Розділ 2. Сучасний стан та перспективи розвитку спеціальної освіти в Україні

Сучасний стан розвитку спеціальних закладів освіти в Україні

Початок ХХІ століття ознаменувався для українського суспільства переходом від третього до четвертого етапу в еволюції ставлення та навчання людей з особливими потребами, на противагу західним країнам, які вже близько трьох десятиліть вирішують питання реорганізації системи навчання інвалідів та включення їх в здорове суспільство. Розпочався період активного вирішення вищезазначених проблем, породжених повною ізоляцією інвалідів та закритим середовищем. Питання інтеграції інвалідів у повноцінне здорове суспільство здобули пріоритетного статусу для держави, почався процес реформування системи освіти, скорочення кількості спеціальних закладів і збільшення чисельності спеціальних (інклюзивних) груп, класів у загальноосвітніх навчальних закладах, адаптації загальних умов для навчання та виховання інвалідів серед здорових однолітків. Таким чином, створюються умови для впровадження моделі інклюзивної освіти. «Інклюзивна освіта — це система освітніх послуг, яка ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу» [20].

Слід зазначити, що в Україні створено диференційовану мережу навчальних закладів (спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів, дошкільних закладів компенсуючого типу, навчально-реабілітаційних центрів — закладів нового типу як державного, так і громадського підпорядкування), у яких реалізуються різні можливості осіб з обмеженими можливостями в одержанні дошкільної, загальної шкільної та професійної освіти шляхом подолання фізичних, фінансових та психологічних бар'єрів, що унеможливлюють або ускладнюють їхню повноцінну участь у житті суспільства [7, с. 140].

Наголосимо, що суттєвого поступу набув окремий напрям здобуття освіти дітьми з обмеженими можливостями — інклюзивне навчання. Саме питанням навчання означеної категорії дітей в умовах загальноосвітнього простору останнім часом приділяється увага керівництва держави і освітньої галузі (відомі постанови КМУ та накази МОН), науковців і практиків (розробка теоретичних засад, експериментальна діяльність). є, безумовно, й інші позитиви. історичний розвиток спеціальна освіта В Україні модель інклюзивної освіти почала набувати значення переважно за ініціативи громадських організацій. Інклюзивна модель освіти передбачає навчання дітей з різними вадами разом зі здоровими однолітками. При цьому для дітей із фізичними обмеженнями створюються відповідні умови для навчання — у школах будуються пандуси й спеціальні туалети, у штаті працюють асистенти педагогів, які супроводжують учнів з особливими потребами під час занять, діти забезпечуються транспортом, спеціальними підручниками (наприклад, сліпі діти — написаними шрифтом Брайля), іншим навчальним обладнанням [12, с. 384].

Український учений у галузі корекційної педагогіки академік В.І. Бондар [5]пропонує авторську модель спеціальної (інклюзивної) освіти. В основу цієї моделі покладено створення при загальноосвітньому закладі (за умови відповідної кількості вихованців та підготовки фахівців) системи диференційованих груп з дітьми з різними здібностями. Перший компонент системи — основні групи, які комплектуються дітьми 6-річного віку. Увесь процес здійснюється відповідно до державних стандартів і програм. Другий компонент — інклюзивні групи, що комплектуються дітьми, у яких мовленнєвий ефект наближений до своїх ровесників (інваліди зору, слуху, ОРА та вадами інтелекту). Навчання провадиться за державною програмою. А вчитель-асистент надає допомогу і має фаховий рівень підготовки на рівні бакалавра. Рекомендації на навчання дає ПМПК.

Третій компонент моделі — компенсуючі групи, що комплектуються дітьми, мовлений рівень яких нижче мовленнєвого рівня здорових однолітків. Ці вихованці потребують спеціального рівня навчання та спеціальних корекційних заходів. Дітей навчає єдиний корекційний педагог за спеціальною корекційною програмою. У групі можуть навчатися 6−10 дітей залежно від нозології. Якщо діти долають програму, вони переводяться до інклюзивних груп, якщо ні - переводяться до компенсуючих груп, які комплектуються вихованцями з глибоким ураженням здоров’я [12, с. 385].

Водночас, існує ціла низка нерозв’язаних проблем, які мають як загальнодержавне, так і локальне коріння.

Одним із суттєвих гальмівних чинників розвитку системи освіти осіб (дітей) з обмеженими можливостями є відсутність остаточної визначеності у термінах їх навчання, що безпосередньо пов’язано із постійними «стрибками» у цьому сенсі загальноосвітньої школи, яка багато в чому є орієнтиром для спеціальної освіти. При цьому варто згадати і про зміни змістового наповнення окремих освітніх галузей «масової» школи, що «тягне за собою» розробку і видання, з усіма похідними, власне, нового навчально-методичного забезпечення процесу навчання осіб з порушеннями психофізичного розвитку [8, с. 27].

Як відомо, стратегію реформування галузі спеціальної освіти дітей з обмеженими можливостями визначено Державною національною Програмою «Освіта» (Україна — ХХІ століття), Законами «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту», низкою національних і державних програм тощо. Водночас окремі положення цих державних документів до сьогодні мають декларативний характер. Зокрема, повільно розробляються нормативна база цієї галузі, питання реабілітації дітей, їхніх прав, міжвідомчого фінансування, державно-громадської співпраці, що блокує апробацію та впровадження інноваційних програм [7, с. 141].

На тлі фінансово-економічної нестабільності фактично безпідставно зникла ціла система вечірнього і заочного навчання осіб з обмеженими можливостями. Донині відсутня варіативність як організаційних форм, так і змістового наповнення їхнього навчання. Вкрай низьким залишається і рівень системи спеціальної освіти.

Останнім часом послаблюється увага суспільства до потреб спеціальних закладів, скорочується їх мережа, погіршується матеріально-технічне забезпечення, розриваються зв’язки з виробництвом. За складних соціально-економічних умов погіршується кадрове забезпечення у спецшколах-інтернатах [7, с. 141].

На сьогодні спеціальні заклади незадовільно забезпечуються навчальною, методичною літературою, дидактичними і наочними матеріалами, спеціальним обладнанням, причиною чому є відомий фінансово-економічний стан, що до певної міри ускладнює реалізацію кінцевої мети — соціально-трудової адаптації та інтеграції випускників у суспільство [8, с. 29].

Гострою є проблема повного охоплення дітей з порушеннями психофізичного розвитку спеціальним навчанням. При цьому є категорії дітей (з аутизмом, із складними порушеннями), організація навчання яких на державному рівні фактично відсутня.

Залишається нагальною й проблема працевлаштування випускників спеціальних навчальних закладів.

На сьогоднішній день жодна державна структура не контролює цього процесу і не володіє даними про працевлаштування випускників спеціальних шкіл. Усю відповідальність за працевлаштування цієї категорії дітей перекладено на адміністрацію та вчителів спеціальних закладів. Безумовно, в галузі існують й інші проблеми [7, с. 142].

Незважаючи на кризові явища в суспільному та духовному розвитку, в Україні вживається всіх необхідних заходів не лише для того, аби зберегти набутий досвід спеціальної освіти, а й примножити його, виробити сучасні технології корекційно-компенсаторної роботи з цією категорією дітей, створити умови для реалізації Їхнього права на вибір типу навчального закладу та змісту і форм освіти.

Мережа спеціальних освітніх закладів для людей, які мають особливі потреби, розширюється. Пріоритетними завданнями сучасного українського суспільства виступають не лише виховання, навчання та соціалізація, а, в першу чергу, включення даної категорії людей у здоровий соціум. Тому основна увага держави приділяється переходу від ізольованого спеціального навчання до інклюзивного. Такий стан проблеми відображений у низці законодавчих актів [20].

Аналізуючи історію розвитку спеціальної освіти і її сучасний стан, зазначимо, що спільне навчання дітей-інвалідів і їх здорових однолітків повинно стати пріоритетним у педагогічній практиці сьогодення.