Відбудовний та виробничий процеси у сільськогосподарській галузі в 1943-1945 рр

Відбудовний та виробничий процеси у сільськогосподарській галузі в 1943;1945 рр.

У ході зимової наступальної кампанії 1942;1943 рр. радянські війська звільнили від окупантів частину Східної України, а до кінця вересня 1943 р. майже все Лівобережжя та Донбас. У результаті успішного форсування Дніпра від вересня до кінця 1943 р. на Правобережжі було створено величезний плацдарм протяжністю близько 400 км по фронту й до 100 км — у глибину. У визволених районах відразу ж приступали до відбудови зруйнованого під час війни господарства.

Відновлення аграрного потенціалу українського села мало величезне господарське та військове значення. Від цього значною мірою залежали темпи відродження промисловості та налагодження життя населення в містах України, забезпечення продовольством промислових центрів СРСР, а головне — хліб та інше продовольство потрібні були діючій армії. Із переміщенням лінії фронту на захід республіка ставала найближчим тиловим районом, що міг оперативно задовольняти потреби фронту у продуктах харчування.

На селі, як і в місті, відбудовний процес мав два аспекти — політичний та економічний. Ліквідація політичних наслідків нацистської окупації відбувалася порівняно швидко. На визволеній території відновлювалася радянська влада, формувалися партійно-радянський та господарський апарати, головним чином із кадрів, які брали участь у радянському підпільному та партизанському русі, направлених з армії в порядку демобілізації, а також реевакуйованих із тилових районів. Із часом зміцнілі партійний і радянський апарати все більше відновлювали свої позиції.

У звільнених регіонах України переважна більшість селян радісно зустріла Червону армію як рятівницю від нацистської тиранії. Однак мали місце й інші факти. Частина сільського населення окремих східних районів, яке під час окупації проживало у зоні військової адміністрації й через менший податковий та заготівельний визиск та дещо більшу оплату праці почувалося краще, ніж за радянської влади, не дуже-то й вітала її повернення. У спецповідомленні на ім'я М. Хрущова заступник наркома внутрішніх справ УРСР С. Савченко 20 січня 1943 р. (відразу після повернення радянських військ в Україну) повідомляв, що «через таку політику окупантів частина сільського населення лояльно ставилася до них і в окремих випадках недоброзичливо зустріла прихід Червоної армії»²⁰⁷. Відверто неприязно, а подекуди й вороже сприйняла повернення радянської влади значна частина західноукраїнських селян, зокрема тих, які постраждали від насильницької радянізації в передвоєнні роки. На всій території України неприхильно зустріла прихід Червоної армії й та частина сільського соціуму, яка під час окупації повернула у свою власність втрачене в період колективізації майно або набула його, свідомо співпрацюючи з ворогом. До антирадянськи налаштованих селян у визволених районах влада застосовувала методи виховного, упереджувального та примусового характеру. У багатьох випадках такі аграрії ставали об'єктом уваги правоохоронних та каральних органів.

На тривалий термін розтягнулася найважливіша складова частина процесу післяокупаційного відродження села — відбудова його господарства. Вона була пов’язана з надзвичайними труднощами, зумовленими, перш за все, великими масштабами руйнувань, матеріальними та людськими втратами. Господарство колгоспів, радгоспів і МТС було вщент зруйноване й пограбоване. У переважній більшості сільських населених пунктів у результаті грабіжницької аграрної політики окупантів було спустошено особисті господарства селян. Ситуація ускладнювалась тим, що у селах нараховувалося менше половини довоєнного працездатного населення.

Базовим у відбудові села став сталінський варіант системи колективного господарювання. Тож зусилля партійно-радянського керівництва центральних, республіканських та місцевих органів влади у відбудовному процесі на селі в першу чергу зосереджувалися на відновленні колгоспів, радгоспів і МТС та організації їх господарської діяльності. Повсюди воно розпочиналося відразу ж після зайняття Червоною армією населеного пункту, а у значній частині районів здійснювалося фактично у прифронтових умовах. Практично заново доводилося створювати матеріальну базу, налагоджувати організацію виробництва, відроджувати цілі галузі, запроваджувати нормування та облік.

Упродовж 1943;1945 рр. ЦК ВКП (б) і Раднарком СРСР, ЦК КП (б)У і Раднарком УРСР ухвалили десятки обов’язкових для виконання всіма владними та господарськими органами в республіці постанов і розпоряджень, котрі стосувалися різних напрямів відбудовного й виробничого процесів на селі. Зазначені питання були предметом розгляду на засіданнях політбюро та секретаріату ЦК КП (б)У, Раднаркому УРСР, сесіях Верховної Ради УРСР та місцевих рад, засіданнях обласних і районних комітетів партії та обласних і районних виконавчих комітетів рад, обговорювалися на республіканських, обласних та районних нарадах з працівниками сільського господарства. Безперервно здійснювався жорсткий контроль партійно-державних органів за виконанням директивних розпоряджень і вказівок центру.

В умовах війни, що поглинала переважну частину бюджету, держава не могла відразу асигнувати на відбудову сільського господарства необхідні кошти. У 1943 р. на відновлення виробничих об'єктів, придбання господарського реманенту та інші потреби колгоспів уряд СРСР виділив лише 15 млн крб, на відбудову МТС, МТМ і ремонтних заводів — 34 млн крб²⁰⁸, радгоспів — 12,73 млн крб²⁰⁹. У наступні роки бюджетні кошти на проведення відбудовних робіт на селі збільшувалися. У 1944 р. постановою сесії Верховної Ради УРСР на розвиток аграрного сектора республіки було витрачено 314 млн крб²¹⁰. Із них 26,65 млн крб становили капітальні вкладення в МТС, у тому числі понад 10,5 млн крб — на ремонт та будівництво виробничих будівель і споруд й понад 16,14 млн крб — на придбання техніки, устаткування та інвентарю²¹¹. У бюджеті УРСР на 1945 р. видатки на сільське господарство збільшилися на 429 млн крб, А всього з республіканського бюджету на відбудову галузі було витрачено понад 1 млрд крб. Крім того, для МТС, МТМ і ремзаводів України виділялися великі суми з союзного бюджету. На виконання першочергових робіт із відбудови МТС республіки і на відновлення їх діяльності в 1943;1945 рр. було витрачено 1586 млн крб²¹².

Для відбудови і будівництва приміщень, придбання худоби й інших потреб держава надавала колгоспам і колгоспникам кредити. Так, у 1944 р. загальна сума відпущеного кредиту становила 388,9 млн крб²¹³, що дозволило, у поєднанні з коштами, виділеними державою, здійснити капітальні вкладення в колгоспах республіки на загальну суму 558,17 млн крб, у тому числі на придбання машин та обладнання — 40,924 млн крб і на закупівлю худоби — 386,11 млн крб Порівняно з 1940 р. загальна сума капіталовкладень у колгоспах була меншою на 49,7%²¹⁴. Того ж року для потреб колгоспного й індивідуального будівництва на селі було виділено 2700,0 тис. м³ лісосічного фонду, у тому числі 2350,0 тис. м³ безкоштовно. Для колгоспів, що найбільш постраждали від нацистської окупації, відпущено понад 2 млн пудів насіннєвої й фуражної позики²¹⁵ та надано значні пільги стосовно оподаткування і поставок сільськогосподарської продукції, котрі поширювалися й на широкі верстви сільського населення.

Однак державних коштів та матеріальних ресурсів усе одно не вистачало. Виділені в 1943;1945 рр. державою кошти на відбудову сільського господарства республіки становили незначну частку від загальних потреб. Тому основним джерелом відродження колгоспів, радгоспів та МТС було трудове подвижництво самих селян. Великого поширення набула безкоштовна, по суті ненормована, праця на полях і фермах, на відбудові та спорудженні господарських приміщень, ремонті техніки, інвентарю та ін. Упродовж 1944;1945 рр. методом народної будови було відремонтовано й заново споруджено близько 45% усіх виробничих приміщень колгоспів, радгоспів і МТС²¹⁶.

Абсолютна більшість селян визволених областей політику держави, спрямовану на відновлення колгоспно-радянської системи, сприйняла покірно. Причинами цього були, перш за все, гіркий досвід взаємовідносин сталінського режиму з ними у довоєнний період та фактично їх безправне становище у суспільстві, яке ще більше погіршилося в умовах війни. Далеко не останню роль відігравало й те, що селяни перебували у стані тривожного очікування (і небезпідставно) оцінки факту проживання та вимушеної «співпраці» із загарбниками з боку відновленої радянської влади та її каральних органів. Ще однією важливою причиною позитивного сприйняття селянами заходів із відродження колгоспно-радгоспної системи господарювання було те, що саме з цим вони пов’язували надії на подолання жахливих наслідків окупації та відбудову села.

Під час проведення організованих органами влади, а нерідко скликаних і за власною ініціативою загальних зборів селяни ухвалювали рішення про відновлення чи створення сільгоспартілей, обирали правління, голів колгоспів, затверджували бригади й бригадирів. До новоутворених господарств вони звозили прихований від окупантів реманент, приводили коней та іншу худобу, здавали посівний матеріал. У багатьох випадках ці заходи проводилися в обстановці емоційного та патріотичного піднесення населення, викликаного звільненням того чи іншого сільського населеного пункту, переважно на добровільній основі. Але непоодинокими були випадки, коли колгоспне майно поверталося примусово, навіть за допомогою правоохоронних органів.

Процес відновлення колгоспів у всіх визволених областях, окрім західних, здійснювався швидкими темпами. До кінця 1943 р. у лівобережних областях УРСР налічувалося 10 145 колгоспів²¹⁷, а на 1 лютого 1944 р. їх кількість становила вже 15 945²¹⁸. Аналогічна картина мала місце й в областях, звільнених у 1944 р. На початок 1945 р. на території України діяло 26 487 колгоспів, а також 705 радгоспів²¹⁹. Багато з них спочатку були надзвичайно слабкими в організаційному та господарському плані, не мали належної матеріальної бази, насіннєвого фонду, тяглової сили, підготовлених кадрів, достатньої кількості робочих рук.

Щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів важливими були заходи, пов’язані з відновленням бригадноланкової структури (до війни в колгоспах УРСР, за винятком західних областей, було 69 828 рослинницьких, 21 374 городніх, садово-городніх і виноградарських та 39 225 тваринницьких бригад)²²⁰, повернення бригадам ролі повноцінної виробничо-господарської одиниці сільськогосподарської артілі та підвищення ролі бригадира як відповідальної особи за виробничу діяльність свого підрозділу. Однак у багатьох випадках відновлення бригад у післяокупаційний період було формальним. Не повсюди за ними закріплювалося тягло, сільськогосподарські машини й транспортні засоби. Так, розподіл і закріплення за бригадами засобів виробництва у колгоспах областей, визволених у 1943 р., здійснювалися лише навесні 1944 р., у період підготовки до сівби. Суттєвим прорахунком у роботі бригад була відсутність попереднього планування. У більшості колгоспів голови давали наряди бригадирам щоденно звечора на наступний день. У багатьох випадках бригадирами призначалися нездатні до виконання функціональних обов’язків особи²²¹.

Серйозні проблеми мали місце й в організації роботи колгоспних ланок (на початку 1941 р. у польових бригадах колгоспів 15 східних областей функціонувало 324 198 ланок, що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур). У визволених у першій половині 1943 р. районах майже всі ланки було відновлено, за ними закріплювалися посіви цукрового буряка, кукурудзи, соняшника, проса, картоплі та інших культур. Однак у подальшому ланки в більшості колгоспів розпалися й обробіток просапних і технічних культур здійснювався побригадно.

У колгоспах переважно не нормувалися обсяги роботи, були відсутні розцінки за її виконання, а в деяких районах використовували довоєнні норми, що в тодішніх умовах були завищеними. Через відсутність необхідних документів облік виконаних робіт не здійснювався. Усе це призводило до неправильного нарахування трудоднів. Поширеним було начислення трудоднів не за виконання норм виробітку, а за вихід на роботу.

У колгоспах належним чином не застосовувалася додаткова оплата праці. Наприклад, у більшості звільнених районів Харківської й Ворошиловградської областей планові завдання з урожайності культур доводилися бригадам і ланкам уже після проведення посівної. Часто додаткова оплата праці колгоспників не проводилася лише через незадовільно здійснюваний облік — не враховувалися трудодні, вироблені на закріплених культурах, та одержана продукція з закріплених ділянок²²².

Основний тягар у справі налагодження та забезпечення виробничого процесу сільськогосподарського виробництва лягав на плечі жінок-колгоспниць і працівниць радгоспу. У 1943;1944 рр. вони становили 80% загальної кількості кол госпників²²³. Питома вага трудоднів, вироблених колгоспницями, у загальній кількості трудоднів, вироблених усіма працездатними колгоспниками, сягала в 1944 р. 77,2%, в 1945 р. — 72,2% проти 39,2% у 1939 р.²²⁴. Великою була питома вага на сільськогосподарських роботах у колгоспах і радгоспах людей похилого віку та підлітків. Середній виробіток на одного колгоспника цієї категорії становив 103 дні на рік²²⁵.

Успішне відродження всіх галузей сільського господарства залежало насамперед від його технічної бази. У зв’язку з цим першорядного значення набували відбудова МТС, моторемонтних заводів та відновлення технічного парку радгоспів. На кінець 1943 р. — початок 1944 р. було відбудовано й відновлено діяльність усіх 496 МТС, що працювали у визволених районах Лівобережної України до війни. Вони мали 13 694 трактори, що становило близько 40% тракторного парку 1941 р. У господарствах Наркомрадгоспів УРСР станом на 1 лютого 1944 р. було 1180 тракторів, 2254 тракторні плуги, 774 комбайни, 1514 тракторних культиваторів, 1501 сівалка та інший сільськогосподарський реманент²²⁶. До весни 1944 р. МТС України одержали від союзних республік близько 7 тис.

тракторів, 1550 тракторних плугів, 525 металорізальних верстатів, комбайнів та автомобілів²²⁷. А всього за роки війни трудівники села УРСР одержали з інших республік СРСР 11 тис. тракторів, 7 тис. вантажних автомашин і 1 тис. комбайнів²²⁸.

Однак техніка, що підлягала реевакуації, надходила у звільнені райони України не в повному обсязі та несвоєчасно. Так, до 5 лютого 1944 р. зі східних районів СРСР повернулося всього 2634 трактори з 4366, які мали бути поставлені згідно з рішеннями Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 21 серпня та 7 листопада 1943 р. При цьому 845 тракторів навіть не відвантажили²²⁹. Бували випадки, коли техніку просто не хотіли повертати колишнім власникам, або вона надходила розкомплектованою, максимально спрацьованою, відтак без капітального ремонту працювати не могла. Та попри всі труднощі поставки реевакуйованої техніки щомісяця збільшувалися, і це мало важливе значення для відродження технічної бази сільського господарства.

Разом із технікою, що поверталася в МТС і радгоспи у ході реевакуації та у формі допомоги, основою для відродження матеріально-технічної бази сільського господарства були й технічні засоби, передані військовими частинами. Так, у січні 1944 р. МТС, радгоспи та інші господарства республіки одержали від Українських фронтів близько 5 тис. вантажних автомобілів. 3-й Український фронт передав МТС Миколаївської області 301 трактор, 150 молотарок, відбитих у загарбників, які намагалися їх вивезти. На початку 1944 р. МТС Дніпропетровської області одержали 560 вантажних автомашин від частин 3-го та 4-го Українських фронтів, а МТС Херсонської області — 151 автомобіль від підрозділів 4-го Українського фронту²³⁰. За рішенням командування, військові частини 4-го Українського фронту до 20 березня 1944 р. передали МТС і радгоспам звільнених районів усі колісні трактори та запасні частини до них²³¹.

Однак основним джерелом для масового комплектування машинно-тракторного парку на визволеній території були виведені з ладу (повністю або частково) й залишені загарбниками під час відступу трактори, комбайни, автомашини. У порівняно стислі терміни сільські механізатори за допомогою бригад робітників промислових підприємств відремонтували і зібрали з розрізнених деталей близько 30 тис. тракторів, 10,5 тис. комбайнів, 2248 автомобілів²³².

У результаті проведеної роботи на початок 1945 р. на території УРСР було відновлено 1223 МТС. У сільському господарстві республіки станом на 1 січня 1945 р. нараховувалося близько 48 тис. тракторів, що порівняно з відповідним періодом 1941 р. становило 50,7%, комбайнів — 14 932 (48%), вантажних автомобілів — 3575 (7%), тракторних плугів — 39 494 (50%), тракторних культиваторів — 27 825 (43%), тракторних сівалок (зернові) — 20 999 (55%), складних молотарок — 13 912 (58%), кінних плугів — 469 542 (66%), кінних культиваторів — 140 644 (54%), кінних сівалок 85 726 (52%), лобогрійок — 63 263 (55%), самоскидів — 22 389 (38%), сінокосарок — 11 680 (47%). До 1 липня 1945 р. кількість тракторів зросла до 51 200, що становило 57% від їх кількості на 1 січня 1945 р.²³³

Як видно з наведених показників, село на кожному етапі відбудови в умовах війни вже мало певну матеріально-технічну базу, у відповідності з якою досягався той чи інший рівень механізації сільськогосподарських робіт. У міру наближення війни до завершення і з розширенням можливостей держави більше виділяти коштів та збільшувати виробництво сільськогосподарської техніки й запасних частин до неї рівень механізації сільського господарства зростав. Хоча в 1945 р. він залишався далеким від рівня 1940 р., але набагато переви — щував показники 1944 р. Про ступінь механізації основних видів польових робіт у колгоспах УРСР у процентах до загального обсягу робіт свідчить таблиця²³⁴:

Отже, МТС виконували, перш за все, найбільш трудомісткі польові роботи — веснооранку, підняття парів, оранку на зяб. У 1944 р. МТС УРСР виконали тракторних робіт, включаючи молотьбу, на 14 250 тис. га в переводі на м’яку оранку. Загальне здійснення ними у складних умовах воєнного часу річного плану сільськогосподарських робіт становило 102%. У 1945 р., незважаючи на збільшення кількості тракторного парку тільки на 16%, обсяг тракторних робіт збільшився на 52%, досягнувши 21 632 тис. га, що становило 45,7% довоєнного рівня. При цьому у загальному обсязі виконаних тракторних робіт понад 11 400 тис. га (57%) припадало на найважчі види оранки (до війни питома вага всіх видів оранки у тракторних роботах становила 38%)²³⁵. Такого великого приросту тракторних робіт у 1945 р. МТС домоглися за рахунок збільшення річного виробітку на 15-сильний трактор по 1040 га умовної оранки, що становило 88,5% довоєнного рівня²³⁶.

Ефективність роботи сільськогосподарської галузі значною мірою залежала від наявності в колгоспах, радгоспах і МТС профільних спеціалістів (агрономів, зоотехніків, ветлікарів, інженерів, механіків), кваліфікації та компетентності керівників господарств і МТС, організаторів роботи в їх господарських та економічних підрозділах, механізаторів та масових сільськогосподарських професій, дефіцит яких був особливо відчутним на початку відбудови. Це спонукало союзні та республіканські органи влади в березні 1943 р. терміново направити з тилових регіонів СРСР у визволені райони Ворошиловградської, Сталінської, Харківської та Сумської областей 118 директорів МТС, 50 завідувачів райземвідділів, 200 агрономів, 85 бухгалтерів, 187 механіків, 665 бригадирів тракторних бригад, 5000 трактористів і 375 комбайнерів²³⁷.

До 1 лютого 1944 р. з евакуації в Україну повернулися й приступили до роботи 2266 спеціалістів сільського господарства. Загалом на цей час у звільнених районах 9 лівобережних областей у системі Наркомзему УРСР працювало 6937 фахівців, у т.ч. 5569 спеціалістів сільського господарства (керівних працівників облземвідділів — 163, спеціалістів облземвідділів — 204, завідувачів райземвідділами — 269, директорів МТС — 473, агрономів — 2256, механіків — 1436, зоотехніків — 822, ветлікарів — 315, ветфельдшерів — 740, землевпорядників — 219)²³⁸. Наявних спеціалістів не вистачало навіть для вже відновлених 15 945 колгоспів. Станом на 1 лютого 1944 р. частка агрономів становила 34,4%, зоотехніків — 13,4%, механіків — 43,8%, ветлікарів — 32,9%, ветфельдшерів — 8,5% від їх кількості на початок 1941 р. Загальна ж кількість спеціалістів сільського господарства на цей же час порівняно з початком 1941 р. становила лише 21,7%²³⁹. До того ж, частина з них працювала на керівних посадах в обласних і районних земельних відділах та інших структурах Наркомзему й Наркомрадгоспів УРСР. А якщо врахувати перспективу близького визволення решти окупованих нацистами регіонів України, то ситуація із забезпеченням сільського господарства спеціалістами з фаховою освітою була критичною.

Невипадково у звільнених областях УРСР вживалися заходи до відновлення навчального процесу у сільськогосподарських вузах і технікумах. Наприкінці 1943 р. — у першому кварталі 1944 р. розпочали роботу Ворошиловградський і Житомирський сільськогосподарські та Київський гідромеліоративний інститути, у другому кварталі 1944 р. — ветеринарний та сільськогосподарський інститути в Києві. Вдалося відновити навчальний процес у 33 сільськогосподарських технікумах. Згідно з планом, упродовж 2−3 років у сільськогосподарських навчальних закладах передбачалося підготувати 2400 агрономів, 3100 зоотехніків, 1200 ветлікарів, 225 землевпорядників. У зв’язку з великою потребою в кадрах за профілями зоотехнії, землевпорядкування, лісівництва та меліорації при Житомирському сільгоспінституті було створено зоотехнічний, при Київському гідромеліоративному — землевпорядкувальний, при Харківському сільськогосподарському — лісовий та меліоративний факультети²⁴⁰.

У зимові періоди 1943;1944 рр. (на Лівобережжі) і 19 441 945 рр. (по всій території України) на спеціальних курсах було підготовлено понад чверть мільйона спеціалістів для колгоспів і МТС, у тому числі 19 448 голів колгоспів, 2229 рільників та овочівників, 1047 садівників і виноградарів, 3357 бригадирів рільничих бригад, 137 006 ланкових, 3357 бригадирів тракторних бригад, 84 447 трактористів, 6670 комбайнерів²⁴¹. Водночас уживалися адміністративні заходи щодо направлення в колгоспне і радгоспне виробництво спеціалістів сільського господарства, котрі працювали не за фахом.

Серйозною проблемою у справі забезпеченості аграрного сектора керівними кадрами була їх велика плинність. Так, у 1945 р. серед 26 364 голів колгоспів працювали на посаді в даному колгоспі терміном до року 13 851 чол., від року до трьох — 8848 і понад три роки — 3665. Серед 85 143 бригадирів-рільників ці ж показники, відповідно, були такими: 42 284, 30 607 і 12 252; серед 28 359 завідувачів тваринницькими фермами — 15 554, 9315 і 3490; серед 36 264 бухгалтерів і рахівників — 13 370, 15 102 і 7992²⁴².

Негативні наслідки мало й те, що копітку роботу з керівними господарськими і радянськими кадрами на селі заміняв командний, беззастережно-директивний стиль управління. Накази, погрози відправити на фронт, віддати під суд, постійні «прочухани», брутальність — такими загалом були методи роботи районного, а нерідко й обласного партійного та радянського керівництва з головами колгоспів та сільських рад. Нерідко голови колгоспів та директори радгоспів мали одночасно по кілька доган: одну знімали, другу виносили — і так без кінця. За свідченням голів колгоспів та сільрад, коли вони приїжджали в район на збори або нараду, то мали з собою сухарі і білизну, адже не були впевнені, що повернуться додому²⁴³.

Поширеною була практика, коли замість надання кваліфікованої допомоги малодосвідчених керівників господарств та голів сільських рад за прорахунки в роботі відразу звільняли з посад. Типовим прикладом такого «стилю роботи» був Оратівський район Вінницької області, де за 1944 р. змінилося 57 голів колгоспів і 56 голів сільрад, а в окремих колгоспах змінилося по 3−4 голови²⁴⁴.

Мали місце випадки, коли керівників господарств, незважаючи на їх ділові риси та професійну придатність, методично цькували й усували з посад через те, що були не до вподоби районним або обласним партійним керівникам. Своєю чергою, подібне часто вчиняли щодо профільних спеціалістів сільського господарства голови колгоспів і директори радгоспів, серед яких було чимало таких, котрі призначалися на ці посади «згори». Водночас голови колгоспів і директори радгоспів здебільшого були слухняними і послідовними провідниками волі керівництва країни. Лише деякі з них намагалися ініціювати нові форми господарювання, розкрити приховані резерви.

Успішне проведення відбудовних та господарських робіт у сільській місцевості певною мірою було пов’язане з вирішенням такого важливого завдання, як розмінування та очищення від вибухонебезпечних речовин і предметів населених пунктів, шляхів, полів у місцях колишніх боїв. Насамперед цю роботу виконували спеціальні військові підрозділи, але до неї долучалися й органи цивільної влади на місцях. Із числа партійнокомсомольського активу були підібрані й спеціально підготовлені особи, на яких після підготовки на спеціальних курсах покладався обов’язок виявлення та знешкодження вибухових речовин²⁴⁵. Великий обсяг відповідних робіт проводили також організації Тсоавіахіму УРСР. Поряд із цим серед населення велася роз’яснювальна робота (шляхом бесід, лекцій, поширення листівок, плакатів), метою якої було запобігання втрат серед сільського населення від вибухонебезпечних предметів і створення умов для виконання відбудовних та виробничих завдань. Наслідки проведеної роботи вражаючі — упродовж 1943;1945 рр. тільки саперні частини Червоної армії на території республіки перевірили й розмінували 14 тис. населених пунктів, виявили й знешкодили 15 млн мін, снарядів і бомб²⁴⁶.

Важливою складовою відбудовного процесу у сільському господарстві було проведення землеоблаштувальних робіт, зокрема інвентаризація земельної документації, її відновлення та передача землекористувачам, приведення до встановлених державою норм розмірів землекористування колгоспів і колгоспників, а також робітників і службовців, які мешкали у сільській місцевості, відновлення і впровадження правильних сівозмін у колгоспах та радгоспах. Унаслідок проведеної на кінець 1944 р. інвентаризації земельних документів у колгоспах, районних та обласних земельних відділах встановлено, що у відновлених на цей час 26 403 колгоспах державні акти на землекористування в період окупації були знищені у 25 654 господарствах, що становило 97,2%. До кінця 1945 р. державні акти на право володіння землею було виготовлено й вручено 11 105 колгоспам. Шнурові книги поновлено в 8148 колективних господарствах²⁴⁷.

До війни всі колгоспи УРСР мали сівозміни, при цьому в 7336 колгоспах вони були правильні. У період окупації сівозміни в колгоспах порушилися, а межі полів було розорано. Упродовж 1943;1944 рр. межі полів сівозмін відновили в 2540 колгоспах, а до кінця 1945 р. — у 14 307 господарствах. Більш успішно цю роботу проводили в Київській, Кам’янецьПодільській, Кіровоградській, Херсонській, незадовільно — у Запорізькій, Харківській, Сумській областях, де на той час відсоток відновлення становив, відповідно, лише 35,1%, 35,8% і 26,2%. У 716 колгоспах межі полів сівозмін узагалі не могли бути відновлені без проведення землевпорядкувальних робіт²⁴⁸.

У першу чергу роботи з відновлення сівозмін здійснювалися в тих колгоспах, котрі були визначені районними насіннєвими господарствами. Їх кількість до кінця 1945 р., відповідно до рішення союзного уряду, на території республіки була збільшена до 368 проти 153 у 1940 р. У 1944 р. межі полів сівозмін були відновлені в 108 районних насіннєвих господарствах. У 1945 р. кількість районних господарств, в яких було проведено роботу з відновлення наявних у минулому або введення нових сівозмін, збільшилася до 170, що становило 46,2% від їх загальної кількості. Незадовільно здійснювалася ця робота в Миколаївській, Ворошиловградській, Житомирській та Чернігівській областях. Повністю завершити відновлення та введення нових сівозмін у районних насіннєвих господарствах Наркомзем УРСР планував у 1946 р.²⁴⁹

Серед завдань, що вирішувалися в рамках кампанії з упорядкування землекористування на визволених територіях, було повернення колгоспам громадських земель, що в період війни опинилися в користуванні військового відомства та державних установ, мешканців сільських, а часом і міських населених пунктів. Особливо турбувало державу, що кваліфікувала це явище як «розбазарювання колгоспної землі», збільшення розмірів присадибних ділянок понад дозволені нею норми у значної кількості селян. Проведені в 1943;1944 рр. органами Наркомзему СРСР та Держконтролю спеціальні ревізії в колгоспах виявили масові порушення в землекористуванні по всій країні, у тому числі й в УРСР. За даними облземвідділів, лише в 12 областях республіки до селянських садиб було прирізано за дозволом, а то й без нього, 797,3 тис. га колгоспної землі²⁵⁰. Численними були випадки, коли селяни розширювали свої городи до гектара, а інколи й більше.

Вилучення земельних «надлишків» і приведення селянського землекористування до дозволених розмірів на завершальному етапі війни та в перші повоєнні місяці стало предметом особливої уваги державних і партійних органів. На засіданнях владних структур різного рівня лунала гостра критика на адресу тих керівників, котрі допускали розширення особистих посівів колгоспників за рахунок громадських земель. Газети мобілізовували громадську думку й вимагали впорядкування особистого землекористування селян. За виявлені порушення у землекористуванні керівники колгоспів і земельних органів, котрі їх допустили, притягувалися до судової відповідальності згідно з постановою РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про охорону колгоспних земель²⁵¹.

Водночас реальністю було те, що держава, здійснюючи заходи з упорядкування землекористування селянських дворів, мала за мету не тільки й не скільки забезпечити збереженість громадських земель колгоспів. Адже в багатьох випадках колгоспам поверталися всього декілька гектарів землі, тоді, як володіли вони сотнями гектарів, до того ж не скрізь колгоспна земля використовувалася повністю. Перевищення розмірів присадибних ділянок заборонялося насамперед тому, що це могло порушити співвідношення між громадським та особистим землеробством і пробудити приватновласницькі настрої, а в періоди сільськогосподарських робіт відволікало робочу силу з колгоспного виробництва²⁵².

Через відсутність урядового рішення з даного питання й запізнілу появу наказу Наркомзему УРСР від 10 жовтня 1944 р., яким райземвідділам було запропоновано відновити присадибне користування землею колгоспників, робітників і службовців у довоєнних розмірах, зазначений захід не було здійснено у 1944 р. Станом на 1 січня 1945 р. обмірювання присадибних ділянок було проведене лише в 6898 колгоспах (26,1% від кількості колгоспів на цей час). Тільки в Полтавській області відновлення присадибного землекористування в р. проводилося в усіх колгоспах й обмірювання ділянок було завершене до кінця року в 2059 колгоспах (83,7%). У решті областей у 1944 р. ці роботи були проведені в незначній кількості колгоспів або навіть не розпочалися (Житомирська, Ворошиловградська, Одеська).

Лише після ухвалення 8 квітня 1945 р. спеціальної постанови РНК СРСР роботи з приведення до норми розмірів присадибного користування колгоспників, робітників і службовців розгорнулися у значному обсязі. Обмірювання присадибних ділянок відбувалося в усіх колгоспах й до кінця р. завершилося в більшості областей, за винятком Чернігівської (92,9%), Житомирської (91,1%), Вінницької (96,4%), Сумської (96,3%) та Одеської. Вилучення виявлених надлишків і приєднання їх до громадських земель колгоспів було проведене в 23 714 колективних господарствах, що становило 89,9% від їх загальної кількості. У Київській, Кам’янець-Подільській, Полтавській, Харківській, Сталінській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській областях вилучення надлишків було повністю завершене. Відставали Вінницька (61,2%), Житомирська (62,2%) та Одеська області²⁵³.

Посівна кампанія весною 1943 р. у визволених від окупантів районах відбувалася в надзвичайно складних умовах. У переважній більшості сіл не було майже ніяких технічних засобів, не вистачало тягла, робочих рук, посівного матеріалу. Незважаючи на проведені заходи зі збирання насіння серед населення та закінчення молотьби врожаю 1942 р., насінням ярових культур відновлені колгоспи повністю забезпечено не було. Дефіцит насіння у звільнених районах становив 40−50% потреби до плану посіву 1941 р., при цьому насіння бобових і трав у колгоспах майже зовсім не було²⁵⁴. Часом навіть і та невелика кількість відремонтованої техніки через відсутність пального та мастил простоювала. Так, масові посівні роботи у радгоспах визволених районів УРСР розпочалися 11−12 квітня. А перші 28 т керосину вони одержали лише 22 квітня, перші 3 т автолу — 29 квітня. Таким чином, тракторний парк радгоспів у кількості 306 відремонтованих тракторів (з наявних 428) розпочав роботу лише 30 квітня, тобто тоді, коли час сівби ранніх зернових культур наблизився до завершення²⁵⁵. Загалом весною 1943 р. сівба ранніх колосових культур, розрахована в основному на виконання тракторами, була проведена головним чином на живому тяглі — коровах селян, колгоспів та радгоспів²⁵⁶. Так, під час весняних польових робіт у колгоспах Ворошиловградської області щодня у середньому працювало близько 40 тис. корів²⁵⁷. У цілому у ході весняної посівної кампанії 1943 р. у визволених районах УРСР було освоєно лише близько 60% орної землі порівняно з довоєнним рівнем²⁵⁸.

У третій декаді липня 1943 р. колгоспи і радгоспи при — ступили до збирання врожаю зернових. У зв’язку з відсутністю потрібної кількості техніки воно проходило з великими труднощами. Із 807 наявних комбайнів удалося відремонтувати лише 453, решту через відсутність двигунів та інших вузлів не змогли підготувати до збирання. Але з відремонтованих комбайнів працювали 230, решта не використовувалася через відсутність шківів, корінних та арматурних пасів. Відтак значну частину зернових довелося збирати простими механізмами та вручну. Так, до 10 серпня 1943 р. у колгоспах Ворошиловградської області було зібрано зернові на 90,2% площ, із них комбайнами — тільки на 11,4%, а в колгоспах Харківської області ці показники становили, відповідно, 88,7% і 2,2%²⁵⁹. Унаслідок нестачі техніки та робочих рук затримувалася молотьба і скиртування соломи. На вказану дату у колгоспах Ворошиловградської області було обмолочено молотарками і котками всього 17,7% зернових, Харківської області — 5,4%. Дещо кращим був стан із використанням комбайнів у господарствах системи Наркомземрадгоспів УРСР, в яких комбайнами зібрали зернові на 43,0% площ²⁶⁰.

На темпи та якість сільськогосподарських робіт улітку 1943 р. негативно вплинула і слабкість тракторного парку. Станом на 15 серпня 1943 р. у звільнених районах УРСР уже відновило роботу 72 МТС, в яких нараховувалося 3516 тракторів. Та значна частина й цього недостатнього тракторного парку не використовувалася з причин несправності, відсутності запасних частин та паливно-мастильних матеріалів. Тракторним парком МТС у Ворошиловградській області було виконано робіт усього на 39,1% від встановленого плану, Харківській області — на 39%. Виробіток на один умовний 15-сильний трактор у МТС Ворошиловградської області становив лише 175,5 га, Харківської — 181,5 га²⁶¹ при річному плановому навантаженні 500 га²⁶².

Значний дефіцит робочої сили у сільськогосподарській галузі змушував центральні, республіканські та місцеві органи влади в період проведення польових робіт удаватися до масштабних залучень додаткових контингентів працівників. За дозволом ДКО та вищих органів влади СРСР, згідно з постановами військових рад фронтів, до виконання сільськогосподарських робіт залучалися солдати й офіцери тилових, а коли були належні умови — і фронтових частин, дислокованих на території республіки. Так, у 1943 р. червоноармійцями було виконано великий обсяг робіт під час весняної посівної, а влітку та восени — збиральної кампаній насамперед у тих районах, де складалося критичне становище. Тільки солдати 2-го Українського фронту виорали та засіяли близько 4000 га, заборонували та прокультивували 4320 га й обмолотили врожай з 20 тис. га²⁶³.

Часом воїнам доводилося працювати в надзвичайно складних умовах. Наприклад, на території Сумської і Чернігівської областей, де через бойові дії влітку й восени 1943 р. ані окупантам, ані місцевим селянам не вдалося своєчасно повністю зібрати зернові, за рішенням ДКО хліб, що опинився під снігом, рятували солдати 1-го Білоруського фронту, які спочатку граблями розгрібали сніговий покрив, а потім серпами жали полеглі зернові культури. До весни 1944 р. вони заготовили 13 607 тис. пудів хліба, забезпечивши потреби фронту на 8 місяців. Значну кількість зібраного таким чином зерна було відправлено військам інших фронтів та мешканцям Ленінграда²⁶⁴.

У таких важких умовах у 1943 р. сільські трудівники десяти звільнених лівобережних областей України заготовили для Червоної армії та держави 91 млн пудів хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Про трудовий доробок селянства свідчить той факт, що всі Українські й Білоруські фронти повністю і безперебійно постачалися хлібом та іншими продуктами за рахунок заготівель і закупівель, здійснених у цих областях. Крім того, тут було створено необхідні продовольчі запаси, з яких у 1943 р. майже 100 тис. т відвантажили Ленінградському фронту та місту Ленінграду²⁶⁵.

Заготівлі і закупівлі хліба врожаю 1943 р. продовжувалися взимку — весною 1944 р., поширившись і на визволені у цей час правобережні райони республіки. Загалом станом на 1 липня 1944 р. в областях України було заготовлено й закуплено 105,2 млн пудів (або 6577 тис. т) хліба врожаю 1943 р., абсолютну більшість якого виробили українські селяни в післяокупаційний період²⁶⁶.

Водночас необхідно відзначити, що в районах, які опинилися в 1943 р. у зоні бойових дій, значна частина врожаю загинула або на полях, або вже зібраною. Втрати були пов’язані й з об'єктивними причинами, які зумовлювалися тогочасною реальністю й слабкістю матеріально-технічної бази сільського господарства. Так, із вирощеного в 1943 р. врожаю цукрового буряка працюючі в Україні 23 цукрові заводи у сезоні 1943;1944 рр. переробили 2181,4 тис. ц буряка й виробили 179 тис. ц цукру. Однак 1591 тис. ц цукрового буряка залишилося на полях через недостатню кількість транспорту, необхідного для його вивезення на цукрові заводи²⁶⁷. Частину невивезених коренеплодів можна було б урятувати, пустивши його на корм худобі у громадському тваринництві та селянських господарствах, однак через регламентуючі та заборонні приписи цього не зробили.

У не менш складних умовах здійснювалися відбудовні та господарські роботи в аграрному секторі й у 1944 р. Державна допомога селу цього року збільшилася, однак її обсяги були недостатніми для вирішення наявних проблем. Ситуація ускладнювалася надзвичайно високими державними завданнями. Так, передбачений держпланом обсяг весняно-польових робіт становив майже 94% плану 1941 р., наявного ж механічного і живого тягла було втричі, а працездатного населення — удвічі менше, ніж до війни. Основною робочою силою залишалися жінки, люди похилого віку й підлітки, а тягловою силою — корови колгоспів і колгоспників. Виробничі ланки комплектувалися з таким розрахунком, щоб у них була однакова кількість колгоспників із коровами, тобто щоби тягло по ланках розподілялося рівномірно. Колгоспники на своїх коровах готувалися до весняних робіт — здійснювали снігозатримання, заготовляли добрива. У 1944 р. у Полтавській області на польових роботах під час весняної сівби працювало 90 тис. корів колгоспів і колгоспників²⁶⁸, у Київський області — понад 36 тис., якими було виорано 71 тис. і забороновано 148 тис. га посівних площ²⁶⁹. У Запорізькій області на коровах у 1944 р. було виконано до 40% усіх польових робіт, у Сумській — виорано 17% посівної площі²⁷⁰. Масово застосовувалося ручне перекопування, а нерідко селяни й самі впрягалися у плуги та борони. У багатьох селах колгоспникам доводилося переносити посівне зерно на плечах до місця посіву на далекі відстані й висівати його переважно вручну.

У значної частин господарств визволених восени 1943 р. — узимку та навесні 1944 р. районів не було посівного матеріалу. Восени 1943 р. для посіву озимих під урожай 1944 р. у Ворошиловградську й Харківську області станом на 9 жовтня р. надійшло 9871 т насіннєвого зерна з областей РРФСР²⁷¹. Весною 1944 р. у цих же областях самостійно не могли забезпечити себе насінням для ярового посіву колгоспи найбільш постраждалих від окупації районів, а також господарства з низьким урожаєм зернових культур у 1943 р.²⁷²Із метою надання таким районам і колгоспам допомоги насінням для весняного посіву, згідно з постановою Раднаркому УРСР від 12 лютого р., у Дніпропетровській, Запорізькій, Полтавській, Сумській і Чернігівській областях у колгоспів, колгоспників та одноосібних господарств, які виконали свої зобов’язання щодо здачі хліба у фонд Червоної армії та за державними хлібозаготівлями, було організовано закупівлю 25 тис. т зерна (у Дніпропетровській, Запорізькій і Полтавській — по 6000 т, у Сумській — 4000 т, Чернігівській — 3000 т). За рахунок закупленого збіжжя надавалася насіннєва взаємодопомога колгоспам у порядку відпуску в позичку на умовах повернення з урожаю 1944 р. з нарахуванням 10 ц за кожні 100 ц відпущеного насіння. У такий спосіб колгоспи Ворошиловградської області одержали насіннєву позичку в розмірі 17 000 т, Сталінської — 3000 т, а райони інших областей — 5000 т²⁷³. Весною 1944 р. Наркомзем СРСР виділив для УРСР 5137,4 ц насіння овочевих культур, у тому числі імпортного — 2550,9 ц²⁷⁴.

Значна частина посівів здійснювалася несортовим насінням. Так, сортові посіви зернових у колгоспах і радгоспах УРСР під урожай 1944 р. становили: пшениці озимої — 65,0%, жита — 56,3%, ячменю — 54,7%, вівса — 59,2% до загальної площі посіву²⁷⁵ .

Однак незважаючи на величезні труднощі селяни справлялися з поставленими завданнями. За відчутної нестачі техніки та живої тяглової сили весняну сівбу в 1944 р. у цілому було проведено організовано. Уже на 20 травня колгоспи виконали план сівби ранніх колосових культур на 117,1%, цукрового буряка — на 106,2%; радгоспи план сівби всіх ярових культур виконали на 101,4%. Загалом план весняних польових робіт було перевиконано²⁷⁶. Колгоспи УРСР весною 1944 р. посіяли понад 8 млн га ярових культур²⁷⁷.

Одним із найважливіших завдань у процесі відбудови сільського господарства республіки було відновлення довоєнних посівних площ, коли в господарствах усіх категорій землекористувачів і, насамперед, у колгоспах орнопридатні землі використовувалися для посівів майже повністю. Однак за роки війни розміри посівної площі значно скоротилися. Незважаючи на здійснення в післяокупаційний період широкомасштабних заходів, спрямованих на відновлення посівної площі, її загальні розміри в 1944 р. за всіма категоріями господарств Української РСР досягли лише 20 932 тис. га, або 69,2% довоєнної площі, у тому числі під зерновими і бобовими культурами — 15 775 тис. га (або 61,1%), соняшником — 852 тис. га (120%), картоплею — 1738 тис. га (85,9%), овочами — 417 тис. га (87,4%), цукровим буряком — 287 тис. га (31,6%) довоєнної площі²⁷⁸. Установлений на 1944 р. план освоєння орної землі колгоспи республіки виконали на 103,9%. Радгоспи освоїли 711 тис. га, або 71% своїх довоєнних посівних площ. Насамперед відновлювалися довоєнні посівні площі зернових, овочів, картоплі, соняшника, тобто тих культур, вирощування яких сприяло розв’язанню продовольчого питання. Водночас у 1944 р. посівна площа в УРСР ще була меншою від довоєнної на 9,3 млн га.

Велику допомогу сільським трудівникам під час проведення весняних польових робіт у 1944 р. знову надали військові частини Червоної армії. За розпорядженням командування Українських фронтів господарствам визволених районів навесні 1944 р. було передано значну кількість насіння зернових і овочевих культур. Так, із фондів 4-го Українського фронту було виділено майже 4 тис. т посівного зерна для Ворошиловградської та Запорізької областей. 38-а армія 1-го Українського фронту передала колгоспам Вінницької області 1503 т посівного зерна, а 1-а гвардійська та 2-а повітряна армії цього ж фронту колгоспам Кам’янець-Подільської області — 2743 т. Військові частини Українських фронтів надавали також допомогу з посівним матеріалом і селянам, насамперед родинам червоноармійців та вдовам. Так, лише підрозділи 1-го Українського фронту навесні 1944 р. передали родинам червоноармійців для посівних цілей 4840 т зернових, близько 5000 т картоплі, 2420 т зерна обміняли на сортове насіння²⁷⁹.

Солдати брали активну участь у виконанні польових робіт. Лише військовослужбовці тилових і фронтових частин 1-го Українського фронту відпрацювали під час посівної 281 500 людино-днів, виоравши та засіявши 55 378 га, надавши допомогу в обробітку понад 8 тис. ділянок індивідуальних господарств. Воїни 3-го Українського фронту, відпрацювавши на весняно-польових роботах 25 316 робочих днів, виорали та засіяли 4306 га. Солдати й офіцери 4-го Українського фронту виорали й засіяли 2550 га, а 1-го Білоруського — 5500 га²⁸⁰.

Обробіток землі здійснювався в основному плугами на живому тяглі, а висівання зерна — вручну. Переважна більшість червоноармійців, зокрема колишніх селян, радо працювали на землі, пригадуючи свої хліборобські навички.

Ставленням до роботи, дисциплінованістю, організованістю, безкорисливістю й працьовитістю фронтовики позитивно впливали на сільський соціум. У багатьох західноукраїнських селян така робота червоноармійців позитивно впливала на їх ставлення до Червоної армії.

Із метою забезпечення політичного впливу і кращої організації виробничого процесу на селі за вказівками з центру військові ради та політвідділи армій відрядили у визволені взимку — навесні 1944 р. райони 220 офіцерів і політпра — цівників, знайомих із сільськогосподарським виробництвом. Військрада 1-го Українського фронту у смузі дій фронту контролювала через своїх уповноважених кожен район і кожне село. Аналогічна робота проводилася на Півдні України 4-м Українським фронтом.

Спільною працею сільських трудівників і воїнів армії під час посівної кампанії було закладено добру основу врожаю 1944 р. Сподівання на хороший результат того року підкріплювалися й тим, що завдяки сприятливим метеорологічним умовам осені й зими 1943;1944 рр. озимі після зимування вийшли здебільшого в доброму стані²⁸².

Після завершення посівної кампанії перед селянами постало нове відповідальне завдання — доглянути посіви, своєчасно і без втрат зібрати врожай. Проте відповідні агротехнічні заходи, за висновками Наркомату землеробства УРСР, було здійснено неповністю.

Збиральна кампанія 1944 р. проходила в умовах недостатньої кількості комбайнів та інших машин, молотарок, двигунів, пального, транспортних засобів, тягла, реманенту і робочих рук. Щоб не допустити затримки збирання врожаю зернових культур, а, отже, і великих втрат, колгоспи значну їх частину, яка нерідко сягала 39−50%, а в окремих регіонах — більше половини, збирали вручну. Так, в Одеській області із зібраного урожаю на 555,7 тис. га комбайни працювали тільки на 27,1 тис. га (4,9%), зібрано простими машинами на тракторній і живій тязі — 325,7 га (58,6%), косами та серпами — 202,9 тис. га (36,5%). В області склалася критична ситуація із забезпеченням жнив транспортними засобами — із необхідних 39,5 тис. возів у наявності було лише 8 тис.²⁸⁴ У Вінницькій області станом на 5 жовтня комбайнами зібрали врожай лише на 11,3 тис. га (1,3%), простими машинами — на 250 тис. га, а вручну — на 590,7 тис. га²⁸⁵. Оскільки наявними комбайнами і молотарками колгоспи та МТС у 1944 р. (як, до речі, і в 1945 р.) могли обмолотити хліб лише за 2−3 місяці (а в ряді районів — і за довший період) зусилля зосереджувалися на прискореному косінні зернових, зв’язуванні їх у снопи, просушуванні в копах та масовому й швидкому скиртуванні. сільськогосподарський податок посівний колгосп Під час збирання врожаю 1944 р. селу знову необхідна була допомога армії. Оскільки передові частини Українських фронтів у цей час уже вели бої за межами СРСР, то на більшій території республіки до збирання врожаю залучалися воїни тилових частин і підрозділів, дислокованих у визволених районах. За погодженням із місцевими органами влади військовослужбовці, армійські техніка та коні направлялися для косіння, скиртування й обмолоту зерна в колгоспи й радгоспи, що найбільше потребували допомоги. Так, тиловим частинам 3-го Українського фронту, розташованим в Одеській області, належало зібрати врожай на 28 тис. га, а фактично вже до серпня 1944 р. ними було зібрано зернові з майже 36 тис. га. Солдати та офіцери тилових частин 2-го Українського фронту допомогли зібрати врожай зернових з 34 тис. га. Великий обсяг означених робіт виконали частини Київського, Харківського та Одеського військових округів²⁸⁶.

У роки війни певна доля врожаю збиралася підрозділами Червоної армії в рамках самозаготівель для власних потреб. Самозаготівлі проводилися на полях тих колгоспів і радгоспів, які через відсутність робочих рук і матеріальних засобів не могли впоратися з обсягами збиральних робіт. Нерідко, виконавши завдання щодо формування власних продовольчих ресурсів, військові частини продовжували збиральні роботи й заготовлене продовольство направляли на державні заготівельні пункти та постачали населенню міст. У 1943 р. військовими тиловими частинами на території СРСР у рамках такої кампанії було зібрано лише зерна 2 414 200 т. Майже половину його заготовили війська Українських фронтів, зокрема частини 2-го Українського фронту — 255 тис. т, 3-го — 200 тис. т, 4-го — 342 тис. т²⁸⁷.

Із метою більш ефективного використання сільськогосподарських угідь та інтенсифікації постачання фронту на базі довоєнних радгоспів у фронтових і армійських тилах організовувалися військові підсобні господарства. У 1943 р. у віданні військових частин нараховувалося 6220 таких господарств із посівною площею 300 тис. га. Працювали в них військовослужбовці з числа обмежено придатних до служби та легкопоранені зі шпиталів. У підсобних господарствах 1-го Українського фронту в 1943 р. було зібрано 1560 т зернових, близько 20 тис. т картоплі та інших овочів, відгодовано 1150 свиней.

У 1944 р. практика створення підсобних господарств у визволених районах республіки поширилася. Їм встановлювали плани посівів зернових та овочів, сінокосіння, відгодівлі поголів'я свиней. Загальна площа, зайнята під зерновими та овочевими культурами в підсобних господарствах 3-го Українського фронту, становила майже 30 тис. га, відгодовувалося 5200 свиней. У підсобних господарствах 4-го Українського фронту лише овочевими культурами було засаджено майже 2 тис. га та вирощувалося 3 тис. свиней²⁸⁸.

До участі у сільськогосподарських роботах у колгоспах і радгоспах у 1943;1945 рр. масово залучалися діти й підлітки, причому не лише сільські, а й міські. З огляду на специфіку робіт у сільськогосподарській галузі, їх нескладність і посильність окремих операцій для дітей, праця неповнолітніх використовувалася тут більшою мірою, ніж в інших галузях господарства республіки. Вагомою підставою для використання на сільгоспроботах неповнолітніх було їх прагнення взяти участь у відбудові, допомогти дорослим у вирощуванні та збиранні врожаю. Та все ж головним методом залучення дітей і підлітків до сільгоспробіт були мобілізаційні заходи, які здійснювалися на підставі рішень центральних, республіканських та обласних органів влади освітніми установами, комсомольськими й піонерськими організаціями.

Документи того періоду свідчать про досить жорсткі принципи щодо організації дитячої праці. Так, постановою Харків — ського облвиконкому від 5 червня 1944 р. передбачалася мобілізація на сільгоспроботи учнів 6−10 класів сільських і міських шкіл. Тривалість робочого дня у канікулярний час визначалася в обсязі 6−8 годин. Особи, які ухилялися від цих робіт або самовільно залишали їх, підлягали кримінальній відповідальності. У нормативних документах установ Наркомату охорони здоров’я наводився досить обмежений перелік протипоказань для мобілізації дітей на сільгоспроботи: відкрита форма туберкульозу, ревматизм у гострому періоді, пороки серця з явищем субкомпенсації, хвороби нирок, фізичні вади, які не дозволяли виконувати сільгоспроботи²⁸⁹. У переліку протипоказань були відсутні багато типових дитячих захворювань, а також хвороб, зумовлених тяжкими умовами війни. Через відсутність належного медичного обслуговування в період окупації та на початковому етапі відбудови, що особливо стосувалося сільської місцевості, у багатьох дітей не було встановлено діагнози про захворювання навіть на названі вище недуги. Залучення нездорових та не повністю здорових дітей до польових робіт, які часто мали великі нормовані обсяги, призводило до погіршення їхнього здоров’я з ускладнюючими наслідками.

У зимово-весняний період сільські діти та підлітки заготовляли добрива, затримували на полях сніг, закладали парники, лагодили сільгоспреманент, поповнювали посівний і посадковий фонди, улітку виконували значний обсяг робіт на прополюванні сільгоспкультур, боротьбі зі шкідниками, особливо гризунами та довгоносиком. Та найширше праця підлітків і дітей використовувалася в період збирання врожаю.

Улітку 1943 р. на полях колгоспів і радгоспів Ворошиловградської та Харківської областей працювало 32 635 учнів і вчителів, які виробили 1 116 225 трудоднів²⁹⁰. Протягом літа й осені 1944 р. в УРСР у сільськогосподарських роботах узяли участь понад 960 тис. учнів і близько 26 тис. учителів, які сумарно виробили 26 155 тис. трудоднів²⁹¹. У загальному обсязі сільськогосподарських робіт 1944 р. питома вага дітей і підлітків становила 17,8% від усієї маси працездатних колгоспників в УРСР. Це, своєю чергою, зменшило навантаження на одного працездатного дорослого колгоспника з 4,38 га до 3,6 га землі, що перебувала в обробітку. Повсюди звичайним явищем було перевиконання дітьми визначеного для них у роки війни мінімуму трудоднів — не менше 50. Наприклад, у Херсонській області середній виробіток трудоднів підлітками в 1944 р. становив 106, а в 1945 р. — 115. У Кіровоградській області, відповідно, 79 і 88 трудоднів²⁹².

За наслідками господарювання в 1944 р., що відбувалося у важких умовах воєнного часу за відсутності необхідної кількості техніки, тягла, робочих рук, кваліфікованих кадрів, сортового насіння, трудівники села одержали такі результати: урожайність зернових культур у колгоспах у середньому по Україні становила 10,8 ц з га (при плані 9,1 ц)²⁹³, цукрового буряка — 112,0 ц з га, соняшника — 8,2 ц з га, картоплі — 75,0 ц з га²⁹⁴. Валовий збір у колгоспах зернових культур складав 121 321 тис. ц, цукрового буряку — 28 254 тис. ц, соняшника — 5893 тис. ц, картоплі — 39 889 тис. ц, що, відповідно, становило лише 54,6%, 20,5%, 62,7% і 66,6% валового збору цих же культур у 1940 р.²⁹⁵ Цього року колгоспи та радгоспи здали державі 67% довоєнної кількості поставок зерна²⁹⁶.

У 1944 р. знову мали місце великі проблеми зі збиранням і вивезенням цукрового буряка на заводи та приймальні пункти. Але якщо ціною неймовірних зусиль основну масу солодких коренеплодів було викопано і закагатовано, то план вивезення коренів на переробку не виконали, і цей процес тривав аж до весни 1945 р. Наприклад, в одній з основних бурякосіючих областей — Вінницькій — станом до 5 лютого 1945 р. було вивезено лише 79,5%²⁹⁷.

Водночас восени 1944 р. через нестачу техніки, тягла та робочих рук виникли серйозні проблеми з проведенням посівів озимини та оранки на зяб. У телеграмі голови РНК УРСР М. Хрущова та секретаря ЦК КП (б)У Д. Коротченка виконкомам обласних рад та обкомам КП (б)У (вересень 1944 р.), зазначалося, що осіння посівна в більшості областей республіки проходила незадовільно, кращі агротехнічні терміни посіву були упущені. Особливо погано посівні роботи проводилися у Житомирській, Сумській, Вінницькій, Кіровоградській, Запорізькій, Дніпропетровській областях, де станом на 20 вересня план сівби озимих було виконано, відповідно, на 75%, 67%, 66%, 46%, 47,7%, 54,5%, а також у Миколаївській, Херсонській та Одеській областях. Завдяки оперативним та рішучим заходам, здебільшого адміністративного характеру, стан справ із сівбою озимих дещо поліпшився, однак план сівби та оранки на зяб виконати не вдалося²⁹⁸.

У 1945 р. порівняно з попередніми роками сільськогосподарські роботи здійснювалися в умовах кращого матеріальнотехнічного забезпечення. Колгоспи і радгоспи якісніше підготувалися до весняних польових робіт і провели їх, незважаючи на пізню весну, більш організовано. План сівби ранніх культур було виконано на 107,2%, соняшника — на 108,5%. Було перевиконано плани сівби цукрового буряка, кукурудзи та інших сільськогосподарських культур²⁹⁹. Посівна площа порівняно з попереднім роком збільшилася на 1,9 млн га.

Хоча ситуація з забезпеченням сільськогосподарських робіт технікою та тяглом змінювалася на краще, питома вага використання корів як на весняних польових роботах, так і у всьому комплексі сільськогосподарських робіт у 1945 р. залишалася надзвичайно високою. Про те, як широко використовувалися корови на польових роботах у колгоспах 1945 р. видно з даних по двох областях — Кам’янець-Подільській і Харківській. У першій під час весняних робіт використовувалося 119 708 корів із наявних на той час в області 203 321³⁰⁰. У другій питома вага польових робіт, виконаних на коровах переважно з підсобних господарств колгоспників, становила 37% від обсягу робіт, виконаних живим тяглом³⁰¹.

У цілому по Україні в 1945 р. вже було освоєно 76% довоєнних посівних площ, а посівна площа зернових досягла 84% довоєнного рівня, соняшника — 125%, проса — 121%³⁰². Особливо важливе значення для економіки республіки й усього СРСР мало відновлення посівної площі основного виробника сільськогосподарської продукції — колгоспів. Насамперед колективні господарства відроджували довоєнні посівні площі зернових (80%) та овочево-баштанних культур і картоплі (76%)³⁰³, що зумовлювалося необхідністю збільшення постачання продовольства для Червоної армії й населення міст, а також для забезпечення харчування самих селян. Посіви технічних культур було відновлено на 61%, а кормових — на 29% довоєнних площ. Загалом у колгоспах посівні площі вдалося відновити на 71%, сортовим насінням уже було засіяно 56% усіх зернових культур, 39% соняшника, 54% льону, 26% картоплі.

Збирання врожаю 1945 р. відбувалося в більш стислі терміни, ніж у 1944 р. Цьому значною мірою сприяло повернення до мирної праці перших груп демобілізованих воїнів. І хоч несприятливі метеорологічні умови 1945 р. дещо знизили врожайність та валовий збір зернових і технічних культур порівняно з попереднім роком, однак і за цих умов тисячі колгоспів, багато районів і цілі області перевиконали державні нормативи врожайності. Так, колгоспи Сталінської області перевиконали план урожайності зернових на 39%, Дніпропетровської — на 8%, Полтавської — на 5%. Багато передових колгоспів і бригад одержали стопудові врожаї зернових культур, добилися високих урожаїв технічних культур, зокрема виростили по 200 ц і більше цукрових буряків із гектара³⁰⁴.

Відроджуючи сільськогосподарське виробництво, УРСР уже у ході війни значною мірою поновила своє місце з виробництва найважливіших продовольчих культур. У 1945 р. питома вага України в колгоспних посівах зернових культур становила 18,2% їх виробництва у СРСР проти 16,8% в 1940 р., картоплі — 18,2% проти 18,4%³⁰⁵. У 1945 р. українське село здало державі понад 5 млн т зерна, 925 тис. т картоплі та багато іншої рослинницької продукції³⁰⁶.

Відразу ж після вигнання окупантів у визволених районах розпочалося цілеспрямоване відродження тваринницької галузі, що внаслідок заподіяних війною збитків перебувала у жалюгідному стані. Особливо постраждало громадське тваринництво, зокрема його матеріально-технічна база. Великі тваринницькі приміщення було зруйновано та спалено. Складні механізми, доїльні апарати, техніка для прибирання тваринницьких ферм та обробітку кормів, яких і до війни було обмаль, знищені. Та найбільшою шкодою, якої зазнав громадський сектор тваринництва, стала втрата поголів'я продуктивної худоби. Коли в перший період після визволення території України від ворога заново створювали колгоспні ферми, то за рахунок одержаних від селян та військових частин удалося зібрати лише 210,6 тис. голів великої рогатої худоби, 55,3 тис. свиней, 107,9 тис. овець, 683,1 тис. коней (головним чином вибракуваних військовими). Це становило, відповідно, 6,3%, 1,9%, 3,4% і 23,8% від довоєнного поголів'я колгоспів і радгоспів³⁰⁷. Із наведених даних видно, що найбільших втрат у громадському тваринництві було завдано живому тяглу — конярству, а також свинарству та вівчарству. Навіть на середину 1944 р. суттєвого збільшення поголів'я у громадському тваринництві східних областей не відбулося, адже кількість великої рогатої худоби досягла лише 61,1%, свиней — 16,1%, овець — 28,6% від довоєнної³⁰⁸.

Великі збитки було завдано також тваринництву підсобних господарств колгоспників, робітників і службовців. За даними на 1 липня 1944 р., в особистому користуванні колгоспників залишилося корів — 83,2%, свиней — 25,8%, овець і кіз — 94,3% від довоєнної кількості³⁰⁹.

У процесі відновлення тваринницької галузі головна увага зосереджувалася на громадському тваринництві. Основним джерелом збільшення поголів'я худоби було його поповнення за рахунок приплоду та контрактації молодняка у сільських мешканців. Виходячи з того, що особиста худоба селян найменше постраждала в період окупації, РНК СРСР і ЦК ВКП (б) постановами від 13 квітня 1943 р. та 21 серпня 1943 р. визначили планові завдання й порядок проведення контрактації та закупівлі молодняка у селянських господарствах у визволених районах. Контрактацією в обов’язковому порядку охоплювалися практично всі селянські господарства, котрі мали корів, свино-, вівце-, козота конематок. Колгоспники, які здавали за контрактацією одне теля або двоє ягнят, звільнялися в 1943 р. від м’ясопоставок. За худобу, здану по контрактації, її власники одержували певну компенсацію зерном на тих же умовах, що й у тилових районах СРСР³¹⁰.

У ситуації, коли компенсація, передбачена умовами контрактації, неповністю покривала вартість худоби, ставлення до неї серед селян не було однозначним. Частина, намагаючись якнайбільше зробити для прискорення перемоги й відбудови, свідомо віддавала молодняк своєї худоби для поповнення громадського стада, інші, проявляючи законослухняність, робили це вимушено, а були й ті, хто відверто або приховано намагався втримати молодняк у своїх господарствах, хоча, урешті-решт, такі дії були марними.

Лише впродовж 1943;1944 рр. в областях України у селян було законтрактовано 1287 тис. голів молодняка великої рогатої худоби, свиней, овець та кіз³¹¹, а до кінця 1945 р. — 2 млн³¹². За 1944 і 1945 рр. у колгоспників було знято з контрактації й продано на колгоспні тваринницькі ферми 1628,4 тис. телят, 91,5 тис. поросят, 199,2 тис. ягнят³¹³.

Згідно з рішенням центральних органів влади, в УРСР із РРФСР та інших республік було реевакуйовано близько 100 тис. голів збережених там великої рогатої худоби, овець, кіз і коней. Крім того, колгоспи України за рахунок виділених державою на відбудову тваринницьких ферм і закупівлю худоби 388,9 млн крб та наданих кредитів змогли придбати на пільгових умовах у східних регіонах країни тільки в 1943 р. 210 тис. голів великої рогатої худоби, 9,5 тис. волів, 510 тис. овець, 101 тис. свиней, 20,3 тис. коней³¹⁴.

У порядку допомоги від республік та областей СРСР в Україну на завершальному періоді війни було завезено тис. коней, 282,4 тис. голів великої рогатої худоби, тис. овець та кіз, 17,8 тис. свиней³¹⁵.

Вагомий внесок у відродження тваринництва республіки зробила Червона армія. За розпорядженням військових рад фронтів значна частина відбитої у ворога худоби, насамперед племінної, передавалася колгоспам і радгоспам. Так, наприкінці 1943 р. військові частини 1-го Українського фронту передали колгоспам 1140 голів великої рогатої худоби та 5300 овець, частини 3-го Українського фронту за рік визвольних боїв на території України — 3200 коней та лошат, 1260 овець, 188 голів великої рогатої худоби, частини 2-го Українського фронту — 5500 коней та лошат, 700 овець, 180 голів великої рогатої худоби. Навесні 1944 р. лише 38-а армія залишила колгоспам і радгоспам Вінницької області 3860 коней. Військові частини передавали трофейну худобу й селянам. Навесні 1944 р. селяниодноосібники Тернопільщини одержали від 3-ї танкової армії 1377 коней. У першому півріччі цього ж року у зоні 2-го Українського фронту селянам було передано 3405 коней, 3-го Українського — 1000 коней. Значно збільшилася кількість переданої військами худоби наприкінці війни. Так, лише з 1-го Українського фронту для колгоспів республіки надійшло 100 тис. голів великої рогатої худоби та 20 тис. овець³¹⁶.

У результаті проведеної відновлюваної роботи за період із початку визволення України від загарбників і до кінця 1944 р. у тваринницькій галузі відбулися певні позитивні зміни. Насамперед вони проявилися у збільшенні поголів'я худоби в усіх категоріях господарств. У громадському секторі державний план розвитку поголів'я великої рогатої худоби в 1944 р. було виконано на 115,2%, у тому числі корів — на 133,7%, поголів'я свиней — на 100%, у тому числі свиноматок — на 111,1%³¹⁷. Звичайно, у східних областях, які були визволені раніше й де відбудовні роботи тривали довше, поголів'я худоби було набагато більшим, ніж в інших регіонах України. Загалом же в республіці на кінець 1944 р. поголів'я великої рогатої худоби становило 64,9%, свиней — 19,9%, овець і кіз — 42,5%, коней — 38,6% від наявного на 1 січня 1941 р. (див. табл.)³¹⁸:

Процес відновлення поголів'я худоби в 1943;1944 рр. стримувався через нестачу маточного поголів'я, яке на початок 1945 р. у республіці в усіх категоріях господарств становило: по коровах — 67,2%, свиноматках — 21,3%, вівцематках і ярках — 37,2%, козоматках — 134,0%, кобилах — 45,2% до маточного поголів'я на початок 1941 р.³¹⁹ Особливо невтішною була ситуація з маточним поголів'ям у громадському тваринництві колгоспів.

Темпи зростання поголів'я худоби за 1945 р. по всіх категоріях господарств були набагато вищими, ніж до війни, і становили по великій рогатій худобі 18,8%, свинях — 56,9%, вівцях і козах — 20,5% й у середньому по всіх видах худоби — 24,6%, тоді, як у 1934;1940 рр. ці показники ледь сягали, відповідно, 8,6%, 12,1%, 17,9% і 10,5%³²⁰. Темпи приросту поголів'я продуктивної худоби були найвищими у радгоспах: великої рогатої худоби — 69%, свиней — 117%, овець і кіз — 80%, а в колгоспах, відповідно, 35%, 100% і 59%, у господарствах колгоспників — 9%, 38% і 2%³²¹. У 1945 р. колгоспи збільшили поголів'я великої рогатої худоби на третину (на 571 тис. голів), свиней — удвічі, овець і кіз — більше, ніж у півтора рази. Загалом за період від початку відбудови до кінця 1945 р. громадське тваринництво в колгоспах було відновлене в таких розмірах³²²:

Відзначаючи беззаперечні успіхи у справі відновлення поголів'я великої рогатої худоби в колгоспах, водночас звернемо увагу на дуже низьку питому вагу в ньому корів — лише близько 7,6% (у 1941 р. вона становила 23%). Незначною була також і питома вага волів — 11,7% (у 1941 р. — 16,5%). Таким чином, з урахуванням поголів'я бугаїв-плідників, питома вага яких у загальній кількості становила майже 2,1% (47 тис. голів), у череді великої рогатої худоби колгоспів доросла продуктивна худоба становила лише 21,4%, а молодняк — 78,6%. Своєю чергою, у стаді молодняка близько двох третин становили нетелі, телиці та бички віком від одного до двох років, що створювало хороші перспективи для подальшого зміцнення стада продуктивної худоби вже в найближчий період. Найвідсталішою галуззю колгоспного тваринництва залишалося свинарство.

Наприкінці 1945 р. в Україні вже функціонувало 76 319 тваринницьких ферм для всіх видів худоби³²³. Кількість відновлених і заново організованих колгоспних ферм досягла 69 157, у тому числі великої рогатої худоби — 26 344 (або 99,8% до числа колгоспів), свиноферм — 21 515 (81,2%), вівчарських ферм — 1 298 (80,7%). Крім того, було організовано 23 940 птахівничих ферми. За темпами відновлення колгоспних тваринницьких ферм перше місце посідали лівобережні області, які були звільнені раніше. Особливо успішно провели цю роботу в колгоспах Дніпропетровської та Ворошиловградської областей, де у середньому на всіх колективних господарствах було створено по 3 ферми продуктивної худоби, а також Харківської — 2,9, Сталінської та Запорізької — по 2,8, Київської — 2,7 ферми³²⁴.

Одночасно, незважаючи на значні вилучення за договорами контрактації молодняка, зростало й поголів'я худоби в особистому користуванні селян. Про кількість худоби в господарствах колгоспників та одноосібників станом на 1 січня 1945 р. у порівнянні з 1 січня 1941 р. свідчить таблиця³²⁵:

Як видно з наведених даних, на початку 1945 р. в особистому користуванні селян худоби було набагато менше, ніж до війни, за винятком поголів'я кіз, за рахунок розведення яких селяни намагалися задовольнити свої потреби в молочній продукції. Найгірша ситуація у селянських господарствах була з поголів'ям свиней. Водночас у Сумській, Полтавській, Ворошиловградській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Херсонській областях у господарствах колгоспників зовсім не було коней. А в господарствах одноосібників коні були відсутні у Сталінській, Ворошиловградській, Запорізькій, Кіровоградській і Миколаївській областях³²⁶.

У 1945 р. поголів'я худоби в особистому користуванні селян зростало набагато швидшими темпами порівняно не лише з р., що безумовно пов’язане із закінченням бойових дій на території республіки, зростанням маточного поголів'я у селянських господарствах і дещо меншими контрактаційними завданнями, а й з довоєнними роками. Насамперед, це стосувалося поголів'я великої рогатої худоби у колгоспників. Так, за р. воно дало приріст 213 тис. голів проти середньорічного приросту за 1934;1940 рр. у кількості 137 тис. голів. Та все ж головним було те, що приросло поголів'я продуктивної худоби: у господарствах колгоспників великої рогатої худоби — на 9%, свиней — на 38%, овець і кіз — на 2%; у господарствах одноосібників, відповідно, на 0,4%, 28% і 1%³²⁷. Однак до повного вирішення проблеми відсутності худоби у присадибних господарствах колгоспників було ще далеко, оскільки на кінець 1945 р. 43% із них не мали корів, а 20% зовсім не мали ніякої продуктивної худоби³²⁸. Головними причинами, що стримували розведення худоби у селянських господарствах, були відсутність достатньої кількості молодняка у вільному продажу через запровадження системи контрактації, коштів для його придбання та сплати податків із поголів'я.

Одним із найважливіших завдань, що вирішувалися у процесі відродження тваринництва, було досягнення високої продуктивності. Це, своєю чергою, вимагало здійснення комплексу заходів щодо відновлення та подальшого поліпшення поголів'я порідної худоби, якому під час війни було завдано величезної шкоди. У ряді районів республіки племінна худоба була повністю знищена³²⁹. Навіть у 1945 р., незважаючи на вже проведену за час після визволення території УРСР значну селекційну роботу, питома вага чистопорідної худоби та метисів у радгоспах, колгоспах і в господарствах колгоспників становила лише: серед великої рогатої худоби — 29%, свиней — 28%, овець і кіз — 32% (за даними перепису худоби восени 1939 р. ці показники, відповідно, становили 40%, 32% і 66%, а напередодні війни питома вага порідної худоби була ще більшою)³³⁰. Було повністю втрачено всю документацію на племінних тварин³³¹.

Упродовж 1944;1945 рр. відновили роботу 28 державних племінних розплідників (із 322 довоєнних), у т.ч.: великої рогатої худоби — 20, з кількістю поголів'я в районах їх діяльності — 87,1 тис. голів, свинарських — 4, із поголів'ям 24,5 тис. голів, вівчарських — 4, із поголів'ям 39,5 тис. голів³³². Крім того, поза межами діяльності держплемрозплідників було відновлено племінні колгоспні ферми у такій кількості: великої рогатої худоби — 242, із поголів'ям 17 163 голови, свинарських — 152, із поголів'ям 6892 голови, вівчарських — 69, із поголів'ям 7719 тис. голів, конярських — 224, із поголів'ям 3942 голови. Також майже повністю була відновлена довоєнна мережа парувальних пунктів³³³. У 1944;1945 рр. держплемрозплідники виростили й реалізували колгоспам і радгоспам УРСР 10 239 племінних бугаїв, 2812 племінних кнурів, 730 племінних баранів³³⁴. Однак навіть наприкінці 1945 р. ще відчувалася гостра нестача порідних плідників із кожного виду продуктивної худоби. Із наявних на колгоспних фермах 47 тис. бугаїв порідних було 31,6 тис. (67,3%), із 19,8 тис. кнурів порідних було 15,2 тис. (76,7%), із 32,7 баранів порідних було 19,2 тис. (58,4%)³³⁵.

Підвищення продуктивності худоби значною мірою залежало від правильної організації праці на тваринницьких фермах. Однак у більшості господарств вона була незадовільною. У доповіді наркома землеробства УРСР на всеукраїнській нараді передовиків тваринництва 24 грудня 1945 р. констатувалося, що в багатьох господарствах ще не було створено постійних тваринницьких бригад, допускалася часта зміна як завідувачів ферм, так і колгоспників у тваринницьких бригадах. Худоба не розподілялася для догляду за кращими колгоспниками, не здійснювався належний облік праці й продукції, одержаної від закріплених груп худоби. Усе це призводило до порушень при виконанні робіт із годівлі та догляду за худобою й значних втрат поголів'я і тваринницької продукції, не стимулювало колгоспників до більш продуктивної праці³³⁶. У переважній більшості колгоспів і радгоспів не застосовувалася додаткова оплата праці тваринників. Так, у 1944 р. її одержали лише 2721, а в 1945 р. — 9585 працівників³³⁷. Надзвичайно негативно на продуктивності корів позначалося використання значної частини поголів'я на польових роботах як живої тяглової сили.

Великою була яловість корів. У 1945 р. на кожні 100 корів і нетелів, наявних на початок року, було одержано у середньому по УРСР 85 телят. Тим часом у багатьох областях ці показники були набагато меншими. Наприклад, на Чернігівщині та Одещині приблизно четверта частина корів не дала приплоду й не доїлася³³⁸.

Продуктивність худоби внаслідок вказаних вад і нехватки кормів у республіці була дуже низькою. Так, у 1944 р. надій від фуражної корови в колгоспах у середньому по республіці становив 1006 л³³⁹, а в 1945 р. — 1043 л³⁴⁰ (у 1939 р. у колгоспах України середній надій на фуражну корову становив 1361 л)³⁴¹. При цьому мав місце великий розрив у розмірах надоїв по областях. Так, якщо у Дніпропетровській, Сталінській, Полтавській, Херсонській, Запорізькій областях надій на фуражну корову за 10 місяців у 1945 р. становив 1100—1250 л, то у Вінницькій — 402 л, Кам’янець-Подільській — 618 л, Миколаївській — 673 л, Одеській — 681 л³⁴². Водночас як перед війною, так і в 1944;1945 рр. надої на одну середньорічну фуражну корову в колгоспах УРСР були найвищими у СРСР. Зокрема в колгоспах РРФСР (другій за цими показниками після УРСР серед союзних республік) вони становили: у 1944 р. — 877 л, у 1945 р. — 976 л, а в колгоспах СРСР, відповідно, 771 л і 835 л³⁴³.

Низькі надої молока на колгоспних фермах стали однією з причин того, що річний план молокопоставок станом на 1 грудня 1945 р. колгоспами республіки було виконано лише на 48,9% (Вінницької області — на 23,3%, Кам’янець-Подільської — на 30,5%, Одеської — на 34,1%, Житомирської — на 39,4%)³⁴⁴. Загалом у 1945 р. українські колгоспи і радгоспи здали державі лише 259 тис. л молока³⁴⁵.

Значні прорахунки супроводжували відгодівлю великої рогатої худоби та свиней. У ряді областей мала місце недооцінка значення такої роботи для збільшення виробництва м’яса й збереження поголів'я. Так, наприклад, у 1945 р. у Вінницькій області, згідно зі звітними даними облземвідділу, було поставлено на відгодівлю 5900 голів великої рогатої худоби, а знято лише 1200 голів, свиней, відповідно, 5300 і 700 голів. У Житомирській області було знято з відгодівлі лише 100 голів свиней, або 5% від державного плану. В Одеській області колгоспи впродовж 1945 р. відгодували й здали державі всього 43 свині³⁴⁶.

Значна кількість худоби здавалася на державні заготівельні пункти та забивалася в колгоспах невгодованою, із низькою забійною вагою. Так, у 1945 р. колгоспи УРСР здали в м’ясопоставку 39% дорослої худоби і 63% молодняка великої рогатої худоби з нижчою від середньої вгодованістю³⁴⁷. Здаючи державі та забиваючи для власних потреб невідгодовану худобу, колгоспи допускали великі втрати поголів'я. У результаті завдавалася серйозна шкода як державі, так і самим господарствам — перша одержувала м’ясо низької якості, а другі змушені були здавати значно більшу кількість худоби, ніж це потрібно було б за кращої відгодівлі.

У результаті адміністративного тиску з боку керівних владних структур колгоспами республіки станом на 1 грудня 1945 р. річний план м’ясопоставок було виконано загалом на 101,3%, проте в окремих областях планових показників досягнуто не було. Так, колгоспи Вінницької області виконали план здачі м’яса державі лише на 60,4%, а Кам’янець-Подільської — на 57,3%³⁴⁸. Загальний обсяг зданого державі українськими тваринниками в 1945 р. м’яса становив 146 тис. т³⁴⁹.

Важливість якнайшвидшого відновлення тваринницької галузі зумовлювалася не лише тим, що вона повинна була давати таку потрібну в умовах воєнного часу м’ясо-молочну та іншу тваринницьку продукцію, а й необхідністю енергетичного забезпечення інших галузей сільського господарства, у першу чергу рільничої. За майже повної відсутності в перші місяці після окупації у визволених областях тракторів та іншої техніки, їх гострого дефіциту в наступний період саме тваринне тягло могло забезпечити виконання обсягів польових робіт. Однак кількість робочої худоби у перших визволених регіонах України була невеликою: поголів'я робочих коней — уп’ятеро, а робочих волів — учетверо менше довоєнного часу³⁵⁰. Поряд зі зменшенням поголів'я коней змінився їх якісний склад. У відновлених колгоспах та радгоспах переважну більшість становили старі та виснажені тварини, багато з них страждали хронічними захворюваннями, мали травматичні ушкодження.

Уже за період від початку визволення території республіки й до кінця 1944 р. було зроблено чимало для відродження конярства. У колгоспах вдалося відновити 191 конеферму (4,1% від наявних 4652 конеферм на початку 1941 р.), відремонтовано та збудовано заново сотні стаєнь. Зросло порівняно з післяокупаційним періодом поголів'я коней, насамперед у колгоспах³⁵¹:

Було виконано значний обсяг робіт із відродження й організації в конярстві племінної справи, що дозволило вже в 1945 р. мати в республіці 20 державних стаєнь (із них 3 новостворених), на яких було зосереджено 605 голів племінних коней (75,6% довоєнного рівня), 5 держплемрозплідників (із них 2 новостворених) з 2300 племінними конематками і жеребцями (37,0% довоєнного рівня), 224 племінні конеферми з 3442 конематками і жеребцями (90% довоєнної кількості). На конеферми республіки було передано з військових частин та завезено зі східних областей понад 2 тис. племінних та поліпшених конематок. Саме цей фонд став основою розвитку племінного конярства³⁵².

Однак ситуація все ж залишалася складною. Значна частина поголів'я коней, як і раніше, через захворювання та виснаження була непридатна для ефективного використання. Мали місце серйозні прорахунки в утриманні, догляді, годівлі та використанні тварин. У більшості господарств не було виділено спеціальних приміщень під конеферми і навіть не призначено їх завідувачів, коней не було закріплено за конюхами й постійними їздовими. Знеособлення при утриманні та використані тварин призводило до безвідповідальності. Чищення їх або взагалі не проводилося, або проводилося вкрай кепсько. Незадовільно здійснювалася годівля. Як правило, у раціоні були відсутні концентрати, багато колгоспів не мали сіна (особливо у південних областях), коней годували соломою, а в деяких господарствах і її не вистачало.

Із настанням холодів виникли проблеми із забезпеченням конепоголів'я теплими приміщеннями, оскільки у багатьох господарствах плани їх будівництва та ремонту не було виконано. Втрати коней унаслідок погано організованої зимівлі 1944;1945 рр. становили 15%, а в деяких областях загинула майже третя частина конепоголів'я³⁵³. Такі втрати тварин у колгоспах значно перевищили кількість одержаного приплоду в 1945 р.

Переважна більшість колгоспів не відзначалася бережливим ставленням до конематок, насамперед не забезпечувалися такі умови їх утримання й використання, які дозволяли б одержувати та вирощувати лошат від кожної кобилиці. Маточне поголів'я розподілялося у виробничі бригади, жеребні конематки використовувалися на роботах нарівні з рештою коней. Незадовільно проводилася робота з парування й запліднення, яка здебільшого здійснювалася безсистемно та безконтрольно. Наявна в республіці в 1945 р. мережа парувальних пунктів з 13 130 жеребцями була явно недостатньою. Штучне осіменіння конематок, яке дозволило б у 3−4 рази збільшити запліднення кобил, практикувалося лише на 130 спеціальних пунктах (їх кількість становила 32% від довоєнної)³⁵⁴. У поєднанні з украй поганим доглядом за молодняком, який здійснювали в основному підлітки, це негативно позначилося на справі відновлення й порідного поліпшення конепоголів'я. Державний план вирощування молодняка на 1945 р. колгоспи республіки виконали лише на 55,9%³⁴⁵.

Указані вище причини призвели до зменшення конепоголів'я у громадському стаді. Станом на 1 червня 1945 р. у колгоспах нараховувалося 763,8 тис. голів, тобто на 66,2 тис. голів менше, ніж було на початку року. Кількість робочих коней зменшилася з 561,5 тис. до 512,2 тис. голів³⁵⁶.

На кінець 1945 р. поголів'я коней у колгоспах збільшилося до 907,5 тис. голів³⁵⁷. Приріст відбувся в основному за рахунок тварин, завезених зі східних районів СРСР та переданих Червоною армією, а також трофейних та одержаних у порядку повернення вивезених окупантами до Німеччини й Румунії і в рахунок репарацій. В особистих господарствах сільських мешканців конепоголів'я зросло майже до 1 млн голів. При цьому переважна більшість його була зосереджена в одноосібних селянських господарствах західних областей України. Загальна кількість конепоголів'я в усіх категоріях господарств республіки становила майже 2 млн голів³⁵⁸. Зростання поголів'я коней значною мірою сприяло вирішенню проблеми тягла у сільському господарстві.

Ураховуючи те, що період відтворення кінського поголів'я більш тривалий, із метою прискореного збільшення живої тяглової сили значну увагу було приділено максимальному вирощуванню в колгоспах і радгоспах волів. Постановою Раднаркому УРСР від 30 травня 1944 р. для колгоспів, залежно від розмірів закріпленої за ними земельної площі (рілля, сади, сіножаті, пасовища), встановлювався обов’язковий мінімум поголів'я робочих волів, а також бичків для вирощування їх на волів упродовж 1944;1946 рр. Так, колгоспи Київської, Вінницької, Сумської, Харківської, Кам’янець-Подільської, Полтавської та Кіровоградської областей повинні були в р. завести у себе, як мінімум, таку кількість волів і бичків: при наявності земельної площі до 200 га — 8 голів, понад 200 до 500 га — 14, понад 500 до 1000 га — 26, понад 1000 до 1500 га — 42, понад 1500 до 2000 га — 56, понад 2000 га — 80 голів³⁵⁹. Обов’язковий загальний мінімум волів і бичків для колгоспів республіки на 1944 р. уряд встановив на рівні 810,4 тис. голів, із них робочих — 133,2 тис., неробочих волів, старших одного року — 153,5 тис., бичків до одного року — 523,7 тис. Одночасно було встановлено загальнореспубліканський мінімум на 1945 р. у кількості 1446,7 тис. голів³⁶⁰. Виконання поставлених завдань господарства мали забезпечити за рахунок власних можливостей та шляхом контрактації молодняка бичків у колгоспників.

Протягом 1944;1945 рр. у більшості областей республіки було досягнуто значних успіхів у вирощуванні волів. На кінець р. колгоспи України вже мали робочих волів і молодих биків 1196,8 тис. голів (у т.ч. молодих биків до одного року — 502 тис., від 1 до 2 років — 440 тис.) проти 1144 тис. голів на 1 січня 1941 р., тобто на 52 тис. голів більше від довоєнного рівня³⁶¹.

Водночас слід зауважити, що в деяких районах та областях мала місце недооцінка важливості контрактації бичків, а в багатьох колгоспах не дбали про їх збереження для подальшого вирощування на волів. На кінець 1944 р. в областях України було поставлено на вирощування з річного приплоду 624 тис. бичків, а на кінець 1945 р. їх залишилося 500 тис. Отже, близько 124 тис. бичків, яких навесні 1946 р. вже можна було б використовувати на роботах, пішли на забій. Особливо великі втрати допустили в колгоспах Чернігівської (майже 10 тис.), Харківської (до 8 тис.), Одеської (близько 5 тис. голів) областей. Були колгоспи, які мали вкрай невелику кількість волів, а то й зовсім жодного.

Ці та інші обставини призвели до невиконання доведених державних завдань. Установлений на 1945 р. мінімум у республіці загалом було виконано на 82,7%. Найкращим був стан у Ворошиловградській області, де на 1 грудня 1945 р. встановлений мінімум вдалося виконати на 112,4%, а також у Сталінській (91,8%) і Полтавській (86,8%) областях. На той час колгоспи Ворошиловградщини вже мали дорослих волів у середньому 22 голови на одне колективне господарство, Полтавщини — 15 голів. Незадовільною була ситуація на Миколаївщині, де встановлений мінімум було виконано на 31,2%, у Кіровоградській (41,6%), Одеській (51,3%), Херсонській (58,2%) областях³⁶².

Однак слід зауважити, що недовиконання державного плану не може применшити значення зростання поголів'я робочих коней і волів у колгоспах УРСР для збільшення тяглових ресурсів сільського господарства. А наявність великого поголів'я молодняка забезпечила поповнення живого тягла в 1946;1947 рр. значною кількістю робочих коней і волів.

У справі післявоєнного відновлення галузі важливе місце відводилося дрібному тваринництву — птахівництву, кролівництву, ставково-рибному господарству, бджільництву, що могло давати чималі ресурси м’яса, яєць, риби, меду та інших продуктів як у громадському, так і приватному селянському секторі, для якого вони були не лише одними з основних у харчовому раціоні, а й важливим джерелом одержання грошових надходжень, необхідних для придбання промислових товарів, одягу, реманенту й т. п., а також сплати готівкової частини податків.

За роки окупації птахівнича галузь зазнала величезних втрат. Було ліквідовано майже всі колгоспні та радгоспні птахоферми (у 1941 р. поголів'я колгоспної птиці становило 8622 тис.), величезна кількість будівель зруйнована. Значно зменшилося поголів'я птиці в особистих господарствах сільських мешканців. Інкубаторно-птахівничі станції (у 1940 р. у східних областях їх працювало 161) здебільшого були повністю зруйновані, а ті, що залишилися, розграбовані, і могли бути введені в експлуатацію лише після великих капітальних вкладень³⁶³.

У післяокупаційний період відновлення птахівництва у громадському та приватному секторах набувало надзвичайно важливого значення. Воно мало відігравати значну роль у збільшенні м’ясних ресурсів і цим сприяти відновленню поголів'я робочої й продуктивної худоби в колгоспах, радгоспах та особистих господарствах сільських мешканців.

У звільнених лівобережних областях комплектація відновлюваних колгоспних птахівничих ферм здійснювалася в основному за рахунок контрактації птиці у селянських господарствах. На 1 січня 1944 р. було знято з контрактації й поставлено на колгоспні ферми 336,3 тис. голів птиці. Крім того, за рішенням ЦК ВКП (б) і РНК СРСР з інших областей у порядку допомоги звільненим районам УРСР було завезено 100,2 тис. голів. На 1 січня 1944 р. на колгоспних птахофермах нараховувалося 436,5 тис. голів птиці, або 9,1% до наявної на 1 січня 1941 р.³⁶⁴ Наприкінці 1944 р. уже 21 275 колгоспів мали птахоферми³⁶⁵ з поголів'ям 3270,2 тис.³⁶⁶, що становило 37,9% до поголів'я на 1 січня 1941 р. На кінець 1945 р. кількість колгоспних птахоферм збільшилася до 23 940³⁶⁷, а поголів'я птиці — до 3701,6 тис.³⁶⁸ (42,9% до кількості на 1 січня 1941 р.).

Процес відновлення громадського птахівництва супроводжувався великими труднощами, пов’язаними з відсутністю приміщень для утримання птиці, будівельних матеріалів для їх будівництва та ремонту, малою кількістю інкубаторноптахівничих станцій та племінної птиці, значним поширенням захворюваності й загибелі птахів, дефіцитом кормів. Швидшими темпами збільшувалося поголів'я птиці в господарствах сільських мешканців, у тому числі водоплавної. Вирощування гусей та качок у колгоспах і радгоспах здійснювалося в незначних розмірах.

Важливою галуззю дрібного тваринництва було кролівництво. У період окупації колгоспне кролівництво було знищене, а поголів'я кролів в господарствах селян значно зменшилося. У післяокупаційний період у селянських господарствах воно поступово зростало, хоча на перших порах через відсутність достатньої кількості маточного поголів'я приріст був незначним. Гостра нестача продовольства змушувала селян вишукувати джерела його поповнення й вирощування кролів було одним із них. Відродження кролівництва у громадському секторі відбувалося в невеликих масштабах.

У значній кількості колгоспів і радгоспів довоєнної УРСР склалися сприятливі умови для розвитку ставково-рибного господарства. У 1940 р. колективні господарства республіки мали 72,5 тис. га діючих ставків. Того року 9345 колгоспів зарибили ставки культурним коропом на площі 36 792 га й одержали 137,5 тис. ц риби³⁶⁹. За роки окупації ставково-рибне господарство зазнало значних руйнувань і на час визволення перебувало у занедбаному стані. Ураховуючи важливу роль цієї галузі тваринництва в розв’язанні продовольчої проблеми, центральні органи влади ставили перед своїми структурами на місцях, колгоспами та радгоспами завдання якнайшвидше домогтися її відбудови. Однак через нестачу коштів, матеріальнотехнічних засобів та робочої сили господарства не могли виконати поставлене завдання, і до кінця 1945 р. ставкову мережу в республіці було відбудовано лише частково.

Досить поширеною й продуктивною галуззю в довоєнній Україні було бджільництво. На кінець 1940 р. 22 033 колгоспи (81,2%) мали пасіки з загальною кількістю 1233 тис. бджолосімей³⁷⁰. Велику кількість бджіл мали в особистому користуванні колгоспники, одноосібники та робітники й службовці, що проживали у сільській місцевості. Під час окупації бджолярству було завдано величезної шкоди. Наприклад, лише у Харківській області загарбники знищили або вивезли до Німеччини 99 702 бджолосім'ї, у Дніпропетровській області — 55 777 бджолосімей, у колгоспів і одноосібників західних областей УРСР було відібрано 304 680 вуликів із бджолами³⁷¹ і т. д. У післяокупаційний період у республіці провели значну роботу з відновлення бджільництва як у громадському, так і приватному секторах, зокрема в колгоспах на кінець 1945 р. налічувалося вже 314 тис. бджолосімей, або 25,5% до рівня 1941 р.³⁷²

Важливою складовою відродження тваринницької галузі було налагодження ветеринарної протиепізоотичної роботи, адже під час окупації та в перші місяці після вигнання загарбників на території республіки було зафіксовано випадки захворювання тварин на 26 інфекційних хвороб. Особливо загрозлива ситуація склалася із захворюванням птиці чумою. У 1944 р. лише у колгоспах від неї загинуло 783 121 шт. птиці, а під час локалізації вогнищ хвороби було передчасно забито 339 096 птахів, тобто загальні втрати становили понад 1 млн 122 тис. шт.³⁷³ Великою була й захворюваність та загибель тварин від незаразних хвороб.

Уже відразу після визволення в регіонах республіки вживалися термінові заходи щодо відновлення мережі ветеринарних закладів і служб, вивчався епізоотичний стан, проводилися планові роботи з ліквідації та профілактики заразних хвороб худоби. Зокрема завдяки оперативним і рішучим заходам у багатьох районах було локалізовано і швидко ліквідовано ящур, не допущене поширення інших інфекційних хвороб, організоване лікування хворих тварин. Щоправда, не в усіх випадках вжиті заходи давали позитивний кінцевий результат, тому нерідко доводилося терміново здійснювати рішучі заходи, щоби здолати епідемію.

Однак у справі ветеринарного забезпечення галузі були й великі проблеми. Перш за все не вистачало кваліфікованих ветеринарних працівників. Так, на території 10 лівобережних областей станом на 1 лютого 1944 р. налічувалося всього 315 ветлікарів проти 958 у 1941 р. та 740 ветфельдшерів проти 8661 у 1941 р.³⁷⁴ У результаті в багатьох районах працювало лише по 2−3 ветфельдшери. Особливо складним було становище з колгоспними ветеринарними кадрами. У багатьох господарствах не було навіть ветсанітарів, обов’язки яких нерідко виконували самі колгоспники. Підготовка ветсанітарів, що розпочалася, супроводжувалася великими труднощами через повну відсутність спеціальної літератури, навчальних посібників та кваліфікованих викладачів.

Негативно позначалася на здійснюваних протиепізоотичних та профілактичних заходах незадовільна забезпеченість ветеринарними товарами, особливо ліками й вакцинами для щеплень, біопрепаратами та дезинфікуючими засобами.

Після повного визволення території України від окупантів протиепізоотична робота значно активізувалася. На початок 1945 р. було відновлено більшість із наявних до війни ветдільниць із лікарнями та амбулаторіями, ветеринарні пункти, ветбаклабораторії, м’ясоконтрольні станції й пункти, твариннопрогонні контрольні пункти, збільшилася чисельність ветеринарних кадрів, надходило більше ліків і вакцини для щеплення худоби.

Протиепізоотичний стан у республіці наприкінці 1944 р. й упродовж усього 1945 р. залишався складним. Так, за даними звітів ветеринарного управління Наркомату землеробства УРСР, у грудні 1944 р. — березні 1945 р. у східних областях республіки мало місце захворювання великої рогатої худоби 18 хворобами, коней — 16. Причому за період від грудня р. до березня 1945 р., незважаючи на вжиті заходи з локалізації інфекційних захворювань, кількість населених пунктів із хворою худобою та поголів'я хворих тварин фактично суттєво не зменшувалися. Упродовж цих трьох місяців у східних областях від хвороб (у т.ч. вірусного енцифаломієліту) загинуло та було вимушено забито майже 1800 коней, а по республіці у 1945 р. — десятки тисяч голів великої рогатої худоби, свиней та овець³⁷⁵.

У регіонах УРСР виникали вогнища епідемії чуми птиці. Ця хвороба була надзвичайно поширеною навіть наприкінці.

1944 р. у Кіровоградській, Миколаївській, Харківській, Волинській та інших областях, створюючи загрозу розвитку цілої птахівничої галузі. На той час її вдалося ліквідувати лише в колгоспах Чернігівської, Сумської, Житомирської та Вінницької областей. Лише від чуми в колгоспах у 1945 р. загинуло 135 198 голів птиці та було забито 169 202, тобто втрати становили 304 400 голів. А за 1944;1945 рр. птахівнича галузь тваринництва від цієї хвороби втратила понад 1 млн 426 голів птиці. Виходячи з того, що 1 птиця давала приблизно 2 кг м’яса, колгоспи втратили майже 30 тис. ц м’яса³⁷⁶. Проте незважаючи на зазначені проблеми й труднощі воєнного часу, протягом 1944;1945 рр. у республіці було проведено значну роботу з ліквідації захворюваності тварин.

У відбудовний період у переліку здійснюваних заходів із відродження сільського господарства великі завдання стояли щодо відтворення та подальшого розвитку садівництва. Під час окупації та воєнних дій плодово-ягідні насадження в багатьох колгоспах і радгоспах, а також на садибах сільських мешканців були або зовсім знищені, або їх площа набагато зменшилася. Загальні втрати в галузі садівництва в Україні обчислювалися в 114,1 тис. га (30,6%)³⁷⁷. Майже всі плодові розсадники було зруйновано й вони припинили свою діяльність. Велику кількість посадкового матеріалу загарбники відправили до Німеччини. Зокрема, тільки з плодових розсадників Укрсадовинтресту за два роки було вивезено 1,6 млн саджанців³⁷⁸.

Упродовж 1944;1945 рр. лише в колгоспах було проведено ремонтні роботи на площі 15 720 га садів і плодово-ягідних плантацій³⁷⁹, посаджено тисячі гектарів нових садів. У 1945 р. площа садів у всіх категоріях господарств України становила 491,8 тис. га, у тому числі в колгоспах — 368,2 тис. га й радгоспах — 41,8 тис. га; площа ягідників, відповідно, 4,3 тис. га, 3,0 га і 0,6 тис. га³⁸⁰. Однак до повного виконання обсягів відбудовних робіт у галузі було ще далеко, адже це потребувало тривалого часу й великих матеріальних і трудових затрат. Відновлення старих і закладання нових садів затримувалося через відсутність посадкового матеріалу. Тому насамперед вживалися заходи, спрямовані на найшвидше відновлення довоєнної кількості й площі плодових розсадників, поліпшення порідного та сортового складу посадкового матеріалу.

Водночас не в усіх колгоспах і радгоспах відновленню садівництва приділялась належна увага. У багатьох з них до відновлюваних і ремонтних робіт у садах навіть не приступили або проводили їх у незначних розмірах. Понад 10 тис. (або 38%) колгоспів зовсім не мали садів та ягідників, а 40% колгоспів мали їх менше 10 га. Майже у 40% садиб колгоспників не було плодових дерев і ягідників³⁸¹. Незначна кількість плодових дерев на селянських садибах селян зумовлювалася головним чином тим, що через поганий сортовий склад насаджень, періодичне плодоношення яблунь і груш та їх низьку врожайність селянам невигідно було відводити землю для присадибного садівництва. На селянських садибах переважали вишні та сливи.

Великий обсяг робіт належало виконати й з відновлення та розвитку в республіці виноградарства, яке під час війни зазнало значних втрат — на великих площах виноградники загинули, а ті, що залишилися, були дуже зрідженими, зникли цінні виноградні розсадники. Уже впродовж 1944 р. вдалося виконати великі за обсягами роботи з відродження виноградарської галузі, організації державних і колгоспних виноградарських господарств і розсадників та відновлення насаджень. До листопада було відновлено діяльність 5 виноградарських радгоспів в Ізмаїльській області, підібрано господарства для організації виноградарських радгоспів у Сталінській, Ворошиловградській і Чернівецькій областях. Приступили до організації 11 радгоспів в Одеській й 10 радгоспів в Ізмаїльській областях.

На забезпечення виконання планів ремонту існуючих виноградників і закладання нових у 1944 р. радгоспами було вирощено 640 тис. шт. кореневовласних європейських і 515 тис. шт. прищеплених саджанців, що дозволило забезпечити потреби в ремонті виноградників радгоспів на площі 800 га і посадку 25 га нових виноградників. Велику кількість посадкового матеріалу надала для радгоспів і колгоспів України Грузинська РСР, а саме прищеплених саджанців — 500 тис. шт., чубуків прищеплених сортів — 6 млн шт., чубуків європейських сортів — 600 тис. шт. Крім того, УРСР одержала 11 млн 600 тис. шт. чубуків європейських стандартних сортів винограду з інших республік та областей СРСР. Однак для виконання планових завдань із закладання нових виноградників у радгоспах не вистачало прищеплених саджанців — 600 тис. шт., американських прищеп — 10 млн шт.

До Грузії й Криму було відряджено 15 агрономів, 50 робітників радгоспів і 175 колгоспників; здійснено підготовку ґрунту (плантаж) під закладання шкілок навесні 1945 р. у радгоспах на площі 149 га і в колгоспах на площі 230 га³⁸².

Розпочата у 1944 р. робота з організації державних і колгоспних виноградних розсадників та відновлення виноградних насаджень була продовжена в 1945 р. Однак через відсутність необхідної кількості коштів, спеціальної техніки, тягла, посадкового матеріалу, спеціалістів і робочої сили в повному обсязі поставлені завдання у справі відродження галузі виконати не вдалося.

Із початком відбудовного процесу держава здійснювала заходи з відновлення в аграрній сфері вигідних для неї систем оподаткування та заготівель сільськогосподарської продукції³⁸³. Вони базувалися на ухвалених у передвоєнні роки та доокупаційний період війни, і чинних на той час у СРСР, законах із цих питань та директивних документах, які регламентували порядок оподаткування і заготівель на визволеній від загарбників території України.

У міру відновлення та налагодження господарської діяльності колгоспів на них поширювалася та система прибуткового оподаткування, котра застосовувалася в передвоєнний період. Водночас державні органи, списавши з усіх колгоспів попередню заборгованість за податковими зобов’язаннями, надавали найбільш економічно слабким із них пільги щодо обсягів і термінів сплати податків.

Одним з основних податків, який платили селяни у відбудовний період, був сільськогосподарський, система якого базувалася на тих же засадах, що й у доокупаційний період війни. У чинний закон про сільськогосподарський податок указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1943 р. було внесено зміни, якими держава намагалася впорядкувати оподаткування колгоспників та одноосібників шляхом ліквідації невідповідності, що існувала на цей час, між прибутками від продажу продуктів на базарі (у зв’язку зі зростанням цін), що збільшувалися, і податковим обкладанням. На початок 1943 р. у середньому по СРСР фактичний прибуток селянського господарства перевищував діючі норми прибутковості в 7−10 разів, а в деяких регіонах він був значно більшим³⁸⁴. Водночас ставки оподаткування залишалися на рівні 1939 р. Оподатковуваний прибуток до фактичного прибутку становив по зернових культурах — 14,8%, по картоплі — 16,1%, овочах — 12,1%, корові — 17,8%, вівці та козі — 10,6%, свині — 7,3%. У цій ситуації держава пішла на збільшення норм прибутковості селянських господарств у середньому по СРСР приблизно в 3−4 рази та продовжила шкалу обкладання з 4 тис. крб до 10 тис. крб річного прибутку, унаслідок чого відповідно збільшилися ставки податку³⁸⁵.

Водночас зміни до закону передбачали глибшу диференціацію норм прибутковості селянських господарств для обкладання їх податком залежно від економічних особливостей областей, районів та населених пунктів. Із цією метою РНК республік та облвиконкоми одержали право змінювати середні норми: республіканські — для окремих областей, а обласні — для окремих районів та населених пунктів на 30% у бік зменшення або збільшення. Цим правом користувалися, зокрема, Раднарком УРСР та облвиконкоми, установлюючи зменшені норми оподаткування для областей, районів та населених пунктів, що особливо постраждали внаслідок війни та окупації. У результаті цього в післяокупаційний період у республіці значно зросла кількість господарств, які користувалися пільгами по сільськогосподарському податку. Основні преференції надавалися сім'ям військовослужбовців та інвалідам війни, громадянам похилого віку, у господарствах яких не було працездатних членів сім'ї.

Ще одним головним податком означеного періоду був воєнний. У 1943 р. його сплачували колгоспники та одноосібники Ворошиловградської й Харківської областей за середньообласними ставками, відповідно, 350 і 300 крб На 1944 р. середньообласні ставки було встановлено в таких розмірах: Ворошиловградська область — 320 крб, Харківська — 300 крб, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Вінницька, Кам’янецьПодільська, Кіровоградська — 260 крб, Запорізька, Сталінська, Дніпропетровська, Київська, Житомирська, Миколаївська — 240 крб, Волинська і Ровенська — 220 крб Виходячи з середньообласних ставок, облвиконкоми встановлювали більші або менші ставки податку для окремих районів та населених пунктів, залежно від їх економічного стану, відстані від ринків збуту й розміру ринкових прибутків від продажу сільгосп — продуктів, та зовсім звільняли від його сплати мешканців найбільш постраждалих від окупації населених пунктів³⁸⁶.

Слід зауважити, що платниками воєнного податку в 1944 р. були визначені сільські мешканці не лише визволених до 1 січня 1944 р. територій (для них кінцевим терміном сплати податку встановлювалося 15 травня), а й тих, які передбачалося звільнити в 1944 р. (кінцевий термін сплати — 15 жовтня)³⁸⁷.

Ще одним податком, який у післяокупаційний період війни сплачувала значна частина селян, обкладалися неодружені, одинокі та малосімейні громадяни (вперше його запровадили у 1941 р. для неодружених, одиноких та бездітних чоловіків у віці від 20 до 50 років і жінок у віці 20−45 років). У 1944 р. контингент платників цього податку розширився за рахунок малосімейних громадян, котрі мали одну й дві дитини³⁸⁸. Колгоспники та інші громадяни, які були платниками сільськогосподарського податку, незалежно від розміру прибутку сплачували його за наступними ставками: бездітні — 150 крб, ті, хто мав одну дитину — 50 крб, хто мав двох дітей — 25 крб Бездітні робітники та службовці, які працювали і проживали у сільській місцевості, сплачували цей податок у розмірі 6% від заробітку, за наявності однієї дитини — 1% від заробітку, двох дітей — 0,5% від заробітку³⁸⁹. До речі, для багатьох молодих сімей в українських селах таке нововведення було незрозумілим, адже до зазначеного віку вони не могли мати трьох і більше дітей, про що з обуренням заявляли представникам влади³⁹⁰. Від цього податку повністю звільнялися наступні категорії сільських жителів: жінки, які одержували допомогу від держави на утримання дітей незалежно від їх кількості, громадяни, в яких діти загинули на фронтах війни, дружини солдатів та молодшого командного складу Червоної армії³⁹¹.

У зв’язку із запровадженням воєнного податку та пере — глядом норм прибутковості по сільськогосподарському податку відпала необхідність у культжитлозборі як самостійному податковому платежі, і з другої половини 1943 р. його для сільського населення було скасовано.

З інших державних податків мешканці українського села сплачували тільки податок на коней в одноосібних господарствах, причому на західні області УРСР він не поширювався. А з комплексу місцевих податків селяни сплачували разовий збір на базарах при продажу продуктів свого підсобного господарства, речей власного виробництва та особистих речей, ставки якого за роки війни значно підвищилися у зв’язку з різким зростанням цін на сільськогосподарську продукцію. З одержаних від разового збору сум 90% надходило у відповідні місцеві бюджети³⁹².

Як одну з форм оподаткування селянства було відновлено самооподаткування. Розміри ставок зберігалися на рівні доокупаційного періоду. А нововведенням було те, що рішенням уряду в роки війни 75% коштів самообкладання направлялося на покриття навчальних та господарських витрат шкіл, що перебували на сільському бюджеті³⁹³.

На визволеній від нацистських окупантів території України, згідно з рішеннями союзних та республіканських органів влади, було скасовано недоїмки з сільського населення за попередні роки по всіх державних і місцевих податках, а сотням тисяч селян надано податкові пільги. Так, уже в 1943 р. від сплати всіх державних і місцевих податків та зборів звільнялися члени сімей (господарства) військовослужбовців, партизан, громадян, які загинули або пропали безвісти під час окупації, якщо у сім'ї (господарстві) не залишилося працездатних, а також громадяни, в яких під час окупації було повністю знищене господарство. На додаток до пільг, передбачених чинним законодавством, облвиконкоми знижували державні й місцеві податки та збори в межах до 50% громадянам, що зазнали збитків під час окупації, залежно від їх розміру. Оподаткування тих категорій населення, які повинні були сплачувати податки повністю або на пільгових умовах, здійснювалося лише через місяць після вигнання загарбників³⁹⁴. У подальшому зазначені пільги поширювалися на сільське населення визволених регіонів України. Так, лише по сільськогосподарському податку сім'ям військовослужбовців упродовж січня — вересня 1944 р. було надано пільг на суму 158 млн крб³⁹⁵.

Сумарне податкове навантаження було різним як для окремих категорій сільських мешканців, так і для селянських господарств у межах кожної категорії. Чи було воно посильним для знедоленого селянства в умовах воєнного лихоліття й, особливо, після руйнівного окупаційного періоду? Якщо виходити з базарних цін на сільгосппродукцію у великих містах, то, на перший погляд, фіскальна політика видається обґрунтованою. Розглянемо, наприклад, базарні ціни (у карбованцях) на окремі види сільськогосподарських продуктів в обласних містах Центральної України (див. табл.)³⁹⁶:

Для того, щоби розрахуватися з усіма податковими платежами, наприклад, сім'я колгоспника, що не мала жодних пільг, у складі чоловіка, дружини й двох неповнолітніх дітей у 1943 р. повинна була заплатити (за підрахунками автора) 1164 крб, а у 1944 р. — 1214 крб (700 крб на двох дорослих, воєнний податок та 50 крб податок із малосімейних, 40 крб на господарські та культурно-побутові потреби села (т. зв. самообкладання), 424 крб сільськогосподарський податок по максимальній загальносоюзній ставці). Для порівняння зазначимо, що у 1940 р. загальна сума податків із такої ж сім'ї становила б 141 крб (81 крб сільськогосподарський податок, 40 крб по максимальній ставці податок на потреби житлового та культурно-побутового будівництва, 20 крб самообкладання). Для того, щоби розрахуватися по податках на вказану суму, колгоспнику необхідно було продати на базарах названих вище обласних центрів таку кількість продуктів (див. табл.):

Як видно з наведених даних, можливість одержання в такий спосіб необхідних господарству колгоспника грошей навіть на базарах зазначених міст була неоднаковою, та й скористатися нею могла обмежена частина колгоспників, переважно з приміських сіл. Подібна ситуація щодо використання селянами можливостей базарів великих міст і промислових центрів склалась і в інших регіонах України. У невеликих містах (а надто на базарах у сільській місцевості) ціни на ринках були набагато нижчими. Переважна більшість селян, особливо з віддалених сіл, доставити на базар сільгосппродукцію в умовах відсутності транспортних засобів, весняного та осінньозимового бездоріжжя не мала можливості.

До того ж, держава всіляко обмежувала вільний продаж окремих видів сільгосппродукції. Відбувалося це, як правило, через залучення селян до численних всесоюзних, республіканських і регіональних кампаній у відповідності з поширеним гаслом «Усе для фронту, усе для перемоги над ворогом!». Більшість таких кампаній подавалися як патріотичні рухи мас, але насправді організовувалися партійними та радянськими органами влади. Так, у другій половині 1943 р. у визволених регіонах України колгоспників масово залучили до продажу державі для забезпечення потреб фронту т. зв. «лишків» хліба, насіння олійних культур, овочів за твердими, а, отже, низькими заготівельними цінами. Такі кампанії проводилися й у 1944 р.

Поряд із цим уживалися й прямі заборонні заходи. Так, 22 листопада 1943 р. уряд УРСР у відповідності з вимогами постанови РНК СРСР «Про заборону торгівлі хлібом до виконання плану хлібозаготівель» (вересень 1943 р.) заборонив не лише колгоспам, а й колгоспникам та одноосібним господарствам (крім прифронтових районів) продаж та обмін зерна, борошна й печеного хліба до виконання ними планів здачі зерна за обов’язковими поставками у фонд Червоної армії, натуроплати за роботи МТС, а також засипки колгоспами насіннєвих та мінімальних фуражних фондів. За порушення цієї постанови голів колгоспів та інших посадових осіб притягали до судової відповідальності, а колгоспники та одноосібники, затримані при незаконній торгівлі хлібом, перший раз підлягали штрафу (300 крб), а у повторному випадку — притягувалися до судової відповідальності з конфіскацією продуктів³⁹⁷.

Отже, у післяокупаційний період проблема накопичення грошей для сплати податків, а на додаток до цього й оплати страхових внесків, була найболючішою для переважної більшості українських селян. Розраховувати на грошову частку від заробленого на трудодні в колгоспах вони не могли, адже колгосп забезпечував грошовий прибуток колгоспних дворів у кращому випадку на рівні менше 10%. Поряд із податками грошима колгоспи й селяни виконували зобов’язання по поставках сільськогосподарської продукції. Продукція здавалася не безкоштовно, а за певну винагороду — за твердими державними цінами (у декілька, а то й десятки разів нижчими від базарних).

Скрутне становище, в якому перебували колгоспи та сільське населення визволених у 1943 р. регіонів України, змусило вищі державні органи внести корективи у заготівельну політику. Було списано недоїмки минулих років за поставками зернових та олійних культур, тваринницької продукції, натуроплатою МТС і позиками. Усі колгоспи звільнялися від обов’язкових поставок зерна, насіння, олійних культур, картоплі, овочів, шкірсировини, сиру-бринзи, яєць, льону та конопель, а колгоспи районів, визволених після 1 липня 1943 р., звільнялися від здачі м’яса, молока та вовни. Проте вони зобов’язувалися здавати зерно, олійні культури та м’ясо до хлібного і м’ясного фондів Червоної армії у визначених (залежно від кількості посіяних гектарів та наявних голів худоби) обсягах.

Господарства колгоспників та інших категорій сільських мешканців у районах, звідки окупантів було вигнано після 1 липня 1943 р., звільнялися в поточному році від обов’язкових поставок шкірсировини, вовни, яєць, сиру-бринзи, насіння олійних культур, льону та конопель. Водночас господарства, котрі мали в особистому користуванні худобу, у другій половині 1943 р. здавали м’ясо і молоко у фонд Червоної армії за нормами: господарства колгоспників — 15 кг м’яса (у живій вазі) з господарства й 50 л молока від корови, а господарства одноосібників та некооперованих кустарів за нормами, більшими на 30%. Усі селянські господарства у цих же районах здавали у фонд Червоної армії зерно та картоплю.

Багатьом колгоспам, колгоспникам, працівникам радгоспів та іншим категоріям сільського населення було надано значні пільги щодо здачі державі сільськогосподарських продуктів. У 1943 р. повністю або частково звільнено від поставок зерна 19,9%, картоплі — 26,6%, м’яса — 24,1% колгоспів, котрі особливо сильно постраждали від окупантів³⁹⁸. Серед селянських господарств від поставок звільнялися насамперед сім'ї загиблих на фронті, червоноармійців, інвалідів, непрацездатних тощо. Серед 412 350 селянських господарств, повністю звільнених у 1943 р. в Україні від усіх видів поставок сільськогосподарських продуктів державі, було 287 124 господарств воїнів Червоної армії та партизанів, 93 817 господарств непрацездатних, 11 312 господарств пенсіонерів та інвалідів війни й праці³⁹⁹. На таких же засадах здійснювалася державна заготівельна політика й у наступному році, а кількість колгоспів та селянських господарств, яким було надано пільги, збільшилася після визволення Правобережжя та західних областей.

Починаючи з 1945 р. було поновлено довоєнну практику вирахування обов’язкових поставок державі колгоспами УРСР м’яса, молока, вовни, шкірсировини земельною площею (рілля, у тому числі сади і городи; луки і пасовища) і поставок яєць за площею ріллі, закріпленою за колгоспами. Середньореспубліканські норми поставок цих продуктів на 1945 р. було затверджено в таких розмірах: м’ясо (у живій вазі) — 1,5 кг, молоко — 3,0 л, вовна — 25,0 г з 1 га земельної площі, велика шкірсировина — 0,8 шт., овечі й козячі шкури — 0,3 шт. зі 100 га земельної площі, яйця — 4,0 шт. з 1 га ріллі. Але для кожної області (крім західних) ці норми були різними, переважно більшими або меншими за середньореспубліканські.

На підставі затверджених Раднаркомом УРСР для областей розрахункових норм обов’язкових поставок виконкоми обласних рад установили на 1945 р. порайонні річні норми поставок колгоспами. Виконкомам районних рад дозволялося допускати для окремих колгоспів, із санкції уповноваженого Наркомату заготівель по області відхилення в бік збільшення або зменшення порайонних норм поставок у межах до 50% при обов’язковому дотриманні середньорічних норм поставок, затверджених для районів.

Як і в попередні роки, діяла система пільг. Виконкомам обласних рад в 1945 р. дозволялося повністю або частково звільняти від здачі державі продуктів тваринництва окремі колгоспи, що особливо постраждали від німецької окупації. Водночас розмір надаваних у зв’язку з цим пільг, згідно з рішенням уряду, не повинен був перевищувати встановлених обсягів як загалом по республіці, так і по окремих областях. По республіці загальний обсяг пільг колгоспам становив: по м’ясу у живій вазі — 4400 т, молоку — 10 млн л, яйцям — 9 млн шт., вовні — 730 ц, шкірсировині — 14 700 шт. Не залучалися в 1945 р. до обов’язкових поставок продуктів тваринництва державі колгоспи західних областей республіки, а колгоспи решти областей — до поставок сиру-бринзи.

Колгоспні двори, одноосібні господарства і господарства інших сільських громадян республіки в 1945 р. залучалися до обов’язкових поставок м’яса, молока, яєць, вовни і сиру-бринзи за нормами, що існували в 1941;1942 рр. Як і в попередні роки, від обов’язкових поставок м’яса, молока, яєць, сиру-бринзи і вовни звільнялися господарства спеціалістів аграрного сектора та соціальної сфери села; непрацездатних через похилий вік (чоловіків, що досягли 60-річного віку, і жінок — 55-річного віку), за відсутності інших працездатних членів сім'ї, зайнятих у господарстві; пенсіонерів, які одержували пенсію від державних органів; інвалідів війни і праці 1-ї та 2-ї груп; калік, які не могли брати участь у польових та інших роботах, якщо їхні господарства не мали польових ділянок землі, не обкладалися сільськогосподарським податком і якщо у складі їхніх сімей не було працездатних членів, які працювали у господарстві. Щодо господарств воїнів Червоної армії і партизанів, то порівняно з попередніми роками кількість пільговиків скоротилася: у 1945 р. від обов’язкових поставок тваринницьких продуктів звільнялися лише господарства тих військовослужбовців і партизанів, які загинули в боротьбі із загарбниками, якщо в їхніх сім'ях залишилися діти до 7-річного віку при одному працездатному членові сім'ї, зайнятому в господарстві, а тим господарствам загиблих воїнів і партизанів, в яких при одному працездатному, зайнятому в господарстві, було двоє і більше непрацездатних членів сім'ї, надавалися пільги по поставках у розмірі 50%. В окремих випадках виконкоми районних рад звільняли, із дозволу уповноважених Наркомату заготівель по областях, від обов’язкових поставок державі м’яса та яєць господарства колгоспників, одноосібників, робітників і службовців, які особливо потерпіли від окупації й не мали в особистому користуванні худоби.

Колгоспам та селянським господарствам в окремих випадках дозволялося виконувати свої зобов’язання за поставками продуктів тваринництва іншими сільськогосподарськими продуктами за встановленими еквівалентами⁴⁰⁰.

Виконання обов’язкових поставок більшістю селянських сімей унаслідок їх тяжкого матеріального становища відбувалося з великими труднощами. Постановою РНК СРСР від 24 листопада 1942 р. «Про відповідальність за невиконання обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі колгоспними дворами й одноосібними господарствами» передбачалося накладання на боржників штрафів і притягнення злісних порушників до кримінальної відповідальності. У випадку своєчасного невиконання визначених поставок народний суд за висновком районного вповноваженого Наркомату заготівель накладав на боржників штраф у розмірі дворазової вартості незданих продуктів, вирахуваної за ринковою ціною. Винні в неодноразовому невиконанні обов’язкових поставок, окрім штрафу, притягалися до кримінальної відповідальності. Згідно з затвердженою РНК СРСР інструкцією про порядок застосування постанови уряду від 24 листопада 1942 р., районний уповноважений Наркомзагу або, за його дорученням, агент із державних поставок вручав боржникові письмове попередження, в якому зазначалося, що у випадку невиконання зобов’язань у десятиденний термін справа про стягнення заборгованості мала бути передана до суду. При цьому для забезпечення стягнення заборгованості здійснювався опис майна боржника. Після рішення суду про стягнення заборгованості народний суддя видавав районному вповноваженому Наркомзагу виконавчий лист для примусового виконання судового рішення⁴⁰¹. Але на практиці судові санкції застосовувалися не до всіх боржників, інакше необхідно було б засуджувати все село.

В умовах непередбачуваності та, як правило, малих розмірів грошових і натуральних виплат від колгоспів одним з основних джерел засобів існування для селян, як і в довоєнний період, була присадибна ділянка. Як і раніше, майже всі м’ясні та молочні продукти, яйця, овочі, дві третини картоплі, які споживалися селянами, забезпечували їм саме присадибні ділянки. Водночас вони були для селян не лише джерелом продуктів харчування, а й товарної продукції. Продаючи надлишки (й не лише надлишки) продукції з присадибної ділянки на базарі, селяни, разом із продажем тих же продуктів державі за контрактом, одержували понад половину грошей, необхідних їм для сплати податків та страхових внесків, придбання промислових, окремих продовольчих товарів, реманенту та ін. Однак через невеликі розміри присадибної ділянки вирішити нагальні проблеми життєзабезпечення селянського двору та здійснити платежі й поставки державі було неможливо.

Таким чином, податкова політика радянської держави післяокупаційного періоду була важким тягарем для переважної більшості українських селян і негативно позначалася на їх повсякденному житті, ускладнюючи процес мінімізації руйнівних наслідків війни та окупації.

Відбудова у ході війни сільського господарства, що здійснювалася за умов величезних втрат і руйнувань, відсутності належного державного фінансування, матеріальних та трудових ресурсів мала велике значення для збільшення продовольчих і сировинних ресурсів республіки, що дедалі зміцнювало економіку країни і наближало перемогу над ворогом. Активна участь селянства у відродженні сільського господарства забезпечила прискорення темпів ліквідації наслідків нацистської окупації та війни, створила необхідні передумови для відбудови всього економічного комплексу в післявоєнні роки.