Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об'єкт та предмет наукового пошуку, методи дослідження, хронологічні рамки, територіальні межі, розкрито наукову новизну одержаних результатів, практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база» розкрито процес наукового осмислення досліджуваної проблеми в українській і зарубіжній історіографії, охарактеризовано архівні матеріали, друковані та рукописні джерела. Наукову літературу, що стосується досліджуваної проблеми, умовно можна поділити на чотири групи. До першої групи віднесено загальні праці з новітньої історії України, політичної історії, нариси суспільно-політичних рухів міжвоєнного періоду тощо. Зокрема, це наукові дослідження Т. Гунчака, І. Нагаєвського, Ю. Зайцева, С. Кульчицького, В. Смолія, Я. Грицака, А. Слюсаренка, В. Гусєва, В. Дрожжина, В. Короля, В. Танцюри, Я. Малика, Б. Вола, С. Геліва, Г. Темка, Л. Тупчієнка, О. Бойка та інших. Досліджуваній проблемі відведено незначну увагу, бо названі автори не ставили перед собою завдання дослідити діяльність «Просвіти» у міжвоєнний період.

У другій групі подано наукові праці, що стосуються історії Західної України, Польщі, польсько-української війни, суспільно-політичних рухів, культурного життя. Це праці М. Кугутяка, М. Швагуляка, З. Барана, Б. Яроша, Ю. Сливки, Т. Галайчак, О. Луцького, Б. Микитіва, Л. Федоришина, О. Красівського, М. Литвина, М. Гетьманчука, В. Шевчука, М. Тараненка, В. Сергійчука, І. Васюти, В. Литвина, Л. Зашкільняка, М. Крикуна, Р. Сироти, Л. Алексієвець, Ю. Макара, М. Кучерепи та інших. У цих працях в основному розкрито вузлові питання політичної історії, становище Західної України, передумови відродження Польської держави, особливості її політики, конфлікт між українцями й поляками, однак діяльність «Просвіти» розглядається лише узагальнено, в основному вона обмежується статистичними даними.

Значне місце посідають матеріали Міжнародних і Всеукраїнських конференцій, що проходили в Україні й Польщі, збірники наукових праць, що розкривають різноманітні аспекти українсько-польських відносин у Західній Україні в ХХ ст., питання державності, суспільства й культури тощо. Проте досліджуваній нами проблемі не відведено належної уваги дослідниками.

До третьої групи належать праці польських учених, у яких неоднозначно й однобічно розкрито політико-правове становище українців у відродженій Польщі, історію Другої Речі Посполитої упродовж міжвоєнного періоду. Незначна увага приділена українським народним школам, гімназіям, іншим освітнім установам, просвітнім осередкам, їхнім стосункам з владою тощо. В основному подано статистичні інформативно-довідкові дані щодо кількості українських громад у повітах й воєводствах, кількісний стан філій і читалень «Просвіти» у відношенні до польських товариств. Це наукові дослідження С. Грабського, М. Фелінського, С. Маусберга, С. Мікуліча, М. Іваніцького, Й. Бучка, М. Папієжинської-Турек, В. Сержука, А. Гойновського, А. Айненкеля, Н. Зелінського, М. Тимовського, Й. Кияневича, Й. Голзека, Й. Зарновського, М. Сівіського, Ч. Бліхарського, Т. Ольшанського, А. Дибковської, М. Жарина, Я. Жарина, М. Борушки, М. Топорека, Й. Топольского та інших. Автори названих праць, виходячи з ідеологічних, політичних й партійних переконань, підтримуючи офіційну міжвоєнну позицію влади щодо українців, повною мірою не аналізували українське питання у суспільно-політичному, соціально-економічному, національно-релігійному й культурно-просвітньому аспектах, свідомо применшували місце, роль і значення українського національно-визвольного й культурно-просвітнього рухів у міжвоєнній Польщі.

До четвертої групи віднесено літературу, що безпосередньо стосується досліджуваної проблеми, для більш чіткого розмежування й характеристики її необхідно розділити на чотири підгрупи. Передусім варто окреслити певні особливості публікацій, спільним для яких є науково-популярний і пропагандистсько-агітаційний характер, відсутність глибокого аналізу й аргументації тверджень. По-перше, видання, приурочені до ювілеїв діяльності товариства, були опубліковані безпосередніми просвітніми діячами у період функціонування «Просвіти», відповідно їхні автори, виходячи з приналежності до товариства і ювілейного характеру видань, не змогли об'єктивно оцінити працю інституції. По-друге, публікації, які після 1939 р. з’явилися в еміграції, зазвичай не ґрунтувалися на архівних матеріалах й документах, що зберігалися у державних архівах УРСР, з об'єктивних причин були недоступними для науковців, тому базувалися в основному на спогадах й мемуарах колишніх діячів товариства. По-третє, статті сучасних дослідників діяльності «Просвіти» носять краєзнавчо-регіональний характер, пов’язаний з функціонуванням осередку в певній місцевості, повною мірою не відображають досліджуваної автором проблематики.

До першої підгрупи віднесено публікації, приурочені до ювілеїв діяльності товариства. У них подано короткий огляд діяльності інституції, матеріали щодо проведення ювілейних святкувань й організації відповідних комітетів, матеріальної допомоги української кооперації «Просвіті», заклики до активної праці читалень, тексти програм підготовки й проведення святкувань тощо.

Друга підгрупа представлена публікаціями безпосередніх активних й відомих у Західній Україні учасників й організаторів національно-культурного й просвітньо-організаційного руху, зокрема таких, як М. Галущинський, І. Брик, С. Шах, Н. Дорошенко, С. Магаляс, С. Сірополко, В. Гафткович, І. Крип’якевич, І. Калинович, В. Татомир, М. Дужий, М. Творидло, П. Мурський, А. Будзиновський, Г. Сіятовський, Є. Девський.

До третьої підгрупи віднесено дослідження й публікації з історії діяльності «Просвіти», видані після 1939 р. в еміграції. Це науково-популярні праці В. Дорошенка «Просвіта» її заснування й праця. Короткий історичний нарис із додатком про «Просвіти» в інших країнах", А. Качора «Роля „Просвіти“ в економічному розвитку Західної України», С. Волинця «Нарис історії Матірного Товариства „Просвіта“ за роки 1932 — 1939» та інших дослідників.

Четверта підгрупа представлена публікаціями сучасних дослідників історії діяльності товариства початку 90-х рр. ХХ ст. й до нашого часу. Варто зазначити, що окремі аспекти функціонування товариства на Прикарпатті, в Луцьку, Галичині вже вивчалися дослідниками. Так, Б. Савчук, досліджуючи роль українських громадських організацій в суспільному житті Галичини останньої третини ХІХ ст. — кінця 30-х рр. ХХ ст., наголошував на значенні «Просвіти» у житті українців. А. Грицан розглядав діяльність товариства на Прикарпатті (1921 — 1939 рр.) через призму культурно-освітнього виховання українців. М. Філіпович звертала увагу на основні напрямки діяльності «Просвіти» у Луцьку. Працю товариства у Галичині (1868 — 1921 рр.) досліджував Р. Гарат. Але, аналізуючи її, він недостатньо повно подавав огляд тогочасних періодичних видань і часописів та використав їх у дослідженні.

За період вивчення історії діяльності «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період опубліковано значну кількість праць, в основному науково-популярних, що тим чи іншим чином дотичні до різних аспектів досліджуваної проблеми. Однак ця література не є систематично структурованою й цілісною, комплексно не розкриває проблему в цілому. Тому недостатнє вивчення даної проблеми вимагало подальшого її предметного дослідження, глибшого аналізу організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності «Просвіти».

Значна частина використаних джерел зберігається у Центральному державному архіві вищих органів державної влади та управління України, Центральному державному історичному архіві України у Львові, Державному архіві Івано-Франківської області, Державному архіві Львівської області, Державному архіві Волинської області, Державному архіві Рівненської області, Державному архіві Тернопільської області, Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Національній бібліотеці України імені В. Вернадського, відділах україніки й рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України, науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка, наукових бібліотеках Варшавського, Вроцлавського й Краківського університетів, відділі діаспорної літератури ім. М. Павлика Львівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки, Івано-Франківській державній обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, Луцькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. О. Пчілки, Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці та інших.

У Центральному державному архіві вищих органів державної влади та управління України опрацьовано й використано матеріали фондів 3695 с «Особистий фонд члена Центральної Ради, сенатора і професора Сергія Павловича Шелухіна», 4007 «Матеріали українського громадського видавничого фонду в Празі», 3909 «Товариство „Просвіта“ в Моравській Остраві», 3919 с «Українське видавниче товариство „Дзвін“. Відень-Прага», 3327 «Щоденна газета „Українська трибуна“ в м. Варшава», 3523 «Табор інтернованих українців в армії Української Народної Республіки в місті Шопіорно (Польща)», 2467 «Товариство допомоги для української шкільної молоді у таборах інтернованих в Польщі», Р-166 «Народний комісаріат освіти Української РСР», 4465 с «Колекція документів українських емігрантських націоналістичних установ, організацій та осіб».

Основний масив архівних матеріалів й документів, без яких неможливо науково досліджувати проблему, вести аргументовану дискусію й робити обґрунтовані висновки, зосереджено у Центральному державному історичному архіві у Львові - фонд 348 «Товариство „Просвіта“ м. Львів (1868 — 1939 рр.)», том 1 (1868 — 1941 рр.), том 2 (1927 — 1942 рр.). Окрім цього, у вказаному архіві дисертантом опрацьовано й використано матеріали фондів 309 «НТШ», 408 «Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів», 344 т «Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), м. Львів».

Матеріали Державного архіву Львівської області, що стосуються досліджуваної проблеми, представлені у фонді 1 «Львівське воєводське управління. Суспільно-політичний відділ. Підвідділ в справах товариств. 1921 — 1939 рр.» (опис 54 в 3 т.). Усі архівні справи включають інформацію щодо реєстрації читалень «Просвіти» у повітах Західної України. Більшість із них подають читальні як просвітні осередки «українсько-націоналістичного» товариства «Просвіта».

У Державному архіві Волинської області матеріали, що стосуються функціонування «Просвіти» на Волині, подано у фондах 54 «Луцьке повітове товариство «Просвіта», 46 «Волинське воєводське управління», 36 «Луцьке повітове староство».

Фонд 30 «Рівненське повітове староство» Державного архіву Рівненської області представлено матеріалами донесень воєводської поліції щодо нагляду за функціонуванням товариств, об'єднань, що проводили антидержавну діяльність й займалися політичною агітацією.

У Державному архіві Івано-Франківської області дані щодо діяльності «Просвіти» на Прикарпатті у міжвоєнний період подано у фондах 378 «Станіславівська філія товариства „Просвіта“ (1909 — 1939 рр.)», 379 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Бринь Снятинського повіту (1932 — 1938 рр.)», 380 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Микулинці Снятинського повіту (1933 — 1939 рр.)», 382 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Хриплин Станіславівського повіту (1929 — 1938 рр.)», 383 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Видинів Снятинського повіту (1937 — 1939 рр.)», 385 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Черніїв Станіславівського повіту (1933 — 1938 рр.)», 386 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Трійця-Кривоброди Станіславівського повіту (1933 — 1938 рр.)», 387 — «Читальня українського націоналістичного товариства „Просвіта“ в селі Тулуків Снятинського повіту (1930 — 1938 рр.)».

У Державному архіві Тернопільської області зберігаються два фонди, що безпосередньо стосуються діяльності товариства — фонди 294 «Філія українського товариства „Просвіта“ в м. Тернополі (1901 — 1939 рр.)» й 317 «Філіял українського товариства „Просвіта“ в Теребовлі (1903 — 1939)».

Матеріали, що безпосередньо стосуються діяльності «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період, в основному представлені у Archiwum Akt Nowych w Warszawie у фондах «Prezydium Rady Ministrуw» (sygn. 56), «Urz№d Wojewуdzki we Lwowie» (sygn. 13), «Urz№d Wojewуdzki Woіyсski» (sygn. 277), «Komynistyczna partija Zachodnej Ukrainu» (sygn. 165).

Важливе місце у дослідженні проблеми відіграють друковані й рукописні джерела. Зокрема, публікації Головного виділу інструктивно-директивного й нормативного характеру (статут, відозви, комунікати, інструкції, обіжники, порадники й «правильники»), календарі, періодичні й фахові часописи «Просвіти», звіти, протоколи засідань, тогочасні громадські, партійні, суспільно-політичні й релігійні періодичні видання, спогади й мемуари. Автором опрацьовано такі періодичні видання, як «Діло», «Наш прапор», «Кооперативна родина», «Нова культура», «Наша культура», «Нація в поході», «Літопис Червоної Калини», «Нива», «Політика», «Народна справа», «Новий час», «Нова Україна», «Нова хата», «Українські вісти», «Вісти», «Золочівське слово», «Слово», «Сила», «Мета», «Неділя», «Шлях молоді», «Нова зоря», «Батьківщина», «Свобода», «Варшавскій голос», «Варшавское слово», «Волынское слово» та інші. Крім українських періодичних видань, опрацьовано й використано «Gіos Polski», «Gazeta Lwowska», «Dziennik Polski», «Warszawski dziennik narodowy» та інші польські видання, що ворожим й шовіністичним змістом публікацій загострювали й до того складні українсько-польські відносини.

Рукописні джерела представлені у фонді 122 «Просвіта» відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України.

Певна частина інформації, що стосується досліджуваної проблеми, подана у періодичних й книжкових виданнях, історико-мемуарних, монографічних й етнографічних збірниках «Шляхами Золотого Поділля», «Теребовельська земля», «Самостійна Україна», «Бережанська земля», «Винники-Звенигород-Унів та довкільні села», «Бучач і Бучаччина», «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики», «Альманах Станиславівської землі», «Городенщина», «Підгаєцька земля», «Бойківщина», «Золочівщина її минуле і сучасне», «Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станислава і Станиславщини», «Ярославина і Засяння 1031 — 1947», «Коломия і Коломийщина», «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року», «Рогатинська земля», «Стрийщина», «Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя», «Броди і Брідщина», «Белзькі дзвони», «Дрогобиччина — земля Івана Франка», «Княжий город Самбір», спогадах емігрантів «Заліщицька земля в спогадах емігрантів», «Монастириська і околиці в спогадах емігрантів», «Підволочиська земля в спогадах емігрантів», «Бережанська земля в спогадах емігрантів», «Тернопіль: погляд крізь століття» та інших, що безпосередньо відображають певні аспекти праці «Просвіти» у конкретній місцевості Західної України.

Варто відзначити, що у фондах державних архівів й відділах наукових й універсальних бібліотек збереглася значна кількість архівних, друкованих й рукописних документів й матеріалів з історії діяльності «Просвіти» у Західній Україні у міжвоєнний період. Значна кількість виявлених матеріалів й документів уперше введена у науковий обіг. Комплексне їх використання із залученням архівних даних, друкованих й рукописних джерел, сприяло виконанню поставленої мети — ґрунтовному, об'єктивному й комплексному аналізу організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності товариства «Просвіта» у Західній Україні в міжвоєнний період.

У другому розділі «Українці в Другій Речі Посполитій» розкрито політико-правове становище українців у Польській державі, проаналізовано особливості розвитку українського просвітнього руху.

Поразка українських національно-визвольних змагань привела до втрати державності, чим скористалася Польща при підтримці країн Заходу. Антиукраїнська спрямованість політики влади загострила й дестабілізувала внутрішню ситуацію у Західній Україні, посилила українсько-польські суперечності й протистояння, що мали національно-політичний характер та досягли особливої напруги у міжвоєнний період. Українці в Другій Речі Посполитій зазнавали значних утисків, тотального контролю й переслідувань з боку центральних державних структур, поліції й місцевих воєводських і повітових органів влади, які усі свої дії спрямовували на поступове зменшення впливу українського чинника у західноукраїнському середовищі, в перспективі - його повного усунення з громадського життя.

Посилюючи антиукраїнську політику, влада тим самим викликала дестабілізацію ситуації у Західній Україні, впливала на загострення українсько-польських відносин. Упродовж 20-х — 30-х рр. ХХ ст. вони досягли особливої напруги. Українці зазнавали національного гніту, влада ігнорувала взяті на себе зобов’язання щодо надання територіальної автономії Галичині, зволікала з відкриттям українського університету у Львові, обмежувала використання української мови в урядових установах, утворювала утраквістичні (двомовні) школи. Українська інтелігенція зазнавала дискримінації при прийомі на роботу, не допускалася в навчальні заклади, органи державного управління, зв’язку, на залізницю тощо. Втілюючи у життя колонізаторську політику, влада піддавала українців соціально-економічному гніту, насаджуючи в Західній Україні осадників, усуваючи українське селянство від купівлі землі.

Українці упродовж міжвоєнного періоду в Другій Речі Посполитій піддавалися постійним утискам, що спрямовувалися на полонізацію, асиміляцію й окатоличення. Дискримінаційні дії влади викликали відповідну реакцію українців. Жорстокий національний, соціальний і релігійний гніт зумовив активізацію культурно-просвітнього руху в Західній Україні.

Влада використовувала етнічні відмінності між українцями, які проживали у різних регіонах Польщі, нехтуючи їхніми інтересами, з метою роз'єднання народу. Особливо яскраво це проявилося у доктрині «сокальського кордону», політико-адміністративному відмежуванні північно-східних українських земель від східногалицьких й недопущенні просвітнього та культурно-національного руху зі Східної Галичини у Західну Волинь. Особливостями політико-правового ставлення до українців виступали антиконституційні заборони щодо вживання терміна «українець», «український», багатьох назв місцевостей, використання рідної мови греко-католицьким духовенством при листуванні з державними структурами, примус щодо святкування римо-католицьких свят православними й греко-католиками, насильницьке окатоличення молоді. Греко-католицька церква виступала проти репресивних дій влади, бо духовенство також зазнавало фізичних знущань й цькувань.

Одними з форм складного політико-правового становища українців була аграрна реформа, реалізація програми колонізації. Загалом аграрна й колонізаційна реформи не дали очікуваних результатів, причинами чого були труднощі фінансування, масове обурення українського селянства, суттєво не могли змінити національний склад населення Західної України на користь поляків. Національний і соціальний гніт українців посилювався жорстокою антиукраїнською пацифікацією, яка набирала щораз нових проявів і форм, включаючи залучення підрозділів поліції й армійських частин. Державна антиукраїнська політика в цілому носила незаконний репресивний характер та спрямовувалася на максимальне обмеження й поступову ліквідацію національного, громадського, культурно-просвітнього й господарсько-кооперативного життя у Західній Україні.

Культурно-просвітній рух у Західній Україні становив серйозну небезпеку для панівних кіл Польщі, які намагалися будь-якими діями призупинити його розгортання й поширення в середовищі українців. Державні владні структури й місцева поліція створювали штучні перешкоди у діяльності Головного виділу «Просвіти», філій і читалень, використовували найжорстокіші методи впливу й контролю з метою ліквідації осередків товариства й ослаблення просвітнього руху в цілому.

Переслідування українського просвітнього руху було яскравим свідченням того, що влада, штучно створюючи перешкоди й перепони у функціонуванні Головного виділу, просвітніх осередків на місцях, намагалася обмежити вплив товариства на формування національної свідомості українців. Хоч «Просвіта» проводила чітку конструктивну та зважену культурно-просвітницьку діяльність, однак через відсутність політичної єдності в суспільстві, тотальний контроль з боку влади вона постійно зазнавала утисків та переслідувань і не змогла повною мірою реалізувати свої плани.

Влада зневажала права українців, придушувала будь-які прояви національного розвитку, систематично проводила перевірки, ревізії та арешти членів «Просвіти», створювала штучні перешкоди у функціонуванні товариства. Дії польської влади свідчили про планомірну, цілеспрямовану, тотальну і насильницьку асиміляційну й колонізаційну політику щодо українців, що обмежувала їхні природні й невід'ємні права на рідну мову й самобутню національну культуру. В результаті це приводило до загострення етнічних протистоянь й поглиблення кризи в українсько-польських відносинах у міжвоєнний період. Загалом антиукраїнська політика польської влади не досягнула бажаних результатів, тому що український просвітній рух, перебуваючи у складних умовах, постійно вдосконалював методи та форми діяльності, використовував ненасильницькі методи боротьби.

У третьому розділі «Організаційний поступ «Просвіти» досліджено відновлення й функціонування організаційної структури товариства, залучення членів до товариства, реалізацію програми ліквідації неписьменності, участь «Просвіти» у розбудові фахової національної освіти.

Організаційний поступ «Просвіти» в Західній Україні у міжвоєнний період характеризувався постійним розширенням мережі філій і читалень товариства з метою надання культурно-просвітньому рухові масовості й протистояння масштабній полонізації й асиміляції. Першочерговими завданнями Головного виділу у даному питанні виступали організаційні питання, тому що від розгалуженої мережі «Просвіти» залежав розвиток усього культурно-просвітнього руху в цілому. Після Першої світової війни товариство у Львові першим розпочало діяльність у січні 1920 р., а за ним почали відновлюватися й інші українські культурно-освітні й господарсько-кооперативні установи.

Відновлення діяльності «Просвіти» відбувалося в складних умовах міжвоєнного періоду: фактичне невизнання владою, створення штучних перепон у праці. Зміна статуту дала змогу не лише масово розпочати відновлення просвітніх осередків, утворити комітети будови читалень, але й сприяла їхньому подальшому поступу в межах лише чотирьох воєводств. Основні новації щодо зміни статуту стосувалися економічної сфери праці «Просвіти», членських внесків, кольору прапора тощо.

Важлива роль у діяльності товариства належала читальням, розбудові організаційної структури яких сприяли колишні вояки УСС і УГА. Для більш ефективної організаційної діяльності «Просвіти» відбувався поділ краю на області (об'єднання декількох місцевих філій), районізація читалень, створення інституту освітніх інструкторів. Передусім це пов’язувалося з пошуком інноваційних форм освітньої праці, наповнення її новим змістом, посилення централізації, підготовки фахових інструкторів, забезпечення планової й системної роботи філій і читалень товариства. Однак функціонування обласних утворень в організаційній структурі товариства не знайшло належної підтримки серед членів філій і читалень. Інспекторські перевірки Головного виділу пожвавлювали просвітню працю філій і читалень, зменшували їхню заборгованість, забезпечували контроль за виконанням планів і діяльністю, сприяли поглибленню фахового зростання членів виділів осередків, активізації культурно-просвітнього руху й популяризації нових форм і методів освітньої роботи.

Залучення нових членів служило важливою складовою подальшого поступу товариства у формуванні національної свідомості українства. Головне завдання, яке вирішувала «Просвіта», полягало у тому, щоб масово залучити у члени товариства якомога більшу кількість українців. На 1939 р. кількість членів товариства складала понад 360 тис. осіб. Поступове зростання суми внеску обумовлено інфляційними процесами, подорожчанням видавничих послуг, тому що членам товариства надсилалася література зі зниженням її вартості. Для просвітніх осередків, фінансові можливості яких були обмеженими в силу певних обставин, Головний виділ передбачав сплату внесків частинами або звільнення від їх оплати на підставі об'єктивної аргументації, підтвердженої філією.

Низький рівень сплати внесків Головний виділ пояснював браком відповідальності виділів філій і читалень й безпосередньо членів товариства. Для активізації процесу сплати внесків, Головний виділ висував проект єдиної категорії членства, що передбачав збільшення суми внесків і їхнього поділу між читальнею, філією і Головним виділом, що так і не було втілено у життя. «Просвіта» намагалася поліпшити ситуацію при допомозі «мужів довір'я», призначивши для них певний відсоток коштів від зібраної суми. Збільшення кількості членів товариства відбувалося й за рахунок української еміграції, яка суттєво матеріально підтримала «Просвіту» в розширенні мережі членства.

Реалізація «Просвітою» програми ліквідації неписьменності обумовлена низьким рівнем грамотності серед українців. Товариство посідало чільне місце і займало провідну роль у культурно-просвітньому житті краю, виконувало важливе завдання у сфері позашкільної освіти, розпочавши процес відбудови зруйнованої війною освітньої структурної організації на селі й наповнивши її змістовною працею для формування національної самосвідомості.

Освітні питання посідали особливо важливе місце у діяльності «Просвіти», тому що на неї покладалася відповідальна праця, оскільки у складних умовах постійних утисків із боку польської влади, усунення національного чинника з адміністративних органів, ліквідації приватного шкільництва, курси ліквідації неписьменності заміняли народні школи, які у майбутньому мали стати передумовою утворення народних університетів.

Програма ліквідації неписьменності передбачала організацію філіями й читальнями відповідних курсів, видання букварів, «Просвітніх листків», забезпечення ними слухачів. Проголосивши гасла боротьби з неписьменністю, Головний виділ докладав максимум зусиль для практичного втілення їх у життя, організовуючи якомога більшу кількість курсів для навчання неписьменних. Однією з форм ліквідації неписьменності виступали народні та «голосні читання», виклади, дискусійно-інформаційні зібрання, конкурси, свята книжки, вивчення історії і географії України тощо.

Об'єднання зусиль «Просвіти» й «Рідної школи» сприяло активізації програми ліквідації неписьменності, однак не привело до її вирішення. Намагаючись вплинути на ситуацію, що склалася з організацією курсів для навчання неписьменних, Головний виділ планував заснування Освітнього інституту і народних університетів, використовуючи власний досвід й функціонування аналогічних інституцій у Європі. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних чинників «Просвіта» не зуміла у повному обсязі виконати поставлені завдання, і все ж розгалуженою мережею курсів, самоосвітніх гуртків сприяла формуванню в середовищі українців почуття національної гідності, прагнення до освіти й самоствердження, використовуючи різноманітні форми освітньої праці.

Складовою частиною організаційної діяльності «Просвіти» була фахова національна освіта, яка стала важливим засобом подолання відсталості у сільському господарстві й кооперації, сприяючи економічному розвитку українського села. Відновлення фахових шкіл зумовлювалося як власною потребою, тому що економічний і культурний поступ вимагав фахівців, так і соціально-економічною політикою польської влади, оскільки праця за фахом у державних польських структурах для українців була малодоступною.

Реорганізація фахових шкіл була викликана потребами й вимогами часу. Навчальний план охоплював усі предмети, необхідні для забезпечення знань слухачів. Окрім фахових курсів, проводилися короткотермінові сільськогосподарські курси, функціонувала торгівельна школа, ліцей, академія. Незважаючи на реорганізацію, фахова школа у Милованні так і не стала масовою і загальнодоступною для широких верств селянства, оскільки була розрахована на навчання заможних слухачів. Незважаючи на це, теоретико-методологічні засади функціонування фахових шкіл «Просвіти» мали принципове значення: вони не лише готували фахівців для потреб сільського господарства й української кооперації, але й стали основою і визначальним чинником національної свідомості й суспільної організованості громадсько-культурних сил Західної України.

У четвертому розділі «Фінансово-господарське становище» проаналізовано фінансові аспекти розвитку товариства, майновий стан «Просвіти».

Фінансово-господарське становище «Просвіти» у міжвоєнний період було доволі складним, постійно відчувалася нестача готівкових коштів — одна з основних причин гальмування розвитку матеріальної бази, бо товариство майже не отримувало фінансової допомоги від влади. Складність фінансово-господарського становища обумовлювалася як інфляційними процесами, знеціненням курсу польської валюти на світових біржах, так і зубожінням народних мас, зростанням безробіття, зниженням купівельної спроможності населення. Врешті-решт це призводило до знецінення коштів товариства, що надходили від членських внесків й добровільних пожертвувань. З другого боку, значна заборгованість філій і читалень товариства гальмувала матеріальний поступ «Просвіти», негативно відбивалася на загальному розвиткові інституції, тому матеріальна допомога товариству вважалася національним обов’язком українців.

Вихід із скрутної ситуації, пов’язаної зі значною фінансовою заборгованістю «Просвіти», ґрунтувався на поетапній сплаті боргів, розрахованій на п’ятнадцять років, в його основі лежало чотири основних принципи: розпродаж видань товариства, внутрішня позика, масове членство, сплата членських внесків. Передбачалося зменшення видатків на адміністративний апарат.

Заборгованість товариства можна було ліквідувати за умови, що читальні й інші українські установи закупляють комплекти бібліотек, філій організують нові просвітні осередки. Для реалізації цього проекту на місцях утворювалися комітети допомоги «Просвіті». Окрім того, Головний виділ закликав українські громадські ради закладати у місцеві бюджети витрати на освітні потреби: закупівлю видань товариства, будівлю читалень, проведення освітніх курсів, організацію театральних гуртків тощо. Започатковану «Просвітою» акцію активно підтримали національні господарсько-економічні інституції, інтелігенція, селянство, студентство.

Незважаючи на складність ситуації, товариство продовжувало надати матеріальну допомогу зі стипендійних фондів. У силу їхньої фінансової обмеженості задовольнити потреби усіх бажаючих в отриманні матеріальної допомоги було практично неможливо.

Важливим і суттєвим матеріальним чинником у фінансовій діяльності «Просвіти» була допомога української еміграції, яка в міру своїх можливостей намагалася підтримати товариство у реалізації поставлених ним завдань. Однак вона не носила масового характеру й кардинально покращити фінансову ситуацію не могла.

Внаслідок Першої світової війни і повоєнної розрухи товариство зазнало значних матеріальних збитків, що негативно відобразилося на його подальшій діяльності. Польська влада не лише не відшкодувала вартості втраченого рухомого й нерухомого майна, але створювала штучні перешкоди у відновленні господарських маєтків у Милованні, Угерцях Винявських, Грабівцях.

Для відбудови маєтку в Угерцях Винявських його було здано в оренду управителеві А. Гап’якові. Відсутність коштів на утримання маєтку привела до того, що він використовував для потреб маєтку лісові насадження, що й стало основною причиною непорозумінь, ускладнило стосунки між ним і Головним виділом та ревізійною комісією, привело до ліквідації контракту на оренду маєтку. Особисто управитель був проти парцеляції земель маєтку, вважаючи, що вона не поліпшить фінансової заборгованості «Просвіти», оскільки господарсько-економічне становище маєтку було надзвичайно складним й залежало від прибутків економічної діяльності, що були незначними й обмеженими, не змогли забезпечити йому рентабельності й повноцінного поступу.

Існувало декілька варіантів продажу маєтку в залежності від ситуації із залученням заможних покупців. Головний виділ намагався зацікавити маєтком багатих лемків-емігрантів у США, які мали можливість придбати землю для своїх родичів. Відносини між місцевою громадою й лемками, що придбали земельні парцелі, були складними й обумовлювалися відсутністю у місцевих жителів коштів на купівлю землі, луків, сіножатей, лісових ділянок. Витрати коштів на утримання маєтку Головний виділ намагався компенсувати проведенням парцеляції землі й лісу, яка так і не ліквідувала заборгованості товариства, парцеляційні процеси ускладнили стосунки між місцевою громадою й особами, які придбали земельні й лісові ділянки, не припинили крадіжок і незаконних вирубок лісу місцевими жителями.

Загалом фінансово-господарське становище «Просвіти» у міжвоєнний період було надзвичайно складним, гальмувало розвиток товариства у зв’язку з заборгованістю філій та читалень Головному виділу. Незважаючи на вжиті заходи щодо поетапної ліквідації заборгованості філій і читалень, фінансово-господарське становище «Просвіти» не поліпшилося, бо надходження коштів від реалізації літератури, внутрішньої позики, залучення членів до товариства й сплати ними внесків не змогли забезпечити вчасного погашення просвітніми осередками отриманих кредитів, рентабельності й самоокупності.

У п’ятому розділі «Розширення сфери впливу галузевих комісій» досліджено розвиток видавничої справи, функціонування бібліотечної сфери, становлення аматорсько-театрального мистецтва.

Домінуючою складовою культурно-просвітнього руху в Західній Україні були галузеві комісії Головного виділу товариства, які виконували соціально-значиму роль у поступі «Просвіти», сприяли формуванню національної самосвідомості українців через поширення видань, організацію бібліотек, аматорсько-театральних гуртків. Об'єднуючим чинником функціонування галузевих комісій виступала боротьба за реалізацію національних прагнень українців. Розширення сфери впливу галузевих комісій «Просвіти» відігравало важливу роль, бо давало змогу, з одного боку, зосередити працю Головного виділу й відповідних комісій на розв’язанні конкретних завдань, з другого — приводило до спеціалізації й вдосконалення видавничої, бібліотечної й аматорсько-театральної діяльності товариства.

Видавнича діяльність «Просвіти», починаючи з 20-х років, кардинально змінилася. Передусім, це пов’язано з тим, що внаслідок воєнних дій було знищено матеріальну базу товариства: інфляція, подорожчання паперу й друкарських послуг привели до зменшення вартості членських внесків і пожертвувань, що становили основну частину прибутків. В умовах постійно зростаючої інфляції й девальвації польської грошової одиниці видання членських книжечок деякою мірою давали змогу видавництву покрити витрати на друк.

Головний виділ намагався забезпечити читачів виданнями не лише з історії, української культури, але й сільськогосподарською й театральною тематикою, енциклопедіями, довідниками, що охоплювали б різноманітні сфери суспільного життя, сприяли розширенню світогляду і всебічного розвитку українців. Однак не усі видання влада допускала до масового читача.

Незважаючи на те, що з видавничою комісією «Просвіти» співпрацювали відомі вчені, історики, письменники, все-таки відчувалася відсутність різнопланових видань. Не менш важливим питанням, пов’язаним із видавничою сферою, була проблема реалізації друкованої продукції, що приводила до збитковості видань. Один із варіантів виходу зі складної ситуації у видавничій сфері ґрунтувався на тому, щоб кожна філія і читальня або ж член товариства робили одноразовий внесок на розвиток видавничої діяльності «Просвіти», тим самим брали б участь у видавничій спілці товариства, що створювалися на зразок кооперативних спілок, керівництво якою здійснював би Головний виділ. Для організації видавничих спілок Головний виділ закликав проявити ініціативу приватних осіб із великим капіталом, товариство виконувало б почесну функцію поширення виданих творів.

Виконання видавничого плану товариства насамперед залежало від діяльності філій і читалень, які були безпосередньо зацікавлені у поширенні видань товариства, тому що просвітні осередки отримували до 40% прибутку при їх реалізації. Незважаючи на авторитет і популярність часописів, які видавала «Просвіта», все-таки Головний виділ опинився перед дилемою щодо подальшого видання «Життя й знання», «Народної Просвіти» і «Аматорського театру», оскільки вони були збитковими для видавничої комісії. Основний прибуток від видавничої діяльності товариство одержувало від розпродажу календарів, зміст яких значну увагу приділяв різноманітним проблемам.

Проблема поширення видань товариства пов’язана з певною соціальною диференціацією й тематикою творів, оскільки в одному часописі було достатньо важко врахувати побажання різних суспільних верств українського населення. Для збільшення продажу видань необхідно було серйозно займатися вивченням попиту й ринку збуту друкованої продукції. Негативну роль у видавничій діяльності товариства відігравало невиконання боржниками своїх зобов’язань перед видавництвом, що в умовах інфляційних процесів практично приводило до знецінення видань, їхньої збитковості. Питання реалізації видань «Просвіти» залишалося актуальним упродовж міжвоєнного періоду, приводило до збільшення заборгованості й збитковості у видавничій сфері. Майже 90% видань товариства реалізовували філії, що були безпосередньо зацікавлені у цьому питанні, адже отримували навіть до 60% від загальної суми вартості видавничої продукції.

У розвитку «Просвіти» важливе місце посідала бібліотечна справа, що вважалася самостійною ділянкою культурно-просвітньої праці товариства. Особливість функціонування бібліотечної сфери пов’язувалася з її постійною модернізацією й вдосконаленням, співпрацею бібліотечної комісії Головного виділу з аналогічними структурами НТШ, УНІ та іншими щодо систематичного поповнення фондів, обміну й передплати видань. Основний напрямок бібліотечної сфери спрямовувався на організацію при філіях, читальнях, господарських кооперативах, гуртках «Рідної школи», «Сокола», «Січі», «Лугу» бібліотек й поповнення ними фондів книгами, що видавалися на той час у Західній Україні.

Надзвичайно важливе значення для розвитку бібліотечної справи мало поширення літератури й організація виставок української книги, що служило об'єктивним доказом заслуженого визнання й авторитету. З розширенням діяльності бібліотечної комісії книжкові фонди й каталоги літератури товариства суттєво збільшилися. Серед українських бібліотек Західної України, поряд із бібліотекою НТШ, бібліотека «Просвіти» посідала чільне місце. Однак ситуація насправді у бібліотечній сфері була складною, повною мірою не задовольняла потреби українського читача.

Забезпечити усі читальні й філії без винятку необхідною літературою «Просвіта» не мала змоги, для чого з осені 1924 р. розпочинає організацію пересувних бібліотек, що призначалися для читалень, що не мали власних бібліотек. При її створенні, комісія орієнтувалася на те, щоб вони знайомили населення з творами української літератури. Серед складених комплектів книжок таких бібліотек багато видань повторювалися. З часом система комплектування змінилася й набула більшої досконалості. Накреслений план передбачалося втілити у життя, однак комплекти пересувних бібліотек так і не зросли до 1000 томів, тому що читальні, філії, кооперативи й приватні особи, нехтуючи правилами, не дотримуючись умов зберігання, передачі комплектів пересувної бібліотеки, за відсутністю відповідальності, їх не повертали.

Стримуючим чинником у розвитку бібліотечної справи була конфіскація літератури польськими органами влади, що, зважаючи на заборону поширення тих чи інших видань, завдавали серйозної шкоди діяльності «Просвіти». Оскільки усі українські організації, в тому числі і «Просвіта», перебували під постійним цензурним контролем своїх видань із боку польської влади, Головний виділ намагався постійно інформувати філії та читальні про певні цензурні обмеження.

Особливістю конфіскаційної акції влади щодо заборони видань було те, що досить часто конфісковувалися книги, які дозволялося читати й поширювати. Староства припиняли діяльність осередків товариства, навіть якщо читальні передплачували часописи, видання яких було дозволене владою. Це було свідченням планомірної акції влади щодо «Просвіти», тому що суди порушували закон й тим самим підривали до себе довіру з боку товариства та громади. Незважаючи на втручання українських адвокатів, незаконні конфіскації літератури повністю не припинилися. «Просвіта» відстоювала своє законне право на поширення україномовної видавничої продукції, сприяючи формуванню національної самосвідомості українців.

Становлення аматорсько-театрального мистецтва відбувалося у вкрай складних і несприятливих умовах, що негативно відобразилися як на його організаційному аспекті, так і на забезпеченні аматорських колективів необхідним реквізитом і на репертуарі. Для надання аматорському рухові нового змісту в кінці 1919 р. розпочинається його відродження, що поступово досягло значного розвитку завдяки функціонуванню театральної комісії при Головному виділі. Успіхи праці театральної комісії залежали передусім від того, наскільки відповідально аматорські театральні гуртки будуть виконувати свої функції, з іншого боку — якими фінансовими засобами будуть розпоряджатися, тому що видання драматичних творів, організація майстерень для виготовлення театрального гардеробу, декорацій, перук, фарб, бутафорії вимагали значних коштів Філії створювали при виділах театральні комісії та підкомісії режисерів і керівників, до яких обов’язково належали усі керівники й режисери театральних читальняних гуртків, забезпечували організацію бібліотек-випозичалень театральної літератури, відповідних курсів для підготовки режисерів і аматорів, оподатковували театральні вистави в окрузі філії на 2%, із чого 1% призначався на потреби театрально-мистецької комісії при Головному виділі.

Ситуація вимагала організації професійної акторської трупи, яка б позитивно впливала на аматорські читальняні колективи, пропагувала театральне мистецтво. Такою професійною трупою стала організація зразкового «Просвітянського театру» під проводом М. Орла-Степняка. Утворення зразкового просвітянського мандрівного театру й хору сприяло формуванню національної свідомості українства, пропаганді театрально-музичного мистецтва. Незважаючи на отриману театром ліцензію, що дозволяла ставити вистави на території Польщі, місцева влада дозволяла постановку вистав лише у Львівському воєводстві.

Репертуар аматорсько-театральних гуртків «Просвіти» міжвоєнного періоду містив твори різноманітного характеру за жанром і тематикою, відігравав надзвичайно важливу роль у їхній діяльності. Для чіткої градації визначення цензурованих п'єс Головний виділ видав «Спис цензурованих українських п'єс». Влада не лише штучно створювала перепони і забороняла постановку п'єс, але й постійно контролювала репертуар творів, забороняла ставити вистави, які пройшли цензуру навіть львівської поліції. Проте театрально-аматорська діяльність «Просвіти» розвивалася, будучи рушійною силою мистецького поступу філій і читалень товариства.

Стан і рівень розвитку театральних аматорських гуртків був різним й залежав передусім від бажання самих членів читалень організувати такий аматорський колектив. Деякі аматорські гуртки досить активно розвивалися завдяки виділам читалень. Просвітні осередки намагалися залучати професійних акторів у свої колективи, організовувати смичкові оркестри. Проблема забезпечення аматорських гуртків театральним реквізитом, нотами, партитурами оперет, засобами для гримування існувала, оскільки неодноразово на адресу театральної комісії при Головному виділові надходили листи з проханням театральних гуртків забезпечити їх необхідними матеріалами. Важливе значення мали аматорські театри у невеликих містечках, селах, де у кращому разі це була одна з дієвих форм діяльності читальні.

У шостому розділі «Просвіта» в західноукраїнському суспільстві" проаналізовано роль ювілеїв товариства у консолідації української спільноти, специфіку просвітянських свят та імпрез.

Особливостями відзначення ювілеїв «Просвіти» була активізація освітньої праці товариства із залученням якомога більшої кількості членів. Власне проведення святкувань у міжвоєнний період вимагало значних моральних зусиль, матеріальних коштів, тому для їхнього відзначення створювалися ювілейні комітети, об'єднувалися зусилля не лише «Просвіти», але й інших українських інституцій, що сприяло не тільки координації дій, але й виробленню спільного плану святкування ювілею, що носив масовий всенародний характер. Особливе місце відводилося святкуванню ювілеїв 60-річчя і 70-річчя з часу заснування товариства. Аналіз особливостей підготовки й проведення ювілейних святкувань у консолідації української спільноти дає змогу осмислити їхній механізм, фінансові можливості, питання пропаганди і залучення членів товариства до їх відзначення.

Для виготовлення ювілейних відзнак, наліпок залучалися українські митці й закордонні ювелірні фірми, проводилися конкурси серед громадянства. Усе це свідчило про масовість кампанії у підготовці до проведення ювілеїв всеукраїнського характеру, активну організаційно-підготовчу роботу, проведену Головним виділом «Просвіти» й відповідними конгресовими комітетами й ювілейними комісіями. Для надання ювілейним святкуванням масовості й підтримки інших українських товариств Головний виділ намагався заручитися їхньою підтримкою. Бажаючи надати цьому заходу всеукраїнського характеру, ювілейно-конгресовий комітет звертався до наркомату освіти у Харкові з проханням взяти участь у проведенні конгресу. Для ефективної й продуктивної праці, авторитетності ухвал запланованого конгресу до його складу було введено національну еліту українського народу з визначних представників науки, літератури, мистецтв у різних сферах культурного, суспільного й економічного життя.

Програми ювілейних святкувань своїм впливом охопили закордонні й західноукраїнські інституції, духовенство, наукові й економічні установи, кооперативи, господарські й спортивні товариства, що прилучилися до відзначення 70-річного ювілею. Однак спільні й об'єднані дії «Просвіти» й інших західноукраїнських товариств викликали занепокоєння польської влади, яка, нехтуючи конституційними нормами, незважаючи на статут товариства, заборонила проводити ювілейні святкування у Львові, тому що ювілейні заходи сприяли б організованості українського культурно-просвітнього руху.

У своїй діяльності товариство опиралося на національні традиції й самобутню українську культуру, активізувало формування національної свідомості українців, сприяло вихованню молодого покоління й збереженню історичної пам’яті народу. Основна ідея, що відігравала провідну роль у функціонуванні товариства у західноукраїнському суспільстві, полягала у пробудженні національної свідомості. Особливості проведення просвітянських свят і імпрез охоплювали різні аспектів національної історії та культури. Просвітянські свята та імпрези сприяли консолідації нації, були дієвим виховним засобом у роботі з молоддю, у збереженні й примноженні історичної пам’яті народу.

У проведенні просвітянських свят та імпрез використовувалися різноманітні форми культурно-просвітньої праці: популяризація української народнопісенної творчості, найбільш поширених мелодій народних творів для хорів, зокрема старогалицьких пісень й творів галицьких композиторів початку ХІХ ст., поширення популярних видань з історії України й української літератури, тематичні книжкові виставки, прочитання рефератів про життя і діяльність відомих українців, впорядкування могил українських героїв тощо. «Просвіта» підтримувала масові заходи, започатковані іншими українськими інституціями з нагоди вшанування пам’яті героїв Крут, проголошення самостійності УНР, роковин смерті С. Петлюри, інших пам’ятних дат.

Необхідною умовою проведення свята «Просвіти» був збір коштів на потреби товариства, у зв’язку з чим Головний виділ розгорнув активну пропагандистсько-агітаційну кампанію на місцях, сприяючи залученню свідомого українства до участі в акції. Злагоджена й чітко продумана програма давала змогу визначити роль Головного виділу, прослідкувати діяльність відповідних ювілейних комітетів й комісій, провести святкування на належному патріотичному рівні. Це свідчило про зростання визнаного авторитету товариства, його підтримку громадськістю Західної України.

Особливу роль відігравала «Просвіта» у консолідації прогресивної інтелігенції, греко-католицького духовенства, селянства, долаючи запеклий опір польської адміністрації і поліції, що протистояла будь-яким проявам національно-культурного життя українців, не виявляла зацікавлення розвитком корінного населення Західної України. У результаті запеклої боротьби вона зберегла характер культурно-освітнього організації, не піддалася тиску, залишившись на своїх статутних принципах попри несприятливі умови, виступивши цементуючою основою єдності української національної культури через організацію святкування ювілеїв, проведення масових просвітянських заходів та імпрез.

Функціонування товариства у західноукраїнському суспільстві підтверджує залежність форм і методів культурно-просвітньої праці від політичних, соціальних і економічних умов, у яких перебувала «Просвіта». Праця інституції ґрунтувалася на допомозі громадянства, її національне спрямування зумовлювалось відсутністю власної державності та обмежувальною політикою польських правлячих кіл. Діяльність товариства у Західній Україні була важливим чинником розвитку культурно-просвітнього руху, визначала напрями національного поступу й організаційні форми виховання українців, залучення їх до просвітньої праці, формувала світогляд нації, патріотизм, ідеологію і втілення на практиці просвітньої ідеї.

У Висновках підсумовуються результати дисертаційного дослідження. «Просвіта» була закономірним і об'єктивним чинником української історії та рушійною силою культурного-просвітнього руху в Західній Україні в міжвоєнний період, відстоюючи національні інтереси й прагнення українців.

Відновлення діяльності товариства у міжвоєнний період було нагальною потребою часу і тим об'єктивним чинником, що дав змогу реалізувати національно-культурні прагнення українцям як національній меншині, на правах якої вони опинилися в Польській державі, через те що діяльність не лише «Просвіти», але й інших інституцій відбувалася у надзвичайно складних умовах. Основні причини відновлення праці товариства ґрунтувалися на протистоянні полонізаційним процесам, що відбувалися у Західній Україні, збереженні й розвитку рідної мови, культури, самобутності, формуванні свідомості нації. Програмні та організаційно-методичні основи функціонування й впливу «Просвіти» на культурно-просвітній розвиток у міжвоєнний період сприяли залученню до просвітніх осередків молодого покоління, масовому зростанню національної свідомості українців.

Активністю відзначалося відновлення післявоєнної діяльності філій і читалень, заснування нових осередків, що стало яскравим свідченням живучості просвітньої ідеї й динаміки поступу товариства, реалізації національних прагнень українців. Число філій зросло у десять разів, читалень — у півтора рази, членів — майже у три рази. Організаційна діяльність філій і читалень виступала основою зростання кількості членів товариства. Головний виділ досить принципово підходив до питання членства у товаристві, незважаючи на масовість кампанії у залученні членів до «Просвіти», все ж відбувався певний якісний відбір. Важливим завданням було залучити кожну читальню, кооператив, членів виділів, ревізійних комісії до товариства. Зважаючи на складну ситуацію з втіленням у життя акції масового членства, Головний виділ намагався поліпшити становище за рахунок «мужів довір'я». Передбачалося залучити до акції сільську інтелігенцію, свідомих кооператорів, призначивши для них як винагороду певний відсоток від зібраної суми або ж книжку в подарунок.

Важливе місце у діяльності «Просвіти» посідала боротьба з неписьменністю серед українського громадянства. Для більш ефективного розв’язання цієї досить складної проблеми Головний виділ постійно залучав представників інших українських установ, національну пресу, греко-католицьке духовенство. Упродовж 1920 — 1939 рр. було проведено більше 1,5 тис. курсів для неписьменних. Питанням ліквідації неписьменності займалися і філії «Просвіти» на місцях, бо масова неписьменність громадянства була серйозною національною проблемою. Товариство намагалося повністю ліквідувати неписьменність до кінця 1927 р., однак боротьба з неписьменністю не знайшла належної підтримки серед української суспільності, що не дало змоги «Просвіті» повністю ліквідувати це явище.

Фахова національна освіта мала надзвичайно важливе значення для «Просвіти», бо економічне й культурне піднесення українців залежало від вдосконалення сільського господарства й кооперації, зокрема й від розвитку сільськогосподарської й кооперативної освіти. Завдання товариства полягало у тому, щоб розвивати національні фахові школи й основну увагу у процесі навчання приділити саме молоді. Для залучення якомога більшої кількості слухачів до навчання у господарсько-садівничій школі відбувається реорганізація навчально-виховного процесу. План реорганізації передбачав узгодження навчального плану школи з вимогами часу, тобто паралельне створення при однорічній школі фахових курсів. Упродовж 1922 — 1929 рр. було проведено 6 курсів за участю 186 слухачів. Фахові предмети і курси, що викладалися в однорічній школі, поділялися на три групи: годівельну, агротехнічну і економічно-кооперативну.

Фінансове становище «Просвіти» у міжвоєнний період було доволі складним, постійно відчувалася нестача коштів, що було однією з основних причин гальмування розвитку матеріальної бази, бо товариство майже не отримувало фінансової допомоги від влади. Загальна заборгованість 1880 читалень становила у 1939 р. 295 226 зл. Складні фінансові умови спонукали утворення комітетів допомоги «Просвіті», що вважалися допоміжними органами філії, займалися збором матеріальних фондів товариства, залученням членів, виплатою внесків, поширенням видань товариства, активізацією внутрішньої позики.

Для покращення фінансового стану товариства проводилася парцеляція маєтків. Фінансове становище маєтку «Просвіти» в Угерцях Винявських привело до того, що А. Гап’як використовував для потреб маєтку лісові насадження, що й стало основною причиною непорозумінь, ускладнило стосунки між ним і Головним виділом та ревізійною комісією, привело до ліквідації контракту на оренду маєтку. Кошти на утримання маєтку Головний виділ намагався отримати за рахунок проведення парцеляції землі й лісу, що ускладнило стосунки між громадою й особами, які придбали земельні й лісові ділянки.

Головний виділ намагався забезпечити читачів виданнями не лише з історії України, української культури, але й сільськогосподарською й театральною тематикою, енциклопедіями, довідниками, що охоплювали б різноманітні сфери суспільного життя, сприяли б розширенню світогляду і всебічному розвитку українців. Незважаючи на те, що з видавничою комісією «Просвіти» співпрацювали відомі вчені, історики, письменники, все ж відчувалася відсутність різнопланових видань. Не менш важливим питанням, пов’язаним із видавничою сферою, була проблема реалізації друкованої продукції, що приводила до збитковості видань.

Негативну роль для видавничої діяльності товариства відігравала несплата боржниками своїх зобов’язань перед видавництвом, що в умовах інфляційних процесів практично приводило до знецінення видань, їхньої збитковості. Заборгованість філій і читалень за одержану літературу складала у 1939 р. понад 819 тис. зл. Книгарня Головного виділу реалізовувала 50% видань «Просвіти» за готівку, літературу інших видавництв продавала у кредит, що й стало причиною зростання заборгованості.

У розвитку «Просвіти» важливе місце посідала бібліотечна справа, що вважалася самостійною ділянкою просвітньої праці. Для розширення фондів і забезпечення бібліотеки новими надходженнями систематично проводився обмін виданнями. Певну частину видань просвітні осередки передплачували, виділяючи щорічно на передплату 6440 часописів 54 374 зл. Основний напрямок діяльності бібліотеки спрямовувався на утворення бібліотечного абонемента, що формувався відповідно до плану, передбачаючи у фондах наявність белетристики, літератури з історії України, наукових видань, практично усіх книг, що видавалися на той час у Західній Україні. Каталог книгарні товариства на 1939 р. складав 429 авторів різних видавництв і 114 авторів власних видань. Однак не усі видання влада допускала до масового читача. Виконання видавничого плану товариства насамперед залежало від діяльності філій і читалень, які були безпосередньо зацікавлені у поширенні видань товариства, тому що просвітні осередки отримували до 40% прибутку при їх реалізації.

Стримуючим чинником у розвитку бібліотечної справи була конфіскація літератури польськими органами влади, що, зважаючи на заборону поширення тих чи інших видань, завдавало серйозної шкоди діяльності «Просвіти». Особливістю конфіскаційної акції влади щодо заборони видань було те, що досить часто конфісковувалися книги, які формально дозволялося читати й поширювати.

Незважаючи на переслідування влади, розвивався аматорсько-театральний рух. Репертуар аматорсько-театральних гуртків «Просвіти» міжвоєнного періоду містив твори різноманітного характеру за жанром і тематикою, мав надзвичайно важливе значення у їхній діяльності. Репертуар дозволених п'єс становив 305 творів (на 1938 р. — лише 97). Стан і рівень розвитку театральних аматорських гуртків був різним й залежав передусім від бажання самих членів читалень організувати такий аматорський колектив. Деякі аматорські гуртки досить активно розвивалися завдяки виділам читалень. На 1939 р. діяло 2046 театральних гуртків (38 350 членів), хорових — 1176 (25 362 членів), інших — 269. Масові заходи й вистави щорічно відвідувало до 242 тис. українців.

Надзвичайно важливе значення для «Просвіти» у міжвоєнний період мало відзначення ювілеїв, тому що роль і значення товариства була важливою складовою й вагомим чинником національно-культурного розвитку, ідейною основою культурно-просвітнього руху в Західній Україні. Специфіка просвітянських свят і імпрез полягала у тому, що вони мали національний характер, товариство використовувало різноманітні форми їх проведення, підтримувало масові заходи, започатковані іншими українськими інституціями. Головний виділ розгортав активну пропагандистсько-агітаційну кампанію на місцях, сприяючи залученню свідомих українців до участі в масових заходах.

Діяльність товариства нерозривно пов’язана з громадсько-суспільним життям Західної України досліджуваного періоду. Ґрунтуючись на народних традиціях, просвітні осередки виробили ідеологію культурно-просвітнього руху, що стала панівною у суспільному житті, кінцеву мету вони вбачали у соборності й незалежності українських земель. Розширення розгалуженої мережі товариства сприяло залученню широких верств до участі у його функціонуванні.

Беззаперечними здобутками ролі «Просвіти» у культурно-просвітньому русі в Західній Україні в міжвоєнний період стали:

• · створення міцної ідейно-теоретичної основи національно-культурного руху, обґрунтування його конкретних вимог й засад;
• · формування розгалуженої мережі товариства, що сприяло залученню широких верств до участі у його функціонуванні;
• · масове зростання національної свідомості українців;
• · залучення до просвітніх осередків молодого покоління;
• · перетворення українців краю у добре організовану спільноту, що чітко усвідомлювала національні потреби, прагнення та інтереси.

Здобутки культурно-просвітнього руху в Західній Україні стали можливими завдяки тому, що просвітні осередки висували на перший план ідею формування національної свідомості, демонструючи тим самим, що українці є повноправною нацією. Зрозуміло, що у діяльності «Просвіти» були хиби й упущення, зокрема формалізм у діяльності багатьох філій й читалень, відсутність достатньо чіткої координації спільних дій, пасивність і низький рівень організаційної активності інтелігенції, недостатній зв’язок Головного виділу з філіями й читальнями, боротьба між політичними партіями за вплив на товариство тощо.

Незважаючи на неоднорідність і суперечності у своєму розвитку, «Просвіта» Західної України в міжвоєнний період, спираючись на ґрунтовно розроблену ідейно-теоретичну основу, внесла значний вклад у формування національної свідомості українців, пропагуючи й втілюючи у життя просвітню ідею.