Національно-культурне відродження України в 90 р

У кінці 80-х pp. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. У 1989 р. було ухвалено «Закон про мови в Українській PCP», що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т. Шевченка (згодом — «Просвіта»), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність.

На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», а 24 серпня 1991 року — «Акт про державну незалежність України» 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов’язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв’язки.

У розділі IV «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам’яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності (Закони «Про музеї та музейну справу» (1995), «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (1997). Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво і преса — більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в XXI ст.» (1993), Закон України «Про освіту», що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп’ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4% учнів).

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Стратегія співробітництва нашої держави з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір, завдяки чому можна досягти вагомих успіхів і в інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція у сфері освіти і науки полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном — це результат міждержавних угод про співпрацю в галузі освіти і науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.

Головним науковим центром України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.).

Проте Національній Академії наук України доводиться долати значні труднощі, оскільки через недостатнє фінансування вона втрачає кращих спеціалістів, які переходять працювати у комерційні структури або виїжджають за кордон. Не вистачає коштів на фундаментальні дослідження, переважають розробки, що мають прикладний характер і можуть обійтися без державного фінансування.

В останні десятиріччя зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів У нашу культуру повертаються забуті імена — величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгома-нова, М. Грушевського, В. Антоновича, І.Огієнка, Д. Чижевського, В. Винниченка, Є.Маланюка, У. Самчука, І.Багряного, М. Куліша, М. Хвильового, В. Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О. Гончара, Є.Сверстюка, В. Сосюри, В. Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм. Цим терміном найчастіше позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з другої половини 1970;х років. У цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму й того, що результати культурного прогресу поставили під загрозу існування людства. Представники цього напрямку намагаються встановити межі втручання людини в природу, суспільство й культуру. Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох; одночасна орієнтація на маси та еліту; звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг); ототожнення мистецтва з позахудожніми сферами діяльності. Представники постмодернізму виступають послідовниками авангардизму, намагаються стерти межі між науковою і побутовою свідомістю, високим мистецтвом і масовою культурою.

Письменники позбуваються традицій соціалістичного реалізму — панівного творчого методу радянської літератури. З’являються неоавангардиські групи, які використовують традиції європейського постмодерну (група «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Нова дегенерація»). Плідно працюють письменники молодої генерації Ю. Андрухович, В. Герасим'юк, П. Гірник, О. Забужко, І. Малкович, В. Неборак та ін.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю. Андруховича («Московіада»). Письменники-пост-модерністи вдаються до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск.

Після здобуття незалежності Спілка художників України стала ініціатором консолідації творчої інтелігенції, сприяла створенню законодавчої бази з питань збереження і розвитку національної культури і мистецтва, соціального захисту діячів культури і мистецтва. У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України — провідний державний науково-творчий центр. На 2-му з'їзді художників (1996) серед найважливіших проблем, що хвилюють митців, називалися: відсутність довгострокової програми розвитку національної культури і мистецтва; відсутність програми з естетичного виховання молоді; виїзд за кордон значної кількості творчих сил; вивіз за межі України творів мистецтва; неналежний соціальний захист митців; відсутність закупівель творів мистецтва музеями України.

В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни у розвитку української художньої культури, що пов’язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. «Образотворче мистецтво, яке в останні роки все більше і більше трансформується у візуальне, вбираючи в себе нові естетичні, смислові художньо-пластичні цінності постмодерністської і постпостмодерністської епохи, не тільки відобразило, а й значною мірою передбачило ці зміни», (Мистецтво України 1991 — 2003: (Альбом) / Упор. Т. Придатко, З.Чегусова. — К.: Мистецтво, 2003. — С. 406.) Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків, звертається до історії народу, фольклору, до багатств природи.

Для сучасного українського мистецтва властивий зв’язок з традиційною культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А. Чебикін, В. Чепелик, О. Чепелик, В. Токарєв, В. Полтавець, В. Зноба, І.Марчук, В. Перевальський, Є .Прокопов, В. Басанець, П. Кулик, О. Пінчук, І.Чичкан, О. Бородай, О. Гнилицький, Ю. Соломко та ін.

В Україні та за її межами відома творчість І.Марчука (нар. 1936). Його творчість близька до європейського сюрреалізму, ку-бофутуризму і гіперреалізму, демонструється у музеях і виставкових залах Європи, Америки та Австралії («Грація», «Двоє», «Єва»). Його мистецтво пройшло випробування часом — радянська влада забороняла його твори і своє визнання він отримав тільки за часів незалежності України. Свою творчість І.Марчук поділяє на тематичні цикли: «Голос моєї душі», «Цвітіння», «Пейзаж», «Портрет», «Спадщина», «Кольорові прелюдії», «Абстрактні композиції» .

Скульптор П. Кулик (нар.1933) — монументаліст, автор ряду пам’ятників, установлених в Україні, США, Канаді (пам'ятник гетьману І.Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І.Франкові у Торонто). Після здобуття незалежності у Києві встановлено пам’ятник видатному вченому та політичному діячеві М. Грушевському (ск. В. Чепелик). А. Кущ та В. Зноба взяли участь у скульптурному оздобленні головної площі країни — Майдану Незалежності у Києві. Скульптор О. Пінчук (нар. 1960) відомий станковими композиціями («Феодосій Печер-ський», «Свідомість та підсвідомість», «Нічний звір»), працює з бронзою та керамікою, створює метафоричні образи зі складним змістом. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С. Якутовича, В. Перевальського, О Петрової.

Останнім часом значно розширили свої можливості живопис, скульптура і графіка. У доробку сучасних українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво. Митці у нових політичних реаліях по-новому підходять до національних традицій, засвоюють досвід світової культури, використовують сучасні технології, продовжують пошуки нових засобів художнього вираження.

У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Ройтбурд, В. Рябченко, С. Ликов та ін., групи «Паризька комуна», «Одеська школа», «Вольова грань національного постмодернізму»). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаїку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позараціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект «Тихий карнавал підсвідомості», представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В. Овсейко, Р. Гарасюта, В. Харченко).

Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Справжньою подією у культурному житті нашої держави стало відкриття великих приватних виставкових центрів.

Розвивається театральне мистецтво. В Україні збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не зможуть у ринкових умовах виживати без підтримки бюджетного асигнування. У 90-х рр. були спроби створення комерційних репертуарних театрів, але вони виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них — театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» (спектаклі «Синьйор з вищого світу», «Біла ворона», та ін.). Крім звичних для нашого театру жанрів з’являються нові - мюзикл («Ех, мушкетери, мушкетери!», театр ім. І.Франка у Києві), рок-опера («Біла ворона»), спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду («Не боюся сірого вовка», реж. А. Жолдак, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Б. Бенюк, В. Спесівцева).

Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Продовжують розвиватися рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі популярні виконавці С. Ротару, В. Зінкевич, І.Попович, О. Білозір, А. Кудлай, Т. Повалі, О. Скрипка, С. Вакарчук, О. Пономарьов, І.Білик, А. Лорак, групи «ВВ», «Океан Ельзи» та ін.

Після здобуття незалежності Україною було розроблено і прийнято законодавчі акти, що регулюють діяльність у сфері телебачення, створено та організовано діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Одним із основних завдань Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є підтримка вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації у їх становленні та розвитку. Радою була здійснена значна робота щодо організації вивчення громадської думки телеглядачів стосовно діяльності телерадіоорганізацій та напрямів подальшого розвитку телерадіоінформаційного простору України. Телепродукцією, якій віддається найбільша перевага є новини, телесеріали, художні фільми, розважальні та музичні програми. Переважна більшість глядачів відзначає необхідність дотримання національними телевиробниками інтересів держави, висвітлення діяльності державних органів, зростає інтерес до програм економічного та фінансового характеру.

У 90-х роках у телеінформаційному просторі складалася досить складна ситуація у сфері мовної політики. Це було пов’язано з історичними та етнокультурними особливостями різних регіонів України. Якщо східний, південний регіони та великі міста орієнтувалися переважно на російську мову, то жителі західного регіону частіше висловлювалися за переважання української мови.

Нині українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

Якщо на початку 90-х років минулого століття вітчизняні телеканали не могли гідно конкурувати з продукцією зарубіжних телеканалів (у т.ч. російських), то зараз українські телеканали здатні бути на рівні, а іноді переважати іноземні («Інтер», «Україна», «Студія 1+1»).

В умовах швидкого розширення і насичення українського телепростору, зростає вплив телебачення на свідомість населення, на темпи реформування економіки, структурування політичної системи країни, розповсюдження культурних цінностей серед широкого загалу українських громадян.

За роки незалежності в Україні було відновлено чимало істори-ко-культурних пам’яток, створено нові музеї, заповідники. Так, були відбудовані пам’ятки архітектури — культові споруди, знищені за радянських часів: церква Богородиці Пирогощі (1996), Михайлівський Золотоверхий монастир (1998), Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000). У 1994 р. було створено Вишгородський історико-культурний заповідник.

У Батурині на Чернігівщині реставровано цілий комплекс споруд XVII-XVIII ст.: палац К. Розумовського, цитадель Батуринсь-кої фортеці, скарбницю, Воскресенську церкву. У 2009 р. тут створено Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» .

Значною подією у культурному житті України стало відкриття нового музейного комплексу у Києві - Мистецького арсеналу Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів у галузі сучасної та класичної музики, виконавської майстерності, театру, образотворчого мистецтва, індустрії моди тощо. Уже традиційними стали конкурси молодих естрадних виконавців «Червона рута» (з 1989 р. у різних містах України), «Крок до зірок», «Таврійські ігри», конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря, музичний конкурс «Київ Музик Фест» (з 1989 р.).

В Україні проводяться міжнародні мистецькі пленери — «Дивос-віт» на Запоріжжі та «Хортиця — крізь віки», у Дніпропетровську, що сприяють обміну досвідом українських та зарубіжних художників.

За участю меценатів у Скадовську проводиться традиційний Всеукраїнський благодійний дитячий фестиваль «Чорноморські ігри», що допомагає виявити і підтримати юні таланти.

Та найбільше різноманітних конкурсів і фестивалів щороку відбувається у Львові, серед них: Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», Міжнародний форум книговидавців, молодіжний театральний фестиваль «Драбина», Міжнародний конкурс оперних співаків ім. С. Крушельницької, ковальський фестиваль «Залізний лев», фестиваль «Країна мрій», свято кави, шоколаду та ін. Всього щороку у Львові проводиться понад 100 різних фестивалів, тому цьому місту у 2009 р. присвоєно звання «культурна столиця.» .

Із великими труднощами нині стикається бібліотечна мережа через недостатнє фінансування. У 2005 — 2009 рр. навіть національним та державним бібліотекам не виділялися кошти на закупівлю літератури. У таких умовах важко зберігати фонди, особливо рідкісні та старовинні книги, яких в українських бібліотеках знаходиться понад 750 тис. Матеріально-технічна база бібліотек залишається на рівні 80-х років. Особливо тяжке становище сільських бібліотек.

Останнім часом зростає роль культури в суспільному житті. Про це засвідчує поява імен митців у списку «Топ-100 найвпливовіших людей України — 2009». У цьому списку зустрічаємо ім'я співака Олега Скрипки (46 місце), актора Богдана Ступки (64 місце), кінорежисера Кіри Муратової (69 місце), співака Святослава Вакарчука (77 місце), художника Іллі Чичкана (80 місце), діяча індустрії моди Ірини Данилевської (94 місце), гурт «Бумбокс» (96 місце).

Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з’являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.

Проголошення державного суверенітету та незалежності У. Референдум 1 грудня 1991. Вибори президента Україна стала на цей шлях після того, як переконалася, що центр, загальносоюзні органи і відомства відверто прагнуть і надалі диктувати республікам колишнього СРСР свої закони, зберігати у відносинах з ними панівне становище, хазяйнувати тут, як у колоніях.

Виходячи з цього та виражаючи волю й прагнення українського народу, Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, який відповідає споконвічним інтересам усього народу республіки. Його, згідно з Декларацією, становлять громадяни України всіх національностей, повага до прав яких зафіксована в цьому документі.

Декларація проголосила державний суверенітет України, невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неділимість влади республіки в межах її території. В цьому документі закріплюється виключне право народу України по володінню, використанню й розпорядженню національним багатствами республіки. Самостійно встановлюючи порядок організації охорони природи на своїй території, Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, здоров’я його молодого покоління.

У розділі про культурний розвиток Декларація проголошує самостійність України у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республіки, право на вільний національно-культурний розвиток. Україна виявляє також турботу про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами республіки.

Україна, згідно з Декларацією, має право на власні Збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України. Визначається також порядок проходження військової служби громадянами республіки та урочисто проголошується мирна зовнішня політика і постійний нейтралітет, активне сприяння зміцненню загального миру і міжнародної безпеки. Україна є суб'єктом міжнародного права, вона здійснює безпосередні відносини з іншими державами, визнає переваги загальнолюдських цінностей над класовими.

Ідеї Декларації зі схваленням сприйнято в усіх куточках України, вони позначилися на зближенні різних політичних сил, партій і рухів.

Одним із свідчень суверенності України стали переговори між нею та іншими республіками про економічне та політичне співробітництво, відносини в духовній сфері.

Важливою подією стало підписання 19 листопада 1990 р. Договору між суверенною Україною й суверенною Росією, який має служити зміцненню їхнього всебічного співробітництва. Уперше вони підписали такий важливий документ не через центр, не за вказівкою згори, а за взаємною домовленістю їхніх Верховних Рад і урядів. У Договорі проголошено, що відносини між обома республіками мають розвиватися на основі рівності, добросусідства й невтручання у внутрішні справи одна одної. Подібні договори, міжурядові угоди Україна майже одночасно уклала також з Білорусією, Узбекистаном, Туркменією, Казахстаном, Латвією, Грузією та іншими колишніми республіками СРСР.

Дальший поступ до свободи й незалежності республіки було прискорено в зв’язку зі спробою державного перевороту 19—21 серпня 1991 р., коли група керівних партійних і державних діячів спробувала загальмувати демократичні процеси, відкинути всю країну назад — до брежнєвського лихоліття, а то й сталінщини.

Така небезпека загрожувала й суверенній Україні. Ось чому скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України розглянула одне, але надзвичайно важливе для дальшої долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, яких необхідно вжити, щоб не допустити можливості повторення подібного в майбутньому. Головним, справді історичним наслідком роботи сесії було проголошення Акту незалежності України.

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., зазначалося в цьому Акті,-;

• — проовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
• — виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
• — здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує

незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Отже, день 24 серпня 1991 р. став поворотним, він відкрив нову еру в історії України.

В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про власність Компартії України та КПРС на території України, Указ про припинення діяльності КПУ тощо.

На черговій сесії Верховної Ради України, яка розпочала свою роботу на початку вересня 1991 р., найбільш консервативна частина депутатів ще раз спробувала перешкодити прийняттю рішень, які б сприяли демократичним перетворенням суспільства. Але їхні зусилля виявилися марними. Події, пов’язані зі спробою державного перевороту, з одного боку, диференціювали, а з другого — об'єднали багатьох членів Верховної Ради, що знайшло найпомітніший вияв у заяві компартійної групи депутатської більшості про саморозпуск.

Проте розгубленість партократів тривала недовго. Адже багато відповідальних посад — як загальнодержавних, так і на місцях — продовжували посідати або контролювати вчорашні керівники забороненої компартії. Вони ж знаходилися в повній недоторканості й у Верховній Раді, де знову гальмували прогресивні рішення парламенту. А 26 жовтня 1991 р. колишні функціонери КПУ провели в Києві установчий з'їзд нової партії, назвавши її Соціалістичною партією України (СПУ), яка бере курс на побудову соціалізму. В роботі з'їзду взяли участь 287 делегатів, які представляли 60 тис. своїх ідейних однодумців У 22 областях республіки та Кримській АРСР. Серед делегатів було 44 робітники, ЗО трудівників села, 212 представників інтелігенції та інших верств населення, зокрема 42 делегати від молоді і 25 — від жінок. З'їзд прийняв (за основу) статут СПУ, а також програмну заяву, обрав керівні органи — Політичну раду, Президію, Оргбюро СПУ та Контрольну комісію. Головою ради обрано О. О. Мороза.

1 грудня 1991 р. сталася подія справді історичної ваги: понад 90 відсотків громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, незважаючи на шалений опір імперських структур колишнього СРСР, висловилися за те, щоб Україна була незалежною. Нагадаємо, що це була третя спроба здобути незалежність. Перша під керівництвом Б. Хмельницького у 1648—1654 рр., друга — під керівництвом М. Грушевського та В. Винниченка у 1917—1919 рр. Третя — цього разу, в 1991 р., й будемо сподіватися, що вже остання. Отже, здійснилася віковічна мрія українського народу. На політичній карті світу з’явилася нова самостійна держава. Того ж дня голосами понад 61% виборців, які взяли участь у голосуванні, що становило понад половину включених у списки виборців, президентом України обрано Л. М. Кравчука.

Представники тих кіл, що ми їх називаємо демократичними, не здобули переконливих результатів на виборах президента України, за винятком В. М. Чорновола. Це пояснюється, насамперед, розпорошенням їхніх сил, чварами й протистоянням у їхньому середовищі.

Після схвалення народом незалежності України й виборів її Президента у країні в цілому, в республіці зокрема створилася якісно нова ситуація. Наслідки Всеукраїнського референдуму прискорили остаточне зруйнування влади центру над республіками країни, поховали будь-яку надію на відтворення Союзу.

За цих умов керівництво України, республіки Беларусь та РРФСР виявило сміливу й життєво важливу ініціативу. Зібравшись на початку грудня 1991 р. в Мінську, вони відзначили, що об'єктивний процес виходу республік зі складу Союзу PCP і утворення незалежних держав став реальним фактом, отже, СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Президент України Л. М. Кравчук, Президент РРФСР Б. М. Єльцин і Голова Верховної Ради Республіки Беларусь С. С. Шушкевич констатували також, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного зниження життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох регіонах колишнього СРСР.

Виходячи з цього, вони 8 грудня 1991 р. підписали Угоду про створення співдружності незалежних держав (СНД), до якої можуть приєднатися як члени колишнього Союзу PCP, так і інші країни, які поділяють цілі і принципи цієї угоди.

Вже 21 грудня того року, зібравшись в Алма-Аті, про свою відданість цілям і принципам Угоди про створення СНД від імені своїх народів заявили вищі керівники Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану. З того дня ці республіки ввійшли до складу СНД, яка зросла до 11 держав.

Та не все на цьому шляху відразу набуло позитивного вирішення. Насамперед, Угода про СНД автоматично не усувала суперечностей, які існували по ряду питань між колишніми республіками. Так, уже в перші дні загострилися суперечки, насамперед між Росією і Україною, з питання про спільні заходи щодо ядерної зброї. Приводом для цього стала доля Чорноморського флоту. Дискусії розпочалися й з інших проблем. Отже, Угода про утворення СНД виявилася швидше політичною декларацією, ніж реальним договором.

Такими були події, що знаменували собою новий етап розвитику національно-визвольного, демократичного руху в Україні. Відбулися помітні зміни у суспільно-політичному житті, розвитку української мови, взаємовідносинах між владою і церквою, у зростанні національного самоусвідомлення. Дедалі вільніше стало дихати в українському домі, в якому спільно проживають люди багатьох національностей. Було затверджено такі державні символи України як синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна» та герб у вигляді тризуба. Все це започаткувало епоху реального прямування суверенної і незалежної України до статусу великої європейської, а отже й світової держави.

Проголошення Україною свого суверенітету і незалежності викликало в світі надзвичайно позитивну реакцію. За короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато які з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для нашого народу час подали Україні помітну гуманітарну допомогу. За станом на початок березня 1992 р. 104 країни світу визнали незалежний; статус нашої держави, а 47 — встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини.