Кавказька війна

року міністерство освіти Російської Федерации.

Майкопский державний гуманитарно-технический колледж.

Реферат.

По дисципліни: Історія Адыгеи На тему: Кавказька война.

|Выполнил: |студент групи 721 | | |Ловців Сергій |.

Майкоп.

2000 г.

Причини активізації політики царату на Північно-Західному Кавказе.

У зовнішній політиці великих європейських держав протязі всього XIX століття дуже важливе місце обіймав східне питання. «Щоразу, коли вщухає тимчасово революційний ураган, і той само вважають неодмінно знову спливає на поверхню — це вічний «східне питання», — писали До. Маркс і Ф. Енгельс. Складовою частиною цій міжнародній проблеми був черкеський питання — питання зовнішньополітичному статусі Північно-Західного Кавказу та історичні долі адыгских народів. Адыгские землі на 30—60-х роках ХІХ в. залишалися ареною гострого суперництва Росії, Англії й Османської империи.

Причини активізації царської політики у Черкесии і Сході загалом обумовлювалися передусім епохою розкладу і кризи кріпосницькій системи, яку тоді переживала Россия.

Царське уряд у своїй зовнішню політику відбивало інтереси кріпосників-поміщиків, хотіли розширення сфери феодальної експлуатації, захоплення нових земель. Ця обставина надавало царської зовнішню політику різко виражений завойовницький характер.

Разом про те уряд підтримувало устремління російської торгової і промислової буржуазії, яка на другий чверті в XIX ст. все більш наполегливо домагалася розширення ринків збуту і вибір джерел сировини. Інтереси панівних класів штовхали експансію царату в слаборозвинені страны.

Проведенням зовнішньої експансії царизм хотів збити гостроту класових протиріч усередині країни й запобігти криза панівною феодально-кріпосницької системы.

Інтерес царського уряду Северо-Западному Кавказу був обумовлений його економічним значенням і важливим стратегічним становищем. Черкесия мала різноманітними природними багатствами і сировинними ресурсами. Чорноморське адыгское узбережжі відігравало великій ролі у розвитку торгівлі. Ще великої ваги надавало російський уряд Северозахідному Кавказу в військово-стратегічному відношенні. Петербург було вважати міцним своє панування на Закавказзі, поки землі Грузії, Азербайджану та Вірменії відокремлювалися від решти імперії територією, населеній «непокірними» північнокавказькими горцями. До. Маркс підкреслював: «Кавказькі гори відокремлюють Південну Росію від найбагатших провінцій Грузії, Мінгрелію, Імеретії і Гурії, відвойованих московитами у мусульман. Таким чином ноги гігантської імперії відрізані від туловища».

Приєднання Північно-Західного Кавказу зміцнювало безпеку південних її кордонів від зазіхань між із нею європейських держав. Разом про те володіння Кавказом забезпечувало царизму плацдарм для подальших захоплень сході. Як писав До. Маркс, «…разом із Кавказом Росія матиме панування над Азией…».

Агресивні устремління Великобританії на Північно-Західному Кавказе.

Загарбницькі цілі щодо Черкесии переслідувала також Великобританія — найбільша капіталістична країна на той час. Англійські капіталісти були зацікавлені у торгівлі з адыгами і вилучали з цієї справи чималі доходи. Експорт Англії чорноморські гавані в 40-х роках ХІХ в. оцінювався 2 млн. фунтів стерлінгів. Британські публіцисти порівнювали Черкесию з Італією, зображували її багатющим районом. Англійці наполегливо рвалися до східним рынкам.

Англійський капітал прагнув звернути Кавказ в джерело сировини. Жага наживи штовхала купцов-авантюристов з берегів далекої Темзи на ризиковані експедиції в гірські тіснини Черкесии. Щороку до початку 1930;х ХІХ ст. з Черкесии до Англії відправлялося до 200 судів, завантажених продуктами місцевого происхождения.

Що Зростає проникнення британського капіталу район у Чорному морі було одним із головних причин активізації англійської політики на СевероЗахідному Кавказі. Політика британського уряду визначалася інтересами англійської буржуазії. Недарма Лондон відмовився визнати Адрианопольский договір, зміцнивши позиції Росії на Кавказі. Британські політики побоювалися розширення володінь Росії на Близькому Сході. Посол в Османської імперії Д. Понсонби в 1837 р. багатозначно підкреслював в своєму посланні до лорду Пальмерсгону: «Жоден з людей не оцінює так високо значимості Черкесии задля збереження політичного рівноваги в Європі, як я».

Османські претензії на землі адыгов.

Англія підтримувала реваншистські настрої Османської імперії, прагнула розіграти «турецьку карту» боротьби з Росією за панування на Кавказі. Хоча правителі турецької держави змушені були внаслідок військового поразки санкціонувати підписання Адріанопольської договору, де вони могли змиритися з думкою про втрату свого впливу в кавказьких горців. Для відновлення свого панування на лазурному березі Кавказу, турки розгорнули у цьому регіоні бурхливу діяльність. Чиновники султана і після закінчення російсько-турецької війни 1828—1829 рр. плели інтриги в Черкесии, прагнули відновити у очах горців підмочений авторитет османського повелителя. Об'їжджали адыгские селища високопоставлені представники з Стамбула Сеид-Ахмед і Бекер-бей.

Політика Порти на Кавказі з кінця 1930;х в XIX ст. багато в чому змикався з англійської політикою. Проте інтереси цих країн збігалися не в всім. У Османської імперії були свої плани повернення «османських земель».

Перетворення Черкесии в об'єкт спору між Росією, з одного боку, Англією і Османської імперією — з іншого, наклав вельми суттєвий відбиток надалі розвиток військово-політичних подій у крае.

Вторгнення царських військ у землі адыгов.

У результаті завоювання Черкесии царизм застосовував різноманітні методи. І це каральні експедиції, й створення укріплених ліній, военно-казачья колонізація, насильницьке виселення адыгов з гірської зони, і навіть залучення черкеської аристократії на російську службу, приймання і розміщення Росії швидких горців, використання у свої інтереси русско-адыгской торгівлі, і т. д.

Дуже пильна увага зверталося в 30-х роках ХІХ в. на закріплення Чорноморського узбережжя Черкесии. Царське уряд прагнуло позбавити адыгов економічних зв’язку з зовнішнім світом через Чорне морі та узяти, їх «змором». До. Маркс писав цьому разі: «Росія могла сподіватися реалізувати свої поки що номінальні претензії на северозахідні області Кавказу лише тому випадку, якби спромоглася блокувати східне узбережжя Чорного моря, и відрізати підвезення зброї та боєприпасів бойових припасів до цих областям».

У 1830 р. царські війська вторглися в Черкесию із боку р. Кубані і у Чорноморському узбережжі. Невдовзі ними переймався Геленджик. З метою роз'єднання натухайцев і шапсугів в 1834 р. приймається план створення військової дороги від Ольгинского зміцнення на р. Кубані до Геленджика на березі моря.

Прокладку дороги до Геленджику виробляв царський загін під командуванням генерала А. А. Вельяминова. Цей загін звів у 1834 р. Абинское зміцнення, й у 1835 -Миколаївське. У 1836 р. у Чорноморському узбережжі, гирло р. Дооб, царські війська звели зміцнення Олександрійське, що згодом Кабардинским.

Походи царських військ супроводжувалися знищенням адыгских аулів, репресіями, захопленням худоби тощо майна. Учасник Кавказької війни М. Ф. Федоров, наприклад, свідчить, що під час походу 1836 р в Закубанье були винищені аули Соут, Хойст, Хочелк Лезерок, Тайлис і інші. Своїми жорстокими набігами виділявся Р. X. Засс. У 1834 р. він спалив в верхів'ях Лаби Тамовский аул, причому значної частини жителів загинула в полум’я, а пізніше учинив люту розправу над аулом швидких кабардинців на р. Псефир.

Військові дії царських військ березі у Чорному морі придбали великий розмір в 1837—1839 роках. Саме тоді тут було споруджено зміцнення: Св. Духа на мисі Адлер, Новотроїцьке при гирло р. Пшада, Михайлівське при р. Вулан, Вельяминовское на р. Туапсе, Тенгинское при р. Шапсуге, Новоросійськ в Суджукской бухті, Навагинское у гирла р. Сочі, Головинское біля р. Шахе і форт Лазарєв при р. Псезуапсе. Ці зміцнення об'єднувалися в Чорноморську берегову линию.

0свободительное рух адыгов та її основні этапы.

У у відповідь дії царату на Північно-Західному Кавказі спалахнуло визвольний рух горянських народів. Боротьбу горців Кавказу у ХІХ в. До. Маркс і Ф. Енгельс вважали справедливою та Визвольної війною. Ф. Енгельс писал:

«Справжньою війни, війни, у якій бере участь сам народ, ми вбачали у центр Європи протягом кількох поколінь. Ми бачили в Кавказе…».

Рух адыгов за волю і ділиться на 3 етапу: 1) 1830—1853 рр.; 2) 1853—1856 рр.; 3) 1856—1864 гг.

Діючи невеликими партизанськими групами, адыги завдавали дошкульних ударів царським завойовникам. За словами учасника «Кавказької війни генерала Р. І. Фи-липсона, черкеси користувалися місцевістю дуже добре, відрізнялися чудовою хоробрістю і легкістю ходьби пo горами. Адыги вміли добре переслідувати розсипним строем.

Кращим родом військ у Черкесии була кіннота. Царський генерал Л. У. Симонов згадував: «черкес передусім був достойною захисником та не дорожив своїм життям у діях проти ворогів її,… черкеси були нелегко сокрушимой силою як і воїни, незаперечно гідні слави». При атаці адыги були відважними і швидкі, зустрічали противника скрізь, серед стосів і лесах.

Поруч із партизанськими діями, адыги брали бою з великими загонами царських військ, штурмували царські зміцнення. Вже у лютомуквітні 1840 р. горці Північно-Західного Кавказу оволоділи фортом Лазаревским, укріпленнями Вельяминовское, Михайлівське і Миколаївське. При атаці цих укріплень вони виявили згуртованість і організованість, разом боролися шапсуги, натухайцы, абадзехи і убыхи. Загони б із особливим значком становили окрему дружину, подразделявшуюся по аулам на сотні, під керівництвом храбрейших воїнів. Прославленими вождями адыгов і убыхов були ХаджіБерзек, Сефер-бей Заноко, Тугузуко Кызбеч-хаджи, Хаудуко Мансур Шупако, Шурухуко Тугуз та інших. Восени 1841 р. через впертого спротиву місцевих жителів провалилася велика експедиція царських військ у землю убыхов, одна з кровопролитнейших історія Кавказької войны.

У цьому слід пам’ятати, що адыги точилася війна не проти російського народу, а проти царського самодержавства. І на ті суворі роки не переривалося дружнє спілкування — між російськими та адыгскими трудящими. Чимало понять з простих російських солдатів, яких цар гнав на Кавказ, співчували горцям. Чимало солдатів утікало з царської армії й переходило набік адыгов. Так, лише півроку із травня до листопада 1839 р. з Новоросійського загону царських військ утекло до горцям 67 людина, серед яких були солдати Микита Зинов'єв, Григорій Миколаїв, Іван Федоров, Степан Колесніков і другие.

Військові заходи 30—40-х років ХІХ ст. не сприяли повної реалізації задумів царату. Чорноморська берегову лінію російських укріплень, яка б тримати в блокаді адыгское узбережжі, сама опинилася у блокадному становищі. Горяни тримали гарнізони царських укріплень в осаде.

Військові дії царських військ із боку р. Кубані носили характер повільного просування, який супроводжувався рубкою лісу й до прокладанням доріг, тактикою оточення і руйнування, заселення багатьма козацькими станицами завойованих місць. Тож з 1840 р. почалося заняття простору між Кубанню і Лабою і створення Лабинской лінії. Було засновано станиці Урупская, Чамлыкская, Лабинская, Вознесенська й зміцнення Ахметовское. Просування колонізації захід від р. Лаби було тоді призупинено внаслідок завзятої опору адыгов і абазин.

Втручання Великій Британії та Османської Імперії Кавказьку войну.

Активізація бойових дій царської Росії на Північно-Західному Кавказі викликала гостре невдоволення в Англії й Туреччини. Встановлення блокади Чорноморського узбережжя Кавказу завдало удар англійської торгівлі з Черкесией і скоротило її розміри. У той самий перший період було підірвана торгівля невільниками, якої з великою собі вигодою займалися османські купцы.

З метою ослаблення впливу, англійці встановлюють зв’язки Польщі з горцями Північно-Західного Кавказу, підбурюють їх до активним антиросійським діям. Діяльність емісарів з Англії починається у Черкесии з 1834 р. Організація інтриг і підступів здійснювалася у британському посольстві в столиці Османської імперії — Стамбулі. На чорноморському узбережжі Кавказу в 1834 р. побував відомий англійський політичний діяч і публіцист Давид Уркарт. Він провів ряд зустрічах із представниками прибережних адыгов, обіцяв щедру допомогу у боротьби з Росією. Англійські емісари займалися підкупом частини адыгских феодалів, щоб останні проводили вигідну Лондону політику. Британські представники брали участь у доставці зброї та боєприпасів боєприпасів на Північно-Західний Кавказ.

Царське уряд ухвалив в 30-х роках ХІХ в. правила, котрі забороняли підвезення зброї та боєприпасів боєприпасів на Кавказьке узбережжі. Іноземні купці могли вести торгівлю лише місцях, де було російські карантинномитні пункти. Про заходи, прийнятих Росією, повідомили урядам Порти й західних держав.

Англійці не рахувалися з російськими правилами мореплавства вздовж східного берега у Чорному морі. Намагаючись оспорити права Росії на Кавказьке узбережжі, британські правлячі кола вирішили спровокувати військовий конфлікт. У 1836 р. до берегів Кавказу відправлено англійська шхуна «Виксен» із зброєю і боєприпасами. Англійське судно затримали російським бригом «Аякс». Він був оголошено військовим «призом», конфісковано за порушення митних і санітарних правив і передана у склад Чорноморського флоту, де дістала новий назва — «Суджук-кале».

Захоплення «Виксена» викликав різкий протест англійського уряду та обурення британської громадськості. Англія загрожувала війною своєму супернику — царської Росії. Натомість царському уряду прагнуло залучити європейське думку зважується на власну бік. Царські дипломати підкуповували іноземних журналістів, писали статті у підтримку России.

Через війну гострої дипломатичної боротьби англійське уряд змушений був відступити і визнати право Росії на конфіскацію «Виксена». Держсекретар лорд Пальмерстон не зважився розпочати війну, які мають союзників. Відступ Лондона дозволило царизму підсилити військову тиск на Черкесию.

Пальмерстон піддавався щодо англійської парламенті різкій критиці упродовж свого непослідовність в черкесском питанні і з великими труднощами уникнув осуду. До. Маркс писав з цього приводу: «Того дня настільки схильний до жартів ясновельможний лорд уникнув осуду тільки з більшості в 16 голосів: 184 голоси була подана проти, 200 — для неї. Ці 16 голосів не заглушать, проте, голоси історії держави та не змусять змовкнути кавказьких горців, дзенькіт зброї яких доводить світу, що Кавказ не „належить Росії, як стверджує граф Нессельроде“ як і каже лорд Пальмерстон».

І після провалу провсокации з «Виксеном» найбільш агресивні кола англійської буржуазії не припинили втручання у черкеський питання. У 1837 р. в Черкесии з’явився англійський комерсант Джеймс Белл, який поєднував функції купця з обов’язками розвідника. Невдовзі прибув до черкесскому узбережжю турецькою купецькому судні англієць Лонгворт. Британські емісари провокували горців до виступу проти Росії. Вони обіцяли, що на помиєш адыгам прибуде флот європейських держав, Туреччини і Єгипту складі 300 суден з допоміжним войском.

Свої незбутні обіцянки англійці намагалися підкріпити поставкою певної кількості боєприпасів. Так, на замовлення Белла, з Трапезунда був доставлений порох п’ять тисяч турецьких піастрів. Восени 1837 р. з розвідувальними цілями прибутку на Черкесию британські офіцери: капітан Маррин і лейтенант Иддо.

Адыги в усьому довіряли англійцям. Чимало їх ми починали розуміти, що англійські представники переслідували свої корисливу мету. Становище Д. Белла ставало опасным.

Д. Белл пробув в Черкесии близько трьох років (1837— 1839) за це час зумів одержати чимало даних про країні. Він цікавився Черкесией, як ринком збуту англійських товарів хороших і джерелом сировини для британської промисловості. У межах своїх мемуарах Белл символізував важливість торгівлі з цим Страной.

Після укладання вигідних для Англії Лондонських конвенцій 1840 —1841 років про Чорноморські протоки, англійське уряд стало утриматися від відкритих дій проти Росії у черкесском питанні. Активізація британської пюлитики в Черкесии знову спостерігається вже у період Кримської війни 1853—1856 гг.

Мюридизм в Черкесии.

У Дагестані і Чечні боротьба горців під керівництвом Шаміля протікала під прапором мюридизма — войовничого течії мусульманської релігії. Мюридизм вимагав «священної війни» з «невірними» і беззаперечного покори релігійному лідеру — імаму. У в 40-ві роки ХІХ ст. мали місце спроби поширення мюридизма серед адыгов. У Черкесии діяли одна одною щонайб (намісники) Шаміля: Хаджи-Мухаммед, Сулейман-Эфенди і Мухаммед-Амин. Останній із них виявив найбільшу активность.

Проте, мюридизм недоотримав значного поширення у Черкесии. Ідеї мюридизма не були підтримані серед шапсугів, бесленеевцев, бжедугов, кабардинців та інших адыгских народностей. Лише серед абадзехов вони користувалися влиянием.

Головна причина неуспіху мюридизма у мешканців Черкесии полягало у слабкості поширення вони мусульманської релігії. Релігійні вірування адыгов виглядали змішання християнства, мусульманства і язичництва. Зовсім невелика частина адыгов представляла собою правовірних мусульман. По спостереженню служив на Кавказі царського офіцера М. І. Карлгофа, «в племенах західній частині Кавказу, мало схильних до релігійному фанатизму, знайшлося лише мало істинних послідовників мюридизма, переважно в абадзехов». Саме тому боротьба адыгов проти колоніальної експансії царату не носила суто релігійного характера.

Діяльність Мухаммед-Амина мала глибший зміст оскільки він намагався налагодити державність у адыгов і згуртувати в боротьби з царатом. Він був доброю організатором і митецьким політиком. Сучасники його називали «кавказьким Демосфеном». Під керуванням Мухаммед-Амина був нанесений ряд суттєвих ударів по царським військам наприкінці 40-х — початку 1950;х років XIX в.

Іншим прославленим вождем адыгов у боротьбі незалежність був Сефербий Заноко. До. Маркс, чудово обізнаний про зовнішньополітичних зв’язках адыгов, називав Сефер-бея «вождем черкеси». Командувач царськими військами на Кавказі в 1860 р. генерал А. Барятинський змушений був визнати: «Якщо цього часу Сефер-бей і Магомет-Амин ще користувалися у відомій частини народу некоторою владою або, краще сказати, впливом моральним, то здебільшого тому, що мені уособлювалася загальна всього народу ворожнеча проти нас. Усі вони був у своїй колу хіба що прапором, близько якого групувалися розрізнені громади і племена для відчайдушною боротьби з угрожавшим їм російським господством».

Північно-Західний Кавказ під час Кримської війни 1853—1856 гг.

Під час Кримської війни Черкесия займала вельми важливе місце у військових планах англо-французького командування. Учасники кримської коаліції прагнули використовувати кавказьких горців у війні проти России.

Поява на початку 1854 р. у Чорному море англо-французького флоту і фраза вступ Англії та Франції під час війни з Росією на боці Туреччини погіршило загальну ситуацію для царських військ на Північно-Західному Кавказі. Чорноморська берегову лінію був поставлений скрутне становище. Річ у тім, що військові кораблі Англії та Франції панували у Чорному морі та могли атакувати берегові зміцнення. Росіяни форти було спрямовано на оборону проти горців і могли протистояти флоту західних держав з його потужної артиллерией.

У ситуації царському уряду прийняв рішення про скасування укріплень Чорноморської берегової лінії. Навесні 1854 р. вже майже всі були ліквідовані, а гарнізони евакуйовані. Лише Анапа і Новоросійськ залишалися зайнятими російськими войсками.

Зусилля використовувати у своїх інтересах військові сили адыгов не увінчалися. Адыги відмовлялися воювати в ім'я інтересів заморських правителів. Вони масі своїй не підтримали ні операції противників Росії проти Новоросійська у лютому 1855 р., ні висадку десантів у районі Анапи у травні й на Таманському півострові у вересні цього року. Основною причиною такої поведінки черкеси, доти активно що вели боротьбу проти колоніального наступу царату з їхньої землі, розкрило До. Марксом і Ф. Енгельсом, які писали: «…перспектива приєднання до Туреччини, повидимому, зовсім на наводить в восторг».

Коли у травні 1855 р. царські війська залишили Анапи, її зайняв загін адыгов на чолі з Сефер-беем Заноко. Влітку 1855 р. англійці вирішили висадити свої військ у мене був і вимагали від Заноко поступки цієї фортеці. Проте Сефер-бей рішуче відмовив їм у цьому, пояснюючи, що Анапа належить адыгам. Горяни підтримали свого вождя і висловилися, що й англійці і французи займуть Анапи, однак проти них вони почнуть діяти, як проти своїх ворогів. Союзники змушені були уступить.

Результати Кримської війни підвів Паризький конгрес 1856 р. Питання Черкесии був на переговорах про взяття світу предметом гострої дипломатичної боротьби. Англійська делегація оспорювала право Росії на Північно-Західний Кавказ і, прагнучи перегляду Адріанопольської договору, вимагала визнання незалежності Черкесии. Проте, Франція цьому питанні не підтримала Англію, ніж сильно допомогла царизму. Використовуючи підтримку французів, російські дипломати досягли успіху. Вимоги англійців по черкесскому питання не відбилися в Паризькому мирний договір, укладеному у березні 1856 р. Хоча царському уряду загалом зазнала поразка у Кримській війні, володіння Росії на Кавказі були з ним збережені. Англія, підписавши Паризький договір, сутнісно віддавала Кавказ Росії. Недарма британський посол у Стамбулі З. Каннинг похмуро заявив після підписання Паризького договору: «Майбутнє Черкесии — безнадежно».

Посилення колоніального наступу царату на Північно-Західному Кавказе.

Після закінчення Кримської війни царському уряду посилило наступ на «непокірних» горців Кавказу. Проти них була спрямована посилена Кавказька армія, у якої в 1859 р. налічувалося понад 308 тис. людина. Основні було кинуто спочатку портив загонів Шаміля — імама Чечні й Дагестану. У центрі уваги царських воєначальників залишалася також завдання підпорядкування населення Черкесии. Тут протягом 1856—1859 рр. більших масштабів прийняли вирубки лісів, руйнування черкеських аулів і насильницьке переселення адыгов.

Після капітуляції Шаміля у серпні 1859 р. царський командування послало основних сил Кавказької армії проти адыгов. Війна здійснювалася за системі командувача армією А. І. Барятинського. Суть її полягала у тому, що землі, захоплені у адыгов, негайно заселялися російським козачим населенням, а горців тіснили далі, примушуючи їх скоритися. Цей план зараз здійснював з 1860 р. командуючий німецькими військами Кубанської області генерал М. І. Євдокимов, яка у історію як палач-истребитель адыгских народов.

Царські війська активно вели воєнних дій. За словами очевидця М. І. Венюкова, «війна йшла з неумолимою, нещадної суворістю. Ми просувалися вперед крок по кроку, але безповоротно і очищаючи від горців, аж до останнього людини, будь-яку землю, яку раз ставала нога солдата. Горянські аули були выжигаемы цілими сотнями, як тільки сходив сніг, але, перш, ніж дерева одевалися зеленню (у лютому і березні); посіви вытравлялись кіньми і навіть вытаптывались. Населення аулів, якщо вдавалося захопити його зненацька, негайно було уводимо під конвоєм у найближчі станиці і отправляемо до берегів у Чорному морі і далі, до Туреччини». З 1860 р. в Черкесии діяли три великих царських загону: адагумский, шапсугский і лабинский.

0бъединение військових сил Черкесии. Сочинський меджліс 1861 г.

Горяни Північно-Західного Кавказу за умов тиску царських колонізаторів розпочали зброя терористів-камікадзе і піднялися боротьбі упродовж свого свободу. Вони хоробро билися з переважаючими силами величезної Російської імперії. У травні 1857 р. запеклі бої ішли у стратегічно важливій місці коли р. Білої з гір. Абадзехи відстоювали свій край крок по кроку і пропускали жодної колони царських військ без бою. Але вони змушені були відступити й тут було закладено зміцнення Майкоп. При штурмі царських укріплених пунктів адыги демонстрували масовий героїзм. «Жорстокість, з яких вони кидалися на стрілків, було изумительною, — згадує учасник війни І. Дроздов, — в буквальному значенні вони лізли на багнети, у яких і погибали».

Загроза з боку царату спонукала горців до об'єднання сил. У 1861 р. в долині р. Сочі був обраний рада, під назвою «меджлісом вільності черкеської». Про виникненні держави абадзехов, убыхов і шапсугів були доведено до відома царська Росія, Туреччина, Англія й Франція. До складу меджлісу входило 15 осіб на чолі з Хаджі Керендук Берзеком. Членами цього меджлісу, названого «великим і вільним засіданням», були також адыгский військовий лідер Карабатыр Заноко (син Сефер-бея), Ізмаїл Дзиаш, БишХасан-эфенди.

Меджліс розділив підвладну йому територію на 12 округів, створив апарат управління і ввів податки. Кожні 100 дворів мали виставляти по 5 вершників до створення постійного війська. Для меджлісу було побудовано будинку суду, молитовні і кунацких.

Держава горців виникло під час та з метою оборони від зовнішнього вторгнення. У його основу діяльності було покладено принцип колегіальності управління і виборності у складі адміністративних органів. Сочинський меджліс відіграв важливу роль зімкненні військових сил адыгов.

Дипломатичні ініціативи керівників Черкесии.

Сочинський меджліс вступив у переговори з царським урядом. У вересні 1861 р. цар Олександра Другого прийняв представників адыгов і убыхов у час перебування у Закубанье. Горяни погоджувалися перейти в російське підданство, коли їм дадуть змогу залишитися у горах, на споконвічних місцях проживання. Проте цар заявив: «Я даю в місячний строк — абадзехи повинні вирішити: хотіли б вони переселитися на Кубань… або ж нехай переселяються в Туреччину». Горяни відкинули ці жорстокі вимоги. Військові дії возобновились.

Меджліс оприлюднив заклик до «священної» війні. Тисячі убыхских молодців прибутку допоможе абадзехам, проти яких воювала російська армия.

У 1862 р. меджліс відправив посольство до Стамбула, Парижа й Лондон для исходатайствования допомоги. Його очолював Ізмаїл Дзиаш. Прибувши черкеських посланців до Великобританії, їх почали возити по великих містах прибічники Д. Уркарта. Влаштовувалися численні мітинги, у яких висловлювалися вимоги громадськості про допомогу Англії кавказьким горцям. Проте заклик адыгов і убыхов про допомогу залишився без відповіді. Але й після Кримської війни англійці підбурювали адыгов до боротьби з Росією, де вони надали горцям підтримки у вирішальний одна година й кинули напризволяще. До. Маркс символізував «сороміцьке схвалення, удаване співчуття чи ідіотське байдужість, з яким вищі класи Європи дивилися те що, як Росія заволодіває гірськими фортецями Кавказа…».

Закінчення Кавказької войны.

У світлі останніх боях з царськими загарбниками адыги виявляли завзяття й мужність. Вони пов’язувалися друг з одним ременями, щоб жодна не він і подумати про відступ, кидалися до прірви, щоб уникнути полону. Хоробрі горці билися до останньої краплі крови.

Проте було нерівні. Ще 1860 р. під ударами царських загонів капітулювали натухайцы. Частини Кавказької армії стискали навколо адыгов кільце кордонів. До літа я 1863 р. в Черкесии були 14 російських кордонных ліній: Анапская, Адагумская, Абинская, Хабльская, Шебжская, Пшишская, Пшехская, Белореченская, Абадзехская, Дахівська, Нижне-Лабинская, Верхне-Лабинская, Урупская, Нижне-Кубанская. У 1863 р. зламалося опір шапсугів і абадзехов, а березні 1864 р. склали зброю убыхи. 21 травня 1864 р. в глухому урочищі Кбаада (нині Червона Галявина) було проведено торжества царських військ щодо завоювання Західного Кавказу та закінчення Кавказької войны.

Прогресивні діячі усього світу співчували визвольних змагань кавказьких горців і захоплювалися нею. «Хоробрі черкеси знову завдали російським кілька серйозних поразок. Народи, учіться в них, що здатні люди, бажаючі залишатися вільними», — з цими словами звертався до читачів «Комуністичний журнал» — орган керованого До. Марксом і Ф. Енгельсом «Союзу комуністів». Образи кавказьких горців, боролися за незалежність і політичну волю, зробили у своїх геніальних творах М. Ю. Лермонтов і Л. М. Толстой.

Вимушене переселення адыгов в Османську империю.

Фінал Кавказької війни ознаменувався для адыгов справжньої національної трагедією — вимушеним переселенням сотень тисяч чоловік на Османську імперію. Головною причиною переселення був царату. Царське уряд прагнуло «очистити» Північно-Західний Кавказ від корінного населення, щоб швидше закінчити війну, і міцно закріпити у себе завойовані землі. «Переселення непокірних горців до Туреччини, — підкреслював генерал М. І. Євдокимов, — безперечно, становить важливу державну міру, здатну закінчити війну в найкоротші терміни, без великого напруженості із нашого боку». Свою роль переселення зіграли також підбурювання певних кіл Османської імперії, помилкова позиція відомої частини місцевих феодалів і мусульманського духовенства.

Під час переселення з голоду, поневірянь й хвороб загинуло велике кількість адыгов. Усього выселилось горців, за офіційними російським даним, близько 500 тисяч жителів під час з 1858 по 1865 роки, їх до 470 тисяч адыгов. Однак є підстави вважати ці дані заниженими. Більшість переселенців виявилося у Османської Імперії скрутному становищі. Вони відчували землі султана жорстокий гне та загрозу ассимиляции.

Адыги, решта Батьківщині замешкали за умов колоніального режиму, встановленого царатом на Кавказі. Чисельність їхня була невелика і становило Кубанської області трохи більше 60 тисяч жителів. Епоха незалежного розвитку древнього народу завершилась.