Категорія «краса» в контексті соціального буття людини

Категорія «краса» в контексті соціального буття людини

Крилова С.А.

В даному дослідженні мова йде про феномен краси в соціальному бутті людини. Якщо під красою ми будемо розуміти гармонійне буття людини та світу, то як ми визначимо красу в соціальному бутті? Для відповіді на це запитання передусім необхідно дати визначення соціального буття людини.

Під соціальним буттям людини ми будемо розуміти буття людини в суспільстві, комунікативний вимір людського буття. Але аналіз краси в соціальному бутті людини означає, що ми будемо розглядати його не просто як буття-у-комунікації особистостей та груп, а як екзистенціально-комунікативне буття; ми будемо розглядати його глибинні, справжні, неформальні виміри.

Відразу можна висловити гіпотезу, що соціальне буття людини в його справжності та неформальності передбачає красу. Але про яку красу передусім йдеться? Очевидно, що це краса стосунків між людьми. Але краса стосунків не можлива без краси вчинків, особистісної краси. Краса вчинків породжує красу стосунків; взагалі красиві стосунки є обмін красивими вчинками. Думаю, що саме про таку красу Ф. Достоєвський казав, що вона спасе світ.

Тут можливе принципове заперечення: краса є категорією, яка описує індивідуальне, а не соціальне буття людини. Дійсно, така точка зору достатньо розповсюджена. Проте вона притаманна переважно буденній, а не теоретичній свідомості, точніше, буденному, а не філософському світогляду. (Адже, враховуючи, що краса є фундаментальною цінністю світогляду будь-якої людини, ми повинні говорити в даному контексті про філософський та буденний світогляд [7,с.2 3−30], а не лише про теоретичну і буденну свідомість).

В буденній свідомості та буденному світогляді краса зазвичай пов’язується з окремою людиною, більше того, передусім з її статтю. В риториці носіїв буденного світогляду можна почути: «красивий чоловік», «красива жінка»; поняття краси використовується також по відношенню до природи, технічних пристроїв, архітектури тощо. Отже, на рівні буденної свідомості, буденного буття та буденного світогляду краса сприймається як щось індивідуальне або зовнішньо-матеріальне. Але представник буденного буття і буденної свідомості вступає у суперечність з собою, коли в ситуації комунікативної потворності образи або приниження гідності каже про некрасивий вчинок. Поняття некрасивого вчинку в буденному світогляді є запереченням можливості краси у взаємодії людей, але це означає і позасвідоме припущення такої можливості в соціальному бутті. Таким чином, навіть на рівні буденного світогляду маємо первинне усвідомлення і переживання цінності краси вчинків та стосунків цінності саме соціального виміру краси.

Напевно, слід говорити про складну діалектику особистісного та комунікативного проявів краси в соціальному бутті людини. Якщо краса замикається лише на індивідуальному рівні, вона відчужується від соціального, втрачає свій відкритий і одночасно глибинний, внутрішній характер. З іншого боку, коли краса стає лише суспільним феноменом, коли її зумовлюють тоталітарні стереотипи і стандартні образи, вона мертвіє і відчужується і від суспільства, і від людини.

Справжня краса в соціальному бутті людини завжди є поєднанням індивідуального і комунікативного. В бутті людини не існує лише суспільно-комунікативних і лише індивідуальних проявів краси, вони завжди обумовлені одна одною. Суспільно-комунікативні прояви породжують індивідуальні, а індивідуальні актуалізують суспільно-комунікативні.

Наприклад, людина, яка має зовнішню красу, бажає проявитися в одній з публічних професій; у випадку, коли у неї немає адекватної реалізації, вона замикається в депресії і «гасить» свою красу. Якщо ж людина постійно займається улюбленою справою і має адекватну реалізацію в соціальному просторі, вона розкриває індивідуальний вимір краси, адже розвивається духовно та душевно. При цьому дуже важливою є свобода, що дає поштовх до особистісного розвитку і дозволяє органічно, «красиво» входити у соціум.

Проте як аналізувати таку красу? Як показати реальні шляхи її набуття в екзистенціально-особистісному та екзистенціально-соціальному бутті людей? Як відділити ці шляхи від шляхів утопічних, які можуть бути спокусливо-нереальними, заводячи людину у безодні моральної, екзистенціальної та соціальної потворності?

В даному дослідженні ми будемо відповідати на ці запитання, а поки що почнемо з самоочевидного зіставлення категорії краси з категоріями «цілісність» та «гармонія».

Передусім виникає запитання: як співвідносяться цілісність та гармонія? Чи можна вважати їх синонімічними? На перший погляд на це питання можна відповісти схвально. Однак при подальшому міркуванні ми бачимо, що категорія цілісності здебільшого виражає органічну єдність елементів в системі, тоді як гармонія означає естетично освоєну цілісність.

Отже, можна припустити, що краса в контексті цілісності має онтологічне, екзистенціальне та соціальне забарвлення, тоді як в контексті гармонії переважно чуттєво-естетичне. Цілісність означає буття краси, а гармонія переживання цього буття. Проте чи може переживання краси як щось вільне, а не необхідне, впливати на її буття, транс формуючи і розвиваючи його?

Відповідь на це запитання потребує розв’язання декількох теоретичних завдань. Необхідно співвіднести категорії «краса» та «прекрасне» в особистісному та суспільному вимірах і розглянути красу як цінність соціального буття людини.

Осмислюючи проблему краси, передусім слід розвести поняття «краса» та «прекрасне». Необхідно констатувати, що більшість авторів, які досліджують проблему краси, не схильні розрізняти ці категорії. Спробуємо зробити це. Однак, зважаючи на те, що в літературі більшою мірою прояснена категорія «прекрасне», розглянемо передусім її.

Загальновідомо, що категорія «прекрасне» вважається однією з основних категорій естетики, світоглядно-методологічною основою аналізу різноманітних проявів чуттєвої культури та мистецтва.

Починаючи з античності, західна філософія приділяла категорії прекрасного значну увагу, пов’язуючи її з такими моральними поняттями як гармонія, доцільність, добро, міра, благо тощо. Категорія «прекрасне» визначає предмет, явище або людину з точки зору досконалості. Прекрасне існує незалежно від людини, її свідомості, проте здатність виявити красу або створити її притаманна лише людині, а тому залежить від її світогляду та світовідношення; оцінка й переживання прекрасного залежить від смаку людини, ідеалу, завдяки яким людина орієнтується у навколишньому світі.

Виражену тенденцію визначити категорію «прекрасне» як щось об'єктивне, таке, що не залежить від сприйняття і переживання, зустрічаємо у давньогрецькій філософії. Так, піфагорійська традиція визначає прекрасне як математичну пропорцію, цю ідею зустрічаємо і у Платона. Сократ, зображений в діалогах Платона, схилявся до думки, що прекрасне близьке до корисного. Як відомо, при цьому він прагне переконати своїх опонентів у відносності людських уявлень про прекрасне. Один і той самий предмет може бути як прекрасним, так і потворним, все залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню. Прекрасним є лише ідеальне, те, що знаходиться за межами емпіричного світу. Ця думка єднає Платона і Сократа. При цьому, якщо піфагорійці при визначенні прекрасного наголошували на значенні фізичних пропорцій, то для Сократа критерій прекрасного пов’язаний з пізнанням людини.

Платон досліджує суперечливу природу краси і наводить думку Геракліта про те, що найкрасивіша мавпа потворна, якщо її порівнювати з людиною, а наймудріша людина при порівнянні з богом здається мавпою. Отже, прекрасне є дещо спільне для ряду речей або явищ. Разом із тим, Платон шукає вічну красу, яку у діалогах «Тімей» і «Бенкет» він осягає як «сутність» та «ідею». Платон показує трансформацію краси, яка розгортається від тілесної краси до краси духовної, краси законів і, нарешті, краси справжнього знання. Платон намагався показати розвиток такого поняття, як «прекрасне», від нижчої тілесної краси до краси вищої абсолютної.

В координатах нашого дослідження слід звернути увагу на те, що у відомій полеміці Сократа з Гіппієм, яку зображує Платон, Сократ не приймає думку про те, що прекрасне може бути якоюсь річчю. Гіппій вважає, що доповненням, що робить предмет прекрасним, є золото. Сократ, висуваючи контраргумент, заявляє, що скульптор Фідій, створюючи образ богині Афіни, зробив їй очі зі слонової кістки і задає запитання: «Чи Фідій не знав, що золото є завершенням побудови прекрасного? Чи, може, не золото несе значення завершеної ознаки прекрасного?».

Як відомо, Аристотель намагався визначити прекрасне як універсальну категорію, що охоплює усі сфери буття людини і світу, як онтологічну категорію. Аристотель, який осягає прекрасне як буття, аналізує красу не лише в природі, мистецтві, в математичних побудовах, красу людського тіла, а й красу думок та вчинків. Звідси Аристотель з необхідністю приходить до ототожнення прекрасного і блага. He дивно, що на думку Аристотеля, добро майже завжди оцінюється як прекрасне. В контексті нашого дослідження важливо усвідомити, що в «Політиці» Аристотель наполягає на відмінності прекрасного в природі і прекрасного в мистецтві, адже останнє виражає специфіку людини та її світу.

В філософії Середньовіччя «прекрасне» порівнюється з поняттями «відповідне» та «піднесене». У «Сповіді» Августин Блаженний вважає, що прекрасне самоцінне, а відповідне містить момент корисного і доцільного. «Прекрасне» і «відповідне» у вченні Августина Блаженного мають антоніми: «потворне» та «недоладне». Розгортаючи достатньо складну категоріальну систему, Августин надає особливого значення поняттю «єдність». Саме завдяки єдності протилежні явища виконують відведену їм роль. Глибинною причиною єдності світу і носієм істинно прекрасного для Августина є Бог.

Філософ і теоретик мистецтва епохи Відродження JI. Б. Альберті пов’язує красу з глибинною цілісністю та єдністю. Краса будь-якого предмета, явища, людини, на думку JI. Б. Альберті це щось більше, ніж просте поєднання краси елементів, які їх складають. Краса осягається як гармонія частин цілого, а тому як вищій рівень прекрасного. Для того, щоб деталізувати концепцію осягнення краси через гармонію, JI. Б. Альберті вводить поняття «прикрашання». Прекрасне, по суті, постає як єдність внутрішнього «краси» і зовнішнього «прикрашання». Краса в трактовці JI. Б. Альберті зіставляється з такими поняттями, як «витонченість», «привабливість», «гідність», набуваючи не лише морально-аксіологічного, а й екзистенціально-комунікативного, су спільно-динамічного характеру. Ці поняття надалі розвивалися і іншими мислителями Відродження: М. Фічіно, П. Мірандолою, Леонардо Да Вінчі.

У філософії Нового часу бачимо гносеологізацію проблеми краси та прекрасного, що призводить до нормативізму та пошуку стереотипних принципів і канонів творчості. Наприклад, Н. Буало трактує красу як гармонію розуму і почуття при домінанті розуму; як наслідок цього відбувається руйнація індивідуальності і спонтанності у сприйнятті та творенні краси. Цікавою є концепція англійського мислителя А. Шефтсбері, який запропонував розглядати красу як єдність трьох видів. Краса мертвих форм (каменю, металу) це найпростіший і найнижчий вид краси. На другому рівні, маємо красу форм, що здатні породжувати інші живі форми красу живих істот. Спираючись на таку красу людина опановує третій вид краси, власними руками надаючи тілам гармонійну форму.

Д. Дідро в трактаті «Про прекрасне» розвиває ідеї А. Шефтсбері, вважаючи, що закони прекрасного пов’язані з діяльністю та соціальним досвідом людини. В контексті нашого дослідження надзвичайно важливо усвідомити, що саме Д. Дідро обґрунтовує думку про прекрасне як певний спосіб відносин. Мислитель зазначає: якщо визнати, що краса закладена у в основі гармонійних відносин, то можна осягнути її глибинне становлення розвитку від початку історії до наших днів. Для Д. Дідро гармонія відносин є основою краси, яку він, по суті, ототожнює з прекрасним.

У філософії XIX ст. прекрасне трактується передусім як універсальна естетична категорія. І. Кант пов’язує прекрасне зі здатністю судження смаку, аналізуючи прекрасне в єдності об'єктивного і суб'єктивного вимірів не тільки як якість явища, об'єкта, а також як відношення суб'єкта до об'єкта. Г. В. Ф. Гегель вводить поняття «царство прекрасного» передусім для означення сфери мистецтва. За Г. В. Ф. Гегелем, прекрасне в природі не може бути цікавим для філософії, уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на «грунті духу». Г. В. Ф. Гегель вважає, що прекрасне в мистецтві настільки вище за природну красу, наскільки дух і твір його вищий за природу. З іншого боку, Г. В. Ф. Гегель визначав прекрасне як «чуттєву видимість ідеї», продовжуючи гносеологічне розуміння краси та прекрасного, притаманне для філософії Нового часу.

Гносеологізм як світоглядна установка, що є основоположною для філософії Нового часу та німецької класичної філософії, з'єднує у синкретичну єдність категорії «краса» та «прекрасне», протиставляючи цю єдність категорії істини. Цій традиції протистоїть філософія пізнього Ф.В.И. Шеллінга та романтиків, а згодом ніцшеанський волюнтаризм, який вплинув на розвиток атеїстичного та релігійного екзистенціалізму, а також персоналізму; в цій антигносеологічній традиції краса відділяється від прекрасного. Вона трактується не просто як виявлення «нескінченної ідеї», як це було в німецькому класичному ідеалізмі [ 1 ], а й як екзистенціальне переживання, що змінює світ як елітарний феномен, який здатні відчути і відтворити лише обрані (романтичний естетизм), як об'єднуюче начало, першооснова світу (російська традиція всеєдності) [ 1], як те, що дозволяє пережити страждання та абсурдність світу (атеїстичний екзистенціалізм), як умова з'єднання з Абсолютом (релігійний екзистенціалізм та персоналізм).

Традиція трактовки краси у її відмінності від прекрасного, яка іде від пізнього Ф.В.И. Шеллінга та продовжується у релігійному екзистенціалізмі та персоналізмі, розвивається в сучасній Україні в проекті метаантропології. Можна погодитися з позицією фундатора цього проекту Н. Хамітова, який зазначає, що «прекрасне фундаментальна категорія естетики, що виражає гармонійність, значимість і цінність тих чи інших явищ по відношенню до людини» і часто вказує «на позитивне перевищення очікувань, корелюючи зі словом „вдале“ („прекрасне рішення“, „прекрасний хід“)» [6, с. 163−164]. Дослідник справедливо зазначає, що на відміну від категорії «краса», яка «відноситься як до естетики, так і до етики, „прекрасне“ є передусім виключно категорією естетики». Розвиваючи ці ідеї, хочу додати, що краса описує і екзистенційний, і соціокультурний виміри людського буття, а тому виступає також категорією філософської антропології та соціальної філософії.

Можна припустити, що на відміну від прекрасного, краса виражає вічнісні, інваріантні форми гармонійного буття людини та суспільства, а отже його вічні цінності. Важливо усвідомити, що прекрасне це найвища естетична цінність, яка відображає уявлення людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Краса ж є цінністю не лише естетичною, а й моральною та соціальною. Спробуємо усвідомити це більш докладно.

Цінності найважливіші складові соціального буття людини. Вони є фундаментом, на якому стоїть будівля суспільних відносин, які є не інстинктивними, як у соціальних тварин, а мають усвідомлено-світоглядний характер. Саме тому «проблема активізації та зміни людських цінностей у сучасному плюралістичному, мінливому світі є однією з найактуальніших тем… філософської рефлексій» [1,с.1].

Можна припустити, що краса є однією з фундаментальних цінностей людського буття в суспільстві, тією цінністю, яка разом із цінностями істини та добра визначає гуманістичний, душевний та відкритий характер цього буття.

Перш ніж розгорнути це твердження, треба звернутися до поняття цінностей. Цінність це поняття цілої низки філософських дисциплін (аксіології, соціальної філософії, філософської антропології, етики, естетики), яке визначає значущість того чи іншого явища в бутті людини. He можна не погодитися з О. Дробницьким, який зазначає, що цінності це ті явища дійсності, що мають «соціальне і культурне значення» [3,с.732−733].

Сучасний український дослідник В. Лісовий дає визначення цінності, яке зближує це поняття з поняттям «ідеал»: «цінність термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального та дійсного» [5,с.707]. З одного боку, можна погодитися з таким визначенням, адже, будь-який ідеал як бажане та належне є цінністю, але чи кожна цінність є ідеалом? Напевно, ні. В людському бутті є багато цінностей, які укорінені в наявне, буденне буття. Це стосується передусім матеріальних цінностей. Духовні ж цінності, дійсно, завжди постають ідеалами. Отже, у даному вище визначенні, мова іде, скоріше про духовні цінності, а не цінності взагалі.

Виникає закономірне питання: до яких цінностей ближчі цінності соціального буття людини (соціальні цінності) до матеріальних чи духовних? На мою думку, соціальні цінності є результатом складної діалектики матеріальних і духовних цінностей, адже саме соціальне є синтезом складної взаємодії матеріального та духовного.

Соціальні цінності існують лише в особистісному сприйнятті і завдяки особистісному вибору. Більше того, саме особистості і пропонують тому чи іншому суспільству та культурі соціальні цінності. Д. Леонтьєв справедливо зазначає, що «соціальні цінності, переломлюючись скрізь призму індивідуальної життєдіяльності, входять в психологічну структуру особистості в формі особистісних цінностей. Кожній особистості притаманна специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв’язуючою ланкою між культурою суспільства і духовним світом особистості, між суспільним та індивідуальним буттям» [4,с.733].

Сучасний український філософ В. Вашкевич зазначає глибинну важливість і пріоритетність духовних цінностей в житті суспільства. Він розгортає поняття «духовне життя суспільства», зазначаючи, що його результатом є передусім духовні цінності, які поєднують індивідуальне та соціальне буття. «Духовне життя суспільства, пише дослідник, так само, як і духовний світ особистості, ґрунтується на духовній діяльності, спрямованій на створенні духовних цінностей та їх засвоєнні індивідами» [2,с. 12]. В. Вашкевич так показує значення духовних цінностей в соціальному бутті людини: «…Люди народжуються двічі: спочатку фізично в акті народження, а потім духовно в процесі навчання, здобуття освіти, виховання, формування духовних якостей, засвоєння всіх цінностей, створених людством» [2,с. 12].

Таким чином, в цінностях соціального буття людини маємо взаємодію двох діалектик: з одного боку матеріального і духовного, а з іншого особистісного і індивідуального, що визначає їх складну природу. У С. Кримського ми зустрічаємо цікаве поняття, що описує таку взаємодію, «історична цінність». Історичні цінності, які постають інваріантами людського буття не є тим, що змінюється в «горнилі» соціально-економічного прогресу, а вічнісними способами історичної діяльності, які «зберігаються та збагачуються в цьому процесі». Проте справжні цінності соціального буття людини є не лише історичними, а й мета-історичними, більше того, мета-культурними та мета-антропологічними, адже є значущими для будь-якої особистості, народу, нації та культури.

Міркуючи про красу як цінність соціального буття людини, можна сказати, що складна діалектика матеріального і духовного, особистісного і індивідуального стосується і її. Тому, як ми побачили вище, що краса, на відміну від прекрасного, є не тільки естетичною цінністю. Вона має настільки високу «екзистенціальну напругу», що з необхідністю сплавляє в собі не лише індивідуальний та суспільно-комунікативний, а й моральний та суспільно-інституціальний виміри.

краса соціальне буття суспільство.

Список використаних джерел

• 1. Бабушка JLД. Краса як абсолютна цінність: історнко-естетнчний аналіз: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.08 «Естетика» / JI. Д. Бабушка // Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К, 2003. 17 с.
• 2. Вашкевич В. Історична свідомість студентської молоді: ціннісно-світоглядні орієнтири. Навчальний посібник для вищ.навч.закл. / В.Вашкевич. K.: Світогляд, 2010. 274 с.
• 3. Дробницкий О. Ценность / О. Дробницький // Философский словарь. М.: Советская энциклопедия, 1989. С. 732−733.
• 4. Леонтьев Д. Ценность / Д. Леонтев // Философский словарь. М.: Советская энциклопедия, 1989. С. 733.
• 5. Лісовий В. Цінність / В. Лісовий //Філософський енциклопедичний словник. K.: Абрис, 2002 С. 707−708.
• 6. Хамитов Н. Прекрасное / Хамитов H., Крылова С., Минева С. // Этика и эстетика: словарь ключевых терминов. К.: КНТ, 2009. С. 163−164.
• 7. Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. Курс лекцій / Н.Хамитов. К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. 456 с.