Безпекове середовище навколо України

Безпекове середовище навколо України

Тема цього матеріалу вплив світових політичних змін на безпеку нашої держави. Тема неосяжна, всеохоплююча і надзвичайно глобальна, як і ті зміни, що тривають у світі вже понад три десятиріччя, принаймні з кінця 1970;х років. Але, виходячи із зрозумілих вихідних, сконцентруємося переважно на Європі, і проблемах її безпеки.

До початку 1990;х років Європейський континент підходив з достатньо стабільною системою колективної безпеки, яка включала в себе два ворогуючі блоки: Варшавський Договір і головний його чинник СРСР проти НАТО і СІЛА, які у сукупності охоплювали практично всі країни Європи за виключенням нейтральних і позаблокових країн, таких як Фінляндія, Австрія, Югославія (СФРЮ) та інші. Слід усвідомлювати, що і нейтральні країни насправді були певним чином «приписані» до блоків. Наприклад, СФРЮ тяжіла до Сходу, а Австрія до Заходу. Власно йшлося про протистояння Радянської імперії із її сателітами, що були оформлені у військово-політичний Варшавський договір і РЕВ та СІЛА і їхніми союзниками по НАТО, об'єднаними у Європейські економічні співтовариства.

Водночас, відносини між блоками вже доволі давно набули сталості, а конкуренція, вибухала конфліктами лише на периферії протистояння у країнах Азії і Латинської Америки. Створення потужних засобів технічної розвідки (візуальна розвідка земної поверхні з супутників і глобальні системи радіо і радіотехнічної розвідки), а також розробка і втілення заходів довіри мінімізували можливості непередбачуваної військової ескалації на головному Європейському театрі військових дій.

Протягом десятиріч протистояння була сформована потужна правова база європейської безпеки, тобто взаємодії блоків, яка включала в себе загальні положення Гельсінського Заключного Акту 1975 р. і діючої вже майже 15 років Наради з питань безпеки в Європі. Вже після 1985 року, тобто після приходу М. Горбачова до влади була напрацьована достатньо розвинена база щодо обмеження озброєнь. Йдеться про Договір про ракети середньої і малої дальності 1986 року. Договір про обмеження звичайних збройних сил в Європі (1990 року). Паралельно СІЛА і СРСР з початку 1970;х років напрацювали базу обмеження, а потім і скорочення стратегічних наступальних (START-I) і оборонних (Договір про ПРО) озброєнь. В 1990 році на хвилі ейфорії, пов’язаної з перебудовою, і начеб то подоланням ціннісних розділів континенту, була підписана Празька Декларація, яка проголошувала створення спільного європейського дому.

Наприкінці 1980;х років відбулися кардинальні трансформації цієї системи. Ми в минулому, 2009 року, святкували 20-ти річчя падіння Берлінської стіни, яке знаменувало розвал Варшавського Договору і падіння двополярного світу. Під тиском східноєвропейських революцій 1989 року, уможливленнях ерозією радянського авторитарного режиму, відбулася деструкція Радянської імперії. Це знайшло вираження у блискавичному розпуску Варшавського Договору (1991 рік) і катастрофічному послабленні наддержави СРСР, що закінчилося у грудні 1991 року Біловезькими угодами і постанням 15 нових незалежних держав. Механізм розпуску Радянського Союзу був оформлений через Співдружність незалежних держав, у складі якої Україна посідає доволі амбівалентне місце з одного боку держави-засновника, а з іншого, досі не ратифікувавши її Статут, Київ не може розглядатися як повноправний член організації.

Зараз багато кажуть про стрімке посилення Росії після десятиріччя путінського правління, але не слід забувати, що провідним процесом останніх 20-ти років був безпрецедентний процес розширення глобального Заходу і його інституцій, що триває після 1980;х років минулого століття.

Фактично вперше з XVI століття (часів Реформації і розпаду середньовічної Res publica Christiana) практично вся Європа об'єднана в єдину систему міжнародних політичних та економічних інституцій, які уособлюють певні єдині цінності. Йдеться насамперед про НАТО у військовій площині та ЄС в економічній та політичній площині. Вся Європа включно зі східноєвропейськими країнами включена в такі інституції як Рада Європи, Організацію безпеки і співробітництва в Європі, діє Європейський суд з прав людини тощо, чи не основними клієнтами якого останнім часом стали громадяни Росії.

Слід наголосити, що ЄС за цей час збільшився в два рази: з 12 до 27 членів, а НАТО з 17 до 29. Як і будь-яке наднаціональне утворення державного типу ЄС створив, умовно кажучи, проміжні адаптаційні інституції, механізми, що дозволяють країнам, які не є членами Союзу, але входять у коло його інтересів активно взаємодіяти з організацією. Йдеться про такі інституції як угоди про асоціацію, підготовчий інститут кандидатства до ЄС, який зараз активно працює на Західних Балканах, а також програми партнерства. Діють Середньоземноморське партнерство і пропонованого для країн Центральної та Східної Європи, у тому числі для України, Східне партнерство Європейського Союзу. Відбувається поступове формування все тіснішої інституційної системи відносин РФ-ЄС. І хоча наголос у цих механізмах робиться на економічне співробітництво, але й без пекові питання не можуть бути уникненні. За великим рахунком, саме безпековий вимір виступає чи не основним для Східного партнерства. Водночас, попри такі інтенції Європейський Союз поки-що не готовий платити за безпеку свого східного кордону, його керівництво, що переживає складний період переустановлення після запровадження Лісабонського договору вагається, і намагається зарадити півзаходами.

НАТО також має подібні партнерські програми, найвідомішою з яких є «Партнерство заради миру» (наявні і діють також Рада євроатлантичного партнерства, середньоземноморський діалог. Стамбульська ініціатива співробітництва, Рада Росія-НАТО, комісії Україна-НАТО і Грузія-НАТО), яка започаткована ще у 1992 році. Нагадаю, що Україна стала чи не першим членом цієї інституції. Причому, слід усвідомлювати, що партнерські програми Альянсу не є благо чинністю Брюсселю. Навпаки, вони дозволяють країнам партнерам робити суттєвий внесок у європейську і світову безпеку, зокрема брати за бажання активну участь у миротворчій діяльності НАТО. Україна у такий спосіб взаємодіє з країнами НАТО в усіх нині здійснюваних місіях. Наслідком цього зауваження є міркування про можливість партнерів мати від НАТО певні гарантії безпеки, можливо у вигляді розповсюдження статті 4 Вашингтонського договору 1949 року. Йдеться про створення ефективного механізму безпекових консультацій.

Процес розширення Заходу, безперечно, мав не тільки позитивні (відбулися докорінні зміни політичного ладу в країнах Європи, впали авторитарні політичні режими тощо), але й достатньо суперечливі наслідки. Йдеться, насамперед про далеко немирний розпад низки країн, які були у сфері впливу Радянського Союзу. Розділ СРСР і Югославії (тільки Чехословаччина уникла такої долі внаслідок високого рівня політичної культури і специфічності історичного шляху) мав наслідком руйнівні війни, які тягнулися понад 8 років з 1991 по 1999 роки. І тут слід зауважити, що окрім Балканського епізоду, відомого своїми масштабами і нечуваною в Європі після Другої світової, жорстокістю, величезними проблемами супроводжувався і розпад СРСР. І хоча деструкція величезної євразійської імперії відбулася доволі м’яко, за її результатами виникла велика кількість збройних конфліктів.

Зупинимося насамперед на конфліктах в Балто-Чорноморському регіоні. Йдеться про Придністровський конфлікт. Абхазький, Південноосетинський, Нагорнокарабахський і внутрішньоросійський Північнокавказький. З цих конфліктів донині не вирішений жодний. Придністровський і Нагорнокарабахський заморожені. Абхазький і Південноосетинський спровокували російсько-грузинську війну 2008 року, а у північно кавказькому після кількарічного затишшя після двох чеченських війн, спостерігається тенденція до ескалації. Понад те, донині відсутній серйозний прогрес у пошуку механізмів і способів врегулювання.

Наслідком цих конфліктів і процесів геополітичних трансформацій загалом стала деструкція правової бази європейської безпеки. Її підірвала насамперед суперечність між принципами свободи самовизначення привалює над територіальною цілісністю держав та непорушністю кордонів, проголошених Гельсінськими домовленостями. Слід зауважити, що Гельсінські домовленості проголосили ще один дуже важливий принцип реального обмеження суверенітету держав і пріоритетності гуманітарних цінностей прав людини над правами держав і принципом невтручання у внутрішні справи. Це дуже принциповий момент, який, зокрема, підважує активну пропаговану свого часу у Росії концепцію «суверенної демократії».

Безумовне домінування США у світі загалом і Європі зокрема, що тривала всі 1990;ті роки подовжило життя Гельсінської правової системи, за рахунок набуття нею, сказати б, «декоративної» ролі. Насправді важливі проблеми вирішувалися завдяки одноосібному лідерству і домінуванню, у тому числі і моральному. Сполучених Штатів Америки. Саме таким чином були вирішені Балканські кризи 1996 і 1999 років.

Але з часом це домінування поступово розмивалося: складні для американської політики наслідки 8-річного правління адміністрації Дж. Буша, переніс фокусу американської уваги на азіатські проблеми у Великій дузі нестабільності, а також брак політичної волі Євросоюзу і європейських національних держав, суттєво підвищили можливості для реалізації впливу Російської Федерації на ситуацію в Європі, насамперед у Центральній і Східній.

Об'єктивно, що відродження можливостей Росії, після подолання нею періоду дезорганізації 1992;1997 років, призвело до суттєвих змін в європейській безпеко вій ситуації. Власно, суттєва частина російської слабкості 1990;х років, як втім і сучасної сили путінсько-мєдвєдєвської РФ, має виразно психологічний характер. Йдеться, насамперед, про самосприйняття і самопозиційонування російських еліт. Стисло розглянемо основні етапи змін в російській політиці.

У 1991;1997 pp. Росія позиціонувалася як молодший партнер Заходу. Президентом РФ був Б.Єльцин, а влада в країні належала різним альянсам представників державної бюрократії, у тому числі силової, директорського корпусу і новопосталих великих власників, очолюваних «младореформаторами» Ця зовнішня політика уособлювалася з фігурою першого Міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва, неодноразово звинувачуваного російською імперсько-націоналістичною опозицією у зраді національних інтересів Росії. Основним результатом цього етапу у ретроспективі стала поразка сил, які виступали за пере заснування російської держави на нових, європейських цінностях і перемога пострадянських реваншистів, які розглядали РФ як продовження Радянського Союзу за нових умов, його певну реінкарнацію з відповідними наслідками, зокрема і щодо політики безпеки, традиційних альянсів і ворогів.

Період між 1997;2003 роками характеризувався жорсткою боротьбою за спадок хворого Б.Єльцина між різними фракціями у правлячому альянсі з поступовим зростанням ваги силовиків, насамперед «чекістів», репрезентованих В. Путіним (Варто навести дані провідного російського фахівця О. Криштановської, що вихідці з спецслужб у Росії і донині посідають до 40% посад у органах державної влади, а у ключових секторах, зокрема в ТЕК, до 70%. Наприклад тут [1]. Слід також наголосити на специфічних психологічних рисах, що виховувала служба у радянських органах безпеки, що втім далеко не унікально для спецслужб [2]). У 1997 р. з приходом на посаду Міністра закордонних справ Росії Примакова і до 2003 року Росія прагнула стати одним з мажоритарних акціонерів Заходу. Саме з цим були пов’язані рішення новообраного президента В. Путіна про приєднання до очолюваної СІЛА боротьби з міжнародним тероризмом і саме цим визначалася політика Москви. Відомими військово-політичними наслідками якої став ухід РФ з військових баз у Камрані (В'єтнам) і Лурдесі (Куба). На пострадянському просторі ця політика була втілена у Стамбульській декларації ОБСЄ 1999 року.

Формальна відмова від фактично втраченого глобального статусу Російської Федерації і набуття нею статусу провідного регіонального актору — одного з мажоритарних акціонерів глобального Заходу таку ціль переслідував Кремль. Водночас, нерозуміння у Москві механізмів функціонування західних інституцій, глибинний ціннісний розрив фактично унеможливлювали досягнення компромісу. В. Путін і керівництво РФ мислило у категоріях Realpolitik, інших доктрин XIX сторіччя і прагнуло стати одним з учасників «концерту великих держав» Така позиція не знайшла і не могла знайти суттєвого розуміння на Заході.

Протягом періоду після приходу В. Путіна до влади посилювалася західна критика Російської Федерації за порушення прав людини, обмеження свободи слова, підпорядкування великого бізнесу інтересам Кремля. Водночас, стрімке зростання цін на нафту і пов’язане з цим формування нового російського варіанту petrostate (нафтової держави), призвело до поліпшення економічної ситуації в Росії і формування знаменитого «путінського суспільного консенсус» «громадянські свободи в обмін на зростаючий економічний добробут».

Суттєвою проблемою у відносинах України, Росії і Заходу стала Помаранчева революція 2004 р. в Україні, яка сприймалася у Росії з одного боку як спецоперація Заходу (Показово, що в Росії панівні позиції зберігає уявлення щодо відсутності у середніх і малих країн навіть потенціальних можливостей приймати якісь рішення стосовно своєї долі без опертя на «великі держави». З такої точки зору Центрально-Східної Європи, і у т.ч. України для Росії просто не існує, а наявне поле бою з США із західноєвропейськими державами, насамперед Німеччиною, великою Британією і Францією), а з іншого як таке собі посягання США на безпосередню зону впливу Російської Федерації (Іостатньо перегорнути видану в Петербурзі у 2009 році без сумніву елітним і бездоганно культурним видавництвом «Алетейя» збірку «Оранжевые сети от Белграда до Бишкека» під загальною редакцією Н. Нарочницької, щоб усвідомити викривленість сприйняття українських подій у Росії).

Тут слід нагадати про діагностовану ще класиком американської зовнішнополітичної думки Дж. Кеннаном в середині 1950;х років фобію Кремля, яка розглядає будь-які дії іноземних чинників у кордонах країн, прилеглих до Росії як спрямовані безпосередньо проти її безпеки (Принагідно зазначимо саме в цих психологічних проблемах причина неможливості пояснити Кремлю те, що вступ України до НАТО не загрожуватиме безпеці Росії. Раціональні аргументи у цьому випадку апріорі не приймаються).

Вирішення цих проблем не можливе у межах гри з нульовою сумою (наскільки виграв гравець, настільки програв його опонент), що характеризувала ситуацію у Центрально-Східній Європі протягом останніх 5−10 років. У різних вимірах програють усі. Тому нагальним завданням української безпекової політики має стати докорінна зміна правил гри у регіоні, відмова від конфронтації, але не за рахунок незалежності і суверенітету держави, її стратегічно вірного європейського курсу.

політичний військовий конфлікт російський.