Соціально-економічний розвиток латиноамериканських країн наприкінці XX століття

Заходи, спрямовані на здійснення програми «Союз заради прогресу» сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 по 1975 р. валовий національний дохід латиноамериканських країн зріс у чотири рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм. До 1964 р. в 16 країнах ухвалено закони про аграрні реформи.

Однак політична нестабільність на субконтиненті не зменшувалася. її джерелом на початку 60-х років стала Куба. Радянський Союз прагнув використати соціалістичну Кубу як плацдарм для просування комунізму в Латинській Америці. У 1962 р. за згодою Ф. Кастро СРСР таємно розмістив на Кубі радянські ракети та бомбардувальники. У відповідь США вдалися до військово-морської блокади Куби. Тільки здоровий глузд політичних лідерів, насамперед Дж. Кеннеді, врятував світ від трагічних наслідків, якими могла обернутися ця авантюра.

Уроки Карибської кризи не зупинили послідовників більшовицької доктрини «ощасливлювання» народів. Компартії Аргентини, Перу, Уругваю, Еквадору, Венесуели, Болівії, які не мали скільки-небудь серйозної соціальної бази, отримували щедру грошову підтримку від КПРС, вдавалися до організації «партизанських загонів», розпалювання внутрішніх чвар, тероризму. Все це лише поглиблювало неспокій у регіоні.

Слідом за низкою військових переворотів відбулися трагічні події у Чилі. Перемога на президентських виборах 1970 р. кандидата лівої коаліції «Фронт національного визволення» Сальвадора Альенде, який негайно приступив до радикальних перетворень — здійснення націоналізації основних галузей промисловості, аграрної реформи, — обернулася соціально-економічною кризою (падіння виробництва, інфляція тощо). 12 вересня 1973 р. генерал Аугусто Піночет здійснив військовий переворот. Після цього відбулися парадоксальні події: з одного боку, терор і репресії (за 15 років диктатури Піночета кількість убитих сягнула 15,5 тис. чол., а тих, що пропали безвісти, — 2,2 тисяч), а з іншого — піночетівська адміністрація жорсткими заходами державного регулювання забезпечила ринкові реформи та прискорення економічного розвитку Чилі, тобто здійснила перетворення, які внаслідок своїх демократичних принципів унеможливлювали існування військової диктатури. 5 жовтня 1988 р. народ сказав «ні» Піночету, а в грудні 1989 р. на загальних виборах програв і його кандидат, архітектор чилійського «економічного дива», колишній міністр фінансів Брнан Бихі. У березні 1990 р. у країні відновлено демократію.

Кардинальні зміни, що відбулися в житті світового співтовариства за останні десятиріччя, не обійшли й Латинську Америку. Демократія та ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноамериканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці розглядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої економіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Америки відходять поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винятком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою неспроможність досягти економічних успіхів. Військові диктатори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.

Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, багато хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продуктивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. владу захопили комуністи-сандіністи на чолі з «команданте» Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з’явилася реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.

Втратив свою привабливість і популізм, який ґрунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки, покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, демократії та ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Іноземний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Наприкінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в економіку Латинської Америки становив близько 100 млрд. дол.

Новим у плані економічної інтеграції став вихід латиноамериканських країн на світові ринки. Північноамериканська угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з часом, можливо, й для інших країн.

Вихід латиноамериканських країн на нові економічні рубежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750%, в Аргентині — 3080, Перу — 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа — 14 300%. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд. дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, безробіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд. американських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латиноамериканців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарекли втраченим десятиріччям.

Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, скасування обмежень, приватизації державних підприємств. Тарифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростання виробництва в Чилі становили 10,4%, в Аргентині 9%, У Венесуелі 7%. Пішла на спад інфляція. її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10%. Водночас створювалися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. На місце самовпевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до реформ не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загрозливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція перевищувала ЗО %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20%. У багатьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непокоїло експортерів.

Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проблем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало «затягувати паски». Майже 70 млн. латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров’я, освіту, забезпечення житлом і т. ін.

Характерною особливістю латиноамериканського економічного зростання було те, що воно відбувалося в основному завдяки іноземним інвестиціям.

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час перевороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суддями, схильними коритися наказам представників виконавчої влади.

Майже повсюди — в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежали від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військово-бюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демократичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в ІЗ країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985;1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Гаїті — шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню США. У Сальвадорі та Нікарагуа — через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Латинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР «братньої допомоги» поставило режим у складне становище.

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноамериканці вважають недопустимими військові режими. Демократія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піно-чета і Х’юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.

Латинська Америка — це загальна назва більше ЗО держав із населенням близько 400 млн осіб. Довгий час країни Латинської Америки вважалися американськими статистами, що суттєво не впливають на міжнародні відносини, хоча внесок латиноамериканських держав у розвиток цивілізацій вагоміший, ніж внесок багатьох великих держав як минулого, так і сьогодення.

Дипломатична служба Латинської Америки є відносно молодою, становлення її належить до середини XIX ст., але вже тоді виникла одна особливість дипломатії цього континенту, обумовлена, ймовірно, історичною, культурною і мовною спільністю, наявністю сильного сусіда — США, що прагнув прибрати до своїх рук цей найбагатший район: проведення ними спільних дій, стимулювання інтеграційних процесів на континенті. Велику роль латиноамериканські країни відіграли в розробленні міжнародного права. Аргентина і Бразилія були піонерами в організації колективного посередництва в міжнародних суперечках (1915). З ініціативи держав континенту була розроблена і прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, що узагальнила норми і принципи, які належать до діяльності дипломатичних представництв. Дипломатії континенту належить особлива роль у розробленні поняття дипломатичного притулку. Договірне оформлення цей інститут отримав у Гаванській конвенції 1928 року, у конвенціях, укладених у Монтевідео в 1933 і 1939 роках, міжамериканській конвенції про право дипломатичного притулку, підписаній у Каракасі в 1954 році. У міжнародному праві відома «Доктрина Естради» — конвенція про визнання нових урядів, сформульована міністром закордонних справ Мексики X. Естрадою в 1930 році і схвалена багатьма державами регіону. Вона відображає необхідність спеціального акту визнання нового уряду якої-небудь країни іноземною державою.

Слід відзначити високий професіоналізм дипломатів цього реґіону. У Латинській Америці вже давно існують спеціальні академії й інститути із підготовки дипломатів. Кандидати в них відбираються дуже ретельно. Підготовка ведеться фундаментально. У 1974 році у Мексиці був відкритий Інститут імені Матіаса Ромеро (видатного політичного діяча і дипломата) для підготовки національних дипломатичних кадрів. У 1984 році було створено Дипломатичну академію в Перу. Студентів не бояться залучати до роботи на найвідповідальніших конференціях. Вивчається одна мова, але дуже досконало.

Найважливішою рисою бразильської дипломатії є високий професіоналізм її представників на всіх рівнях. Цьому сприяє ретельний відбір кандидатів для дипломатичної служби і фундаментальна система їхньої підготовки, головною ланкою якої є відомий не тільки в Латинській Америці інститут «Ріо Бранко» — спеціальний навчальний заклад у системі МЗС Бразилії.

Особливістю бразильської дипломатії є глобалізм у підході до міжнародної проблематики, що випливає з прагнення Бразилії, спираючись на своє стратегічне положення, природний, промислово-технологічний і людський потенціал, посісти місце однієї з провідних країн світу.

Бразильській дипломатії притаманні також такі риси, як твердість і послідовність у відстоюванні своїх позицій, чіткість і лаконічність у їхньому викладі, старанність у підготовці документів, вміння йти на розумні компроміси.

У дипломатичних навчальних закладах Латинської Америки в якості кураторів працює багато послів у відставці, тобто «витримується американський принцип — дипломатів повинні готувати насамперед дипломати» .

У 1996 році вперше в Лімі відбулася сесія Організації Американських Держав (ОАД). Перу дуже добре організувала сесію і залучила до цієї роботи Дипломатичну академію: викладачі і студенти були прикріплені до іноземних делегацій. Для делегатів це була допомога, для студентів — практика. Генсек ОАД подякував уряду Перу за гарну організацію сесії.

Отже, в дипломатії країн Латинської Америки є багато нового, цікавого й самобутнього, а самі країни ОАД як солідні партнери заслуговують на серйозну повагу. Кількість дипломатів у кожній країні не дуже велика, але це еліта, яка формується як з професіоналів, так і з досвідчених політиків. Майже всі вони, крім своїх країн, навчалися в США, Франції, Італії, Англії, Німеччині (з Куби — в СРСР).

Для налагодження контактів у Латинській Америці і ведення переговорів варто знати таке. Як правило, латиноамериканські дипломати ведуть переговори не поспішаючи, завзято, ідуть на практичні пропозиції, а якщо є фінансові проблеми, матеріальні витрати, то діють обережно.

Укладаючи двосторонні угоди, ретельно перевіряють їхню відповідність внутрішньому законодавству. Бесіди ведуть звичайно один на один, записів бесід (принаймні, у вашій присутності) не роблять. Деякі латиноамериканці не завжди точні, тому бажано угоду тримати під контролем.

Латиноамериканці експансивні, дружні. Яскраво виявляють свої симпатії. Чоловіка можуть поплескати по плечу (але з чоловіками не цілуються). Жінці можуть поцілувати руку, добре знайомій — щоку. Не люблять довгих і порожніх бесід, воліють давати й отримувати точні відповіді. Не люблять вислуховувати інструкції, надають перевагу живій розмові. Вони відвертіші, ніж, скажімо, західноєвропейці. Етикет, порівняно з західними країнами, спрощений. Чоловіки звичайно одягають темні костюми.

Слід зазначити, що в міністерствах (враховуючи МЗС) більшість жінок — не секретарі, а дипломати, співробітниці на ключових посадах.

Якщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі державного капіталізму і почалося впровадження відкритої економіки, то в 90-ті цей процес прискорився.

Середньорічні темпи зростання виробництва по регіону в 1991 — 1998 pp. сягнули 3,3%. Спала інфляційна хвиля. Показник інфляції по регіону за 1998 р. становив 10%. А в Аргентині та Бразилії був зведений до мінімуму — відповідно 1% і 2,6%. Країнам Латинської Америки у 90-х роках удалося здійснити великомасштабну реструктуризацію, домогтися списання зовнішніх боргів, що зменшило тиск на економіку. Піднесенню виробництва сприяли також політика жорсткої економії і масовий приплив зарубіжних інвестицій. У 1996 р. вони становили 62 млрд. дол., — майже у п’ять разів більше, ніж у 1990 р. Важливе значення мало також збільшення латиноамериканського експорту: з 1986 по 1996 р. його обсяг зріс зі 137 млрд. до 494 млрд. дол. Понад 60 млрд. дол. у 1990— 1995 pp. дала приватизація державної власності.

Процес втягнення латиноамериканського субконтиненту в ринкову економіку був настільки стрімким і всезагальним, що навіть соціалістична Куба після краху комунізму у Східній Європі зазнала його впливу. У 1993 р. уряд Фіделя Кастро дозволив дрібне приватне виробництво, вільне володіння валютою й селянські ринки. Однак домогтися серйозних успіхів шляхом поєднання деяких механізмів вільного ринку з недоторканністю комуністичної ідеології не вдалося. Рівень життя населення не підвищився, карткова система залишилася.

Деякий спад, що намітився у виробництві в останні роки минулого століття, латиноамериканці пов’язують з фінансовими кризами другої половини 1997 р. в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та Росії (1998).

Успіхи економічного розвитку латиноамериканського субконтиненту у 90-х роках значною мірою зумовлені подальшим розвитком американської інтеграції. У 1994 р. на форумі 34 держав Північної, Центральної і Південної Америки та Карибського басейну ухвалено рішення про створення у 2005 р. зони вільної торгівлі всієї Західної півкулі — Американської асоціації вільної торгівлі (АЛКА). На той час у плані інтеграційного процесу найбільш ефективно діяли НАФТА і МЕРКОСУР (Південноамериканський спільний ринок), створений 26 березня 1991 p., як регіональне економічне об'єднання внаслідок підписання Асунсьйонського договору між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм. Договір гарантував вільне пересування капіталів, активів, послуг і людей, скасування мит для його учасників і запровадження спільного митного тарифу для третіх країн. МЕРКОСУР охопив 70% території Південної Америки з населенням понад 200 млн. чол. і ВВП близько 900 млрд. дол. З 1991 по 1996 р. обсяг торгівлі усередині блоку збільшився у чотири рази (з 4,1 млрд. до 15 млрд. дол.).

У 1996 р. до МЕРКОСУР на правах асоційованого члена приєдналися Чилі та Болівія. Поступова ліквідація митних бар'єрів, регламентація торговельних відносин, принцип рівноправного партнерства, акцент на економічну та політичну самостійність — все це приваблювало в МЕРКОСУР нових потенційних учасників. Особливо важливе значення мало прийняття політичної резолюції, згідно з якою повага до демократичних інститутів проголошувалася необхідною умовою участі в МЕРКОСУР. У квітні 1996 р. спільними зусиллями демократично налаштованих політиків Бразилії і Мексики вдалося запобігти військовому переворотові Ліно Ов'єдо у Парагваї. У 1997 р. загальний рівень зростання виробництва у країнах-учасницях МЕРКОСУР становив 4,1%, а рівень інфляції знизився до 10%.

У грудні 1995 р. було підписано договір про лібералізацію торгівлі між МЕРКОСУР і країнами ЄС. На Західну Європу припадає 30% експорту МЕРКОСУР.

Свідченням подальшого зростання ролі МЕРКОСУР у розвитку нового, демократичного етапу інтеграції стало прийняття у квітні 1997 р. країнами так званої андської групи (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Болівія) у болівійському місті Сукре спеціального «Акта Сукре». Андське співтовариство заявило про свій намір найближчим часом (кінець 1998 р.) підписати угоду про єдину зону вільної торгівлі з МЕРКОСУР.

Розширення і зміцнення МЕРКОСУР як об'єднавчого ядра майбутньої латиноамериканської інтеграції не влаштовує США. Сполученим Штатам невигідно мати такого серйозного конкурента. Звідси особлива заінтересованість у якнайшвидшому створенні АЛКА. На відміну від США країни МЕРКОСУР виступають за поетапний, повільний процес з метою подальшого зміцнення своєї індустрії і реалізації можливостей конкурувати зі США і Канадою. Тут ураховується також досвід минулого. Так, на початку 50-х років валовий продукт США і Канади у десять разів перевищував сукупний продукт країн Латинської Америки і Карибського регіону, а сьогодні це співвідношення виражається як 3:1.

Загальний спад економічної активності у світі, викликаний як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, негативно вплинув на економіку країн Латинської Америки, зорієнтовану на зовнішній ринок. Це проявилося в економічному застої в одних і падінні виробництва в інших країнах, у зростанні заборгованості, яка в 2002 р. сягнула 850 млрд. дол., у кризі платоспроможності, що загострилася в 2002 р. Погіршення економічної кон’юнктури призвело до соціальних негараздів і заворушень у ряді країн. Зокрема, 19—20 грудня 2001 р. відбулися масові виступи в Аргентині. У квітні 2002 р. двома подіями — державним переворотом і контрпереворотом — почалися масові протести широкої громадськості Венесуели проти авторитарного правління президента Уго Чавеса, які з початку грудня 2002 р. переросли у загальнонаціональний безстроковий страйк. Припинили роботу багато підприємств. Завмерла нафтова галузь, що негативно відбилося на світовому ринкові енергоносіїв. Загалом країни регіону можна згрупувати у чотири категорії:

• * країни з високими шансами стійкого зростання;
• * країни, в яких перспективи розвитку в цілому сприятливі, але є серйозні проблеми;
• * країни, що стикаються з серйозними ризиками;
• * країни, де в середньотерміновому плані дуже ймовірна політична або економічна криза.

Демократизація економіки кардинально вплинула на політичний розвиток латиноамериканського регіону. У 90-ті роки поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Наприкінці 80-х — у 90-х роках набули чинності нові конституції у Бразилії (1988), Колумбії (1991), Парагваї (1992), Перу (1993), Аргентині (1994), Уругваї (1997), Еквадорі (1998), Венесуелі (1999), внесені суттєві поправки до Основних законів Болівії (1994), Нікарагуа (1995, 2000), Бразилії (1997) і Мексики (протягом останнього десятиріччя). Усюди збережено посади президентів, проте їхні повноваження значно урізані. Лише в Перу та Венесуелі конституційні реформи надали президентам фактично необмежену владу. У багатьох країнах спрощено механізм імпічменту президента, обмежено термін перебування на президентській посаді. Особлива увага приділена дотриманню прав людини. Нові конституції сприяли розвиткові багатопартійності й політичного плюралізму, дали можливість активніше використовувати елементи прямої демократії — плебісцити і референдуми, право на законодавчу ініціативу. Гілки влади стали більш збалансованими. Проведені реформи скрізь підтвердили або запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів, забезпечили суттєву децентралізацію місцевих органів влади.

Примітним явищем у політичному житті стала зміна характеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролювали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень залишається армія Чилі, збройні сили Колумбії і Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільному контролю підлягає лише армія Мексики. Таким чином, проблеми взаємовідносин між арміями і суспільствами ще далеко не вирішені, проте вектор їх розвитку визначений.

Загалом, у Латинській Америці визріли і дедалі відчутніше виявляють себе ті економічні, політичні та правові інститути, які сприяють демократизації і європеїзації субконтиненту.

Сьогодні в більшості країн Латинської Америки встановлені демократичні режими, що робить країни регіону більш привабливими партнерам в очах західних країн. Але при цьому багато країн зіткнулися з певними проблемами, які викликані деякою нестабільністю політичної системи, коливаннями економічних показників, зростанням бідності, наркотрафіку та загального зростання злочинності.

На сьогоднішній день більш ніж в половині країн Латинської Америки (якщо бути точніше, в чотирнадцяти) при владі перебувають політики лівої орієнтації. Багато дослідників відзначають, що в ліві рухи в Латинській Америці за змістом і напрямком своєї діяльності відрізняються від східних та західноєвропейських аналогів, де ліві партії, звичайно, присутні в політиці, але не є визначальними. За одинадцять років — з 1998;го — по 2009;й роки в чотирнадцяти країнах Латинської Америки (у Венесуелі - тричі, Бразилії, Чилі, Аргентині - двічі, Уругваї, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа, Перу, Коста-Ріці, Панамі, Гватемалі, Парагваї, Сальвадорі) до влади приходять ліві уряди, причому демократичним, конституційним шляхом.

Умовно лівий рух в Латинській Америці можна розділити на три групи. По-перше, це так звані «ліві фундаменталісти» (асоціюються глобалізацію з імперіалізмом, які висувають гасла «фронтального зіткнення»). По-друге, це «ліві популісти», для яких найбільш за все важливі відносини з електоратом і завойована ними верховна влада. Прикладами є режими У. Чавеса в Венесуелі, Е. Моралеса в Болівії. Третя група представлена «лівими реформаторами» (або помірними лівими), які не йдуть на «фронтальний розрив» з правими консерваторами, приймають економічний неолібералізм, хоча і визнають його обмеженість в соціальній сфері, але одночасно роблять кроки на шляху викорінення бідності і «соціальної виключеності». Втіленням даного різновиду лівих називають правлячу в Бразилії Партію трудящих, правлячий в Чилі міжпартійний блок «Консертасьон», уряду Н. Кіршнера в Аргентині і Т. Васкеса в Уругваї.

У 2005 р. Венесуела і Куба оголосили про створення інтеграційного проекту, що отримав назву «Боліваріанська альтернатива для Латинської Америки» (АЛБА), який позиціонується як ідеологічна альтернатива Американської зони вільної торгівлі. У 2006 р. після приходу до влади Ево Моралеса до проекту приєдналася Болівія. Сьогодні до неї входять Венесуела, Куба, Болівія, Гондурас, Нікарагуа і Домініканська республіка, а також Еквадор (має статус спостерігача).

АЛБА кладе в основу своєї діяльності принцип «кооперативних переваг», який протиставляється концепції «порівняльних переваг». Модель «кооперативних переваг» передбачає усунення нерівності у розвитку через різні компенсаційні механізми. Так Венесуела поставляє Кубі нафту за зниженими цінами (також як і багатьом іншим країнам Карибського басейну), а Куба в свою чергу розгорнула у Венесуелі сотні безкоштовних медичних установ, у тому числі обладнаних самим передовим медичним обладнанням. У грудні 2008 р. міністри фінансів країн-членів АЛБА зробили перші кроки зі створення єдиної валютної зони (сукре) в регіоні (рішення про її запровадження було ухвалене 26 листопада в Каракасі учасниками третього позачергового саміту країн-членів АЛБА для протидії фінансовій кризі). Учасники АЛБА розраховують використовувати сукре для реалізації спільних економічних проектів, порятунку від доларової залежності.

Відносини зі Сполученими Штатами зберігають своє пріоритетне значення для країн латиноамериканського регіону. США залишаються головним торговельним партнером, експорт товарів з США складає 150 млрд. доларів на рік. США також займають провідне місце за розмірами інвестицій.

Однак можна відзначити деяку протидію американському курсу. Перш за все, воно виходить з Куби, Венесуели і Болівії. Сьогодні в латиноамериканських країнах розуміють, що побудова «соціальної економіки», для чого і здійснюється так званий «лівий поворот», підсилить позиції регіону в світі і допоможе перетворитися в одного з великих лідерів нового багатополярного світу, що прагне узгодити власні інтереси з глобальними без ущемлення тих або інших. Для того, щоб дистанціюватися в деяких питаннях від думки США країни регіону прагнуть зміцнити свої економічні та політичні зв’язки з такими країнами, як Китай, Росія, Індія, Японія та іншими країнами. Однак, з того, з ким латиноамериканські країни намагаються поліпшити свої зв’язки, так само можна судити про ступінь впливу США на країну. Так, наприклад, Венесуела, де проводиться відкрита антиамериканська політика, налагоджує свої відносини в першу чергу з Росією і Китаєм, які так само відомі своїми розбіжностями з США по багатьох питаннях.

Однак, країни Латинської Америки поки не можуть повністю відмовитися від допомоги, що надається США, нехай і на нерівноправних умовах. Швидше за все, в найближчі декілька років повна незалежність країн Латинської Америки від зовнішньої політики США досягнута не буде. За перше десятиліття XXI століття відбулися помітні зрушення у відносинах між країнами Латинської Америки і їх колишньою метрополією, вони досягли значного рівня й утворили автономний напрямок у зовнішньополітичній діяльності, як Іспанії, так і великої групи латиноамериканських країн. Розвитку відносин сприяли їхні взаємні інтереси, а також ряд таких причин, як культурно-історичні традиції, спільність релігії і мови.

латиноамериканський економічний реформа дипломатичний.

Список використаної літератури

• 1. Історія світової економіки: Підручник вузів / Під ред.Г. Б. Полякова, А. М. Маркової. — М.:ЮНИТИ, 2008.
• 2. Латинська США і Кариби. Політичні Інститути й процеси / відп. ред. З.В. Івановський — М: ИЛА РАН, 2007.
• 3. Мироненка М. С. Введення у географію світового господарства. — М.: Вид-воУн-та їм. Дашковою, 2007.
• 4. Наумов О. С., Холина В. М. Географія населення і побудову господарства світу: Навчальний посібник. — М.: Вид-во гімназії «Відкритий світ», 2007.
• 5. Холина В. М. Географія людської діяльності: економіка, культура, політика — М.: Наука, 2006.
• 6. Шемякін Я. Г. Латинська Америка: традиції, і сучасність. М.: Наука, 2008.
• 7. Економічна географія капіталістичних і що розвиваються / Під ред. В. В. Вольського та інших. — М.: Вид-во МДУ, 2008.