Розділ 1. Загальноправова характеристика системи недержавного пенсійного забезпечення

Історичне значення недержавних форм пенсійного забезпечення в структурі соціального захисту

Пенсійне забезпечення є однією з основних гарантій матеріального забезпечення непрацюючих громадян. Для непрацездатних пенсіонерів пенсія фактично стає основним джерелом їх існування. Відповідно до ст. 46 Конституції України, пенсія має забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законом. На жаль, сьогоднішні реалії такі, що ця вимога Конституції України не дотримується [1].

Виникнення необхідності в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен. Історія пенсії йде корінням вглиб, ще у І столітті до н.е. Юлій Цезар ввів державне забезпечення військових після завершення служби. Проте з розвитком держав змінювалася й ідеологія пенсії: у минулому вона була символом привілеїв та обраності. Протягом століть утримували непрацездатних церква, благодійні організації, товариства взаємодопомоги тощо. Та з розвитком суспільства пенсія набула широкого соціального значення, як для людей, так і для країн в цілому [2].

Першим же офіційно увів солідарну державну пенсію для всіх працюючих Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини — це сталося в 1889 році. 20 років потому естафету підхопили Великобританія та Австралія, а Сполучені Штати Америки прийшли до державної пенсійної системи в 30-ті роки ХХ століття. СРСР надав народу право на пенсію за віком в 1956 році [3].

Виникнення державного соціального забезпечення стало результатом розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах найманої праці. Формування капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення необхідності в організації державної системи захисту найманих працівників від соціального ризику втрати заробітку. Через те, першими виплатами по державному соціальному страхуванню стали допомоги в зв’язку з трудовим каліцтвом та захворюванням, які називалися пенсіями.

Сенс солідарної системи пенсійного забезпечення, яка діє зараз, полягає в тому, що вона спирається на принцип солідарності поколінь — коли працюючі оплачують пенсію сьогоднішнім пенсіонерам. Така система прекрасно справлялася зі своїми завданнями практично до кінця ХХ століття, коли історія пенсії не була відмічена кризою. Проблеми почалися тоді, коли кількість учасників пенсійної системи стала критично малою, а їхніх внесків забракло для здійснення поточних виплат пенсіонерам. У таких умовах солідарна система перестала забезпечувати достойний рівень пенсій і виявилась обтяжливою для суспільства.

Криза солідарних пенсійних систем у країнах Європи розпочалася ще в 1970;ті роки і стала очевидною на початку 1980;х. З’явилася необхідність у нових системах пенсійного забезпечення та реформуванні існуючої системи, появі недержавних пенсійних фондів [4].

На тернах України в ХІХ ст. почало поширюватися добровільне страхування через емеритальні каси. В Україні перша така каса військово-сухопутного відомства з’явилася в 1859 році. Потім розпочала роботу емеритальна каса інженерів шляхів сполучення, і вже на початку 1917 року вона об'єднувала всіх «шляховиків» і мала таку саму кількість користувачів, як нині Укрзалізниця. Потім були створені каси для вчителів, службовців Товариства пароплавства по Дніпру та його притоках й інші. Зокрема відомо, що наприкінці ХІХ ст. в Україні діяло більше 200 емеритальних, пенсійних та страхових кас [5, 344−348].

В Україні формування системи недержавного пенсійного забезпечення за допомогою утворення різного роду фондів почалося ще в 1992 р. У своїй більшості недержавні пенсійні фонди були фактично товариствами відкритого типу, заснованими фізичними або юридичними особами — приватними підприємствами або державними установами, а також у формі акціонерних товариств, де акціонерами могли бути як фізичні, так і юридичні особи, страхові компанії [6].

Поворотним пунктом в історії розвитку пенсійного забезпечення у світі став 1994 рік, коли Світовий банк опублікував свій знаменитий Звіт «Як уникнути кризи поважного віку: політика захисту людей поважного віку і сприяння економічному зростанню». Стало зрозуміло, що шляхом виходу із замкненого кола є запровадження накопичувальних пенсійних систем на базі індивідуальних пенсійних рахунків громадян, кардинальне зменшення, а то й ліквідація в пенсійному забезпеченні перерозподільних елементів. Саме цей шлях, який уже пройшли чи ще проходять країни світу, і є пенсійною реформою. Пенсійна реформа спрямована на радикальне посилення зв’язку між обсягом сплачених внесків до пенсійної системи і пенсійними правами людини. Вона обмежує роль державних солідарних, розподільчих систем і підвищує відповідальність самих працівників та роботодавців, заохочуючи приватні пенсійні заощадження. На зміну обтяжливим солідарним пенсійним системам приходили накопичувальні та недержавні системи, що ставали до того ж головним джерелом національних інвестицій.

У багатьох країнах, де одночасно існують різні інститути добровільного пенсійного страхування, перевага надається, головним чином, недержавним пенсійним фондам. При цьому недержавні пенсійні фонди, як фінансові інститути застосовують найбільш широкий спектр схем додаткового пенсійного забезпечення: від найпростіших накопичувальних і до змішаних схем внесення коштів у недержавний пенсійний фонд.

Стосовно нині діючої в Україні пенсійної системи можна висунути два ключових взаємопов'язаних зауваження. По-перше, вона не спроможна забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів. По-друге, навіть з урахуванням нинішнього занизького рівня пенсій вона є непосильним тягарем для державного бюджету, за рахунок якого покривається дефіцит бюджету Пенсійного фонду. Іншими словами, на потреби пенсіонерів виділяються кошти, що призначаються на інші суспільні потреби: освіту, науку, медицину, культуру, армію тощо [7; 8].

Сьогодні принцип «солідарності поколінь» вже не діє в першу чергу через демографічну кризу. Один працюючий утримує одного пенсіонера, а за даними прогнозистів далі ця ситуація буде тільки ускладнюватися. Щорічно кількість пенсіонерів та інвалідів зростає. Таким чином діюча законодавча база з урахуванням чинника природного зростання кількості непрацездатних громадян обумовлює значне навантаження на працююче населення. Підвищення розміру пенсійних внесків також не є ефективною мірою.

Враховуючи досвід інших країн, для України досить складним інструментом вирішення проблеми пенсійного забезпечення є збільшення віку виходу на пенсію, хоча і воно потребує екстреного рішення через його поетапне впровадження. Зараз в нашій країні вік виходу громадян на пенсію є одним з найбільш низьких серед європейських країн. Проте, збільшення пенсійного віку з урахування середньої тривалості життя в Україні у жінок 75,5 років і у чоловіків 65,2 років може навіть погрішити існуючу ситуацію: більшість чоловіків не доживе до пенсійного віку. Таким чином, для нашої країни найбільш прийнятною формою вирішення проблем пенсійного забезпечення — це відкриття для громадян індивідуальних пенсійних програм в недержавних пенсійних фондах і компаніях по страхуванню життя.

Відкриття індивідуальних пенсійних програм вигідне і для громадянина, і для підприємства. По-перше, це податкові пільги, передбачені законодавством як для юридичних, так і для фізичних осіб. Оскільки пенсійні договори відносяться до категорії «накопичувальних і довгострокових», підприємства можуть відносити платежі по такому страхуванню на валові витрати, мінімізуючи базу оподаткування. У свою чергу громадяни, що оплачують пенсійні поліси, мають право на податковий кредит. Це означає, що за підсумками року, заповнивши податкову декларацію, клієнт фонду зможе отримати назад з державного бюджету певний відсоток сплачених засобів. По-друге, на відміну від тих же банків, страховики забезпечують клієнтам не тільки накопичення засобів, але і захист від інфляції, шляхом індексації їхніх вкладів. По-третє, забезпечують захист від ряду ризиків. Кожен пенсійний договір включає ризик смерті застрахованої особи з будь-якої причини [9; 10].

Розповсюджувати недержавну пенсійну систему бажано якомога раніше. На Заході, де страхова культура в цілому вище і люди починають думати про пенсію змолоду, вони відкривають свої пенсійні рахунки не пізніше 25−30 років. Практичні способи впливу держави на інститути недержавного пенсійного забезпечення залежать від національних традицій, рівнів економічного, правового та соціального розвитку тієї чи іншої країни. При цьому за міжнародними нормами ця відповідальність виходить за рамки простого прийняття законодавчих актів. Держава покликана приймати на себе загальну відповідальність за безліч функцій з управління пенсійними системами, які шляхом правових заходів були визначені як обов’язкові або добровільні для працівників і роботодавців [11, 164 — 167].

Історія розвитку недержавного пенсійного забезпечення має досить глибоке коріння. Але найефективніше недержавне пенсійне забезпечення почало розвиватися під час всесвітньої кризи солідарних систем. Для більшості країн воно являлося однією з основних ланок пенсійної системи. В Україні на сьогодні ця сфера перебуває на етапі становлення. Серед основних причин повільного розвитку недержавного пенсійного забезпечення слід відзначити низький рівень обізнаності громадян про недержавні пенсійні фонди й пенсійну систему в цілому, незацікавленість роботодавців фінансуванням добровільних пенсійних програм і обмежений рівень фінансових інструментів, придатних для інвестування в них пенсійних коштів. Наразі система «солідарності поколінь», втратила свою актуальність та ефективність. Натомість система недержавного пенсійного забезпечення є результативною та перспективною, як показує досвід зарубіжних країн.