Постановка проблеми. 
Формування саморегуляції майбутніх учителів як важлива складова педагогічної компетентності

саморегуляція педагогічний студент Нові соціально-економічні умови, орієнтація сучасного українського суспільства на його гуманізацію та демократизацію зумовлюють необхідність забезпечення сталого розвитку всіх суспільних структур, у тому числі й освітнього простору. Освітнім установам необхідний вчитель високої культури, здатний до постійного особистісно-професійного самовдосконалення і який розвиває індивідуальні потенціали як своїх вихованців, так і власний. Тому сучасна професійна підготовка вчителя спрямовується на набуття майбутніми педагогами здоров’язбережувальної компетентності, щоб при будь-якій зміні професійно-педагогічних ситуацій і проблем вчитель був зданий до їх самостійного розв’язання, що великою мірою забезпечується володінням засобами саморегуляції [8; 12; 15; 16; 20].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перш ніж проаналізувати процес формування саморегуляції майбутніх учителів, проаналізуємо наукові підходи до визначення поняття «саморегуляція». Психофізіологічні основи саморегуляційних впливів пояснюються з позиції функціональних систем П. К. Анохіна [1]. Теорія функціональних систем П. К. Анохіна базується на розумінні психічних і фізіологічних процесів як найскладніших функціональних систем, в яких окремі механізми об'єднані спільним завданням в цілі, спільно діючі комплекси, що спрямовані на досягнення пристосувального результату. За цією теорією початковим моментом будь-якої діяльності є стадія аферентного синтезу, яка включає в себе взаємодію мотиваційного збудження, сигналів про навколишнє оточення і стан організму (обставинна аферентація), апарату пам’яті конкретних сигналів до дії (пускова аферентація). Говорячи про мотиваційне збудження, П. К. Анохін вказує, що «практично будь-яка зовнішня інформація, потрапляючи в центральну нервову систему, неминуче зіставляється і оцінюється на вагах цієї „домінуючої в даний момент мотивації“, яка стає, таким чином, свого роду „біологічним фільтром“ … Глибока неврологічна основа високих спонукань людини, які управляють її поведінкою, саме в тому й полягає, що створювані всім соціальним життям системи збуджень кори головного мозку виявляються більш сильними, більш потужними і тому гальмують всі інші небажані або несумісні з мораллю людини поведінкові акти» [2]. Між психікою і мозком, психічним і фізіологічним існує діалектичний, причинно-наслідковий зв’язок. Нейрофізіологічна основа психічних станів дозволяє вважати регуляцію психічних станів науково обґрунтованою.

З ідеєю функціональних систем безпосередньо пов’язаний і принцип саморегуляції фізіологічних процесів, сформульований М. О. Бернштейном, який відкрив абсолютно новий підхід до вивчення фізіологічних механізмів окремих психічних процесів [4].

Основні наукові положення теорії довільної саморегуляції розробляли М. Й. Боришевський, Ю. М. Кулюткін, В. О. Моляко, О. Я. Чебикін та ін. [5].

Українська дослідниця Л. О. Попова, обґрунтовуючи біологічний рівень людини з позиції системного підходу, виділяє саморегуляцію як важливий чинник валеогенезу, що визначає (у комплексі з іншими чинниками) феномен біологічного життя. За Л. О. Поповою, механізми валеогенезу — це переважно автоматичні механізми саморегуляції індивіда, які забезпечують формування, збереження і зміцнення його здоров’я. В основі їх лежать регуляторні контури, які представлені прямими і зворотними зв’язками. За рахунок принципу саморегуляції жива істота підтримує свою упорядкованість, цілісність і, тим самим, вступає в протиріччя з другим законом термодинаміки. Ці механізми працюють постійно — і коли людина здорова, і коли вона хвора. Чим міцніше механізми валеогенезу, тим вища динамічна стійкість організму [3].

Саморегуляцію багато авторів розглядають як комплекс властивостей, особливостей і можливостей людини, які реалізуються за участю вольових процесів [9]. Причому Б. М. Смирнов розглядає саморегуляцію не тільки як прояв волі, але й як взаємодію всіх якостей особистості в цілому [19].

Г. І. Жара, здійснюючи теоретичний аналіз методів самопрограмування у процесі виховання і самовиховання, розкриває загальну структуру процесу самопрограмування особистості [12].

Аналізуючи це визначення, можна виділити взаємодію щонайменш чотирьох наук — фізіології, педагогіки, психології та валеології - як необхідної умови формування цілісної, гармонійної особистості, здатної адекватно сприймати виклики сучасного світу й ефективно їх вирішувати. Саме тому, досліджуючи проблему формування саморегуляції у майбутніх вчителів, ми будемо розглядати тлумачення саморегуляції у поєднанні педагогіки, психології та валеології.

На жаль, недостатньо напрацювань з цієї проблеми існує в педагогіці, що, на нашу думку, є невиправданим.

Метою статті є аналіз чинників, що суттєво впливають на формування саморегуляції майбутніх педагогів.

Завдання дослідження:

• 1. Визначити чинники формування саморегуляції у майбутніх учителів.
• 2. Показати значення культури саморегуляції в освітній діяльності вчителя.