Ситуаційний підхід у теорії організації: ситуаційні фактори формування організаційної структури

Ситуаційний підхід (англ. contingency approach — імовірнісний, залежний від випадків, обставин) — підхід до теорії і практики керування, що концентрується на тому, що придатність різних методів керування визначається ситуацією. При цьому стверджується, що оптимальне рішення є функція факторів середовища у самій організації (внутрішні змінні) і в навколишньому середовищі (зовнішні змінні). У даному підході зроблена спроба інтегрувати окремі аспекти історично попередніх шкіл керування шляхом сполучення певних прийомів. Ситуаційний підхід відомий також за назвою «конкретний підхід». Не слід плутати термін «ситуаційний підхід» з «методом ситуацій» (case method). Ситуаційний підхід приділяє основну увагу оцінці й обліку ситуації, і виділяє три фактори, які впливають на поведінку керівника:

• а) відносини між керівником і колективом;
• б) структура завдання;
• в) посадові повноваження керівника.

Неможливо визначити всі змінні, що впливають на організацію. Буквально кожна грань людського характеру й особистості, кожне попереднє управлінське рішення й усе, що відбувається в зовнішньому оточенні організації, певним чином впливає на рішення організації. Для практичних цілей менеджери можуть розглядати тільки ті фактори, які найбільш значимі для організації, і ті, які швидше за все можуть вплинути на її успіх. Загальноприйняте, що найбільш значимими ситуаційними факторами побудови організації (департаменталізації) є технологія, розміри організації, внутрішнє та зовнішнє середовище, стратегія.

Технологія (англ. technology) — будь-який засіб, за допомогою якого вхідні у виробництво елементи перетворюються у вихідні; вона охоплює машини, механізми та інструменти, навички і знання людини. Деякі інші визначення технології: «Сполучення кваліфікаційних навичок, устаткування, інфраструктури, інструментів і відповідних технічних знань, необхідних для здійснення бажаних перетворень у матеріалах, інформації або людях» (Lewis E. Davis, 1971 р.); «Засоби перетворення сировини — будь то люди, інформація або фізичні матеріали — у шукані продукти й послуги» (C. Perrow, 1970 р.); «Машини, устаткування і сировину можна розглядати як компоненти технології, але найбільш значимим компонентом безсумнівно є процес, за допомогою якого вихідні матеріали (сировина) перетворюються у бажаний на виході продукт. Технологія являє собою спосіб, що дозволяє здійснити таке перетворення» (G. F. Wieland, R. A. Ullrich, 1976 р.). Технологія як поняття в американському керуванні трактується досить широко й охоплює і процеси, і методи, і техніку здійснення будь-яких виробничих, обслуговуючих і навіть творчих видів діяльності. Деякі недавні великі технологічні нововведення (науково-технічні нововведення), які глибоко торкнули організації й суспільство, — це комп’ютерна, лазерна, мікрохвильова, напівпровідникова технологія, інтегровані лінії зв’язку, робототехніка, супутниковий зв’язок, атомна енергетика, одержання синтетичних палив і продуктів харчування, генна інженерія, нанотехнологія. Технологічні нововведення впливають на ефективність, з якою продукти можна виготовляти і продавати, на швидкість старіння продукту, на те, як можна збирати, зберігати і розподіляти інформацію, а також на те, якого роду послуги і нові продукти очікують споживачі від організації. З виробничої точки зору, технологія — це найкращі наявні способи повторного виробництва певної продукції. Варто пам’ятати, що прогнози в області технологій належать до числа основних обов’язків керівника виробництва. Технологія в теорії менеджменту розглядається як одна з внутрішніх змінних організації й одночасно зовнішнім фактором великого значення.

Типи технологій (класифікація типів технологій) — відповідно до класифікації Джоан Вудворд (Англія, 1964 р.) розрізняють три типи (категорії) технологій:

• — одиничне (дрібносерійне або індивідуальне) виробництво;
• — масове або багатосерійне виробництво;
• — безперервне виробництво.

За Джеймсом Томпсоном (США, 1967 р.) розрізняють:

• — багатоланкові технології;
• — посередницькі технології;
• — інтенсивні технології.

Істотних розходжень між цими двома класифікаціями немає. Розходження у термінології пояснюються, здебільшого, областю спеціалізації авторів. Д. Вудворд займалася технологіями промислових підприємств, а Д. Томпсона цікавила більш широка схема, що охоплює всі види організацій. Тому вважають, що промислові підприємства найкраще описані категоріями Вудворд, а категорії Томпсона найкраще підходять для технологій, що належать до інших областей. Залежно від існуючого типу технології виробництва вибирається та або інша організаційна структура.

Внутрішні змінні (англ. internal variables) — ситуаційний фактор усередині організації. До основних внутрішніх змінних належать цілі, структури, завдання, технології й люди.

У своїй сукупності внутрішні змінні розглядаються як соціотехнічні підсистеми. Зміна однієї з них впливає на всі інші. Удосконалювання однієї змінної, наприклад, технології, не обов’язково може призвести до підвищення продуктивності, якщо ці зміни позначаються негативно на іншій змінній, наприклад, людях.

Зовнішнє середовище організації непрямого впливу — фактори, які, як правило, не роблять прямого негайного впливу на управлінські операції: політичні й соціокультурні фактори, стан економіки, міжнародні події, науково-технічний прогрес.

Зовнішнє середовище організації прямого впливу — фактори, які безпосередньо впливають на управлінські операції й випробовують на собі прямий вплив операцій організації: постачальники, трудові ресурси, закони й установи державного регулювання, споживачі й конкуренти.

Спостерігаючи за змінами організаційних структур великих американських фірм протягом ряду років А. Чендлер (1962 р.) зіставив їх зі змінами стратегій і цілей спостережуваних фірм. У результаті він сформулював принцип: «Стратегія визначає структуру». Це означає, що структура організації повинна бути такою, щоб забезпечити реалізацію її стратегії. Оскільки з часом стратегії змінюються, то можуть знадобитися відповідні зміни й в організаційних структурах.