Історія олімпійського руху в Україні

Кожного дня, серед мільйонів різних думок, завжди мають місце думки про спорт. Це можуть бути думки вболівальника, що очікує важливий матч, людини, що просто подивилась випуск новин про досягнення Олімпійської збірної, враження від перегляду змагань, спортсмени, що думає про чергове тренування, або навіть думка про те, що досить відпочивати на дивані - пора розпочинати здоровий спосіб життя. Усі ми досить часто думаємо про спорт, бо напевне, є лише невелика купка тих людей, що не мають улюбленого виду спорту, та не вболівають за улюбленого спортсмена чи команду. Щодо мене, хоч я рідко вмикаю спортивні канали, і мене більше цікавлять автомобільні перегони, на кшталт Формули 1, ніколи не відмовлю собі у задоволенні подивитись на черговий бій когось с братів Кличків, та завжди радію коли наша збірна або вітчизняна футбольна, баскетбольна чи інша, команда виграє матч. Це питання гордості за власну країну, питання патріотизму. Але хіба хто-небудь скаже, що це не захоплює?

Відповідно до Вікіпедії, Олімпійський рух — громадський рух, що базується на добровільному об'єднанні громадян та організацій з метою пропаганди ідей олімпізму, здорового способу життя, розвитку фізичної культури та спорту. Тобто, це рух, що об'єднує людей у не лише у спорті, як професійній зайнятості, а й у щоденному прагненні до нього звичайних людей, їх інтересу, можливо, навіть пристрасті. Ти можеш і не бути спортсменом, але якщо ти просто прагнеш, підтримуєш ідеї Олімпійського руху, ти вже його учасник, головне — твоя активна участь. Ти можеш чітко не усвідомлювати цього, але, напевне, кожен щирий вболівальники — вже учасник олімпійського руху.

Олімпійські ігри, Олімпіада — найбільші міжнародні комплексні спортивні змагання, які проводяться кожні чотири роки. Традиція, що існувала в стародавній Греції, була відроджена в кінці XIX століття французьким громадським діячем П'єром де Кубертеном.

Олімпійські ігри, відомі також як Літні Олімпійські ігри, проводилися кожні чотири роки, починаючи з 1896, за винятком років, що припали на світові війни. У 1924 році були засновані Зимові Олімпійські ігри, які спочатку проводилися в той же рік, що і літні.

Однак, починаючи з 1994, час проведення зимових Олімпійських ігор зрушено на два роки щодо часу проведення літніх ігор. Історія Олімпійського руху вражає, захоплює. І що цікаво, що знайомлячись зі сторінками розвитку олімпійського руху, кожного разу знаходиш для себе щось нове. Зокрема, хочу зупинитись на історії розвитку його в Україні.

Історія олімпійського руху в Україні розпочалася в 1952 році, коли спортсмени України у складі збірної команди Радянського Союзу вперше прийняли участь в Іграх XV Олімпіади в Хельсінкі. З 1952 по 1990 роки олімпійський рух в Україні розвивався та зміцнював свою позицію в житті країни. Українські атлети складали щонайменше 25% кожної олімпійської команди СРСР. Під час Ігор ХХІІ Олімпіади 1980 року деякі матчі футбольного турніру з великим успіхом проводилися в Києві.

22 грудня 1990 року І. Генеральна асамблея засновників прийняла рішення створити Національний олімпійський комітет України і ця дата є офіційною датою його створення. У вересні 1993 року НОК України був остаточно визнаний Міжнародним олімпійським комітетом. НОК України діє у відповідності до положень Олімпійської хартії, Конституції України та чинного законодавства України і свого Статуту.

Спорт — це завжди азарт, адреналін у крові. Ще хвилина, дві, ще коло, кілька метрів, один момент, удар, стрибок — і вирішується усе. Це ні з чим не порівняні відчуття — відчуття радості через перемогу або розпачу через невдачу. І якщо ти, на трибуні, або по ту сторону екрану телевізора, так нервує, переживаєш, радієш засумуєш, то уявити, що відчувають самі спортсмени просто нереально.

Це не кіно, це насправді, тут немає декорацій, софітів, звукорежисерів, продюсерів, гримерів, сценарію та дублів, щоб повторити усе спочатку.

Лише одна можливість, один шанс. Мабуть, заради таких емоцій і варто жити.

Але олімпійський рух — це не лише спорт, це також і політика та гроші. І хоч усе починається з тяги до перемоги, часто ціль змінюється, перетворюючись на багатство, славу, прагнення до влади. Це реалії сьогодення. Взяти, наприклад, футбол, який за останнє десятиліття перетворився на прибутковий бізнес, судячи, навіть, із зарплат самих футболістів, що грають за відомі футбольні клуби. Так, це все ще спорт, все ще гра та воля до перемоги, але вже з відчутним присмаком грошей. Багато спортсменів після завершення своєї кар'єри стають політиками та бізнесменами. Тому, спорт вже втрачає свою деяку святість, ореол незалежності від політики та іншого.

Це не тиск, це не підкуп, це тісна співпраця, як би не хотілось говорити інше. Та все ж, мені хочеться вірити, що хоч Олімпійський рух не так загрузнув у таких дріб'язках, як гроші, адже, як писав Бернард Шоу: «Друже мій, якщо щось продається за гроші, це вже дешеве».

Також, нажаль, здоровий спосіб життя хоч і стає популярнішим з дня у день, та все ж не набув такої поширеності, як хотілося б. Наше покоління майже не хвилюється про своє здоров’я, або вважаючи, що це не важливо, або не має для цього часу.

Головне на цей час — навчання, свої особисті захоплення, а просто пробіжка чи ранкова зарядка — коли-небудь потім, коли буде час.

І це лякає. Лякають випуски новин, що повідомляють про часті смерті дітей на уроках фізкультури, лякає те, що майже кожна друга дитина має хвороби хребта та гіподинамію, поганий зір через майже постійне сидіння за комп’ютером. Лякає те, що людина не вміє жити поза технологічним світом і стала залежною від нього. Нещодавно я була на баскетбольній грі, і хоч вона не була такою цікавою, як хотілося б, дещо мені дуже запам’яталося. Наші вболівальники. Так, я розумію, що всі вони майже однакові у всьому світі, але це люди, що бачать у спорті лише розвагу, адреналін та почуття азарту. Вони не бачать у ньому саме спорту. Ці люди приходять на трибуни напідпитку, з сигаретами, поводять себе наче якісь хулігани, а про те, що спортсмени, за яких вони вболівають, мали б стати для них прикладом, навіть не замислюються. Збоку це виглядає дешево та вульгарно, і такий спорт зовсім не викликає піднесених почуттів.

Тому я маю надію, що пропаганда Олімпійського руху хоч трохи змусить нас подумати про ці проблеми. І якщо хоч декілька людей, що почують про нього, почнуть займатися спортом, це вже буде успіх.

Нещодавно у новинах я чула про те, що Україна збирається подавати заявку на проведення Зимових Олімпійських ігор у 2022 році, і мені згадується Євро-2012. Сподіваюсь, що якщо ми і отримаємо таку можливість, то не матимемо такого клопоту, як це було минулорічним чемпіонатом. Дуже хочеться, щоб Україна підготувалась до Ігор достойно, щоб нам не було соромно за те, що всі роботи завершуються поспіхом, що, напевне, багато грошей ідуть не на будівництво спортивних комплексів чи покращення інфраструктури, а в кишені чиновників.

А якщо казати про чиновників, то це взагалі, дещо містичні люди. Кажучи про здоровий спосіб життя, про себе вони забувають, приїжджаючи на спортивні заходи, де вони проголошують полум’яні промови, самі виглядають, ніби не знають, що таке фізкультура. Мені згадуються європейські політики та громадські діячі, наприклад. мер Лондона, що не зважаючи на діловий стиль в одязі та свою посаду, їздить на роботу на велосипеді, і поряд з ними наші депутати та політики, на авто, які вони навряд чи купили на власну зарплату.

Та все ж я маю надію на покоління, частиною якого я є, на людей, що живуть і ростуть поряд зі мною, у кого в душі ще є жага до змін, у кого в серці горить вогонь та любов до своєї Батьківщини, нації, воля до її розвитку. І можливо, наш уряд, дивлячись на нас, також дещо зміниться та стане більше дбати про майбутнє нашої країни.

Також не можу не згадати про Зимові Олімпійські Ігри, що відбудуться вже цієї зими у Сочі. Спортсмени будуть змагатися у семи видах спорту (15 дисциплін). Церемонія відкриття відбудеться 7 лютого. Після закінчення Олімпійських ігор у Сочі також будуть проведені Зимові Параолімпійські ігри. Ідеї миру, дружби і взаєморозуміння між народами планети, проголошені Кубертеном, мають неминуще значення для всього людства. «Головна мета олімпійського руху, — писав Кубертен, — за допомогою виступів видатних атлетів привернути увагу громадської думки, народів і урядів до необхідності створення всіх можливостей для залучення в спорт як можна більшого числа людей». Відроджуючи Олімпійські ігри, Кубертен переслідував мети одночасно і практичні, і благородні. Він вірив у те, що напруженість і ворожість, наростаючі між державами планети, можуть бути зведені до мінімуму дружньою атмосферою спорту. Олімпійські ігри нині нерідко використовуються не стільки заради ідеалів миру і взаєморозуміння, скільки для задоволення національних претензій, особистих амбіцій, комерційних інтересів. Світ далеко не однорідний. Він складається з держав, що протистоять одна одній, ідеологічних інститутів, фінансових і промислових корпорацій, які переслідують свої цілі та інтереси.

Далеко не всі ці організації дотримуються олімпійських ідеалів. Проте олімпійський рух і в наші дні є стримуючим чинником конфліктів між народами. Нехай краще буде поганий мир, ніж хороша війна, тоді більше шансів на наближення хорошого світу.

Закінчити я хочу словами відомого французького письменника нашого часу, Бернарда Вербера: «Щоб дізнатися ціну однієї тисячної секунди, запитай срібного медаліста Олімпійських ігор.» Не потрібно зволікати, треба цінувати час, що відведений нам. Можливо, краще витратити кілька зайвих хвилин на зарядку, або вільний вечір — на заняття спортом. А ще, завжди треба вірити в свою перемогу, і слідуючи прикладу олімпійських спортсменів, ніколи не здаватись на шляху до вибраної мети.