Політичні сили тогочасної Югославії

Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було випадковим конгломератом різних земель. Його виникнення було наслідком свідомого прагнення південнослов'янських народів до об'єднання. Напр. XIX — на поч. XX ст. прихильників ідей національної єдності південнослов'янських народів — сербів, хорватів, словенців — було незрівнянно більше, ніж прибічників концепцій створення «Великої Сербії» або «Великої Хорватії».

Особливою популярністю серед багатьох політичних сил користувалася ідея Балканської Федерації. У новій державі, однак, з усіх можливих форм політичного устрою перемогла центристська модель. Унітарне Югославське королівство на чолі з сербською династією Карагеоргієвичей не враховувало особливостей історичного розвитку та політичного стану народів і територій, що входили до нього. Тому національне питання протягом всього міжвоєнного часу було віссю, навколо якої оберталося внутрішньополітичне життя країни. Кризи на соціальному й національному фунті регулярно струшували країну. Визначальними були сербо-хорватські протиріччя. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише тимчасово узгодила ці суперечності. Ряд опозиційних хорватських, словенських і мусульманських партій виступали з вимогами вирівнювання прав національностей.

Популярність ХРКП зросла після того, як влітку 1924 р. її лідер С. Радіч поїхав до СРСР і заявив про вступ партії до Селянського Інтернаціоналу. Прагнучи внести розкол у опозиційний рух, король і сербські партії пішли на компроміс з Радічем. Він та інші представники цієї партії були включені до складу уряду, партія перестала називати себе республіканською, визнала Відрвданську конституцію й вийшла з Селянського Інтернаціоналу.

Проте компроміс був тимчасовим. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії в Скупщині депутатом від правлячої партії було смертельно поранено С. Радіча, а двох інших парламентарів Хорватської Селянської партії убито. В Хорватії почалися масові мітинги протесту.

Вибухонебезпечна обстановка складалася сторіччями в Косово, де після поразки від турків в 1389 р. припинила існування Сербська держава. У національному самовизнанні сербів Косово посідало особливе місце, тут знаходився центр сербської державності. Проте з кінця XVII ст. з різних причин сербське населення почало залишати свою прабатьківщину, переселяючись головним чином до Воєводіни, а на їхнє місце турецька адміністрація почала поселяти албанців. З плином часу албанці стали тут більшістю.

Албанізація Косово — відкрита рана в сербській національній свідомості. У міжвоєнний період виникали численні конфлікти між сербами та албанцями в цьому регіоні. Прогресивні сили і в Хорватії, і в Словенії, підіймаючи прапор націоналізму, прагнули суверенітету і незалежності, що відповідало настроям значної частини жителів цих районів Королівства. Загострення національних суперечностей призвело до військово-монархічного перевороту в січні 1929 р.