Вступ. 
Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного

У другій половині XVI століття посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхнім майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: «Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками». За словами іншого сучасника, пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті… часто велять їх ні за що немилосердно мордувати, іноді навіть вішають, без жодної причини убивають, не несучи за це ніякої кари». Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками «викликала виступи Павлюків, Мух і Наливайок» і що «бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся».

Послідовно ведучи політику закріпачення мас, уряди Польщі і Литви з неймовірною жорстокістю ставилися до тих, хто виступав проти кріпацтва, передусім до вільного козацтва, яке виробило свою оригінальну соціально-політичну й військову організацію. Козацтво стало такою соціальною силою, яка революціонізувала поневолений люд, показуючи йому шлях до визволення. Цим і пояснюється величезна популярність козацтва і масові втечі «в козаки». В козацьких місцевостях зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення і для всіх інших регіонів.

З другої половини XVI століття в Україні починає відроджуватись ідея державності. Вона була актуальною для тих соціальних угруповань, які підтримували князя Костянтина Острозького, голови магнатсько-князівської, аристократичної опозиції. Хоч остання й дотримувалась поміркованих, консервативних соціально-політичних поглядів і відкрито не виступала проти влади Польщі в Україні (більше того, вона була прихильницею державного устрою Польщі), однак прагнула до розширення адміністративної і культурно-релігійної автономії України у складі Речі Посполитої, домагаючись цього лише легальними засобами: поданням петицій королю, сейму, сенату, літературною і видавничою діяльністю.

Заслуговує на увагу й те, що магнатсько-князівська опозиція на чолі з князем Острозьким прагнула створити таку федерацію удільних українських, польських і російських князівств, де, з одного боку, влада належала б аристократії, а з другого — переважали б православні князівства. Острозький, як відомо, підтримував тісні зв’язки з князем А. Курбським та іншими представниками російської боярсько-князівської опозиції Івану Грозному. Однак соціально-політична програма аристократичної опозиції вже не відповідала новій добі, ставала анахронізмом. Усе це також спонукало її до угоди з польськими магнатами і врешті-решт до зради національних інтересів. Надалі серед вищого українського панства все менше знаходимо діячів подібних до К. Острозького, місце борців за віру й народність посідають фігури більш скромні, такі як київський воєвода Адам Кисіль, про якого козаки говорили, що «у нього хоч і руські (українські) кості, але обросли польським м’ясом». козацтво сагайдачний гетьман війна Кращі представники середньої і дрібної української шляхти теж протестували проти національно-релігійного гніту. Частина шляхти дедалі більше зближувалася з козацькою старшиною, формуючи єдину шляхетсько-старшинську опозицію польській владі. Представники шляхетсько-старшинської опозиції не відкидали легальних, сеймових форм опору, проте, не задовольняючись цим, шукали можливості стати на чолі визвольного руху. Саме ці кола повинні були внести у національно-визвольну боротьбу ідею побудови держави. Серед них було ще чимало таких, що вважали можливим здійснити свої плани бодай частково, не пориваючи остаточно з Польщею. Однак реальна дійсність руйнувала ці надії, і кількість прихильників такої програми зменшувалась. Натомість зростало, і досить швидко, число тих, хто звільнення з-під влади Польщі пов’язував з Російською централізованою державою.