Завдання фізичного виховання

• 1. Виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров’я, постійно займатися фізичною культурою і спортом.
• 2. Підготовка до захисту Батьківщини, оволодіння для цього прикладними видами спорту.
• 3. Підготовка до фізичної праці, виховання працездатності.

Людина, наголошував А. Макаренко, не виховується частинами. Через це кожна складова виховання, виконуючи свою особливу роль, слугує водночас досягненню єдиної мети, реалізується у поєднанні з іншими складовими. Наприклад, розумове виховання тісно пов’язане з моральним, оскільки моральність формується на основі світогляду й самосвідомості. Успіх естетичного виховання також зумовлений рівнем розумового виховання, тому що воно сприяє виробленню оцінних суджень, вихованню смаків, розумінню мистецтва. Без розумового виховання неможлива належна трудова підготовка, що потребує певного рівня мислення. Позначається воно і на фізичному розвитку особистості: знання нею основ фізіології та гігієни, розуміння сутності життєдіяльності організму допомагає їй свідомо й розумно ставитися до свого здоров’я.

Взаємозв'язок розвитку і виховання

Психічний розвиток (розуміється як становлення внутрішнього духовного світу особистості) і виховання (яке визначається як цілеспрямоване освоєння вихованцем духовної культури народу під керівництвом вихователя) взаємопов'язані: розвиток духовної культури особистості відбувається під дією чинників виховання, і, у свою чергу, виховання буде ефективним тільки відповідно з можливостями особистості. У процесі розвитку закономірно змінюються якості і характеристики особистості, відповідно до яких необхідно систематично оновлювати зміст, методи, засоби та форми виховання. Зміни, вдосконалення внутрішнього світу особистості може тривати все життя; це безперервний процес, в якому можна виділити певні стадії та закономірності. Теорія психічного розвитку особистості отримала назву онтогенезу. У теорії онтогенезу встановлено, що факторами психічного розвитку є предметна діяльність і спілкування; у спільній діяльності з дорослим (вихователем), у співпраці учень освоює знакові і символічні структури (висловлювання) і засоби; в результаті формуються його свідомість і особистість. Індивід стає особистістю, коли у нього утворюється відносно стійка система вищих психічних функцій, пов’язаних з використанням у житті загальноприйнятих норм і духовних цінностей.

Водночас психіка людини — продукт культурноісторичного розвитку всього людства. Розвиток психіки як явища в еволюції органічного світу є предметом філогенезу. У філогенезі розрізняють такі стадії (за А.Н. Леонтьєвою): сенсорна психіка, перцептивная психіка, інтелект, свідомість. Ці ж стадії спостерігаються загалом і скороченому вигляді та у онтогенетическом розвитку дитини. Безперервний психічний розвиток дитини можна поділити на стадії на різних підставах. У педагогічних концепціях викладено різну кількість стадій. Зручним для практичного користування є виділення наступних стадій: раннє, дошкільне дитинство, молодший вік, середній і старший шкільний вік, юність. Цим стадіям відповідають свої освітні установи: дитячий садок, школа, університет та ін Вони визначаються за критерієм біологічного віку. Однак, рівень розвитку дитини визначається, як відомо, не за біологічним, а за розумовим віком. Так, розвиток дитини молодшого шкільного віку може відповідати дошкільному рівню (в разі відставання), або рівню підлітка (у разі акселерації - випереджаючого розвитку). Виховання ефективне тоді, коли воно відповідає рівню розумового розвитку.

Цій вимозі відповідає класифікація, в основі якої лежить критерій виду найбільш інтенсивно розвивається психічної функції. Відповідно виділяються три стадії розвитку особистості.

1. Від народження до 2−3 років — стадія розвитку природних психічних функцій. 2. Від 2−3 років до 12−14 років — стадія розвитку найпростіших культурних психічних функцій. 3. Від 12−14 років до старості - стадія розвитку вищих культурних психічних функцій. Основоположником даної класифікації є Л. С. Виготський — автор культурноісторичної теорії розвитку психіки.

Між стадіями немає чітких часових меж. Одна стадія плавно переходить в іншу. Кожна більш складна функція з’являється не відразу, а має деякий підготовчий період розвитку у попередній стадії і свою базу — одну або кілька більш елементарних функцій.

Вищі функції «нашаровуються» на попередні. При цьому більш прості функції, аж до інстинктів, продовжують діяти і керувати поведінкою людини. Психіка вихованої людини має шарувату будову. Продуктом виховання на кожній стадії є черговою шар нових психічних функцій.

Перша стадія (0−2 роки) починається з дня народження дитини, хоча існує й інша думка про те, що розвиток природних психічних функцій починається ще до народження, коли у плода з’являється мозок. Інтенсивно розвиваються: сенсорні функції (зір, слух тощо), моторика (координація рухів рук, ніг, голови, тулуба), емоції (усмішка, задоволення, здивування, очікування, радість, цікавість, переживання, інтерес, бажання і т.д.), воля, сексомоторний інтелект. Мислення малюка конкретне, чуттєво — рухове, предметно — віднесене, виражається в практичному аналізі та синтезі зв’язків між предметами. З’являються найпростіші способи спілкування звуками і жестами. Дитина освоює перші слова — пропозиції, але мова ще не пов’язана з мисленням, немає знаковою діяльності. Основні фактори розвитку — мати і інші дорослі, спілкування з ними, іграшки та інші предмети, включені в діяльність немовляти. При відсутності цих факторів психічний розвиток припиняється і дитина на все життя залишається розумово відсталим дебілом. При систематичному дії цих факторів дитина поступово переходить на наступну стадію розвитку.

У другій стадії (2−13 років) на базі природних психічних функцій, які продовжують удосконалюватися, з’являються і розвиваються найпростіші, основні культурні психічні функції: мова, пряма хода, вміння читати, рахувати, писати, користуватися різними культурними засобами (столовими приборами, знаряддями ручної праці та ін), збагачуються емоції (впевненість, надія, сором, сором’язливість, агресія, ворожість та ін), воля; на основі сенсомоторного інтелекту утворюються конкретні операції і дооператорний інтелект; мислення стає мовним, а мова — осмисленою. На цій стадії провідними є емоції, а інтелект їх обслуговує, тому учень спочатку керується почуттями, а потім розумом. Щоб навчально — виховний процес був ефективним, учитель повинен подобатися дітям. При несприятливих умовах життя учень може залишитися на цій стадії на все життя. Сприятливі умови розвитку — хороша культурне середовище, турботливі вихователі, організація колективної, спільної і самостійної діяльності, різноманітність засобів, інтелектуальне спілкування та ін — обумовлюють перехід учнів на наступну стадію розвитку.

На третій стадії (12−20 років) учні приступають до вивчення наукових понять, теорій, абстрактно — символьних моделей дійсності. Найбільш інтенсивно розвивається інтелект, формально — логічне мислення, яке стає провідним, випереджаючи розвиток емоцій. Психічні функції набувають знакова, вербальне вираження; основними стимулами і знаряддями стають знаки, реакції зумовлені логікою відносин між знаками; життя серед знаків і значень регулюється вищими психічними функціями. З’являються свідомість, свідома воля, інші довільні процеси (пам'ять, сприйняття і т.д.), вищі емоції (совість, борг, патріотизм, почуття свободи, почуття гумору, альтруїзм та ін.) Виховання поступово поступається своє місце самовиховання. З’являються такі новоутворення, як антиципація (вміння передбачати розвиток подій, можливі результати і наслідки діяльності як своєї, так і інших людей) і рефлексія — нова якість особистості, система, в складі якої інтроспекція (самоспостереження), самокритика і бажання стати краще, позбутися недоліків попереднього виховання. Ці вищі психічні функції співіснують з природними і найпростішими культурними функціями, на базі яких вони і з’являються.

Розглянуті стадії психічного розвитку існують об'єктивно і жорстко слідують один за одним. Залежно від спадковості, біологічних і культурних умов, характеристик навчально — виховного процесу, — стадії розвитку можуть бути більш-менш тривалими, а перехід учнів з однієї стадії на іншу — більш-менш успішним. Істотну роль тут відіграють відносини між середовищем і вихованням. Навколишнє середовище (життя) дитини, розглянута в плані її впливу на психічний розвиток, є система культурних (зокрема духовних) цінностей, що виконують роль умов становлення внутрішнього світу особистості. Ці умови неоднорідні. Одні умови утворюють освоєну соціально — побутову обстановку, оточення дітей; інші умови — люди (батьки, вчителі, друзі, знайомі, учні), третє - нові культурні цінності, які ще належить освоїти; четверті - засоби спілкування та діяльності; п’ятий — фактори, причини психічного розвитку.

Фактори психічного розвитку, наявні в середовищі і у вихованні, одні й ті ж. Розмежування середовища і виховання відносно і має значення в теоретичної моделі, в якій учень розглядається як об'єкт виховання (наприклад, об'єкт покарання і заохочення). З позиції дитини як суб'єкта діяльності виховання є складова частина його життя поряд з самообслуговуванням, іграми і захопленнями. Умови виховання для дитини складають частину середовища проживання. Щоб жити в культурних умовах, йому необхідно освоїти культурні цінності. Дитина освоює культуру трьома шляхами.

По-перше, шляхом наслідування в референтній групі, якій може бути не тільки сім'я, а й школа, гурток і т. п. У ній особистість сприймає як свої особисті, як еталон для наслідування мети, культурні цінності, закони і норми поведінки, прийняті в даній групі. Це «стихійне виховання» — освоєння культури народу під впливом інших людей без примусу, без педагогічної мети. Воно буває, зокрема, в деяких сім'ях, якщо в них панує взаємна любов і повага, а батьки користуються авторитетом. У таких благополучних сім'ях батьки говорять, що вони не виховують дітей, — діти самі, за власним бажанням вбирають нові духовні цінності під впливом середовища і обставин життя.

По-друге, культура народу може освоюватися за планом, відповідно до цілями і змістом, певним дорослим — вихователем, а сам процес в цьому випадку називається вихованням. Вихователь (не обов’язково дорослий) — особистість, що володіє деякою системою духовних цінностей; вихованець (не обов’язково дитина) — індивід, якому належить освоїти фрагмент культури. Розвивальне виховання — цілеспрямований процес породження у внутрішньому світі вихованця нових духовних цінностей під керівництвом вихователя. Виховання здійснюється при відповідному інформаційному забезпеченні та організації пізнавальної діяльності вихованця.

По-третє, учень може освоювати культуру з власної ініціативи, в плані самовиховання і саморозвитку. Як правило, це трапляється з учнями, які перебувають на третій стадії розвитку, коли рефлексія досягає істотного розвитку. Самовиховання обумовлено тим, що вихователі пропонують до освоєння культурні цінності, що утвердилися в суспільстві кілька десятків років тому. Вони здаються вихованцям дещо застарілими, немодними. З’являється бажання вивчити новітні моделі поведінки, пізнати сучасну культуру. Крім того, учні критично оцінюють недоліки свого характеру, звички, інші складові внутрішнього світу особистості, прагнуть позбутися від них.