…

…

…3−5.

1. ОДЕСА ТА ОДЕСИТИ…6;

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ 20−30-х рр. ХХ ст. …9−10.

3. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІСАКА БАБЕЛЯ…11−13.

4. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ОЛЕШІ…14−16.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСЬ ВАЛЕНТИНА КАТАЄВА…17−19.

6. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ.

КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО…20−22.

7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА…23−27.

8. ЕКСКУРСІЙНИЙ МАРШРУТ «ЛІТЕРАТУРНА.

ОДЕСА 20−30-х рр. ХХ ст." (ПРОЕКТ) …28−30.

ВИСНОВКИ… …31.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ…32−33.

ДОДАТКИ…

…34−35.

ВСТУП.

Актуальність тими. як відомо, культурне й суспільне життя тісно пов’язані між собою складними причинно-наслідковими зв’язками. Тому тих суспільні потрясіння, що випали на початку ХХ ст. частку жителів Ро-сійської, а згодом Радянської імперії, було неможливо не створити нове покоління творчої інтелігенції.

Саме на цей період припадає розквіт цілої плеяди талановитих та самобутніх одеських письменників, котрі створили «одеський період» радянської літератури. Їх твори мають велику літературну та духовну цінність, а більшість із них досі не втратила своєї актуальності.

Популярність цих письменників серед читачів не згасає із плином години. Тому існує цілком реальна можливість практичного використання в туристичній галузі пам’яток цого літературного періоду. Її втіленням може статі, наприклад, новий екскурсійний маршрут.

Усі вищенаведене спонукало автора курсової роботи — майбутнього менеджера туризму — вибрати саме цю тему, Яка є актуальною й перспективною для розвитку туристичної галузі у наше годину — на початку XXI ст.

Об'єктом дослідження курсової роботи стало життя та творчість найяскравіших одеських письменників 1920;30-х рр.

Хронологічні рамки даної роботи охоплюють період 1920;30-х рр.

Аналітичний огляд літератури. Для написання курсової роботи автором було б використано значну кількість літератерних джерел, серед які хотілося б відмітити окремі роботи.

У книзі А. Атаса «Стара Одеса» викладено історію Одеси від моменту її заснування до ХХ ст. [1].

У книзі З. Поварцова «Причину смерті - розстріл» досліджується частка Ісака Бабеля, заподій його загибелі. Книжка містить дані із архівів КДБ, протоколи допитів письменника. 2].

Монографія академіка Д. З. Ліхачова «Література — реальність — література» аналізує образ Про. Бендера, його поступовий розвиток. Автор книжки намагається відшукати предків Остапа в світовій та вітчизняній літературі. 3].

Велику кількість матеріалу для написання курсової роботи взято з збірника «Одеська плеяда», де крім сатиричних творів, містяться біографії та характеристики творчости одеських письменників. 4].

Для складання екскурсії «Литературная Одеса 20−30-х рр. ХХ ст.» автором було б використано картографічний матеріал по м. Одеса. 5].

Повний список використаної літератури та джерел приведень у кінці курсової роботи.

Мета роботи: всебічно дослідити життя та творчість найяскравіших одеських письменників 1920;30-х рр.; зробити аналіз можливостей використання в туристичній галузі культурно-історичних пам’яток, що пов’язані із літературним життям Одеси того періоду.

У даній курсовій роботі автором було б поставлено заподіяння дослідити:

— Чому та чим одеські письменники відрізняються від письменників, чия частка ніяк не був пов’язана із Одесою. Для цого автор дослідив та коротко виклав у даній роботі історію Одеси та її мешканців;

— Саму епоху 1920;30-х рр., котра безумовно мала досить великий вплив на літературу;

— Життя та творчість найяскравіших письменників, а саме: І.

Бабеля, Ю. Олеші, У. Катаєва, До. Паустовського, І. Ільфа та Є.

Петрова;

— Можливість проведення екскурсії «Литературная Одеса 20−30-х рр. XX ст.».

Структура курсової роботи: робота викладена на 33 сторінках й складається зі вступу, восьми розділів, списку використаної літератури та джерел, з висновками та додатків.

1. ОДЕСА ТА ОДЕСИТИ.

Одеса — великий культурний центр України й водночас одне із найсамобутніших українських міст. Одесити не схожі ані ким в світі, інколи може здатися, що смердоті окрема нація зі своєю мовою та своєрідною культурою. Колі людина потрапляє в це місто, вона одразу відчуває, що Одеса й весь інший світло — «це дві великі різниці».

Одеса заснована на місці турецької фортеці Хаджибей (перша згадка — 1415 р.)[6], якої 25 вересня 1789 р. узявши загін под командуванням Дерибаса. У 1793 р. за Розпорядженням Суворова, який відповідав за укріплення кордонів із Туреччиною, починається будівництво нової фортеці[7]. А 27 травня 1794 р. Катерина ІІ підписує наказ про заснування міста Хаджибей. Нове місто створювалося, як військово-морський форпост Росії на ближніх підступах до турецьких володінь.У січні 1795 р. за бажанням Катерини ІІ місто отримало сучасну назву. Це пов’язано із тім, що колися на схід від Хаджибея існувало грецьке поселення Одесос[8].

Своїм виникненням та початковими успіхами Одеса має завдячувати переважно іноземцям. Її засновником був неаполітанець Дерібас, план забудови міста склав француз Де’Волан, адміністративна влада в краї належала відомим французьким емігрантам Рішельє та Ланжерону. Їх найближчими помічниками були виключно іноземці - Рошешуар, Кобле, Кастельно та інші[9].

Не знайомі із життям російських міст, зі звичаями російської провінційної адміністрації, керівники Одеси повели місто новим шляхом. Вістей із далекого Заходу отримувалися із перших рук, а зближення із іноземцями сприяло засвоєнню європейських смаків та навиків[10].

Адміністративний гніт мало відчувався в Одесі, тут частіше чулося вільне слово, суспільна самодіяльність знаходила собі більше, ніж в інших місцях Росії.

Такою побачив Одесу Про. З. Пушкін:

Там фактично все Європою дихає, веет,.

Усі вирізняється півднем і пестреет.

Разнообразностью живой.

Мова Італії златой.

Звучить вулицею веселой,.

Де ходить гордий славянин,.

Француз, іспанець, армянин,.

І грек і молдаван тяжелый,.

І син єгипетської земли…[11].

У пошуку вільного життя в Одесу приходили люди із різних країв, й це не були звичайні, рядові люди: кріпаки, що втікли від панів були найенергійнішими, найсміливішими та найбільш свободолюбивими серед своїх односельців, бо наважилися на багатокілометрову та небезпечну дорогу; болгари й греки, що не бажали терпіти турецьку уладові; чорноморські козаки… Тобто це були найбільш енергійні та сміливі представники різних народів. Недарма один з мандрівників, що побував у Одесі на початку ХІХ ст., писавши, що населення Одеси — «це волевий накип народу"[12], й ця особливість збереглася протягом двохвікової історії міста. Одеситів вважають енергійними, сміливими, заповзятими та безжурними при невдачах. Ці якості - «національна рису» одеситів, що взяли найкраще у своїх предків.

Отже, коротко ознайомившись із історією Одеси та її мешканців, можна зробити висновок, що це незвичайне місто. І немає нічого чудового до того, що одеська література теж має свої особливості. Перше, що насамперед об'єднує всіх одеських письменників — почуття гумору, яку ніколи їхнього не полишає. Існує навіть таке поняття, як «одеський гумор». Окрім цого у своїх творах одесити часто використовують специфічну одеську мову. Особливо полюбляв користуватися цим прийомом Ісак Бабель.

Одеські дітератори увібрали у собі неповторний дух Одеси. Більш того — їм вдалося відтворити його на сторінках своїх творів. Творчість одеських письменників дає змогу значно поглибитися в розумінні так званого «одеського феномену», що склався под впливом ряду історичних, культурних та геополітичних факторів. Тому знайомство з культурно-історичними пам’ятками, що так чи інакше пов’язані з літературним життям Одеси, зокрема періоду 1920;30-х рр., має усі підстави статі невід'ємною частиною одеської екскурсійної програми.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ 20−30-х рр. ХХ ст.

Література завжди був голосом епохи. Не лише проблеми, котрі хвилювали художників, а і весь арсенал художніх засобів, сам творчий метод визначались годиною, рівнем розвитку соціальної та художньої думи суспільства.

Кожна епоха має свою систему соціальних та філософських поглядів. Художник, навіть тоді, коли у розумінні історії та людини випереджає епоху, не може бути вільним від впливу сучасних йому уявлень про закони та сутність суспільного розвитку. І це відбивається на характері його ідеалів. Чи реальна дійсність, соціально-філософські та ідейно-естетичні уявлення про людину, сус-пільство та заподіяння мистецтва завжди мають пряме ставлення до художнього методу письменника.

Початок 1920;х рр. До. Паустовський назвавши «годиною великих сподівань"[13]. І справді, ще жили у пам’яті заманливі гаснула революції, здавалося, що утопія може статі реальністю.

У цей годину ідея революційного боргу, захисту пролетарської справ від посягань «буржуїв» та «світового капіталу» спонукала деяких радикально налаштованих інтелігентів співпрацювати із ВЧК. У «Автобіографії», де Бабель розповідає, як за порадою Горького він на сім років «прийшов у люди», написано серед іншого «був чекістом"[14] (дочка Бабеля це заперечувала)[15].

Це був годину, коли руйнувалося старе та необхідно було б вирішити, яким саме якщо нове. У літературі приблизно із 1923 р. виникають числені угрупування, котрі проіснували до початку 1930;х рр. 16] Кожна група письменників мала свою думку стосовно подальшого розвитку літератури. Міжгрупова боротьба найчастіше зводилася до захисту «своїх» та всілякої ганьби «чужих».

З розвитком тоталітарної системи влада зрозуміла, що їй необхідно матір підтримку із боці письменників. Так виник літературний стиль, що отримав назву «соціалістичний реалізм». Багато письменників виїзжає на місця та пише книжки про чудовий хід колективізації та індустріалізації (Паустовський, наприклад, написавши книжку про освоєння Кара-Бугазькогї затоки у Каспії)[17].

Особливо жорстким ставши контроль держави над літературою после появи 23 апреля 1932 р. спілки радянських письменників, що об'єднувала всіх письменників, котрі підтримували радянську владу.

Вичерпну картину цієї епохи залишив Булгаков у своєму безсмертному романі «Майстер та Маргарита». Він описує дію цензури, коли ніщо не може бути надрукованим без дозволу партії. Усі, що суперечило поглядам влади, не мало декларація про існування. Булгаков пише про спілку письменників, як про сотні нездар, що утримуються владою. І найголовніше — він протиставляє справжнього письменника — Майстра — радянізованому — Бездомному, який пише на замовлення влади. Автор недарма не дає Майстрові власного імені, він символізує ціле покоління справжніх письменників. Майстер не може вільно творити в умовах радянської дійсності й Булгаков переносити його в інший світло, туди, де його творчости нічого не якщо заважати. На шкода, реальним майстрам того години так і не пощастило.

3. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІСАКА БАБЕЛЯ.

Бабель Ісак Еммануїлович народився у 1894-му р. в Одесі в родині купця. Його Перші роботи, що пізніше увійшли до «Одеських оповідань», були опубліковані 1916 р. в журналі М. Горького «Літопису». Та царські критики визнали їхні грубими та непристойними. На відміну критиків, Горький похваливши короткий, натуралістичний стиль молодого письменника, у тій годину порадивши йому «бачити світ"[18].

З 1917 по 1924 рр. Бабель змінив кілька професій, воював у Першій Кінній армії. Увесь цей годину, як писавши сам письменник, він вивчав життя, набирався життєвих вражень, не забуваючи про слова свого старшого товариша[19].

Після громадянської війни матеріалом для його літературних виступів послуживши побут Першої Кінної армії. Перша його оповідь з циклу «Конармія» з’явилась у 1923 р. 20] У «Конармії» Бабель розкриває перед читачем правдиві та повні трагізму сторінки літопису громадянської війни в Росії.

Надалі творчість письменника, що стосується тематики, розвивалася двома основними напрямами: із одного боці, він пише ряд новел, об'єднаних у книжку «Конармія», із іншого — розробляв на матеріалах єврейського містечкового побуту п'єси для театру («захід») й кінематографічний сценарій («Беня Крік»). Останні, на свій чергу, чітко поділяються на автобіографічні та епіко-романтичні, головним персонажем які є Беня Крик.

Своєю ходожньою манерою Бабель виділяється навіть серед яскравих та своєрідних літературних талантів 20-х років. У ньому, за висловлюванням головного редактора журналу «Червона новина» Воронського: «…мрійник сталкивается… с реалістом, ощутившим глибоку правду безпосередньої реальному житті, то, можливо, грубої, але повнокровною і квітучою. Зіткненням цих протилежних емоцій і настроїв харчуються основні рушійні мотиви його творчості, причому реаліст Бабель рішуче перемагає мечтателя"[21].

Бабель чудово знає ті особливе середовище та тихий персонажів, які описує. За спогадами До. Паустовського, Бабель взагалі писавши спираючись лише тих, що бачив, спостерігав сам. Він казав Паустовському: «Не вмію вигадувати. Мушу знати все до останньої прожилки, інакше щось можу написати. На моєму щиті вирізаний девіз — подлинность!"[22] Саме тому над «Одеськими розповідями» витає особливий дух Молдаванки, чудова суміш бандитизму та містечкового міщанства: перекупки «тьоті Пєсі», «аристократи» й богачі Тартаковські та Ейхбауми, рабіни й прикажчики створюють із бандитами свій світло із особливим побутом, правилами та етикою. Найголовніший герой «Одеських оповідань» Беня Крік — химерне поєднання цого молдаванського міщанства, бандитської сміливості, дивовижної спритності та вправності. Герої Бабеля завжди в русі, в дії. Письменник чудово володіє діалогом. Його персонажі розмовляють своєю мовою, в діалозі немає літературщини, стилізації.

Литературная мова та різні пласти живої розмовної мови були тією стихією, в якій Бабель почувався вільно. У мові героя, в самому її складі, у тихий словах та виразах, котрі він застосовує, Бабель чудово передає характер людини, її світогляд.

У 1930;ті рр. присутність Ісака Еммануїловича в літературі був майже епізодичною. Його мовчання стало притчею у язицех, а после смерти у 1936 р. могутього патрона Бабеля — Максима Горького, просто небезпечним. Він розумів це, але й виправити становище уже не міг. Проте мовчання Бабеля зовсім не означало творчого безпліддя. Важливим свідоцтвом цого є спогади фізика Олександра Вайсберга, автора спогадів про радянські в’язниці, що відвідав Ісака Еммануїловича в Москві у 1932 р.: «…я запитав в письменника: «Чому большє нє пишете?» Для чого Бабель відповів: «Хто вам сказав, що не пишу?» — і показав полиці десяток переплетених томів. Але що це рукописи. Бабель зробив іронічне зауваження стосовно можливої долі цих текстів, якщо він запропонував їх видавництву. Де ці невидані произведения?"[23].

Через сім років можна було б запитати: а де ж сам Бабель?

Письменника чекала жахлива частка. У травні 1939 р. його арештували. 17 березня 1941 р. Ісак Еммануїлович Бабель був розстріляний в одному із підвалів московських в’язниць[24].

Бабель загинув, бо не вписувався як художник у Великий Радянськмй Міф. Саме уявлення Сталіна про розвиток літератури в СРСР у корні протирічило естетичним поглядам Бабеля.

Після смерти Сталіна в 1953 р. Бабеля було б реабілітовано й його твори знову почали видаватися.

У наш годину творчість Бабеля має багато прихильників. Він був, безумовно, дуже талановитою людиною. Його люблять за оригінальність та неповторність, почуття гумору та оптимізм.

4. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ОЛЕШІ.

Олеша Юрій Карлович народився у 1899 р. в Єлизаветграді (тепер Кіровоград). Дитячі та юнацькі рокта провів в Одесі, де й почав займатися літературою. У цей годину знайомиться із У. Катаєвим, Є. Багрицьким, І. Ільфом, котрі входили до «Колективу поетів». З 1922 р. живий у Москві, працював як фейлетоніст у редакції газети «Гудок», із якою за годину також співпрацювало багато інших відомих письменників та поетів (М. Булгаков, У. Катаєв, І. Ільф, Є. Петров та інші)[25].

У своїй художній прозі та драматургії Олеша в своєрідній емоційногострій формі відображає боротьбу двох світів, двох культур, котра розгортається нею в плані боротьби ідейно-психологічних принципів.

Олеша — яскравий художник, великий майстер форми. Він вмів підмітити та передати ту чи іншу деталь, чуттєвий образ явищ дійсності. Широко використані автором метафори та порівняння відрізняються свіжістю й гостротою; він передавши ними відтінки настроїв героїв, своє авторське життєставлення.

перший великий твір Олеші - роман-казка «Три товстуни» (1924) — відразу ж отримав визнання в читачів. Однойменну п'єсу поставлена в багатьох театрах, зокрема українських, однойменний фільм вийшов у 1967 р.; балет (композитор — У. Оранський) з’явився у 1935 р., опера (композитор — У. Рубін) — у 1956 р. 26].

Особливе місце у радянській літературі 1920;х рр. займає роман Ю. Олеші «Заздрість», головним героєм якого є слабка, неприлаштована, рефлектуюча людина Микола Кавалерів. У живий, енергійний годину, годину інтенсивної організації нового життя пасивний споглядач, мрійник, співає не доречний… Проте Олеша описавши цілком реальний тип свого сучасника — своєрідний сатиричний варіант «зайвої людини». Та невдаха, усіма принижений, програвший все життя Кавалерів тім в чомусь вище за своїх героїв-переможців Андрія Бабічева та Володі Макарова. Слабкості Кавалерова обертаються на його позитивні якості: він слабкий, тому делікатний, пасивний, тому спостережливий, бездіяльний, але й він співає. Проте симпатії та антипатії письменника не заважають його іронічному ставленню до відображених людей та подій. Олеша сміється над Кавалеровим, його заздрістю, його капітуляцією перед життям, сміється над «ковбасником» Андрієм Бабічевим — удачливою, сильною, цілеспрямованою людиною, Яка бачить світло лише через своє харчове підприємство. Сміється над Іваном Бабічевим — цим володарем тьми, що викликає потвор, над його мнимою величчю. Тому роман «Заздрість» — це трагикомедія, що іскриться блискучою, тонкою іронією. 27].

Колі на початку 1930;х рр. з’являється потреба у літературі Соціалістичного Реалізму (позитивного відображення комуністичних героїв у реальному житті), Олеша зрозумів, що не може писати так, як того вимагав годину. Він відкрито говорити стосовно своїх сумнівів та передчуттів на зустрічі у Спілці радянських письменників у 1934 р. Після цого ім'я Олеші зникає із радянської літератури, що викликає на Заході чуйні про ті, що його було б арештовано й заслано до трудового табору[28].

Небагато відомо про його діяльність у післявоєнні рокта. Тільки после смерти Сталіна ім'я Олеші повторно входити у радянську літературу. Публікація у 1956 р[29]. збірника його творів сигналізувала про повну реабілітацію. Після цого з’явилося ще кілька видань його праць, котрі також включали твори, що раніше не друкувалися.

Олеша помер 10 травня 1960 р. у Москві. 30] Своїм життям він показавши приклад сміливості та мужності. Олеша намагався відстояти свою думку, Незважаючи при цьому на небезпеку, котра загрожувала в радянські часи кожному, хто мав сміливість виступити проти системи. У його творах за іскристим сміхом та сатиричною усмішкою відчувається сила та незламність духу. Своїм життям та творчістю Олеша заслуживши на повагу та любов багатьох поколінь читачів.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСЬ ВАЛЕНТИНА КАТАЄВА.

Катаєв Валентин Петрович народився в Одесі у 1897 р. Перша публікація — у дитинстві (вірш в газеті 1910 р.). У 1914 р. познайомився із І. Буніним, це багато чого визначило у житті та творчости Катаєва[31].

Катаєву довелося воваюти на фронтах Першої світової війни. У 1919 р. його мобілізували до Червоної Армії. А із 1922 р. письменник перебуває у Москві, де працює у газеті «Гудок». Його фейлетони також друкуються у «Правді», «Труді» та в інших газетах й журналах. Початок 1920;х рр. — годину фактичного вступу Катаєва у велику літературу, у періодичній пресі та видавництвах з’являються його оповідання та романи. 1920;ті рр. — дуже плідний період для У. Катаєва. Один за одним видаються декілька збірників його оповідань, повість, кілька романів та п'єс. До письменника приходити популярність, його твори відмічає преса. 32].

Основний мотив творчости Катаєва, який повторюється у різних варіаціях: життя прекрасне та «виправдано» «саме по собі» тім, що воно та — життя. Найбільшого вираження цей мотив дістав у повісті «Батько», за власним визнанням автора — найулюбленішої та пережитої ним речі (1922; 1925)[33]. Хворий, виснажений та кволий старий батько беззавітно та віддано любити свого сина, зворушливо доглядае його. Колі тієї у біді, продає свої останні пожитки, щоб охайно приносити передачу арештованому. Та сін молодий, здоровий та егоїстичний, хоче втіхи, й коли його зрештою звільняють із в’язниці, він зовсім забуває про батька. Хто за Катаєвим, має рацію: батько чи сін? На думку письменника — обидва. Батько вмирає самотнім та у бідності, але й сина він цілком виправдовує. 34].

Катаєв не залишається осторонь тихий подій, котрі відбуваються навколо нього. Не обминуло його перо і таке явище, як індустріалізація. У своєму романі «Час, уперед!» він пише про возведення металургійного гіганта. Герої його книжки прокидаються раніше, ніж потрібно. Вони не можуть, як говорити письменник, «довірити такому, по суті, простому механізму, як годинник, таку дорогоцінну річ, як час"[35]. Праця їм — битва, новобудівництво — фронт, бетонники втупають у зміну, як у бій. А із роботи повертаються у барак, як із фронту в тил. Герої роману Катаєва зображені у стрімкому розбігу думок та почуттів. У книзі природа, машини, приміщення включені у суспільний бурхливий потоп, підкорені розмахом небачених в історії темпів. Особливо яскраво динаміку години подчеркивает образ стрімкого вітру.

Крім романів та повістей Катаєв також писавши сатиричні фейлетони. А сатирик він талановитий. У 1920;ті рр. сатиричний напрям його творчости є домінуючим. Приблизно за п’ять років Катаєв створює цілу галерею образів пристосованців: від наївних («Витримав»), до агресивних («Емильян Чорноземний»). За цей годину написано цілий ряд гумористичних мініатюр («Цап на городі», «Бородате малятко» та інші), але й провідне місце займають оповідання, спрямовані проти обивательщини, войовничого, метушливого міщанства («Наші за кордоном», «Ігнатій Пуделякін», «Два гусари»). 36].

Чимало створено Катаєвим фейлетонів, котрі прийнято вважати злободенними, недовговічними. Та письменник зумів зверни тими актуальні й нині. Такими, наприклад, є зарапортовані бюрократи у «Тяжкій цифроманії», котрі дуже схожі на сьогоднішніх любителів дутої статистики, чи очумілий від нескінченного потоку хворих горе-лікар («Вагітний Чоловік»). Цілком сучасний тяжкий образ «довгого ящика» (фейлетон «Довгий ящик »).

Катаєв помер 12 апреля 1986 р. у Москві. 37] За своє довге та цікаве життя письменник встиг створити чимало чудових творів. Та усеж найбільш плідними для нього були 1920;30-ті рр. Саме в цей період він пише як й великі серйозні твори то й яскраві сатиричні фейлетони. Невтомна уява Катаєва, цого чуттєвість та новизна зробили його одним із найбільш видатних радянських авторів, чия популярність незгасла і донині.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО.

Костянтин Георгійович Паустовський народився в Москві 1893 р. Навчався в Київському, а й у Московському університетах. Працював на металургійних заводах у Юзівці (тепер Донецьк), Єкатеринославі (Дніпропетровськ), Таганрозі, кондуктором трамваю у Москві; под годину Першої світової війни був санітаром, матросом, репортером та редактором газет. Брав доля в громадянській війні[38].

У радянську літературу Паустовський перш на увійшов як талановитий майстер ліричної прози, але й він також відомий як самобутній публіцист, критик та драматург.

Одеський період життя Паустовського в основному пов’язаний із журналістикою. У одеській газеті «Сучасне слово» в 1919 р. публікується його дорожній нарис «Київ — Одеса», окремі частини якого увійшли до глави «Весільний подарунок» повісті «Початок невідомого століття». 39].

У середині 1921 р. Паустовський приходити працювати до газети «Моряк». За його словами, «це був незвичайна газета. У ньому було шістдесят співробітників, котрі одержували про роботу жодної копійки. Розплата велася чорним кубанським тютюном, ячної кашею і солоною камсой». 40].

Вперше до читачів «Моряка» Паустовський прийшов як поет:

Ви ще пам’ятаєте, — у сірого «Камилла».

Пірнали чайки, як пластівці снега,.

Як луска, вода в порту рябила,.

І за ночам слепительная Вега.

Виблискувала вся, як давня корона,.

Як божий знак покинутих морей…[41].

У Одесі він ставши романтиком та назавжди закохався у неповторні морські заходь сонця, плавання под вітрилом та невгамовний шум хвиль.

Крім «Моряка» у 1920;30-х рр. Паустовський друкувався газеті «Маяк» (Батумі), «Гудок Закавказзя» (Тифліс), «30 днів» (Москва), «Червона новина» (Москва) та в багатьох інших. 42] Багатолітня журналістська практика стала для починаючого письменника гарною школою життя. Він друкував замітки, нариси та кореспонденції на різноманітні теми.

Творча думка письменника постійно шукала тієї особливий сплав оповідання, в якому б органічно поєдналось романтично припідняте, але й строге, вивірене філософськими категоріями наукове пізнання дійсності. Висока емоційність, любов до знання, романтичне сприйняття оточуючого світу допомогали Паустовському в художій формі показати сенс наукових пошуків героїв своїх творів. Образний та, умовно кажучи, «понятійний» характер його таланту дозволяв йому в захоплюючій формі розкрити перед читачем наукову теорію про заподій змін підсоння та зледеніння (повість «Теорія капітана Гернета»), розповідати про видобуток глауберової солі («Кара-Бугаз»), про освоювання радянських субтропіків («Колхіда»), про морську метеорологію, біологію, геологію Чорного моря («Чорне море»). 43].

Життя та творчість Паустовського невідривно пов’язані із рідною землею. Його книжки вчать любити, відстоювати та примножувати красу батьківського краю. Баченню цієї краси він навчався у поетів, письмеників, художників, композиторів, у майстрів та бувалих людей — у всіх, із кім зводило його цікаве та нелегке життя.

Паустовський помер 14 июля у Москві. 44] Та Незважаючи на це, його творчісь продовжує жити у серцях числених читачів. У шкірного із них є «свій Паустовський». Для одних він — майстер ліричної прози. Для інших — мандрівник, закоханий у природу, історію та географію рідного краю. Для третіх — палкий поборник краси життя.

У ліричній прозі, проникливій публіцистиці, справедливій критиці та самобутній драматургії письменник своїм талантом продовжує зміцнювати в душах та свідомості людей чесність, милосердя, любов до природи. А це саме тих риси, які нині так і не вистачає багатьом людям. Паустовський вмер, але й навіть после смерти він продовжує свої намагання зробити світло кращим.

7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА.

Ілля Ільф (справжнє прізвище — Файнзільберг Ілля Арнольдович) народився 1897 р. в Одесі у сім'ї банківсьного службовця. У 1913 р. він закінчив технічну школу. З того години послідовно працював у креслярскому бюро, на телефонній станції, на авіаційному заводі та на фабриці ручних гранат. Після цого був статистиком, редактором гумористичного журналу «Синдетикон», у якому писавши вірші под жіночим псевдонімом, бухгалтером та членом Президії Одеського спілки поетів. Після підведення балансу з’ясувалося, що перевага опинилася на стороні літературної, а чи не бухгалтерскої, діяльності, і у 1923 р. Ільф переїхав до Москви, де й знайшов свою остаточну професію — ставши літератором, працював у газетах та гумористичних журналах. 45].

Євген Петров (справжнє прізвище — Катаєв Євген Петрович), брат Валентина Катаєва, народився 1903 р. в Одесі у сім'ї викладача. У 1920 р. він закінчив класичну гімназію. У тому ж році ставши кореспондентом українського телеграфного агентства. Після цого протягом двох років служив інспектором карного розшуку. Першим його літературним твором був протокол огляду трупу невідомого чоловіка. У 1923 р. Євген Петров переїхав до Москви, де продовжував освіту та зайнявся журналістикою. Працював у газетах та гумористичних журналах. Випустив кілька книжок гумористичних оповідань. 46].

Автори зустрілись у Москві. Прямим наслідком цого ставши роман «Дванадцяти стільців», написань 1927 року, що ознаменував собою новий етап розвитку радянської сатири. 47].

Ідея твору належить Валентину Катаєву, разом із яким молоді письменники працювали у газеті «Гудок». Писати разом запропонував Петрову Ільф. Колі із годиною хтось цікавився тім, як їм вдається працювати вдвох, смердоті вказували на приклад двох співаків, котрі співають дуетом й при цьому кожен почувається чудово. Зі спогадів Євгена Петрова: «Нині мені не можу пригадати, хто вимовив яку фразу, хто і як виправив її. Власне, було ні однієї фрази, яка настільки чи інакше не обговорювалася й не змінювалася, був жодної думки чи ідеї, яка відразу ж не подхватывалась…"[48].

Робота над романом не був простою: «Нам дуже важко писати. Ми працювали у газеті і гумористичних журналах дуже сумлінно. Ми знаємо з дитинства, що таке працю. Але не усвідомлювали, як важко писати роман. Якби не боявся видатися банальним, я сказав би, що ми писали кров’ю. Ми йшли з палацу Праці удвічі і три роки години ночі, приголомшені, майже задохшиеся від папіросного диму. Ми поверталися додому по мокрим і порожнім московським провулками, освітленим зеленуватими газовими ліхтарями, не може вимовити немає нічого… Іноді нас охоплювало отчаяние…"[49].

Та усі труднощі вдалося подолати й роман було б завершено. Книжка вийшла дуже вдалою і одразу знайшла свого читача. Вона кілька разів перевидавалась та був перекладена європейськими мовами.

Зав’язкою «Дванадцятьма стільців» служити епізод пошуку діамантів, захованих тещею одного із героїв роману, колишнього дворянина, теперішнього діловода загсу, Вороб’янінова. Діаманти малі знаходитися в обшивці одного із дванадцяти стільців чудового гамбсівського гарнітуру, який було б реквізовано. Вороб’янінов вирушає на пошуки скарбу. Він та примазавшийся до нього «великий комбінатор» Остап Бендер подорожують із міста до міста, здобуваючи шляхом незліченних хитрощів один стілець за іншим. Алі, діставшись до останнього стільця та зарізавши свого компаньйона, Вороб’янінов із жахом дізнається, що таємниця мадам Пєтухової розкрита та на її гроші збудовано чудовий клуб.

як видно із цого викладу, сюжет «Дванадцятьма стільців» — типово авантюрний: мотив невтомних пошуків, що завершуються невдачою на останньому етапі, був вже використаний Конан Дойлем («Шість Наполеонів»), Л. Лунцем та деякими іншими письменниками. 50] Однак авантюрний кістяк «Дванадцятьма стільців» сповнений сатиричним змістом. Перед читачем проходять різноманітні побутові замальовки — повітового міста, багатого на поховальні бюро та перукарні; студентського гуртожитку із кімнатами, схожими на пенали; редакцій професійних журналів із халтурниками; богодільні, що обкрадаються «сором'язливим» завгоспом та інші.

Особливої уваги заслуговує образ Остапа Бендера. Він сміливий, рішучий та нахабний. Його ідеї народжуються в ньому миттєво й у той саму мить він починає їхнього здійснювати. Бендер бреше із неймовірною легкістю у чудовій, талановитій акторській манері. Він володіє надвичайною привабливістю, легко сходитися із людьми та незамінний у компанії. Згадує Євген Петров: «Остап Бендер був задуманий як другорядна постать, майже що епізодичне обличчя. Він ми мали заготовлена фраза, що її від одного нашого знайомого бильярдиста: «Ключ від квартири, де гроші лежать». Але Бендер став поступово випирати з приготовлених для нього рамок. Незабаром не з ним впоратися. Наприкінці роману ми поводилася з ним, ніби з живим людиною, і найчастіше сердились нею за нахабність, з яким він пролазив у майже кожну главу…"[51].

У 1933 р. виходить продовження роману, яку дістало назву «Золоте теля». 52] У його основу покладено сюжетно-композиційну схему «Дванадцятьма стільців» (пошуки мільйонів), а головним персонажем є Остап Бендер. Алі він уже не такий, яким був у першому романі. Бендер поступово змінюється, стає старшим. З дрібного шахрая Остап спочатку стає шахраєм крупним, а зрештою філософом та мудрецем шахрайства, «великим комбінатором», поетом та романтиком комбінацій. У ньому навіть з’являються риси безкорисливості, що цінує шахрайство зазаради мистецтва.

Образ Остапа Бендера — один із найбільш популярних та вдалих у радянській літературі не лише 1920;30-х рр. Літературних предків Бендера шукали те в Жіль Блазі Лесажа (в тихий випадках, коли значення «Дванадцятьма стільців» піднімалося дуже високо), то образі Бені Кріка — «короля Молдаванки» чи Васьки Свисту Бабеля (коли значення роману розумілося более реалістично). 53].

Співпраця Ільфа та Петрова був дуже результативною: крім «Дванадцятьма стільців» та «Золотого теля» за ці десять років було б написано понад сто оповідань, нарисів, фейлетонів, повість та чотири сценарії. Твори Ільфа та Петрова користувалися величезною популярністю серед читачів та критиків. Вже на початку 1930;х рр. співробітництвом із ними дорожив редактор чиякого періодичного видання. Слава, котра прийшла всього лише за чотири рокта співпрацю, пояснюється талановитістю письменників, їхнього високою працездатністю й, безумовно, відмінною школою, якої смердоті пройшли. У цьому плані їм щастило: у «Гудку» їхні колегами були У. Катаєв, До. Паустовський, Ю. Олеша; в журналі «Дивак», де вона працювали в 1928;1930 рр. й опублікували більшу частину своїх фейлетонів та нарисів, їхні оточувала не менш блискуча плеяда — У. Маяковський та Ю. Олеша, Дем’ян Бєдний та Л. Никулін, М. Кольцов (головний редактор «Дивака») та М. Свєтлов, У. Катаєв та М. Зощенка, Є. Зозуля та А. Зорич, Б. Єфімов та інші. 54].

Мішенню сатириків були керівник-бюрократ та письменник-халтурщик, буркотун-обиватель та кляузник, пихатий партієць та інтриган чиновник, міщанин та різного виду пристосованці. Живучість осміяних Ільфом та Петровим явищ, а також висока літературна майстерність авторів сприяє популярності цих творів серед наших сучасників.

ЕКСКУРСІЙНИЙ МАРШРУТ «ЛІТЕРАТУРНА.

ОДЕСА 20−30-х рр. ХХ ст." (ПРОЕКТ).

Одеса — дуже привабливе місто для туристів. Цілком необхідне для відпочинку: море, сонце та пансіонати. Алі більшість туристів не бажали б обмежувати свій відпочинок сонячними ванними та різними лікувальними процедурами. Тому багато людей, що захоплюються творами одеських письменників 1920;30-х рр., з задоволенням відвідали б місця, що пов’язані із літературою цого часу.

Автор пропонує наступний маршрут екскурсії «Литературная Одеса 20−30-х рр. ХХ ст.».

Початок маршруту — біля морського вокзалу. Він пролягає із порту через Потьомкінські сходи на Приморський бульвар, із якого продовжується по Сабонівському мосту й Веде до вул. Софієвської, де у буд. № 13 мешкав Ілля Ільф[55].

З Софієвської вул. маршрут продовжується уздовж міського саду по вул. Преображенській й Веде на знамениту одеську Дерибасівську, про якої обов’язково в своїх творах згадує кожен одеський письменник. На цій вулиці знаходиться невеличкий майдан, що носити ім'я Ільфа та Петрова. На ньому знаходиться пам’ятник знаменитому дванадцятому (чи, як деякі вважають, тринадцятому) стільцю з не менш заменитого роману «Дванадцяти стільців».

З Дерибасівської автор пропонує продовжити екскурсію по вул. Ланжеронівській, де у буд. № 13 розташовується Одеський державний літературний музей. Це Єдиний у своєму роді музей із унікальною експозицією, що розповідає про багату літературну історію Одеси. 56].

Від музею маршрут продовжується по вул. Пушкінській, де у буд. № 11 знаходилась редакція газета «Моряк», в якій у 1920;21 рр. працював Костянтин Паустовський та деякі інші дітератори того часу. 57].

Від Пушкінської маршрут пролягає через вул. Буніна й виходить на Рішельєвську, де у буд. № 17 мешкав Ісак Бабель. 58].

Далі маршрут у Єврейській вул., Яка Веде до вул. Карантинної. На ній у буд. № 3 мешкав Юрій Олеша, на його честь частина вулиці був названа його ім'ям. 59].

Екскурсія продовжується через провулок Нахімова на вул. Маразлиєвську, котра згадується у творах У. Катаєва, Ю. Олеші та До. Паустовського. Вона простягається вздовж парку ім. Т. Р. Шевченка й виходить на Успенську вул., Яка Веде до Лидерсовського бульвару, із якого через Обсерваторний провулок можна потрапити на Черноморську вул., буд. № 18, у якому знаходиться музей Костянтина Паустовського. 60].

Від цого музею через вул. Віри Інбер маршрут виходить на вул. Базарну, де у буд. № 4 гаялися У. Катаєв та Є. Петров. 61].

Звідти маршрут Веде до вул. Мала Арнаутська, на якій, якщо вірити Про. Бендеру, роблять весь контрабандний товар. 62].

На цій вулиці, що знахобиться недалеко від залізничного вокзалу екскурсію можна закінчити. Або продовжити її через вул. Старопортофранківська, якої одесити називають «намистом старої Одеси». Через цю вулицю можна потрапити до Молдаванки, Яка є чи не найзнаменитішим районом Одеси, відомомим широкому загалу перш на із творчости Бабеля. За часів письменника Молдаванка славилася проквітаючим на ній бандитизмом. Тож не чудово, що саме тут він поселивши свого найпопулярнішого персонажа Беню Кріка. Доречі, серед одеситів Молдаванка і нині має недобру славу, тому для безпеки екскурсантів рекомендується покинути цю місцевість досвіту.

Запропоновану автором екскурсію можна також провести в зворотньому напрямі (від залізничного вокзалу на Малу Арнаутську й т. д.).

У основу розповіді под годину екскурсії можуть бути покладені матеріали данної курсової роботи.

ВИСНОВКИ.

Отже, на початку ХХ ст. в Одесі з’являється ціла плеяда талановитих письменників, творчість які набула найбільшого розквіту в 1920;30-х рр. Це такі дітератори, як: І. Бабель, Ю. Олеша, До. Паустовський, У. Катаєв, І. Ільф та Є. Петров.

Одеська література має свої характерні особливості. Всіх одеських письменників єднає, насамперед, почуття гумору, що ніколи їхні не полишало. Існує, навіть, таке поняття, як «одеський гумор». Також у своїх творах одесити часто використовували специфічну одеську мову.

Великого впливу на життя та творчість письменників справляло тогочасне соціально-політичне становище. З розвитком СРСР влада починає розуміти, що їй необхідно матір підтримку із боці літераторів. Письменникам вказують як й що смердоті мають писати. Всі, хто не падкорився владі, у найкращому випадку були позбавлені волі (Ю. Олеша), найгіршому — життя (І. Бабель).

З життям та творчістю письменників пов’язано багато історичних місць та пам’яток. Враховуючи тієї факт, що популярність одеських літераторів незгасає і донині, можна стверджувати, що ці пам’ятні місця мають значний туристий потенціал. Він має насамперед реалізуватись у створенні нових туристичних маршрутів, а й у модернізації уже існуючих. Проект одного із маршрутів був розроблений автором й наведень у даній роботі. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ.

1. Атас А. Стара Одеса, її друзі і недруги.-М.: Ласми, 1992. -208 c.

2. Долженкова А. Р., Дяченко П. Ф. Одеса: Путівник. — Одесса:

Маяк, 1978. — 192 с.

3. Є місто у моря: Краєзнавчий збірник/ Сост. Ю. А. Гаврилов, Е.

М. Голубовський. — Одеса: Маяк, 1990. — 352 с.

4. Ізмайлов А. Ф. Наодинці з Паустовським. — Л.: Наука, 1990. — 136 с.

5. Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців. — М.: Щоправда, 1991. -.

400 с.

6. Історія російської радянської літератури / Бахметьева Є. П., Бузник В.

У. та інших. — М.: Вищу школу, 1979. — 694 с.

7. Левін Ф. І. Бабель: Нарис творчості. — М.: Художня література, 1972. — 222 с.

8. Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Издательство.

Комуністичної Академії, 1930. — Т. 1. — З. 291−294.

9. Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Издательство.

Комуністичної Академії, 1930. — Т. 4. — З. 460.

10. Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Издательство.

Комуністичної Академії, 1931. — Т. 5. — З. 152−154.

11. Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Радянська энциклопедия,.

1934. — Т. 8. — З. 278−282, 482−485.

12. Лихачов Д. З. Література — реальність — література. — Л.:

Радянський письменник, 1984. — 272 с.

13. Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х /.

Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — 446 с.

14. Пам’ятки відчуття історії і культури Українською РСР. Каталог-довідник -.

До.: Наукова думка, 1987. — 736 с.

15. Поварцов З. Причину смерті - розстріл: Хроніка останніх дней.

Ісаака Бабеля. — М.: ТЕРРА, 1996. — 189 с.

16. Саркисьян До. З., Ставницев М. Ф. Вулиці розповідають. — Одесса:

Маяк, 1976. — 176 с.

17. Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. — До.: Головна редакція.

УРЕ, 1982. — Т. 7. — З. 482−489.

18. Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. — До.: Головна редакція.

УРЕ, 1982. — Т. 8. — З. 5.

19. internet museum/literary-museum.htm.

20. internet.

21. internet.

22. internet.

23. internet.

24. internet.

25. internet.

26. internet.

27. internet.

28. internet.

29. internet.

———————————;

[1] Атас А. Стара Одеса, її друзі і недруги. -М.: Ласми, 1992.

[2] Поварцов З. Причину смерті - розстріл: Хроніка останніх днів Ісаака Бабеля. — М.: ТЕРРА, 1996.

[3] Лихачов Д. З. Література — реальність — література. — Л.: Радянський письменник, 1984.

[4] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990.

[5] internet.

[6] Українська радянська енциклопедія: У 12 т. — До.: Головна редакція УРЕ, 1982. — Т. 7. — З. 482.

[7] internet.

[8] internet.

[9] Атас А. Стара Одеса, її друзі і недруги. — М.: Ласми, 1992. — З. 21.

[10] Атас А. Стара Одеса, її друзі і недруги. — М.: Ласми, 1992. — З. 21.

[11] Там саме. — З. 68.

[12] internet.

[13] Є місто у моря: Краєзнавчий збірник — Одеса: Маяк, 1990. — З. 187.

[14] Поварцов З. Причину смерті - расстрелл: Хроніка останніх днів Ісаака Бабеля. — М.: ТЕРРА, 1996. — З. 6.

[15] internet.

[16] Історія російської радянської літератури / Бахметьева Є. П., Бузник У. У. та інших. — М.: Вищу школу, 1979. — З. 102.

[17] Там саме. — З. 241.

[18] internet.

[19] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 438.

[20] Там саме. — З. 438.

[21] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 435.

[22] Левін Ф. І. Бабель: Нарис творчості. — М.: Художня література, 1972. — З. 130.

[23] Поварцов З. Причину смерті - розстріл: Хроніка останніх днів Ісаака Бабеля. — М.: ТЕРРА, 1996. — З. 4.

[24] internet.

[25] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 437.

[26] Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. — До.: Головна редакція УРЕ, 1982. — Т. 8. — З. 5.

[27] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 435.

[28] internet.

[29] internet.

[30] Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. — До.: Головна редакція УРЕ, 1982. — Т. 8. — З. 5.

[31] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — К.:Дніпро, 1990. — З. 440.

[32] Там саме. — З. 440.

[33] Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Видавництво Комуністичної Академії, 1931. — Т. 5. — З. 152.

[34] Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Видавництво Комуністичної Академії, 1931. — Т. 5. — З. 152−153.

[35] Історія російської радянської літератури / Бахметьева Е. П., Бузник В. В. та інших. — М.: Вищу школу, 1979. — З. 250.

[36] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 436.

[37] internet.

[38] Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Радянська енциклопедія, 1934. — Т. 8. — З. 482.

[39] Ізмайлов А. Ф. Наодинці з Паустовським. — Л.: Наука, 1990. — З. 15.

[40] Там саме. — З. 16.

[41] Ізмайлов А. Ф. Наодинці з Паустовським. — Л.: Наука, 1990. — С.15.

[42] Там саме. — С.10.

[43] Там саме. — С.22.

[44] internet.

[45] Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців. — М.: Щоправда, 1991. — З. 3.

[46] Там саме. — З. 3.

[47] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 442.

[48] Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців. — М.: Щоправда, 1991. — З. 6.

[49] Там саме. — З. 7.

[50] Літературна енциклопедія: Дванадцятирічним т. — М.: Видавництво Комуністичної Академії, 1930. — Т. 4. — З. 460.

[51] Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців. — М.: Щоправда, 1991. — З. 8.

[52] internet.

[53] Лихачов Д. З. Література — реальність — література. — Л.: Радянський письменник, 1984. — З. 164.

[54] Одеська плеяда: Сатирические твори 1920 — 1930;х / Сост., примеч. Про. У. Филимонова. — До.: Дніпро, 1990. — З. 442.

[55] internet.

[56] internet museum/literary-museum.htm.

[57] Долженкова А. Р., Дяченко П. Ф. Одеса. — Путівник. — Одеса: Маяк, 1978. — З. 152.

[58] internet.

[59] Там само.

[60] Там само.

[61] Там само.

[62] Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців. — М.: Щоправда, 1991. — З. 60.