Ставропігійський інститут і Общество Св. Василія Великого: історія заснування, діяльності, взаємин

Ставропігійський інститут і Общество Св. Василія Великого: історія заснування, діяльності, взаємин

На тлі соціально-економічних потрясінь в Україні як ніколи актуальними стають проблеми вивчення міжрегіональної співпраці, адже історичний дискурс у багатовікові традиції соціально-економічного та культурного єднання українських земель нагадує нам і сьогодні наскільки міцними є зв’язки регіонів країни. Оцінити один із аспектів міжрегіонального культурного єднання пропонує даний нарис.

В сучасній історіографії вже склалася певна традиція аналізу культурної діяльності цих товариств, не позбавлена на жаль, певних недоліків, перебільшень, а часто й відвертих міфів. Мова, звичайно, про історіографію кожної інституції окремо. Що ж до аналізу співпраці між Ставропігією і Обществом св. Василія Великого — то ця проблема майже не розроблена в історичній науці. Коротку інформацію з приводу цих взаємин подає автор даної статті [17]. Джерельна ж база історії Ставропігійського інституту частково збережена в музеях та архівах міста. Опис музею дали Іларіон Свєнціцький (1908) та Ісидор Шараневич (Ruskie Muzeum Instytutu Stawropigijskiego we Lwowie, 1937) [7]. Архівні документи стосовно історії Ставропігії зберігаються у Центральному державному історичному архіві у м. Львові і ще не опрацьовані повною мірою. 18] Частину документів архіву Ставропігійського інституту видали Ісидор Шараневич («Юбилейное изданіе въ память 300-лЪтняго основанія Львовского Ставропигійского Братства», 1886), В. Милькович (Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis, т. І (1895−1898) та ін.

Історію Львівського Братства та Успенської церкви написав Денис Зубрицький (Die Griechischkatholische Stavropigialkirche in Lemberg und das mit ihr vereinigte Institut, 1830). Цінним джерелом історії Ставропігійського інституту і України були щорічні календарі «Временникъ Ставропигійского института» (за 1864—1915 і 1923;1939 рр.) [3] і «Збірник Львівської Ставропігії» (1921). Дослідження проблем пов’язаних з історією Ставропігійського інституту продовжилося і в незалежній Україні. Вартими уваги є праці таких дослідників, як М. Мудрий, О. Киричук [8], С. Макарчук, І. Орлевич, [13] Н. Рибчинська [16].

Що стосується історії заснування і діяльності Общества св. Василія Великого в Ужгороді, то тут так само склалася своя історіографічна спадщина. Писати історію і оцінювати діяльність товариства почали самі його члени у щорічних звітах, які друкувалися на сторінках «Месяцесловів» [12]. Одну з перших узагальнюючих праць з історії Общества св. Василія Великого подав І.Кондратович [9]. Писав про товариство і А. Волошин [4], який став його членом наприкінці ХІХ століття. Ґрунтовну інформацію щодо створення і діяльності товариства подав Ю. Гаджега [5].

Мета дослідження — подати ґрунтовну інформацію з історії і діяльності Ставропігійського інституту у Львові та Общества св. Василія Великого в Ужгороді, охарактеризувати структурну складову цих організацій, а також подати малодосліджену інформацію з приводу їх культурної співпраці. Обидві інституції в другій половині ХІХ століття були осередками культурного та, в певній мірі, соціально-політичного життя двох західних українських регіонів, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

У 70-х роках XIX ст. в українському суспільстві в Австро-Угорській імперії були два претенденти на провід національного руху табори — русофілів і народовців. Вони висловлювали два різні погляди на майбутнє українців. Обидві течії були представлені паралельними організаціями. Особливо чітко цей поділ виділявся на прикладі Львова. Тут поряд діяли, а інколи навіть співпрацювали: культурно-просвітницькі - товариство ім. М. Качковського (з 1874 p.) з русофільського боку і «Просвіта» (з 1868 р.) з народовського; науково-літературні - Галицько-Руська Матиця (з 1848 p.) та Товариство імені Т Шевченка (з 1873 р.); культурно-розважальні «Руське касино» і «Руська бесіда»; політичні «Руська рада» (з 1879 p.) та «Народна рада» (з 1885 р.). 8].

У цій палітрі товариств помітно виділявся Ставропігійський інститут, який належав до русофільського табору і не мав аналогів у народовському таборі. Своєрідність Інституту полягала, найперше, в тому, що за своїм нормативно-правовим статусом він виходив за межі звичайної громадської організації і визначався як мирянське об'єднання греко-католицької церкви з широким спектром культурної, наукової, книговидавничої, доброчинної діяльності та правом голосу в собороправному церковному житті.

Ставропігійський інститут був закритим об'єднанням вузького кола галицько-руської еліти, матеріальний і культурний рівень якої істотно вивищував її над рештою галицько-руського суспільства. Сюди входили викладачі гімназій і університету, науковці та літературні діячі, священики, адвокати, нотаріуси, державні службовці, заможні львівські міщани, власники маєтків. У вузькому колі ставропігійських однодумців вони намагались ізолювати себе від полонізаційних впливів шляхом строгого дотримання староруських звичаєвих норм і традицій.

Акт прийому до Ставропігії прирівнювався за церковним правом до «ординасії осіб духовних» (таїнства рукоположення). Він вимагав строгого дотримання таких умов:

• 1) рекомендація кандидата двома авторитетними членами Інституту;
• 2) затвердження кандидатури на Раді старійшин у повному її складі;
• 3) прийняття нового члена на загальних зборах шляхом голосування;
• 4) урочиста клятва на Біблії із за читанням тексту присяги і ритуальне цілування хреста (так звана «куренда»);
• 5) скріплення свого членства власноручним підписом у «Альбомі Ставропігії»;
• 6) цілування новоприбулого з усіма присутніми на зборах братчиками;
• 7) урочисте вручення «декрету» про прийняття до Ставропігії, який за своїм значенням серед галицько-руської еліти прирівнювався до шляхетської грамоти [2].

Недотримання або порушення хоча б одного з цих пунктів ставило під сумнів достовірність членства. Членство у Ставропігії було по-життєвим (до 1914 р. невідомо жодного випадку виключення) і зберігалося навіть тоді, коли проживання у Львові доводилось змінювати. [8].

Організаційний статут товариства був наступним: щороку члени товариства збиралися на головну сесію, де вирішувались найголовніші питання, як до прикладу прийняття нових членів. Окрім головної протягом року були ще й чотири додаткові сесії. У період між сесіями керівництво Інститутом здійснювала Рада старійшин, куди входили сеньйор, віце-сеньйор, місцепредсідатель, синдик, настоятель Успенської церкви, касир, управляючі бурсою, друкарнею, книжковим магазином, архівом, бібліотекою, а з 1888 р. — ще й музеєм. Усі виборні посади затверджувались львівським магістратом. Хоч вибори Ради старійшин відбувались щорічно, але її склад оновлювався повільно. З 1871 по 1884 р. Інститут очолював відомий юрист, президент Верховного суду у Відні В. Ковальський, з 1884 по 1899 — професор загальної історії Львівського університету І. Шараневич [8].

Ставропігійський інститут, на відміну від Общества св. Василія Великого, про яке мова піде далі, був доволі «заможною» інституцією. У його майновій власності були великі як для української інституції обігові і нерухомі капітали, які він успадкував від братства і примножив у першій половині 90-х років XIX ст. Окрему статтю капіталів Ставропігії становили пожертвування і заповіти громадян, які формувались у грошові фонди і переводились на рахунки в банки. Загальна сума їх становила 50 тис. золотих [18]. Завдяки великій матеріальній базі Інститут мав змогу інвестувати освітню, культурну, наукову, книговидавничу та доброчинну діяльність.

Ідеологічна платформа Ставропігійського інституту виражалась трьома основними принципами: елітність, руськість, антипольськість. Інститутові відводилась роль органу ідеологічного забезпечення, яке мало здійснюватися через наукову, культурну, освітню і книговидавничу роботу. Його діячі переймали на себе роль історичної еліти. На товариство покладалось завдання випускати елітну літературу для «вищого сословія» й особливо фундаментальні історичні дослідження. Наукова робота Ставропігії була започаткована ще в 30-х роках XIX ст. Д. Зубрицьким, продовжена у 50-ті роки Я. Головацьким і особливо розвинута в 60−80-ті роки А. Петрушевичем та І. Шараневичем. Найперше вона охоплювала впорядкування і введення в науковий обіг давньоруських письмових джерел, вивчення західних хронік, документів пізнішого періоду, творів античних істориків. Ставропігійський інститут здійснив публікацію «Слова о полку Ігоревім» (1865), літописів Руського (за списком власного архіву; 1871, 1872), Київського.

Зберігаючи староруські традиції, Інститут відігравав вагому роль в антиполонізаційних процесах — тут ферментувалися світоглядні концепції, проводились серйозні науково-історичні дослідження, видавалась церковна та наукова література, був заснований перший у Галичині українсько-руський музей. Та архаїчні стереотипи Львівської Ставропігії, які вона утримувала впродовж 300 років, руйнувалися новими віяннями часу. Розпочата у 1882 р. конфронтація з греко-католицькою ієрархією поступово привела до втрати Ставропігією свого колишнього впливового місця у церковному житті Галичини і підштовхнула її напередодні Першої світової війни до зближення з Російською православною церквою. Протягом 1880−1890-х років Ставропігія повільно втрачала свій зв’язок з галицько-руським суспільством, щоб назавжди зійти з історичної арени у 1939 р. Після приєднання Західної України до СРСР (1940) Ставропігійський інститут було закрито. Музейні речі Ставропігійського інституту перебрали Львівський державний історичний музей, Державний музей українського мистецтва (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького), архівні — Центральний державний історичний архів України у Львові.

Поряд з Ставропігією історія і діяльність закарпатського Общества св. Василія Великого виглядала дещо інакше. Воно було створено місцевою грекокатолицькою інтелігенцією заради освітнього і культурного розвитку краян. Як зазначалося в одному з протоколів засідання Общества: «Общество св. Василія Великаго есть единственным просветительнымь братствомь Угорскихь русиновь. Основано вь 1864 годе и целью имееть: просвещати, научати народь угро-руский, распространяти богобойное просвещение и симь путем улучшити и долю материальную» [12, 77]. Бачимо, що творці товариства ставили перед собою доволі благородну мету, однак виконати її їм вдалося не повністю. Діяльності Общества постійно ставилися перепони з боку влади, а населення відносилося до нього з підозрою.

Устав Общества св. Василія Великого був підготовлений в 1862 році під заголовком «Основная правила Литературного содружества Подкарпатськихь Восточно-Католическія церкве синовь». Саме цей устав був представлений єпархіальному управлінню для відправки на затвердження у вищі інстанції. За сприяння мукачівських єпископів В. Поповича і Й. Гаганця 15 грудня 1864 року устав був затверджений Угорським королівським намісничим совітом. Однак для організації товариства виділялися кілька наступних умов: «Члены общества можуть бути лише дорослі і самостоятельние мужи; засідання общества мають попередньо пройти схвалення в начальства; общество не може вступити в інше общество"[5, с.10].

Перше офіційне засідання Общества св. Василія Великого відбулося в вересні 1866 року на яке зібралося 77 членів. Тоді ж було прийнято назву товариства. В протоколі першого засідання було зазначено, що товариство має 44 члени-засновники і 304 — члени-соревнователи [15, с. 70]. На засіданні також вибрано керівництво Общества. Першим почесним головою став А. Добрянський, заступник голови — І.Раковський, помічник голови — Іоань Мондок. Секретарі Общества — А. Кралицький, Ю.Ігнатков, Кирил Сабов, Віктор Кимак [15, с. 71].

Проголошена була і мета Общества св. Василія Великого: «Духовнонравственное образованіе восточних соединених католиков, сочиненіем и издаваніем книг школьних, приспособлених потребам школ двух єпархій, составленіем в язиках руськом и мадярськом полезних книг, образов и часописей"[9, с. 44]. Установчі збори розпорядились також про виготовлення печатки товариства. Детальніше про це говориться в листі І.Раковського до І.Мондока від 22 вересня 1866 року: «Постарайтеся дать вычеканить печать для общества согласно определению собрания, именно, чтобы вверху находилось изображение Покрова Богородицы, а внизу — трехь святителей сь русской надписью — Печать Общества св. Василия. 1866 г."[5, с. 17−18].

Так розпочався один із найактивніших періодів діяльності товариства. А. Добрянський надавав йому зовнішнього блиску, справжнім же керівником Общества був І.Раковський. Правою рукою останнього був І.Мондок, який фактично займався всіма необхідними поточними справами. Общество св. Василія Великого видавало щорічне видання «Месяцесловь». Договір укладений між Обществом і вдовою Карла Егера в червні 1867 року сприяв виходу нового друкованого органу «Свет». Було визначено, що «Свет» буде видаватися у такому ж форматі, як і віденський «Вестникь». Щотижневий наклад — 500 примірників. Редактором спочатку був К. Сабов, згодом В.Кимак. Станом на 1868 рік «Свет» мав 400 читачів. Також протягом майже 2 років Общество св. Василія Великого видавало «Новий Свет», редактором якого був В. Гебей.

Діяльність товариства ускладнилася, коли мукачівським єпископом став Стефан Панкович. Проти Общества св. Василія почали сипатися звинувачення в «москвофільстві», і в підриві єдності церкви. Зіткнення між єпископом і Обществом досягли найвищої міри в питанні про церковну автономію. Справа в тому, що друкований орган Общества «Свет» в питанні стосовно церковної автономії стояв на боці так званої «народної партії», до якої належали 7 депутатів. Серед них А. Добрянський, А. Рубій, П. Грабарь, Є.Попович та ін. Останні виступали за церковну автономію, що дарувалася унією 1648 р. Єпископ С. Панкович і його оточення натомість не хотіли автономії церкви, оскільки боялися втратити субвенції і прибавки. Агітація єпископа проти Общества св. Василія Великого потроху давала свій результат. І в вересні 1871 року шосте зібрання товариства скинуло старе керівництво. культурний закарпатський ставропігійський Поворотним пунктом у діяльності товариства стали восьмі загальні збори 19 вересня 1873 року. Саме починаючи з цих зборів все частіше серед членів Общества св. Василія піднімаються голоси на користь мадярської мови і все частіше робляться посилання на мадярське культурно-просвітнє товариство — «Szent Istvan Tarsulat» (Общество святого Стефана). Багато тогочасної інтелігенції вважали, що вищеназване товариство цілком могло задовольнити культурні потреби місцевого населення. Звісно, що це робило існування Общества св. Василія Великого зайвим. В цьому спостереженні, на жаль, була частка правди, оскільки на той час товариство майже повністю змадяризувалось, а оскільки Общество за своїм означенням мало бути руським, втрачався сенс його існування.

Події з Обществом св. Василія Великого показували в цілому ситуацію на Закарпатті в 70−80-х роках ХІХ століття, коли серед місцевої еліти посилились мадяризаційні настрої. Відомий історик І.Лисяк-Рудницький так коментував ситуацію в краї: «Греко-католицька церква, як єдина національна установа закарпатців і їх офіційна репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаторської політики Будапешта». [11, с. 719.]. Багато дослідників зазначають, що впродовж ХІХ ст. «…з угро-руського духовенства постало нове мадярське панство, яке мало свої культурні й економічні інтереси цілком противні інтересам простої русинської людности» [14, с. 109].

В 70-х роках Общество св. Василія Великого ввійшло в стадію стагнації. Невдалими були спроби реформувати товариство. 13 жовтня 1872 року друкований орган Общества «Новий Светь» було перейменовано в «Карпатский Светь» або «Карпать», який виходив до 1886 року. Головним редактором став Н.Гомичков. Однак «Карпать» так і не визнано офіційним друкованим органом товариства. Ситуація навколо товариства змінилася на краще в 90-х роках ХІХ століття, коли мукачівським єпископом став Юлій Фірцак, активний учасник Общества в перші роки його існування. За його сприяння спробували відновити діяльність організації. 17 серпня 1895 року в Ужгород зійшлися колишні члени товариства (42 присутні) і вибрали нове керівництво. Головою став І.Якович, заступниками голови — Г. Чопей, І.Туряй, директором — Д. Гебей, секретар — В.Гаджега. Почалася доволі інтенсивна робота. Видавався «Букварь» Врабеля, а також друкованим органом товариства стала нова популярна газета — «Наука». Першим редактором був Юлій Чучка, згодом Василь Гаджега. На засіданні правління 24 жовтня 1896 року було вирішено видавати науковий журнал для дослідження історії і етнографії краю під заголовком <^ет1е"(Огляд) на угорській мові. Для народу окрім щорічного «Місяцеслова», було вирішено випускати періодичне видання «Духовний Хлебь». В1899 році члени товариства купили із зібраних пожертв друкарню. Її розмістили в ужгородському замку, а першим її директором був Емануїл Рошкович, професор релігії в ужгородській гімназії [9, с. 46−47].

Хоча збори Общества св. Василія Великого проходили на угорській мові, видавалися угорськомовні видання, нападки на товариство продовжувалися. Місцеві газети «Ungvari Kozlony» (число 36, 1895) і «Ung» (число 36, 1895) констатували, що з недовірою відносяться до общества, оскільки воно під впливом духу «отьявленного агітатора Добрянскаго». [5, с. 34]. До того ж, поганими були справи стосовно фінансування товариства. Бачачи, що справи з розвитком товариства не йдуть, за ініціативою А. Волошина, інші члени товариства, а саме: І.Саксун, В. Камінський, П. Гебей, Є.Сабов, Ю. Чучка вирішили на основі Общества св. Василія Великого заснувати Видавниче Акціонерне товариство. Так народилася думка про заснування товариства «Уніо». Останні загальні збори Общества св. Василія Великого відбулися 3 квітня 1902 року.

Протягом свого існування Общество св. Василія Великого мало культурні контакти з кількома схожими організаціями. Так, воно було в переписці з «Управлінням Галицко-Рускаго Народного Дома», та «Славянским Литературним Обществом в Центральной Будапештской семинариии». А в період відновлення своєї роботи наприкінці 90-х років ХІХ століття спробувало налагодити співпрацю й з Ставропігійським інститутом у Львові. В ЦДіА зберігається досить об'ємна справа, присвячена переписці між членами Общества св. Василія Великого і Ставропігією. Серед даних матеріалів містяться: протоколи засідань комітету літературного товариства св. Василія Великого в Ужгороді; листи Петра Гебея (секретар товариства) до Ставропігії; листи Ставропігійського інституту до товариства св. Василія Великого; копії договору між товариством св. Василія Великого і Ставропігією про пересилання книг.

Дані матеріали показують майже всю історію взаємовідносин між товариством св. Василія Великого в Ужгороді і Ставропігійським інститутом у Львові. Перший опрацьований документ — це протокол засідання Комітету літературного товариства св. Василія Великого в Ужгороді, що відбулося 29 вересня 1899 року. Присутні (а це І.Туряй, Е. Рошковець, Ю. Чучка, В. Гаджега, П. Гебей) обговорювали порядок укладення договору з Ставропігією про постачання церковної літератури зі Львова і висловились за юридичне оформлення їх співпраці. На пропозицію укладення договору Ставропігія відповіла не зразу. Хоча інститут і перебував в цей час у конфлікті з владою, та становище його існування ускладнювалось політичними дебатами з народовським табором (нагадаємо, що Ставропігію було звинувачено в підіграванні Москві, і її діяльність постійно критикувалася австро-угорською владою, до того ж, інститут зазнавав постійних нападок з боку поляків), його матеріальне і соціальне становище залишалося досить високим, чого, на жаль не можна було сказати про Общество св. Василія Ве, ликого.

В кінці лютого 1900 р. Ставропігійський інститут нарешті відгукнувся на пропозицію закарпатського товариства і надіслав в Ужгород зразок договору. Після узгодження деяких пунктів договір між Обществом св. Василія Великого і Ставропігією було підписано наприкінці березня 1900 р. В архіві у Львові зберігається оригінал цього договору з кількома копіями. Заголовок договору звучить наступним чином — «Договорь заключенный межи Ставропигійскимь институтомь вь Львове зь Обществомь св. Василія Великого в Ужгороде». З ужгородського боку договір підписаний Емануїлом Рошковичем та Петром Гебеєм, з львівського Ісидором Шараневичем.

Договір складається з 14 пунктів. У І пункті йдеться: «Ставропигійскій институть вь Львове обовязуеться на каждое требованіе общества св. Василія Великого вь Ужгороде (на Угорщине) продавати тому же обществу. церковных или вь церкви употребляемыхь книги». [6, арк. 19]. За це Общество св. Василія зобов’язується в строк платити за доставлений заказ, про що йдеться в другому пункті договору. Третій пункт документа проголошував, що при потребі Ставропігійський інститут може надати закарпатському товариству кредит в сумі 1 тис. крон (сума досить велика для товариства). [6, арк. 19]. Особливе зацікавлення викликає зміст ІХ пункту договору, який звучить наступним чином: «Обовязуется Ставропигійскій институть не продавати ани передавати никому иншому вь окрузе целой греко-католицкоий мукачевской епархіи определенныхь в І пункте сего договора книгь или изданій кь дальшей розпродаже» [6, арк. 20]. Даний пункт був однією з головних вимог Общества св. Василія Великого, члени якого, як слідує з листа П. Гебея до Ставропігії, хочуть щоб: «…изданія Ставропигийскаго института, посему исключительно только у нас можна достати» [6, арк. 10].

Як слідує з цього пункту, Ставропігійський інститут на початку ХХ століття в справі пересилання церковних книг співпрацював тільки з Обществом св. Василія Великого. Саме існування такого договору було важливим фактором у розвитку культурних взаємин між інституціями Закарпаття і Галичини кінця ХІХ — початку ХХ століття. За два з неповним роки юридичної дії цього договору на Закарпаття було надіслано чимало книг релігійного змісту, науково-бібліографічних видань («Переписка Драгоманова»), історико-географічних нарисів, періодичних видань. Частину літератури Обществу св. Василія Великого вдалося розпродати, а за частину товариство влізло в борги. Після заснування на його базі акціонерного товариства «Уніо» воно перейняло всю його спадщину, включно з боргами. Історія як розвивалася дальша співпраця між цими установами заслуговує на окреме дослідження.

Висновки

Щодо висновків нашого нарису можемо констатувати, що культурна співпраця між двома відомими інституціями ХІХ століття — Ставропігійським інститутом і Обществом св. Василія Великого стала хоч і невеличким проте значним прикладом міжрегіонального культурного єднання українців.

Досвід і помилки такої співпраці варто враховувати і на сучасному етапі для того, щоб зберегти культурну і політичну єдність України.

Бібліографічні посилання

• 1. Аркуша О. Русофільство в Галичині в середині XIX — на початку XX ст. Генеза, етапи розвитку, світогляд [Текст] / О. Аркуша, М. Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Львів, 1999. — Вип. 35. — С. 231−268.
• 2. Ваврикъ В. Р. Члены Ставрипигіона за 350 лйтъ. 1586−1936 [Текст] / В. Ваврикь // Юбилейный сборникъ въ память 350-лйАя Львовского Ставропигиона. — Львовъ, 1937. — Ч. ІІ. — С. 62−115.
• 3. Временникъ Ставропигійскаго Института съ месяцесловом на год 1902 [Текст]. — Львовъ, 1902. — С. 187−188.
• 4. Волошин А. Спомини [Текст] / А. Волошин // Ювилейний ілюстрований календар на переступний рок 1928. — Книгопечатня акційного товариства «Уніо» в Ужгороді, 1927. — С. 49−56.
• 5. Гаджега Ю. Исторія «Общества св. Василія Великаго» и речь ко дню 60-летія оть его учрежденія [Текст] / Ю. Гаджета. — Ужгородь, 1925. — 60 с.
• 6. Договір та листування з ужгородським східно-католицьким літературним товариством св. Василія про розповсюдження книжок в Угорщині (1899−1900) [Текст] // Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДіА). — Ф. 129. — Оп. 2. — Спр. 1115. — 31 аркуш.
• 7. Исидоръ Шараневичъ [Текст] // Отметь о деятельности Львовского Ставропигийского Института за периодъ с 22.IV.1829 по V.1929. Львовъ, 1930. — С. LXXII.
• 8. Киричук О. Ставропігійський інститут у політичних змаганнях русофілів і народовців 70−90-х років ХІХ століття [Текст] /
• 9. О. Киричук // Україна модерна. — Число 4−5. — 2000.
• 10. Кондратович М. Коротка історія Общества св. Василія Великого [Текст] / М. Кондратович // Ювилейний ілюстрований календар на переступний рок 1928. — Книгопечатня акційного товариства «Уніо» в Ужгороді, 1927. — С. 41−48.
• 11. Листування з замовниками в Угорщині про пересилання книжок [Текст] // ЦДіА у Львові. — Ф. 129. — Оп. 2. — Спр. 1164. — 20 аркушів.
• 12. Лисяк-Рудницький І. Закарпаття [Текст] / І.Лисяк-Рудницький // Енциклопедія українознавства / За редакцією В. Кубійовича. — Т ІІ (Словникова частина). — Репринт. — Львів, 1993. — С. 719.
• 13. Месяцесловь на 1902 годь [Текст] / Составиль оть имени Общества св. Василія Великаго Августинь Волошинь. Годь изданія 34. — Унгварь, 1901. — С. 77−79.
• 14. Орлевич І. Львівський Ставропігійський інститут у контексті українського національного відродження в Галичині (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) [Текст] / І.Орлевич // Львів: місто — суспільство — культура. 3б. наукових праць / За ред. M. Мудрого. — Львів, 1999. — Т. 3. — С. 268−281.
• 15. Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття [Текст] / А. Пекар — Т. ІІ. — Рим-Львів, 1997. — С. 122−123.
• 16. Протоколь Перваго общаго собранія Общества св. Василія Великаго (19 вересня 1866 р. Ужгородь) [Текст] / Месяцесловь на 1867 годь. — Издань Обществомь св. Василія Великаго. — Ужгородь, 1866. — С. 69−85.
• 17. Рибчинська Н. Книготоргівельні каталоги Львівської Ставропігії XVIII — початку XX ст. в контексті західноукраїнської торгівельної бібліографії [Текст] / Н. Рибчинська // Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відродженні. — Доповідь наукової конференції 4−5.IV.1996. — С. 82.
• 18. Світлик Н. Епістолярна спадщина як джерело вивчення культурних контактів Закарпаття і Галичини (1848−1918) [Текст] / Н. Світлик // Науковий вісник УжНУ Серія історія. — Вип. 24. — Ужгород, 2010. — С. 198 — 207.
• 19. ЦДІА України у Львові). — ф. 129 (Ставропігійський Інститут). — оп. 2. — спр. 15. — арк. 12.