Ґрунти Кримського півострова

Класик науки про ґрунти В.В. Докучаєв назвав їх дзеркалом ландшафту, і це не випадково. Ґрунт — складається з тонких гірських порід чи осадків з невеликою кількістю органічних речовин. Ґрунт знаходиться у фокусі ландшафту, в тому місці, де гірські породи, повітря, рослинність, тваринний світ і вода торкаються і активно взаємодіють. Не вище — в атмосфері, не нижче — у шарах гірських порід — нема такого набору процесів і природних тіл.

Ґрунт відрізняється від повітря, води, рослинності і інших компонентів географічного ландшафту не тільки зовнішнім виглядом і речовинним складом, але і динамічними характеристиками. Наприклад, склад повітря в ландшафті змінюється іноді буквально за хвилину, зміна води в річці також відбувається дуже швидко. Рослинність змінюється в наслідок природніх процесів за десятки сотні років, хоча через деякі стихійні явища — пожари, виверження вулканів і т.д. — її знищення відбувається за години і хвилини.

По ґрунтах часто судять про характер ландшафту в доісторичні часи, якщо використання землі призвело до знищення рослинного покриву.

Як і всі геокомпоненти, ґрунти Криму дуже різноманітні, що пояснюється різновидом природніх явищ. Відчуваючи вплив інших компонентів ландшафту, ґрунт сам впливає на них. В цій взаємодії не можна виділити головні або другорядні компоненти — всі вони однаково важливі.

В Криму нараховується більше 400 видів ґрунтів, а різновидів — декілька тисяч. Розібратися в цьому різноманітті можна, якщо виділити головні фактори їх формування .

Загальний просторовий фон створюється біокліматичними умовами: умовами зволоження, температурним режимом, інтенсивністю біологічного кругообігу. Відповідно цим факторам з півночі півострова до гірського Криму — від засушливих умов до умов достатнього зволоження — відбувається зміна темно-каштанових ґрунтів південними чорноземами, а згодом — передгірними. В гірському Криму поширені бурі гірсько-лісові ґрунти. На південному макросхилі гір, а також в південно-західній частині Передгір'я переважають коричневі ґрунти.

Ці типи ґрунтів можна назвати зональними. Вони займають великі території, витягнуті смугами відповідно до гідро-кліматичної і ландшафтної зональності.

Темно-каштанові ґрунти, що формуються в умовах засушливого клімату, характеризуються темно-сірим з бурим відтінком забарвленням гумусового горизонту, глибисто-пилувато-порошковою структурою. Вміст гумусу в цих ґрунтах невеликий — 2−3%, що пов’язано з малим різноманіттям рослинності, низькою біомасою, слабким розвитком мікробіологічних процесів, процесів перегнивання.

Чорноземи південні, розміщені південніше в більш зволожених ландшафтах, характеризуються темним відтінком гумусового шару, вмістом гумусу до 4,5%, великою потужністю гумусового горизонту — до одного метра. В природніх умовах структура цих ґрунтів грудчасто-зерниста, при орці - стає глибисто-пилувато-порошкова. Сільськогосподарське використання південних чорноземів, супроводжується оркою, зрошенням та іншими активними формами діяльності, що призводить до погіршення їх властивостей. Так кількість гумусу за останні десятиліття знизилась до 2,5%, порушилась структура ґрунтів, на деяких ділянках відбувається від солонцювання.

До південних чорноземів близькими за властивостями чорноземи передгірські, розміщенні в передгір'ї. Але для них характерні деякий більш високий вміст гумусу і більша потужність гумусового горизонту.

В гірському Криму під буковими, дубовими, грабовими та іншими лісами знаходиться бурий гірсько-лісовий ґрунт, що має світло-жовтий і бурий відтінки гумусового горизонту. Вони формувалися при достатньому зволоженні і довгим тепловим періодом, що забезпечує активний розпад первинних мінералів, поглинення, виніс із профілю легко рухливих продуктів, в тому числі карбонатів. Вміст гумусу коливається в більших межах в залежності від типу лісів і ґрунтоутворюючих порід: під буковими лісами — до — 6 — 9%, під розрідженими дубовими — 2 — 4%.

Вузьку приморську смугу на південному березі займають коричневі ґрунти. Вони мають коричневий колір гумусового горизонту, порівняно велику потужність.

Зональна частина ґрунтового покриву ускладнюється іншими факторами. В Присивашші при близькому заляганні ґрунтових вод формуються солончаки. Частини солі в розчиненому вигляді піднімаються з водою на поверхню, де вода випаровується, а сіль залишається, утворюючи білу кору. Такі процеси нерідко відбуваються і при зрошенні, якщо кількість води перевищує норму.

По долинах рік сформувалися лучно-чорноземні і лучно-каштанові ґрунти. Ці ділянки нерідко заливались паводковими водами, що зумовило активізацію росту біомаси, мікробіологічних процесів. Для лучних грунтів характерні значний гумусовий горизонт, висока врожайність. Солонці, солончаки і лучні ґрунти можна назвати інтразольними.

Специфічні ґрунти сформувалися на яйлах. Тут вологий і прохолодний клімат, відповідний ландшафтам букових лісів в горах Західної Європи. Однак значна частина атмосферних опадів через карстові тріщини ідуть в товщі вапняків і не використовуються рослинами. Тому реальне зволоження тут набагато нижче. Ця обставина, а також карбонатна основа сприяє формуванні степової та лісостепової рослинності, для якої характерні гірські лучні і лучно-степові чорноземовидні ґрунти. Вони містять великий вміст гумусу — до 10 — 15%.

Найбільш родючі чорноземи передгірські ущелинні, які поширені переважно в зниженнях між Внутрішньою і Зовнішньою куестовими грядами. Вони придатні для вирощування всіх основних сільськогосподарських культур: винограду, озимої пшениці, ячменю, кукурудзи. Трохи поступається їм чорноземи південні на лесоподібних породах, які займають значні території рівнинного Криму.

Для вирощування винограду найбільш придатні коричневі ґрунти.

Порівняно гарними якостями володіють темно-каштанові і бурі гірсько-лісові ґрунти.

Значно гіршою якістю характеризуються солонцюваті і змиті ґрунти. Найменш родючими є солонці і солончаки. Вони не придатні для вирощування сільськогосподарських культур. Малородючі ґрунти потрібно використовувати для вирощування ефіро-маслових культур, під пасовище. Частину малородючих земель необхідно вивести з обігу для ренатуралізації ділянок з метою утворення там лісо-кущових общин для підтримання екологічного балансу, створення мисливських угідь.

В Криму використання ґрунту нараховує декілька тисячоліть. Аж до другої половини ХІХ ст. провідними видами господарства були пасовищне скотарство, землеробство, лісозаготівля. Ці види дяльності відносно слабо впливали на стан ґрунтового покриву.