Згідно з вітчизняним законодавством, до банківської таємниці, зокрема, належать

• — відомості про стан рахунків клієнта, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
• — операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта банку, та здійснені з ним угоди;
• — фінансово-економічний стан клієнтів банківської установи;
• — системи охорони банку та клієнтів;
• — інформація щодо організаційно-правової структури юридичної особи — клієнта банку, її керівників та напрями комерційної діяльності;
• — відомості щодо будь-яких проектів, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація клієнта;
• — інформація щодо звітності банківської установи, окрім даних, які підлягають опублікуванню;
• — коди, що використовуються банками для захисту інформації;
• — інформація про банки чи клієнтів банків, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Найбільшим обсягом інформації про діяльність банківських установ відповідно до законодавства володіє орган банківського нагляду (Національний банк України). Набагато менше даних отримують кредитори, клієнти банків та інші зацікавлені особи. В Україні вкладники та позичальники змушені самостійно добувати необхідну їм інформацію щодо діяльності банків.

Важливим напрямом інформаційної політики Національного банку України має бути подолання інформаційної асиметрії на банківському ринку. При виборі об'єкта для вкладення коштів чи отримання кредитів клієнти банків часто зазнають впливу агресивної реклами, а не орієнтуються на фінансові критерії. У ньому контексті значну роль відіграють засоби масової інформації, які, по суті, є основними джерелами отримання оперативної інформації про банківську систему для населення.

Асиметричність інформації полягає в тім, що різні учасники ринку володіють неоднаковою інформацією про одні й ті самі процеси, що може мати вплив на прийняття адекватних рішень.

Асиметричність інформації при банківському кредитуванні зводиться до того, що позичальник володіє більшим обсягом інформації про проект, ніж банк, який його кредитує. Крім того, банківській установі може не вистачати інформації про репутацію позичальника. З іншого боку, рекламуючи свої кредитні продукти, банки не завжди розголошують реальну суму переплати, яку буде змушений здійснити позичальник, погашаючи кредит. Отже, позичальник і банківська установа володіють різним обсягом інформації стосовно кредитної операції, процедури кредитування та інших банківських послуг.

Для того, щоб хоча б частково вирішити проблему асиметричності інформації та зменшити спричинені нею ризики, банк може підвищувати процентні ставки за кредитами, вимагати більшого забезпечення чи надавати менші за розміром кредити тим позичальникам, щодо яких банк володіє неповною інформацією.

Інформація, яку отримує банківська установа у процесі взаємин з клієнтами, може використовуватися з різною метою. Зокрема, при здійсненні кредитних операцій банку акцент робиться на зібранні необхідної" інформації для проведення найбільш якісного та вірогідного оцінювання кредитоспроможності позичальника. При цьому використовуються різні джерела інформації (рис. 6.2):

1) Матеріали, отримані безпосередньо від клієнта.

На вимогу банківської установи клієнт повинен надати відомості, які можуть стосуватися інформації про його фінансовий стан, господарську діяльність, цілі кредитного проекту тощо. При цьому носіями інформації є: анкети та запити клієнтів, протоколи переговорів, фінансова звітність та баланс підприємства, установчі документи, техніко-економічні обгрунтування, дані про кредитоспроможність гарантів чи поручителів, експертні оцінки вартості застави та інше. Якість такої інформації є достатньо високою і прямо залежить від кваліфікації і компетентності менеджменту позичальника та кредитного департаменту банку. При наданні споживчих кредитів банк може вимагати від позичальників даних про своєчасність оплати ними комунальних послуг, судимості, працевлаштування тощо.