Згортання бойових дій 1917 року

Згортання бойових дій 1917 року

1917 р. до Чорноморського флоту Росії, де помітно увиразнювалися вкраїнські національно-визвольні тенденції, входили багатошарові плавальні засоби, базовані головним чином по севастопольських бухтах, а також в Одесі, Миколаєві, Батумі, румунському порту Сулина й окупованих 1916 р. турецьких містах Трабзон (Трапезунд), Різе та інших.

Найпотужнішим у цій могутній армаді став величезний, сливе 170-метровий, дредноут «Свободная Россия» — перейменований після Лютневої революції лінійний корабель «Императрица Екатерина Великая» зі 1220-особовим штатом. Споруджений Товариством миколаївських заводів і корабелень «Наваль» він мав 24 000-тонну водомісткість. Могутній флагман із дванадцятьма 305-міліметровими (дванадцятидюймовими) і двадцятьма 130-міліметровими гарматами, дрібнішою артилерією, чотирма кулеметами і чотирма торпедними апаратами встиг за менш як дворічну експлуатацію придатися до наскоків на морські комунікації та узбережжя Османської імперії, прикриття мінно-загородних і розвідувальних заходів решти флотських сил, а також підключитися до наступальних операцій Кавказького фронту. Досить було його присутності неподалік маршрутів військових перевезень, щоби пригасити будь-які ворожі зазіхання.

Схожі функції покладалися принагідно й на менші за розмірами і дещо гірше оснащені лінійні кораблі-панцирники «Иоанн Златоуст», «Евстафий», «Три Святителя», «Ростислав» та «Борец за свободу». Ці судна тісно взаємодіяли з лінкорами-ветеранами «Георгий Победоносец» і «Синоп» (на них розміщувалися штаби: відповідно всього флоту та дунайського загону), крейсерами «Очаков» («Кагул»), «Память Меркурия», «Алмаз», ескадреними міноносцями, міноносцями, тралерами, канонерськими та підводними човнами, профільними літаконосіями-гідрокрейсерами тощо.

Приналежна флотові авіація зіперлась на спостережні пункти — для нагляду, оповіщення та зв’язку. Надійною була й артилерійська берегова оборона: майже півсотні батарей від пункту Олинька на Георгіївському рукаві Дунаю до Очаківської, Севастопольської та Михайлівської фортець, гармати у Різе й Трабзоні.

Системно ущільнювали захист флоту та контрольованого ним узбережжя мінні поля — і «засіяні» задля безпосередньої охорони власних портів (у сусідстві з ними), і так звані «активні», застосовані для блокади ворога на його терені: пастки таємно закладались навпроти місць дислокації військово-морських сил Туреччини та Болгарії, зміцнених німецькими союзниками, у першу чергу — при Босфорі та Варні. Через це до чорноморської акваторії від літа 1916;го навіть не потикався найбільший стамбульський лінійний крейсер «Jawuz Sultan Selim». А легкий крейсер «Midilli» використав цей час для заміни свого первісного 105-міліметрового калібру на солідніший, 150 мм.

Як на регулярні рейди севастопольських субмарин заради вполювання надводної здобичі, так і на походи ескадри під орудою командувача флоту віце-адмірала Олександра Колчака ефективною з турецького боку реакцією раз по раз у цій кампанії застосовувалася більш або менш ефективна бомбова контратака нападників із повітря. Поодиноким епізодом залишився перехід навесні із Констанци до Босфору 6 моторних тралерів, знову ж таки під опікою німецьких літаків. Першим зі Стамбула піти в Чорне море того року, 17(30) травня, наважився малий підводний човен UB-14. Він доправив на Кавказ трьох агентів, потопив під східним берегом вітрильник «Керасунда» із сіллю й повернувся назад рівно за два тижні.

Саме на цю пору політична веремія в Севастополі призвела до раптового усунення з європейської воєнної арени О. Колчака із начальником його Чорноморського штабу М. Смирновим. Від червня уже нові провідники на чолі з В. Лукіним переймалися підготовкою важливої операції з насичення основної протибосфорської мінної загороди, що намічалося на 13(26) число того місяця. Втім насущні наміри було порушено…

Ввечері 10(23) червня «Midilli» поринув до простору між Дунаєм та островом Зміїний (Фідонісі). Мінні банки навпроти річкової дельти були цим крейсером устатковані проти ночі наступної доби, а під ранок 12 (25) червня він завдав удару чи не найслабшій ланці в обороні чорноморців — Зміїному, де погромив артилерійську батарею, станцію бездротового телеграфу й маяк. Корабельний десант прочесав гарнізонні споруди, підірвав рештки гармат, заволодів кулеметами та полонив одинадцять осіб, а під поверхнею води у напрямку на південний схід прибульці розмістили вибухівку, на котру менш як за тиждень, 17(30) червня, наразився 640-тоннажний ескадрений міноносець «Лейтенант Зацаренный», котрий транспортував острівну залогу з обладунками для відбудови. Розборсане на шматки судно погребло в пучині 34-х матросів із 3-ма офіцерами. «Колчак пішов, „Бреслау“ прийшов», — гірким афористичним пасажем екс-глава дипломатичного відомства Павло Мілюков, сам од травня без урядового портфеля, ущипливо заплямував зустрінуті катаклізми.

12(25) червня перетнулися шляхи «ММіШ» та чорноморської ескадри, виведеної, щоб усе ж укласти заздалегідь уготовані для Босфору міни. Легкому крейсеру довелося на своєму зворотному шляхові за димовою завісою ховатися від переслідувачів — лінкора «Свободная Россия» та есмінців «Гневный» і «Счастливый». Ні постріли «Гневного», який під брейд-вимпелом командуючого першим дивізіоном ескадрених міноносців капітана 2-го рангу Валентина Бубнова вистежив ворога, ні дев’ять залпів дредноута, який інтенсивно напосів на втікаючий крейсер і мчав за ним понад 5 годин, не увінчались успіхом. Жодного разу не влучив і «німець», хоча за п’ять хвилин зробив дванадцять залпів з відстані до 16 км і приблизно через півтори години — ще три (всі в «дуелі», на яку змушував «Гневный»).

По гонці під Босфором севастопольцям удалося підсумково додати феноменальну за обсягом 880-зарядну порцію до мінної смуги навпроти протоки. Паралельно на Дунаї чорноморці знищили вороже озброєне судно, розвідники вчинили набіг на спостережний пункт, зруйнували його і на зворотному шляхові пустили на дно болгарський катер, захопивши з нього вцілілу частину екіпажу.

Вночі на 23 червня (6 липня) десант на трьох катерах удерся до болгарського табору біля лиманного озера Разелм (Разім, Разін), під обстрілом зорієнтувався на місцевості й поколов 12 солдатів, захопивши двох полонених, кулемет, затвор польової гармати. Як сповістило Петроградське телеграфне агентство, 25 червня (8 липня) вказані мобільні плавзасоби піддавались атаці німецьких пілотів, але успішно зманеврували під прихистом зеніток і відбились єдине з подряпиною від розриву бомби.

5(18) липня було обнародувано повідомлення, що 50-особова пошукова «партія» полковника військово-морського судового відомства Михайла Жебрака (володаря Георгіївської зброї, інваліда з ураженою на російсько-японській війні 1904;1905 рр. ногою) хвацько висадилась з річкового рукава до села Дунаєвець. Більшість вояків із дислокованих там двох ворожих рот опинилась у полоні, решта загинула чи розбіглася, після чого трофеями було взято гармату, два кулемети й різноманітне майно. 11 виконавців цього завдання (в тому числі — три офіцери) зазнали поранень. За вчинені дії командири катерників лейтенант Цитович, прапорщик Шкерберг і підпоручик за адміралтейством Поборчий, а також ще двоє офіцерів їхнього дивізіону — Олександр Лук’янов і Микола Головачов — удостоїлися орденів святого Георгія 4-го ступеня.

А найгрізнішою відповіддю на напад «ММіШ» стало 6(19) липня 1917 р. урочисте прибуття до Севастополя дредноута «Воля» під орудою каперанга Володимира Ульянова. Передньо про підняття Андріївського прапора на цьому 168-метровому гіганті водомісткістю 22 600 т, котрий був споруджений на миколаївських теренах Російського суднобудівного товариства (тоді вже об'єднаного з «Навалем»), уряду в Петрограді спеціально доповів тимчасово керуючий морським міністерством лейтенант Володимир Лебедєв, і за підписом міністра-голови Георгія Львова особовий склад судна було привітано «з повною вірою, що ця нова бойова одиниця революційного російського флоту доблесно виконає свій обов’язок перед революцією та країною у боротьбі за великі ідеали російської демократії». Така акцентованість «російського» — з підтекстом: у Миколаєві «Воля» тримала український прапор і тільки через те, що не знайшлось офіцера, який би зміг довести дредноут з цією атрибутикою до Севастополя, екіпаж під ультимативним пресом погодився на парадний Андріївський стяг, але на другій артвежі закріпів жовто-блакитне полотнище. У Севастополі «Воля» гаряче привітала наказ О. Керенського про українізацію балтійського крейсера «Светлана», національні поривання підтримали «Завидный», «Память Меркурия» тощо.

5−7 (18−20) липня севастопольці превентивно приточили перед Босфором іще кілька сот мін. Того місяця прапорщик по адміралтейству Сигізмунд Садовський заслужив Георгіївську зброю «за постановку мінної загороди в безпосередній близькості від неприятеля», а поручик Олександр Михайлов — «за успішно вчинені повітряні розвідки» (цей сміливець-авіаспостерігач за місяць помер од ран і посмертно був нагороджений орденами святого Станіслава 1-го ступеня з мечами та святої Анни 3-го класу з мечами і бантом).

Тилові османської армії між Босфором і Тиреболі влітку раз-по-раз докучали диверсійні чорноморські підрозділи чисельністю до 30 багнетів. Під прикриттям міноносців «Строгий» і «Сметливый» саме такий рій форсував р. Каршут-Дараси, знешкодив турецький форпост, у річковому гирлі полонив 22 душі, в тому числі офіцера, після чого тралер № 224 зі спецзагону кораблів висадив під Орду 328-особову партизанську партію, котра зруйнувала пристань, моторну майстерню, ще кілька будинків.

Непересічні події трапились у житті двох юнаків, які встигли стати вправними воїнами. Гардемарин Йосип Колларо влітку отримав аж два Георгіївських хрести: 4-го ступеня — у червні, 3-го ступеня — у липні (за «участь 1916 р. у десантах в тилу неприятеля»), а юнкер флоту Георгій Кондагурі (Кондогурі), за знищення артвогнем 12(25) грудня 1916 р. ворожих плавзасобів на Дунаї прикрасившись Георгіївським хрестом 4-го ступеня, у вересні 1917;го був номінованим мічманом.

• 7 (20) липня 1917 р. за сприяння чорноморців і сформованої Дунайської флотилії вперед до Добруджі рушив Румунський фронт, але за п’ять днів наступ урвав наказ військового та морського міністра Олександра Керенського, бо на сусідньому Південно-Західному фронті головний удар захлинувся. Верховним головнокомандувачем замість генерала від кавалерії Олексія Брусилова став амбітний генерал од інфантерії Лавр Корнілов, щойно з командармів висунутий начальникувати фронтом і, за відсутності в нього масштабних перемог, гучно рекламований «першим солдатом Тимчасового уряду» (саме він, у березні 1917;го очоливши Петроградський військовий округ, арештував у Царському Селі затриману царицю Олександру Федорівну). колчак севастополь османський
• 6(19) липня Тимчасовий уряд для «порятунку революції» вирішив притягати до суду злісних порушників режиму збройних сил, щоби карати за державну зраду всіх, хто закликає військовиків не виконувати закони та відповідні розпорядження властей. Після цього, 8(21) числа О. Керенський видав наказ, який було прочитано на судах, у всіх ротах, батареях, ескадронах, сотнях і командах, «встановити у військах дисципліну, виявляючи революційну владу повною мірою». Відтак дозволялося «для порятунку армії» не зупинятися перед застосуванням якнайжорсткіших заходів.
• 19 липня (1 серпня) очолити Чорноморський флот було доручено 38-літньому командуючому під брейд-вимпелом мінною бригадою капітанові першого рангу Олександру Немитцю (народженому в с. Котюжани Хотинського повіту Бессарабської губернії, колишньому захисникові сотень ув’язнених для притягнення до криміналу флотських бунтарів 1905 р.) з підвищенням у контрадмірали. Він у кризових колізіях 1917 р. солідаризувався із Севастопольською радою військових і робітничих депутатів, складеною з 263 соціалістів-революціонерів, 22 меншовиків, 10 більшовиків і 100 безпартійних.

Автор датованої 1912 р. концепції для чого в Мармуровому морі «Росії слід оволодіти обома протоками», О. Немитць 1917 р. особливо заопікувався босфорським напрямом і, так би мовити, проміжним плигом армійського корпусу до Добруджі. Ось його спомин: «Я обрав начальника штабу (адмірала М. Саблина), прийняв у Чорному морі флот і слідом за тим був у нового Верховного головнокомандувача. Те, що він мені сказав, цілком мене задовольнило: 1) на австро-германському фронті оборона; 2) на чорноморському — наступ і здобуття проток і Константинополя; 3) тверді заходи задля забезпечення воїнської дисципліни; 4) розв’язавши константинопольську задачу, негайно — мир із Німеччиною. Нарешті єдино вірний для Росії в цій війні план кампанії було накреслено Верховним головнокомандувачем. „Краще пізно, ніж ніколи“, проте чи не пізно? Наскільки я збагнув тоді генерала Корнілова, він вірив, що ще можна знайти вихід. Вірив і я. Я розпочав готувати операцію й флот до неї»¹⁷.

29 липня (11 серпня) телеграфом із Морського штабу Немитцю надійшла директива главковерха: «Підготувати до 1 березня 1918 року транспортні засоби Чорного моря для здійснення Босфорської операції, вживши заходи для збереження у повному обсязі вантажообігу Чорним морем у період підготовки до операції, для чого розгорнути й створити знову каботажні засоби для вантажних операцій у північно-західній частині моря. До жовтня місяця 1917 року підготувати необхідні транспорти та десантні засоби для здійснення, якщо ситуація дозволить, одним армійським корпусом десантної операції в районі Добруджі. Відповідно до цього вести підготовку флоту та необхідних для операції спеціальних засобів. Корнілов». Копію одержав начальник вантажних перевезень Чорним і Азовським морями віце-адмірал Олександр Хоменко.

Слід наголосити, передньо в Антанті було узгоджено, що Константинополь (Стамбул) із Мармуровим морем і протоками Босфор та Дарданелли, а також навколишніми материковими землями й деякими островами відійде до Росії. Проте цього не сталося. Знову втрутилися політичні чинники.

8 (21) серпня 1917 р. одеський загальноматроський мітинг емоційно дав відставку організатору й провідникові Транспортної флотилії чорноморців О. Хоменку. Того самого місяця капітан першого рангу Михайло Римський-Корсаков (од кінця 1916 р. — командир корабля «Три Святителя») очолив Миколаївський порт. З протилежного боку теж трапилася заміна: турецького флагмана Вільгельма Сушона в оттоманській службі заступив інший німецький віце-адмірал Губерт фон Ребейр-Пашвиць.

Та чи не найбільша несподіванка сталася 27 серпня (9 вересня), коли Тимчасовий уряд звинуватив Л. Корнілова у спробі «встановити державний лад, котрий суперечить революції», й 2(15) вересня заарештував за претензію на диктаторство (був інтернований разом із начальником штабу Верховного головнокомандувача генерал-лейтенантом Олександром Лукомським). Репресій зазнали і головком Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Генерального штабу Антон Денікін із найближче підлеглими йому по службі прибічниками «твердої руки» та недавній керівник військового й морського відомств Олександр Гучков — натхненник «корніловщини» як чинника боротьби проти «хаосу й анархії».

Главковерхом зробився цивільний Олександр Керенський, начальником його штабу — однодумець Корнілова генерал од інфантерії Михайло Алексеєв, морським міністром Російської республіки — контр-адмірал Дмитро Вердеревський, відомий як «учений офіцер», який затим, 20−24 жовтня (2−6 листопада), пристав до аргументів нового військового міністра генерал-майора Олександра Верховського щодо виведення розхитаної держави з війни. М. Алексеєв 5(18) вересня 1917 р. відкараскався відповідальності, поступившись посадою перед 40-літнім генерал-лейтенантом Миколою Духоніним, випускником київського кадетського корпусу 1894 р.

Гірко подивувався занепадові Чорноморського флоту, навіть угледівши «значно краще того, що було на Балтиці», переведений до Севастополя капітан військово-морського судового відомства Борис Лазаревський — син Шевченкового друга Олександра Лазаревського: «Я поїхав одрекомендуватися начальникові штабу Саблину на «Георгий Победоносец», жалюгідний, припнутий без машини до бочки корабель. […] Стукали друкарські машинки, пахло борщем, вістові матроси та штаб-офіцери сиділи в приймальні разом… Штовхалися цивільні, й ані в кого й анічого не можна було домогтись. Якийсь піхотний офіцер видавав посвідчення. Адмірал Саблин мене прийняв і вислухав. Обличчя його, мученицьке й жовте, не дивувалось, не раділо й не журилося… Це була вельми дужа духовно та чесна людина, котра погодилася, схоже, на всі компроміси, аби будь-що врятувати честь прапора. Таким було моє перше враження, таким воно виявилось і насправді… Немов після похорон повернувся я до себе на «Алмаз».

Химерна доля «чорноморської делегації», з весни 1917 р. вербованої з бажаючих іти на бій у поміч Ставці Верховного головнокомандування та Тимчасовому уряду. Вона зажила й особливої репутації за жертовну відвагу деяких її членів у фронтових атаках на ворога, й сумної слави агітаційними виступами на виділені цим активістам солідні гроші. Голова делегатської президії талановитий оратор, але, власне, авантюрист Ф. Баткин, удостоєний Георгіївського хреста 4-го ступеня за заслуги у пропаганді «війни до переможного кінця», довжелезними барвистими текстами звітував про численні «привітання та програмні промови», виголошені по «величезних мітингах» і закликав севастопольців готувати свіже поповнення когорти посланців, «бо, може, їх треба буде спрямувати до Одеси й на фронт», але влітку помічник Керенського в Морському міністерстві капітан першого рангу Борис Дудоров одержав прохання «зворотнього», так би мовити, сенсу — із пропозицією вже самого флоту: «Необхідне негайне повернення до Севастополя частини делегації, яка перебуває у Петрограді на чолі з Баткиним, а також частини делегації, яка перебуває на фронті».

Проте й восени довгоочікувані «блудні сини», кількість котрих значно перевищила три сотні, не збиралися назад на південь. 20 вересня (3 жовтня) виконком Севастопольської ради військових і робітничих депутатів присвятив цій колізії окрему ухвалу з вимогою «повідомити в усі полкові, суднові й заводські комітети про те, що делегацію Чорноморського флоту відкликано, делегати повинні повернутися до своїх частин, мандати у них мають бути відібрані комітетами та представлені до Виконавчого Комітету Севастопольської ради військових і робітничих депутатів, і повідомити телеграфно Центрофлотові та Раді військових і робітничих депутатів у Петрограді».

13(26) вересня 1917 р. у Севастополі найвищим колегіальним органом постав аналог кронштадтського Центробалту (Центрального комітету Балтійського флоту) — місцевий Центрофлот (Центральний комітет Чорноморського флоту), який вирішив на знак подолання «корніловщини» демонстративно піднести на всіх кораблях 15(28) того місяця червоні прапори та гасло «Хай живе Російська демократична республіка». Так само визивно у кампанії осінніх місцевих виборів команда міноносця «Завидний» здійняла український прапор. Подібні настрої нуртували і в екіпажах лінійних кораблів «Воля», «Борец за свободу» та «Евстафий», яким від 1916 р. командував капітан 1-го рангу Михайло Остроградський (Остроградський-Апостол) — «свідомий українець», севастопольський комендант із весни 1917 р., начальник 2-ї лінкорної бригади восени того року (майбутній контр-адмірал, уповноважений опікуватися флотом України навесні 1918 р., товариш міністра морських справ за Директорії і Головний начальник Чорноморського флоту, представник уряду на Півдні країни, керівник військово-морської місії УНР у Румунії), а також на відправленому до Одеси крейсері «Память Меркурия», яким М. Остроградський порядкував протягом 1914;1916 рр.

Тимчасовий уряд затвердив поправки Морського міністерства до програми чорноморського суднобудування, за якими миколаївці мали довершити флагманський крейсер «Адмирал Нахимов» (майбутня «Червона Україна»), куди всі 14 потужних казанів постачив Харківський паровозобудівний та механічний завод і з квітня 1917 р. командиром було призначено начальника другого дивізіону мінної бригади капітана 1-го рангу Віктора Борсука, а також вісім есмінців, з яких завершальними по черзі — «Цериго», «Занте», «Корфу», «Левкос» (навесні того року з Миколаєва прибув первісток цієї серії — «Фидониси», влітку — «Керчь», уже восени — «Хаджибей» та «Калиакрия»).

Затим «за обставинами воєнного часу» уривалося спорудження лінкора «Демократия», легких крейсерів «Адмирал Корнилов», «Адмирал Истомин», «Адмирал Лазарев», наступного квартету ескадрених міноносців «ушаковської» серії. Припинялося будівництво також десяти «ельпидифорів», наміченого під солярку пароплава. Навіть ставши до ладу, не встигли включитись у бойові акції субмарини «Буревестник», «Орлан», «Утка».

Вночі на 23 вересня (6 жовтня) 1917 р. вкотре похвалився багатющою здобиччю «Тюлень». Патрулюючи західне підбережжя поблизу гори Пап’я, між мисами Зейтин і Кури, він піддав гарматнокулеметному обстрілу пароплав «Kozlu» з борошном, гасом, шкірою, захопив його та відконвоював до Севастополя (на підході до бази «приз» прийняли «Счастливый» і «Зоркий»). Не минуло й тижня, як 27−29 вересня (10−12 жовтня) зростом особистого рахунку відзначився німецький човен иВ-42, вціливши в декілька суден і портові споруди Туапсе (проте підпав під артобстріл з цього міста й, вимушено пірнувши під воду, пішов на Самсун, а потім — до стамбульського Золотого Рогу).

12(25) жовтня найновіша субмарина «Гагара» атакувала пароплав «Vatan», під її вогнем він кинувся на берег поблизу Ігнеади.

В Інадській бухті 18 (31) жовтня відбувся заключний чорноморський бій 1917 р.: ескадрені міноносці «Пылкий» та «Быстрый», розпорошивши спрямований до Стамбула конвой, потопили міноносець «Hamid Abad» (де восьмеро загинуло; шестеро зазнало поранень, у тому числі двоє — тяжких) і транспорти «Mekke» й «Sultuce», змусили три турецькі тралери вискочити стривоженими з води. За цю перемогу командир «Пылкого», влітку переведений на Чорноморський флот із Балтійського капітан другого рангу граф Павло Келлер, був нагороджений орденом святого Георгія 4-го ступеня.

До когорти Георгіївських кавалерів першої світової у другій половині 1917 р. потрапили й мінери Іван Стеблин-Каменський та Микола Щука, авіатори Петро Боклевський, Володимир Енгельмеєр, Дмитро Мельниченко, Аркадій Францкевич. В цілому за три роки понад сто офіцерів Чорноморського флоту було удостоєно знаків цього ордену.

• 19 жовтня (1 листопада) «Midilli» вдруге за 1917 р. подався на північ од Босфору, а проти нього Немитць спорядив дюжину кораблів зі своїх найкращих сил — саме під лаштування комплексного морського нападу на Сіноп (лише через тиждень підготовки скасовано Ставкою). Між тим лінкор «Свободная Россия» із пацифізму свавільно зігнорував диспозицію, що намічала «затиснути» легкий крейсер у «лещата». 23 жовтня (5 листопада) севастопольська ескадра, як би то не було, повернулась. Уже через добу неподалік Карабурну Румелійського від міни запропав пароплав «Mahi». Втім, 2831 жовтня (10−13 листопада) «Midilli» великим турецьким прапором вітав південь Чорного моря.
• 6 (19) листопада на «своїх» мінах підірвалися два болгарські тралери, що супроводжували відряджений до Варни підводний човен UB-14. За три дні перед Новим Афоном і Гудаутою транспорт «Сиракузы» й трищогловий вітрильник вибухнули від пострілів иВ-42. Ця субмарина восени неодноразово діставалася Кавказу, щоб інспірувати звідти антиросійське повстання, проте 16(29) листопада відправлену з неї поблизу Поті шлюпку спіткала невдача: запропали двоє диверсантів, які мали конспіративно висадитися, та двоє моряків. І зовсім без застосування зброї 24 листопада (7 грудня) зазнало аварії німецьке судно, яке в лютий шторм після дворічного ремонту попростувало до Зонгулдака.

Знаменні висновки української брошури, невдовзі по Великій війні присвяченій ролі Чорноморського флоту (переклад у радянському державному видавництві з російського рукопису): «…Передбачаючи можливість нападу та десанту російської фльоти в районі Босфор — Костянтинополь, Турція мусіла мати в цьому районі постійно 4 армійські корпуси. В той самий час наявність фльоти звільняла від захисту узбережжя Чорного моря 6 російських армійських корпусів, що їх можна було використати на суходільних головних театрах війни. Якщо взяти видатки на Чорноморську фльоту, то вартість її утримання під час війни 1914;1917 р. була менша ніж утримання двох армійських корпусів, а число людей, що обслуговували її, майже вдвоє менше за чисельність одного армійського корпусу».

• 12 (25) жовтня 1917 р. Центральний комітет Чорноморського флоту виклав тези-накази для II Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів: «1) вся влада Радам, 2) негайне справедливе прагнення миру на суто демократичних засадах і 3) скликання Установчих зборів не пізніше 28 листопада». 16(29) жовтня з Києва до штабу Чорноморського флоту прибув комісаром Українського Військового генерального комітету капітан другого рангу Євграф Акимов (Акимів, Акімов).
• 25−26 жовтня (7−8 листопада) Тимчасовий уряд було повалено штурмом «низів», використаним більшовиками, котрі на щит піднесли припинення війни, «Декретом про мир» прокламуючи глобальну відмову від анексій та контрибуцій. Повстанство, значною мірою каталізоване балтійськими матросами, ввірвалося до столичного Адміралтейства, деструктувавши верхівку ВМС. Очолена Володимиром Леніним Рада народних комісарів (Раднарком) до першого свого складу включила комітет військових і морських справ: Володимира Антонова-Овсієнка, Павла Дибенка й Миколу Криленка.

Севастопольська рада військових і робітничих депутатів, яка, залучивши до свого виконавчого комітету Центрофлот і 26 жовтня (8 листопада) взявши «всю владу» на локальному рівні, зі сподіванням на остаточне рішення Установчих зборів легалізувала процес українізації Чорноморського флоту «суто демократичним шляхом». Публічно застерігала від конфлікту між українцями та росіянами: «Ворожнеча між нами зростає і загрожує залити нас потоками братньої крові… Наша дружба є святою, вічно непорушною, ми брати за духом і кров’ю». О. Немитць циркулярно розіслав радіотелеграму про специфіку поточного моменту: «Всім. Через брак точних відомостей про те, що відбувається на фронті та в столиці, зобов’язую на майбутнє, аж до утворення Чорноморського революційного комітету, виконувати тільки розпорядження Чорноморського Центрофлоту, до котрого я приєднуюсь».

Різко пролунали рішення завершеного 1 (14) листопада Всеукраїнського військового з'їзду. «Позаяк Чорноморський флот у свойому складі має 80 відсотків українців і находиться на теріторяльних водах України — зїзд постановив, щоб Генеральна Морська Рада приступила негайно до українізації Чорноморського флоту», — йшлось у київській ухвалі, яка передбачала перелік нагальних вимог. Першочергово малювалися такі: «1. Коли кінчиться осінна кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зімна кампанія, підчас якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоб всі українці Балтійського флоту під час зімньої кампанії негайно були переведені в Чорноморський флот; 2. Щоб Чорноморський флот поповнювався виключно українцями; 3. Доручить Морській Генеральній Раді, аби вона підготовила Чорноморський флот для перевезення українського війська з кавказького фронту на Україну».

По «загостренні й ускладненні українського питання в Чорноморському флоті» 29 жовтня (11 листопада) Олександр Немитць рекомендував морському відомству призначити вкраїнського комісара з «чітко окресленими повноваженнями». Тієї ж доби шість сотень матросів-севастопольців добровільно прибули до Мелітополя домогтись переобрання місцевої ради. І спонтанно повернулися по чотириденних поневіряннях. Статут Морської генеральної ради як представниці вкраїнських організацій моряків і портових робітників Чорного та Балтійського морів 2(15) листопада в Києві одностайно затвердила Центральна Рада (до неї самої ввійшли члени Моргенради під головуванням Володимира Лотоцького).

На початку листопада М. Духонін заходився тимчасово виконувати повноваження Верховного головнокомандувача, нехтуючи розпорядження Раднаркому. Між тим Д. Вердеревський (якого балтійці, в тому числі «Центробалт», воліли й надалі бачити на чолі відомства), «залишаючись вірним своєму обов’язкові й не вважаючи за можливе служити загарбникам влади — більшовикам», 4(17) листопада переклав функції морського міністра на контр-адмірала Олексія Капніста, а той і собі подав рапорт про невизнання юрисдикції петроградських узурпаторів. У Ставці до демісії вдався керівник морського управління штабу Главковерха контр-адмірал Олександр Бубнов, у Севастополі — начальник навчального загону контр-адмірал Сергій Євдокимов.

6 (19) листопада Загальночорноморський з'їзд, на якому зареєструвалося 88 учасників — 27 «усеросійських» лівих соціалістів-революціонерів, 22 більшовики, 17 українських есерів, 6 соціал-демократів («об'єднаних») і 16 безпартійних («Воля» та «Свободная Россия» обрали до нього по три представники, решта лінкорів — по два, інші кораблі й флотські частини — по одному), вирішальними 42-ма голосами проти 27-ми виділив Українській Центральній Раді до Києва понад шістсот озброєних матросів із 17-ма делегатами від флоту. 7 (20) листопада Центральна Рада проголосила автономну Українську Народну Республіку, «во ім'я рятування всеї Росії» засвідчивши потяг до миру наміром «через центральне правительство примусити і спільників, і ворогів негайно розпочати мирні переговори».

Чорноморський флот 8 (21) числа прийняв по радіо текст універсалу ЦР і вказівку генерального комісара (секретаря) військових справ Симона Петлюри вчинити церемоніал і салют на честь нової республіки, за добу делеговані українці флоту та севастопольської залоги схвалили резолюцію «за потреби спрямувати один або кілька кораблів до якогось порту для наведення ладу як на українській, так і не на українській території… сповіщати в тому разі Чорноморський український військовий комітет, без відома котрого жоден корабель такого призначення мати не повинен».

Лідером згаданого органу був член Центральної Ради молодий підпоручик Кость Величко, котрий від Української партії соціалістів-революціонерів балотувався до Всеросійських Установчих зборів, у Чорноморському окрузі конкуруючи зі штурманом далекого плавання Михайлом Єрмолиним — од ЦК Чорноморського флоту й Севастопольського відділу Всеросійського Союзу моряків і річковиків, журналісткою Надією Островською — від Російської соціалдемократичної робітничої партії (більшовиків), генеральним комісаром Тимчасового уряду Іллею Бунаковим-Фондаминським (Фундаминським, Фондамиським) — од есерів і Севастопольської Ради селянських і військових депутатів, головою Севастопольського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії (об'єднаної) Миколою Конторовичем (Канторовичем) — од меншовиків, Колчаком — од партії народної свободи та їй симпатизуючих. Найбільше виборців тоді підтримало Бунакова, призначеного влітку з правами фронтового комісара, — понад 22 тисячі (42,3%). Величко зібрав майже 13 тисяч голосів (24,5%). Кандидатуру Островської вотували менше 11 тис. (20,5%). Знаменно, що до кола членів Установчих зборів, обраних на Румунському фронті, потрапив С. Петлюра. Проте в радикалізованій атмосфері пізньої осені 1917 р. ставлення до недавніх кумирів у Севастополі помітно змінилось. І. Бунакова-Фондаминського, члена ЦК есерівської партії, було усунуто від проводу. Наприкінці того ж року 23-літній К. Величко дістав призначення виконувати обов’язки комісара Центральної Ради при Головному штабі Кавказького фронту.

У Петрограді відповідно до наказу Раднаркому 7(20) листопада 1917 р. постала Верховна Морська колегія, іменем якої нарком із військово-морських справ Павло Дибенко і керуючий Морським міністерством капітан 1-го рангу Модест Іванов закликали «всіх громадян флоту докласти всіх зусиль для здобуття й зміцнення повної свободи і кінцевих цілей революції» та реорганізували залишки відомчого управління, запровадивши визначальним воєнно-політичний відділ. Комісаром Моргенштабу було затверджено мічмана Федора Ільїна (Раскольникова), якому потім 1-й Всеросійський з'їзд військового флоту надав чин лейтенанта (як і голові Військовоморського революційного комітету матросові Івану Вахрамєєву).

9(22) листопада Микола Духонін у розмові прямим дротом з Володимиром Леніним, Йосифом Сталіним і Миколою Криленком відхилив їхню вимогу зініціювати переговори «про перемир’я між усіма воюючими сторонами». Наркомівська санкція не забарилася: рішуча заява столичної «трійки» про звільнення впертого генерала з посади й пов’язане з цим рішення «Головнокомандувачем призначається прапорщик Криленко».

Симптоматично, що, наприклад, моряки «Фидониси» на зборах 11 (24) листопада визнали як повноваження радянського Веросійського Центрального Виконавчого Комітету, так і «проголошення Української республіки». Вони обіцяли «всіма силами підтримати трудовий народ, який живе на Україні», вітаючи «всі народності, що прагнутимуть свого національного відродження».

12 (25) листопада в Севастополі відбувся парад і молебен з нагоди народин УНР, судна величаво тримали вкраїнські корогви та вітання «Слава Українській Народній Республіці». Цього самого дня проти донського отамана генерала від кавалерії Олексія Краснова, колоритного антагоніста більшовицького перевороту, на виконання резолюції закритого засідання Загальночорноморського з'їзду «комісія п’яти» (уповноважених Драчука, Волика, Бугаєнка, Ракитського, Ларіонова) сформувала експедицію з ескадреними міноносцями «Гневный» і «Капитан Сакен», двома плоскодонними тралерами «Роза» й «Федор Феофани», транспортом, двома катерами та півтисячним десантом. Курсом Керч — Бердянськ — Маріуполь — Таганрог оте з'єднання наблизилося до мети у Таганрозькій затоці, однак один із тралерів загруз у річковому гирлі, й 24 листопада (7 грудня) матроси подалися до Ростова-на-Дону, звідки за тиждень відступили, зупинені козаками й офіцерськими зародками Добровольчої армії.

Підперти цих товаришів-невдах на фактично розпочатій громадянській війні з Севастополя 22−25 листопада (5−8 грудня) ешелонами вирушили дві з половиною тисячі добровольців, але петроградські вожді перекинули їх на Слобідську Україну протистояти пересуванню «корніловців» — за Харків і Бєлгород углиб Курської губернії. До Азовського моря пішли ескадрені міноносці «Дерзкий» та «Поспешный», авіатранспорт «Romania».

• 16 (29) листопада замість О. Капніста виконувати обов’язки начальника Моргенштабу почав капітан першого рангу Євген Беренс. Морське ж управління Ставки було, на подання О. Бубнова, ліквідоване. Чорноморський флот «з наявними в його складі військами, фортецями й позиціями» оперативно перейшов під оруду генерала від інфантерії Дмитра Щербачова — помічника головкома Румунського фронту, де «найяснішим» патроном номінально вважався румунський король Фердинанд. У штабі фронту з’явилося військово-морське управління на чолі з капітаном першого рангу Емануїлом Моласом.
• 17(30) листопада Д. Щербачов підтримав думку генералів О. Лукомського та М. Духоніна про гостру необхідність евакуації Ставки Верховного головнокомандувача з Могильова до Києва. Цього дня комісар Тимчасового уряду в Ставці В. Станкевич провів плідні телеграфні перемовини з Генеральним Секретаріатом Української Народної Республіки, пояснивши необхідність передислокації тим, що «Могильов перебуває надто близько до більшовицьких міст: Мінська, Орші, Смоленська». Київська влада погодилася прийняти Ставку в Україні, запропонувавши придатнішу «за технічними умовами» територію — Чернігівщину. Виконуючи доручення Духоніна, Станкевич пристав до підкоригованих умов, подякувавши «за дружню допомогу» та висловивши намір у разі остаточного рішення про переїзд звернутися до голови Генсекретаріату Володимира Винниченка. Втім розпочатий процес було зірвано, попри те, що 18 листопада (1 грудня) на Київ узяли курс військові місії союзників і сам В. Станкевич.
• 20 листопада (3 грудня) Ставку захопив загін озброєних матросів і червоногвардійців, двома ешелонами привезений до Могильова через Оршу Криленком, і зневаженого Духоніна під істеричні крики-наущання було по-звірячому вбито солдатським самосудом на вокзалі при посадці в потяг, яким жертву мали супроводити до Петрограда. Того ж дня за згодою фронтового військово-революційного комітету Щербачов уже як головнокомандувач величезного угруповання (до півтора мільйона багнетів) зважився укласти перемир’я «з супротивником», не визнаючи «ні нового уряду, ні верховного головнокомандувача» й консолідуючись з Українською Центральною Радою. Генеральний Секретаріат 22 листопада (5 грудня) спрямував на Південно-Західний та Румунський фронти «делегації для участі в заключенні і проведенні тимчасового замирення» (доручення стосовно Чорного моря персонально адресувалися до Севастополя Є. Акимову), а наступного дня проголосив інкорпорацію обидвох отих фронтів у єдиний Український, що безпосередньо стосувалося Чорноморського флоту, чия номінальна «румунська» підпорядкованість оберталася під рукою Дмитра Щербачова на вкраїнську.

Санкціонувавши «перемир'я на Українськім фронті іменем Української Народної Республіки», Центральна рада бажала «дальшу роботу по негайному переведенню миру вести в порозумінні з союзними державами». Перед поїздкою до Д. Щербачова контр-адмірал О. Немитць домовлявся з Генеральним Секретаріатом, — відрядив емісара до В. Винниченка, запросив представника УНР на зустріч до Одеси й собі навідав Київ. Звертав увагу на перспективу самоврядування приморських країн, передрікаючи налагодження стосунків між ними, пропонував улаштувати комерційний український флот і реформувати Чорноморський. Оскільки Винниченко, Петлюра та їхні колеги-генсеки перейнялися цими питаннями, вони 27 листопада (10 грудня) по докладному обговоренню зважили, що доцільно «українізувати Чорноморський флот і взяти його до своїх рук, утворивши окреме Морське секретарство та залагодивши справу з іншими автономними краями, що прилягають до Чорного моря».

Подальші перспективи розвинув 1918 року голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Сторінки його книжки «На порозі Нової України. Гадки і мрії» — досі актуальні: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при ріжних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки. І як першу ступінь до такої федерації, продиктованої географічною, економічною й культурною спільністю, я вважаю економічне й культурне сотрудництво, кооперацію народів Чорного моря.

Се співробітництво може бути незвичайно корисне. Чорне море об'єднує й зв’язує докупи краї з дуже відмінними фізичними й господарськими умовами, які незвичайно добре можуть себе доповняти. В одних дуже гарні умови для продукції збіжжя, інші можуть дати вовну, бавовну (хлопок), вино, овочі. Одні багаті деревом і углем, інші його потребують. Одні містять в собі невичерпні поклади залізної руди, як Україна. Інші мають мідь, срібло, нафту, сіль.

Тісно зв’язавшись між собою, сі чорноморські краї можуть сотворити незвичайно багату, велику і многосторонню економічну базу, і елементарне піклування про добро народне вимагає такої економічної політики, щоб економічна робота на сій базі велась власними заходами. Щоб продукти сих країв не вивозились з чорноморських портів всякими іншими сторонніми кораблями — французькими, англійськими, данськими, норвезькими, тільки не українськими, не болгарськими. Щоб коли через сі краї йшли старі природні торговельні шляхи до Індії, до Середньої Азії й Китаю, до Перської затоки, Сирійського побережжя, Аравії й Єгипту, щоб сі шляхи були відновлені й наладжені в сучасних технічних формах засобами самих тутешніх народів. Щоб коли через сі краї будуть іти великі транзитні дороги на Схід, то при них наші люди чи інші місцеві не були тільки носіями або мажчиками, а щоб сей транзит був у руках сих країв, через котрі він веде.

Я не хочу, щоб наш нарід, чи турецький, чи якийсь інший займавсь на своїй землі тільки моральним досконаленням, укладанням гарних пісень чи компануванням оригінальної східної музики, а щоб він повною рукою використав також і ті природні багатства, які історія дала в його руки, а він оплатив їх великими жертвами крові. Щоб він зужиткував їх вповні для себе, для своїх широких трудящих мас, а не давав їх використовувати чужоземному капіталізмові".

26 листопада (9 грудня) 1917 р. відряджена Дмитром Щербачовим (він дав згоду обійняти Український фронт) і очолена генераллейтенантом Генерального штабу Анатолієм Кельчевським делегація підписала з представниками австрійського ерцгерцога Йосипа та німецького фельдмаршала Августа Макензена угоду про «тимчасове замирення» на терені між Дністром і Дунаєм до розв’язання питання про війну чи мир Всеросійськими Установчими зборами. 4 (17) грудня відозва Генерального секретаріату до воїнів-українців, завізована Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою, гласила: «Щоб досягти гідного революційних військ перемир’я, а також щоб якнайшвидше встановити демократичний мир, потрібний порядок на фронті… Мир повинен бути встановлений негайно».

Сепаратні переговори, розпочаті 20 листопада (3 грудня) у Брест-Литовську офіційними делегаціями Росії та Четверного союзу, насамперед призвели до домовленості щодо тимчасової процедури про припинення бойових дій, а 2(15) грудня вдокументували крапку на всьому цьому деградованому театрі війни включно з Чорним морем, починаючи від 4 (17) грудня. Прелімінарний текст уміщував такі пункти: «1. Перемир’я поширюється на все Чорне море й на всі наявні в ньому морські та повітряні сили договірних сторін; 2. Атаки з моря й повітря на порти та узбережжя іншої договірної сторони забороняються в усіх морях; 3. Перельоти над портами й узбережжями іншої договірної сторони, а також крізь демаркаційні лінії заборонено на всіх морях; 4. Демаркаційні лінії на Чорному морі проходять: від маяка Олинька (Георгіївське гирло Дунаю) до рогу Єрос (Трапезунд); 5. Торгівля й торговельне мореплавство на Чорному морі вільні. Встановлення всіх положень з питань торгівлі, як і оповіщення торговельних суден про безпечні морські шляхи, покладається на чорноморську підкомісію в Одесі; 6. Договірні сторони зобов’язані під час перемир’я на Чорному морі не робити ніяких приготувань до морських наступальних операцій».

За цим порозумінням після 37-місячного смертного протиборства на солоній воді попід Таврією, Бессарабією, Кавказом, Малою Азією й Балканами воюючі держави пригальмували вогняні сплески каламутних хвиль навісної війни. Інтернаціональна комісія спостерігачів мала назирати замирення символічно саме з одеського терену, куди жовтневої ночі 1914 р. знічев'я вторглися німецькотурецькі кораблі). Відтак до зими 1917/18 рр. чорноморські судна масово евакуйовували вже навіть фронтовиків-«кавказців» зі Східної Анатолії — насамперед до Батума, новоросійської Цемеської бухти та Криму.

Література

• 1. Михайлик М. Український національний рух в Криму…
• 2. Черноморский флот России… — С. 143.
• 3. Бережной С. С. Указ. соч. — С. 58−59.
• 4. Докл. див.: Усенко П. Г. Воєнні дії на Чорному морі у 1914;1917 рр. — К., 2007.— С. 50−54.
• 5. Петров М. А. Морская оборона берегов… — С. 198−200; Комаров Н. Я. Военная авиация и средства ПВО России в годы первой мировой войны // Вопросы истории. — 1974. — № 8. — С. 207−208; Герасимов В. Л. Морская авиация России в годы Первой мировой войны: зарождение, строительство и применение // Последняя война Российской империи. — Москва, 2006. — С. 313−314.
• 6. Лорей Г. Указ. соч. — С. 398−401.
• 7. Жуков В. К. Указ. соч. — С. 66−68; Похилевич Д. Л. Указ. соч. — С. 30; Смирнов М. И. Указ. соч. — С. 91−92; Косенко О. Н., Козлов Д. Ю. Вице-адмирал А. В. Колчак: «Считаю, что моя дальнейшая деятельность в Черном море. не может быть полезна».. — С. 24−26.
• 8. Альгин В. В. Последнее боевое столкновение в Черном море // Бизертинский Морской сборник. — С. 90.
• 9. Влад. Выступление «Бреслау» // Современное слово. — 1917. — 15.06;
• 10. Альгин В. В. Указ. соч. — С. 90−92; Козлов Д. Ю. Примечания // Бизертинский. — С. 93−94; Лорей Г. Указ. соч. — С. 405−407.
• 11. Гречанюк Н. М., Ляхович А. А., Шломин В. С. Указ. соч. — С. 529.
• 12. Русские официальные сообщения о войне // Морской сборник. — 1917. — № 5−6. — С. 113.
• 13. Русские официальные сообщения. // там же. — № 8. — С. 95, 109; Новая боевая единица нашего флота // Современное слово. — 1917. — 21.06
• 14. Шрамченко С. О. На синьому Чорному морі в рр. 1917;19: Уривки зі споминів // Літопис Червоної Калини. — 1935. — Ч. 3. — С. 15;
• 15. Крестьянников В. В. Офицеры… — С. 178, 189−190, 197, 201, 208−209.
• 16. Брусилов А. А. Мои воспоминания. — Москва, 1963. — С. 280; Гречанюк Н. М., Ляхович А. А., Шломин В. С. Указ. соч. — С. 529−532, 543−544, 549−550
• 17. Лебедько В. Г. Вице-адмирал Александр Васильевич Немитц // Гражданская война в России: Черноморский флот. — Москва, 2002. — С. 271−275; Немитц А. В. Недавнее прошлое русского флота (по личным воспоминаниям) // там же. — С. 320−321.
• 18. Похилевич Д. Л. Указ. соч. — С. 33−34)
• 19. Штаб. — С. 30; Журналы заседаний Временного правительства. — Москва, 2004. — Т. 3. — С. 118; Лорей Г. Указ. соч. — С. 416−418, 424; Мурхед А. Указ. соч. — С. 12.
• 20. Лорей Г. Указ. соч. — С. 413−414.
• 21. Боханов А. Н. Александр Иванович Гучков // Россия на рубеже веков: Исторические портреты. — Москва, 1991. — С. 106; Бубнов А. А. В царской… — С. 248−249.
• 22. Португальский Р. М., Алексеев П. Д., Рунов В. А. Указ. соч. — С. 103.
• 23. Лазаревский Б.А. Начало конца // Бизертинский…— С. 111−117.
• 24. Похилевич Д. Л. Указ. праця. — С. 29; Усенко П. Г. Лазаревський Борис Олександрович // Енциклопедія історії України. — Т. 6. — К., 2009. — С 23−25.
• 25. Слонимский Л. Политическое обозрение // Вестник Европы. — 1917. — № 7−8. — С. 398
• 26. Про М. Остроградського: Шрамченко С. Командування Українською Державною фльотою в рр. 1918;1920 // Табор. — 1932. — № 18. — С. 115.
• 27. Терещенко С. К. «Гебен» и «Бреслау». В Черном море // Зарубежный морской сборник. — 1929. — № 7−8. — С. 57
• 28. Тарпан Г. Червона фльота на Чорнім морі. — Харків; К., 1930. — С. 38.
• 29. От Военно-Революционного Комитета // Деревенская беднота. — 1917. — 26.10
• 30. Жуков В. К. Указ. соч. — С. 81−82; Похилевич ДЛ. Вказ. праця. — С. 44.
• 31. Український національно-визвольний рух… — С. 877.
• 32. Похилевич Д. Л. Указ. праця. — С. 50−51; Дыбенко П. Е. Из недр царского флота к Великому Октябрю. — Москва, 1958. — С. 165
• 33. Похилевич Д. Л. Указ. праця. — С. 41−42; 49−50; Спирин Л. М. Указ. соч. — С. 325
• 34. Переговоры народных комиссаров с Духониным // Киевская мысль. — 1917. — 10.11
• 35. Приказы по флоту.; Рутыч Н. Н. Указ. соч. — С. 368; Козлов Д. Ю. «Центр тяжести оперативной работы должен непременно лежать в Морском штабе Его Величества.» // Военно-исторический журнал. — 2005. — № 12. — С. 38
• 36. Базанов С. Н. Последние дни генерал-лейтенанта Н. Н. Духонина в Ставке // Военно-исторический журнал. — 2001. — № 11. — С. 54−60.
• 37. Перед захватом ставки // Киевская мысль. — 1917. — 21.11; Захват ставки // там же; Подробности убийства Духонина // там же. — 24.11.
• 38. Український фронт // Україна: видання Українського комітету Румунського фронту. — 1917. — Метелик 12. — С. 1.
• 39. Українська Центральна… — С. 465−472, 479−480, 498, 500−502, 567, 573−575
• 40. Грушевський М. С. На порозі Нової України: Гадки і мрії. — К., 1918. — С. 24−25; його ж. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 151−152; його ж. Твори у 50 томах. — Т. 4. — Кн. 1. — Львів, 2007. — С. 242−243.
• 41. Українська Центральна. — Т. 2. — С. 472, 498, 501.
• 42. Лорей Г. Указ. соч. — С. 427−428.