Співає і годину (громадянська позиція лірики Павла Тичини)

Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини) У бурхливе море революцiйних подiй П. Тичина увiйшов справжнiм поетичним шедевром — iсторико-фiлософською поемою «Золотий гомiн», що сповнена пафосом нацiонального вiдродження. Її назва закарбувалась у свiдомiсть України символом волi й пробудження нацiї. Менi вона здається своєрiдною ораторiєю, яка проголошує iдею вiчностi українського народу, його духовної мiцi. У кожному рядку вiдчувається гордiсть автора за свiй народ i його iсторiюдушу сповнює урочистiсть i святковий настрiй, бо українська революцiя 1917 року вселяла вiру, пiднiмала духовнi сили народу, будила його вiд фiзичного i духовного рабства.

…Дзвони Лаври i Софiї пливуть над мiстом, як «потужнi рiки», а з глибин вiчностi «падають зерна в душу» , — кожен переймається думами про Україну, її давнiм, сучасним i майбутнiм життям. Я неначе бачу П. Тичину серед тих, хто зiбрався на iсторичнiй Софiївськiй площi, щоб виразити свою вiковiчну волю i мрiю про незалежну Українську державу:

— Виростем! — сказали тополi.

— Бризнем пiснями! — сказали квiти.

— Розiллємось! — сказав Днiпро.

Бо «золотi джерела скресають пiд землю», «Самоцвiти ростуть у глибинах гiр» , — перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими вiри у щасливий кiнець:

I б’ються в їх серця у такт:

— Iдуть! Iдуть! ;

Дзвенять немов сонця у такт:

— Iдуть, iдуть!..

I всi спiвають, як вино,.

— Я — дужий народ,.

Я молодий.

Вболiвання за долю рiдної землi надихнуло поета на створення циклу «Скорботна мати». Мати Божа, вона ж Україна, i вона ж, можливо, покiйна мати поетова, воскресла силою його уяви. Вона проходить полями країни наодинцi зi своєю скорботою: «Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю». Вона не шукає нi правих, нi винних, їй болить нацiональна руїна, що заподiяна братовбивчою вiйною. Це її словами говорить сповнений вiдчаю поет: «Як страшно!.. людське серце до краю обiднiло». Ще недавно був «золотий гомiн», а тепер: «Поглянула — скрiзь тихо. Буяє дике жито. — За що тебе розп’ято? За що тебе убито?» .

" Хто ж це так iз тебе насмiятися смiв?" - гнiвно i з неприхованим вiдчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спiльнота, яка грунтується на злобi, зневажаннi традицiй роду («курки спустили в матiр i отця»), на обманi та облудi («рушимо з ножами у наш край-едем»). I, як логiчне завершення, — кiнцiвка поезiї, де автор говорить про прозрiння народу, який не хоче «ще й на волi у кайданах гнить». Я знову бачу того ж Тичину-патрiота, що й у «Золотому гомонi». У художнiй формi вiн ставить тi гострi питання, якi хвилюють i його, i тисячi його землякiвукраїнцiв. Вiдповiдi на них Тичина не дає, та всi її знають:

Ждали ми героя, а встав свинопас, ;

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Жодного разу автор прямо не називає винуватця соцiального i морального зламу українського життя, та його риторичнi питання сумнiвiв у правильнiй вiдповiдi не викликають:

Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?

Хто у твоє серце нiж загородив?

За цими рядками простежується громадянська позицiя митця, який — плоть вiд плотi рiдного народу.