Уявлення віруючих про стимули та мотиви їхньої релігійності

Уявлення віруючих про стимули та мотиви їхньої релігійності

Однією з важливих сторін вивчення релігійної свідомості віруючих є мотивація їхньої релігійності, віри в Бога. Вона становить значний інтерес для адекватного розуміння віруючого, його релігійності загалом. Мотивація є багатовимірним і цілісним феноменом. Важливу роль у її формуванні відіграє стимуляція. Стимули виступають зовнішніми, об'єктивними факторами, що сприяють становленню релігійної віри, виконанню релігійних дій, а мотиви — внутрішніми, суб'єктивними. Роль стимулу виконує зміна зовнішніх умов, обставин, роль мотивів — реакція на ці зміни. Мотивація релігійності не є сталою впродовж довгих періодів — вона змінюється під впливом соціальних умов, загального освітнього та культурного рівня віруючих, різного роду негараздів тощо. У її дослідженні можна виділити два рівні: вивчення самої мотивації і уявлень віруючих про стимули й мотиви їхньої релігійності. Чиста мотивація релігійності вірян певного історичного періоду є цікавіша для історика релігії, тоді як дослідник соціорелігійних проблем, повсякденного релігійного життя розгляне уявлення пересічних віруючих, їхні роздуми про те, що є причиною їхньої релігійності, що її підтримує. Таким чином він акцентує увагу переважно на суб'єктивних аспектах цієї проблеми. Дослідження таких уявлень є вагомою складовою вивчення повсякденної релігійної свідомості.

Щоб краще зрозуміти досліджувану проблему, порівняємо найрозповсюдженіші висловлювання віруючих про причини їхньої релігійності, стимули та мотиви з реальними факторами. При цьому необхідно відзначити, що релігійність не могла формуватися лише під впливом одного чинника, тому ведучи мову про окремі стимули й мотиви, ми розуміємо насамперед провідні.

Для досліджуваного періоду є характерна певна специфіка цих уявлень, що зумовлено дещо глибшою усвідомленістю стимулів та мотивів порівняно з більш раннім періодом. Причин цього можна виділити декілька. По-перше, радянському суспільству 1940;80-х років, порівняно з періодом царської Росії, був властивий вищий рівень письменності та освіти. Радянська влада провела значну роботу з ліквідації неписьменності серед населення. Важливими складовими культурного життя стали слухання радіо, відвідування клубів, читання газет. Відтак дещо поглибилася загальна рефлексія населення, в тому числі над світоглядними питаннями, хоча загалом її рівень був невисоким.

По-друге, більшій усвідомленості стимулів та мотивів індивідуальної релігійності сприяла й атеїстична пропаганда, під впливом якої віруючий змушений був розмірковувати над ними. Раніше більшість пересічних людей менше задумувалися над тим, що зумовлює їх релігійну віру, релігія була природним буттям, вона органічно передавалася. Тепер же під впливом атеїстичної пропаганди хиталися релігійні переконання, і людина, щоб зберегти свою релігійність, намагалася позитивно відповісти на питання «Чому я вірю?» і відтак виправдати свою віру. Однак згадані моменти стосувалися здебільшого самої релігійної віри, а не знайомства з віровченням.

Найвеличніші духовні потреби були важливими для відносно невеликої від загальної кількості населення групи віруючих. Лише для небагатьох людей віра в Бога означала «набуття Святого Духа», духовне вдосконалення тощо. Як правило, у працях радянських дослідників вони згадувалися рідко, оскільки догмати марксизму-ленінізму «не допускали» духовного вдосконалення за допомогою релігії. Число цих осіб поміж православних у 1940;80-х роках невпинно зменшувалося, чого однак не можна сказати про протестантів.

Серед віруючих було значно більше осіб, які вірили, що релігія веде до спасіння душі, «життя після смерті», і ця ідея стимулювала їхню побожність, обрядову активність. Віруюча з Луганської області зазначала: «Я почула про Христа-бога і він збентежив мою душу. Зараз хочу, щоб моя душа відчувала вічне блаженство. Я дотримуюся релігії тому, що вона обіцяє мені порятунок душі».

Особливо поширені ці погляди були серед віруючих, що належали до протестантських релігійних організацій. Для прикладу, на запитання «Що мало вирішальний вплив на Ваше рішення приєднатися до цього релігійного об'єднання?» 69% опитаних п’ятидесятників (соціологічне дослідження Інституту суспільних наук АН УРСР, 1970;і - початок 1980;х років) відповіли: «Бажання одержати вічне життя». Прагнення мати вічне блаженство і страх перед смертю та вічними муками диктували цим людям їхню віру. Надію на «воскресіння і вічне життя в тисячолітньому царстві на землі» висловили 54 свідки Єгови з 89 опитаних (56,3%) у Закарпатській області (1964 рік). Про привабливість єговістського вчення, обіцянки вічного життя в «тисячолітньому царстві Єгови» заявили 42% опитаних свідків Єгови згідно з іншим соціологічним дослідженням, проведеним у 1960;х роках. У другій половині 1970;х років за соціологічними опитуваннями 44,6% свідків Єгови вважали єговістське віровчення істинним, тому що воно «обіцяє вічне життя на землі», і лише 13,7% істинність своєї релігії бачили в тому, що «серед одновірців панує любов, єдність, взаєморозуміння». Відтак ми бачимо, що віровчення свідків Єгови притягувало багатьох осіб, тому що вони дуже хотіли вічно жити. Заради цього віруючі могли терпіти репресії проти них та їхньої конфесії з боку радянського режиму тощо.

Дещо схожа ситуація спостерігалася серед членів інших протестантських течій. Баптистка Зоя Г. (Первомайський район Миколаївської області) заявила: «На цьому світі нас ніщо не цікавить. Весь наш інтерес у загробному світі». Баптистка із с. Сагунівки зазначала: «Я стала вірити в бога через страх перед смертю. Я боюся смерті, мені хочеться вічно жити, а цього можна досягнути лише вірою в бога». Жителька с. Чукнів, член громади адвентистів сьомого дня (АСД), Є. Семенчук заявила, що «стала вірити в бога тому, що задумалася над суттю людського буття. Дуже мені боязно помирати, а я хочу вічно жити. А для вічного життя потрібна щира віра в бога». Загалом можна стверджувати, що страх перед смертю був однією зі спонукальних сил у наближенні до віри в Бога. У багатьох людей він був настільки сильним, що визначав їхні дії у різних життєвих сферах, про що писав З. Фрейд. У радянський час, коли ослабли інші стимули, що спонукали до релігійного життя, страх перед смертю не втратив своєї актуальності. Для багатьох людей він виявлявся сильніший, ніж радянська атеїстична пропаганда, репресії чи статус «неповноцінної» з точки зору радянської ідеології особи.

Можна виділити також групу осіб, для яких релігія була шляхом до моральної досконалості. Ці люди вірили, що віра в Бога здатна перетворити людину на морально досконалу. Для багатьох людей ця теза підтверджувалась і діями з боку багатьох віруючих, які готові були прийти на допомогу у важку хвилину, підтримати морально. Загалом більшість віруючих вважали, що релігія виховує людей у дусі високої моральності. Зокрема, як відзначає у своїй книзі А. Єришев, опублікованій 1967 року, про це заявили 821 віруючий із 1066 опитаних. Слід відзначити, що не лише віруючі люди вважали, що релігія містить моральні цінності, а й невіруючі. Радянський дослідник М. Калашник писав, що навіть індиферентні до релігії підлітки і юнаки визнають за релігією високі моральні цінності. Схожі висловлювання з боку невіруючих осіб автор цієї монографії неодноразово чув у 1970;80-х роках.

Розглянемо конкретні висловлювання віруючих, що стосуються моральності релігії. Приміром, пресвітер громади селища ім. Крупської Цокур про причини відвідування дівчатами молитовних будинків заявляв: «Віруючий не п'є, не курить, веде тверезе життя; буду віруючою — говорять дівчата — вийду заміж за віруючу людину… він у майбутньому не залишить мене». Домогосподарка з одного із сіл Буринського району Сумської області (1904 р. н., освіта початкова, православна) зазначала: «Релігія зобов’язує любити ближнього, допомагати один одному в біді». Пенсіонер К., який проживав в с. Коломак Валківського району Харківської області (1904 р. н., освіта — 3 класи, православний) заявив, що «релігія вчить добру, стримує людину від поганих вчинків». Такі відповіді були широко поширені серед віруючих.

Слід відзначити, що багатьом віруючим, що належали до «сектантських» релігійних громад, притаманним було вузьке бачення моральності. Акценти на те чи людина палить, лається, вживає алкогольні напої, вірить у Бога, часто закривали інші суттєві моральні та духовні якості. Відомий англійський філософ Б. Рассел, критикуючи таке ставлення до моралі, писав, що для Церкви характерно «приклеювати ярлик моральності до певного вузького кодексу правил поведінки, які не мають відношення до людського щастя». Окремі віруючі у виконанні ними деяких моральних актів бачили знак вибраності їх Богом.

Найбільш поширеним у досліджуваний період було виконання релігійних обрядів, святкування релігійних свят із посиланням на традицію, суспільну думку. Відомий польський соціолог Єжи Шацький у своїй книзі «Утопія і традиція» писав: «В історії суспільної думки найчастіше за все ми зіштовхуємося з проявами прив’язаності до минулого, з повагою до всього того, що освячено минулим, з ідеалізацією того, що вже минуло чи відбувається. Подібну позицію можна спостерігати в численні історичні періоди і в різних культурах…». Радянський дослідник Ю. Сафронов вважав, що релігійні інститути в умовах радянського суспільства, не маючи примусової правової сили, здійснюють свою регулятивну функцію через ідеї, традиції, звичаї, погляди, думки віруючих. Ці слова, на нашу думку, можна застосувати до будь-якого секуляризованого суспільства. Загалом в умовах радянської дійсності традиції, вплив оточення були одними з найбільш важливих каналів підтримання релігійності. Окремі радянські релігієзнавці, зокрема О. Дем’янов, вважали, що на кінець 1970;х — початок 1980;х рр. чотири п’ятих православних віруючих в СРСР причиною звернення до релігії наводили намагання підтримувати обрядові традиції. Таке підтримування релігійності було найпоширенішим серед релігійних течій, які існували в Україні впродовж тривалого періоду і стали традиційними для українського суспільства, — православ’я, греко-католицизму, римо-католицизму, іудаїзму. Поміж членів новоутворених релігійних об'єднань частими були посилання на інші причини їхньої релігійності.

Віруючі, які посилалися на традицію, вплив оточення, нерідко заявляли, що релігія не ними заведена і не на них закінчується, в Бога вірять їхні рідні, сусіди, близькі і тому вони теж вірять. Група цих віруючих була найбільш багаточисельною. Відповідаючи на питання про причини відвідування церкви чи молитовного будинку, багато людей давали такі типові відповіді: «Віри дотримуюсь за традицією. Батьки мої - віруючі і я хочу жити так, як живуть вони, щоб не ображати їх своїм невір'ям» (П. Анко, слюсар, 1923 р. н., м. Луганськ); «Вірю і молюся за прикладом батьків, в церкву ходжу тільки заради людей» (В-ко Н., колгоспниця, 1933 р. н., с. Нова Слобода Сумської обл.); «Дотримуюся релігійних поглядів і ходжу в церкву за традицією, оскільки релігійними є сусіди, односельчани. Коли мені кажуть, що Бог є і я кажу, що він є. Коли доводять, що Бога немає, я погоджуюсь — може й немає» (Ск-ва Т., домогосподарка, 1911 р. н., с. Нова Слобода Сумської обл.); «Ходжу в церкву, щоб не відстати від обрядів, щоб не осудили люди» (Т.В., 35 років, 4 класи освіти, с. Нова Слобода Сумської обл.); «Чи є бог, я не знаю, а вірю в нього тому, що батьки мої вірили…» (М.Н., 69 р., с. Конецполь Миколаївської обл.); «Вірю тому, що інші вірять. Якби церкви не було і ніхто не молився, то і я не молилася б» (Яворська); «Я з дитинства до цього звикла»; «Притримуюся релігії за звичкою. Остаточно не пориваю з нею тому, що не роблять цього інші з нашої вулиці"36; «До церкви ходжу тому, що ходять мої сусіди, а не піти — значить будуть казати, що відступила від бога»; «До церкви ходжу, але більше через бажання не бути осміяним релігійними людьми, ніж через релігійні переконання». На питання поставлене реформатам у Закарпатті (1971 р.) «Чому ви кальвіністи?» було отримано такі відповіді: «Народився в кальвіністській сім'ї», «Хрещений за обрядами реформатської церкви», «Батьки реформати, я маю дотримуватися їхньої віри», «Це вже традиція нашої сім і».

У. Шустер, лист якої 1960 року опублікувала «Черкаська правда», так мотивувала свою колишню релігійність: «Я продовжувала ходити в синагогу, соромлячись старих людей, що вони скажуть про мене, якщо я перестану відвідувати її». Вплив традиції, оточення на таких людей виявлявся сильнішим, ніж власні бажання чи прагнення. Посилання на традицію були найбільш властиві жителям сільської місцевості, для більшості яких була характерна інтелектуальна інертність.

З-поміж представників різних конфесій найчастіше пояснювали свою релігійність традицією, впливом оточення православні, католики, реформати, іудеї, тобто особи, які належали до релігійних течій, що прийнято називати церквами. Частка таких осіб була значно менша в середовищі віруючих, що належали до релігійних об'єднань, які часто називають сектами.

Як ми бачимо з частини наведених вище прикладів, чимало віруючих, яких ми відносимо до цієї групи, заявляли, що своєю релігійністю вони завдячують сімейному вихованню. З-поміж інших вони давали й такі відповіді: «Чи існує бог, ніяких доказів немає, але батьки вчили мене з дитинства, що бог існує, і тому я вірю в його існування» (В.К., колгоспник, с. Башуки Тернопільської обл.). Л. Приходчук (нар. 1929 р., з сім'ї віруючих, с. Хорупань Млинівського р-ну Ровенської обл.), бесідуючи з уповноваженим Ради в справах релігійних культів, сказала: «Мені світське життя дуже подобалося. Я любила кіно, літературу і в 1945 р. навіть пішла від своїх рідних до чехів… Рідні забрали мене додому і примусили відвідувати молитовний будинок. У нас в селі крім церкви і молитовного будинку піти нікуди і я вирішила вступити в наближені». Інша наближена Д. Карачук (нар. 1929 р.) заявила: «Якби я не була дочкою віруючих, я б ніколи не була віруючою. З малих років я мала бажання вчитися, але у нас село глухе, є лише початкова школа, яку я закінчила. Батьки мене силою примусили відвідувати громаду і я з 1944 р. почала співати в хорі. Якщо мені попадеться гарний чоловік, хоча б і невіруючий, я з громади піду».

З 327 віруючих, опитаних на Ровенщині, 316 (96,5%) визнавали, що своєю релігійністю вони завдячують вихованню в релігійних сім'ях. З 336 віруючих, опитаних в м. Коломак на Харківщині, таких виявилося 34. Із 200 опитаних на Закарпатті реформатів 176 (88%) заявили, що в їхніх сім'ях є віруючі, які намагаються підтримувати їхню віру. 76 осіб (42,6%) зазначали, що послідовниками реформатської церкви вони стали під впливом сімейного виховання.

В інформаційному звіті уповноваженого в справах Руської православної церкви (РПЦ) за перший квартал 1946 року вказується, що причини відвідування молоддю церков наступні: 1) відвідування під впливом батьків; 2) внаслідок зацікавленості обстановкою, співом хору тощо; 3) тому що більше немає куди піти45. Як бачимо, у цьому документі з-поміж основних факторів релігійності наводиться вплив батьків.

Посилання на сімейне виховання як факт виникнення і підтримки віри наводили переважно віруючі з невисоким рівнем релігійності і найчастіше православні, католики, реформати та іудеї.

Важливу роль у збереженні релігійності відігравали почуття. Американський філософ У. Джемс, один із основоположників течії прагматизму, у своїй книзі «Різноманіття релігійного досвіду» стверджував, що джерело релігії варто шукати в індивідуальній свідомості віруючої людини і, насамперед, в її емоційній царині46. Для людини, яка перебувала під впливом релігійної ідеології, релігійні ідеї були подразниками. Багаторазовий повтор цих подразнень упродовж тривалого часу призводив до того, що релігійні почуття набували сили і характеру стійкої звички. Релігійні почуття перетворювалися в потребу, яку віруюча людина намагалася задовольнити.

Вони впливали на людину на різних рівнях. Зокрема, значний вплив мала естетична сторона релігії. Сучасний російський психолог Р. Грановська пише: «Величезне значення має естетика обряду. Ефективність обряду посилюється і підкреслюється його незвичайною церемонністю, піднесеністю, символікою. Помпезність і святковість богослужіння справляють сильний естетичний вплив на людину. Мистецтво робить віру очевидною… Одним із найсильніших факторів цього типу є хоровий спів. В обрядах і релігійних святах також широко використовуються театралізовані постановки. Урочисті виходи патріарха чи митрополита, що супроводжуються дзвоном чи могутніми звуками органу, являють незабутнє видовище. Хорали, меси, реквієми, що звучать під склепіннями католицьких храмів, створюють атмосферу ірреальності. Могутні потоки органної музики змивають із душі все дрібне, незначне, пробуджуючи й зміцнюючи в людині любов до Бога. Необхідний естетичний настрій підтримується і храмовою архітектурою, — як правило, храми тягнуться догори, спрямовуючись до неба». Про вплив естетичного компоненту в храмах під час богослужінь заявляли багато священнослужителів. Колишній священик П. Дарманський у своїй автобіографічній книзі «За іконостасами вівтарів» писав: «Багате, вишукане вбрання храму покликане підкреслювати велич і всемогутність небесного владики й навіювати віруючим благоговіння перед ним». Без естетичного компоненту релігія була б менш значущою для людей. А в означений період, коли внаслідок радянської антирелігійної політики низка чинників релігійності послабилася чи зникла взагалі, естетичні впливи були особливо важливими.

Православна М. (домогосподарка, 1900 р. н., малописьменна, м. Білопілля Сумської області) заявила, що на неї сильне враження справляє церковна обстановка, її урочистість і вона навіть інколи ходить до далекої церкви, тому що там красивіше, ніж у місцевій. Віруюча М. так пояснювала привабливість для неї релігії: «Питаєте, що хорошого в релігії? Деяка розвага, співи». Баптист Я. (1928 р. н., освіта початкова, с. Нова Слобода Буринського району Сумської області) зазначив, що він відвідує молитовний будинок, тому що отримує там насолоду від співу51. Більшість опитаних на підприємствах м. Запоріжжя баптистів на запитання «Що Вам більше всього подобається в молитовному будинку?» дали таку відповідь: «Вся обстановка, особливо музика і спів». Загалом про вплив естетичної сторони релігії заявляли представники більшості релігійних течій.

Чимало опитаних віруючих зазначали, що релігія приносить радість, внутрішнє наповнення, позитивний настрій. Багатьом особам вона допомагала долати стрес, психологічну напругу, дозволяла емоційно розрядитися, відчувати себе спокійним (оскільки про мене турбується всесильний Бог, то нічого поганого зі мною не трапиться). Ці люди відчували задоволення від участі в культових діях й індивідуальній релігійній практиці, молитви до Бога часто були для них наповнені радістю. Зокрема, робітниця Ф. зазначала: «Від молитви і самої релігії відчуваю радість у серці». Домогосподарка Х. заявляла, що «після молитви мені легше на душі"53. Ганна Б. із с. Боянчук Заставнівського району Чернівецької області казала, що «бога ніхто не бачив, мабуть і я не можу стверджувати чи він є, чи його немає, але так вірили мої батьки і з цією вірою померли, а я вже також стара людина і скоро вмиратиму. Тому мені легше буде на душі, коли вважатиму, що все-таки бог є і я спокійніше сплю, коли перед сном помолюся». Віруючий Г. Д. відзначав, що «релігія не тільки навчає добру, а й робить людину сильнішою, впевненішою в своїх діях. Підеш у молитовний будинок, прослухаєш проповідь і зразу на тебе сходить божа благодать, ти відчуваєш у всьому підтримку бога і тобі стає легше на душі, ти знаєш, що ти стоїш на правильному шляху, для тебе ясні перспективи і ти не боїшся, що хтось тебе може штовхнути в невідомість».

Одна з євангельських християн-баптистів (ЄХБ) так повідомляла про роль богослужінь у її житті: «У молитовному зібранні я отримую зарядку сили і ще більшої віри в бога. Подібно до того, як лампочка ліхтаря живиться від батарейки, і постійно вона втрачає енергію, вимагає нової зарядки, так і ми. Мине тиждень, і ми вимагаємо нової зарядки. Тиждень ми займаємося світською справою, роботою, ми якби цілком поглинуті оточуючим нас, а в день зібрання знову зарядимося, віра посилиться в нас».

Адвентистка сьомого дня Наталія Г., пенсіонерка, так пояснювала своє захоплення релігією: «До 1964 року я була невіруюча людина. Одного разу на прогулянці до мене підсіла одна жінка, також пенсіонерка, яка після короткої бесіди запропонувала мені разом відвідувати молитовний будинок. Там мені спочатку сподобалася досить цікава обстановка і взаємини між людьми. А коли прослухала проповіді, то переконалася, що це і є те, чого мені зараз не вистачає. З великим задоволенням іду в молитовний будинок, щоб ще раз і ще раз прослухати проповіді, в яких постійно наголошується на тому, що люди не повинні робити зла одне одному, повинні жити по-братерському, поважати один одного, допомагати у всьому. З нетерпінням чекаю, коли життя на землі буде раєм». Схожі пояснення давали багато віруючих, особливо члени протестантських громад. Їх можна було знайти і на сторінках релігійної літератури і почути в релігійних проповідях. Загалом віра, відвідування храму, молитовного будинку дозволяли знайти спокій і радість, отримати позитивний настрій вірянам усіх конфесій.

Значна частина людей визнавала, що в обійми релігії їх штовхали горе, різного роду негаразди. Дослідник баптизму Л. Мандригін писав, що людина «у важкий момент, втративши віру в себе і не маючи можливості опертися на підтримку колективу чи близьких людей… нерідко намагається знайти життєву і духовну підтримку в церкві чи молитовному будинку». Ця думка певною мірою перегукується зі словами відомого західного культуролога, релігієзнавця Дж. Кемпбела: «І так кожен з нас бере на себе частину найвищого випробування — несе хрест спасителя: не в яскраві моменти великих перемог його племені, а в безгомінні свого власного відчаю». Особливо поширеними подібні причини були в період війни, голоду 1946;47 рр., всі перші повоєнні роки, коли горе і відчай були поширеним явищем у багатьох сім'ях.

Аргументацію того, що негаразди спонукали до наближення їх до релігії, часто можна було почути від самих віруючих. Літня колгоспниця З. (с. Башуки Тернопільської області) повідомила: «Віруючою я стала під час війни. Чоловік загинув, з родичів нікого не залишилось. Ні з ким було поділитися своїм горем. Відтоді відвідую молитовний будинок. Помолюся і якось легше стає». Громадянка Я. з Воронежа (опинилася під час війни на окупованій території України і до того ж отримала помилкову звістку про загибель чоловіка) стала членом місцевої п’ятидесятницької громади: «У мене нічого не залишилося тут на землі, тільки сама собою і залишилася. Тут пізнала я, що сказав господь: недобре бути людині одній. Так недобре, ледве собою не збожеволіла». Баптистка М. зазначала: «Впродовж війни я нічого не знала про чоловіка. Молодшого брата і сестру фашисти погнали в Німеччину. Пізніше я дізналася про загибель чоловіка. Відтоді і почала молитися богу, заспокоюючи себе в молитві». Православний К. Р. повідомляв: «Я багато натерпівся в окопах, по таборах військовополонених. Майже всі мої товариші загинули, а я чудом врятувався, залишився живий. Відтоді невпинно молюся, дякую богу». Подібна доля спіткала Б. Бурка. Після демобілізації з армії учасник бойових дій повернувся у рідне місто Новоград-Волинськ. Він дізнався, що його рідні були знищені фашистами. Горе й самотність привели його в синагогу. Бурко згадував: «Я був настільки пригнічений горем, що бачив утіху лише в Бозі». Пізніше він порвав із релігією.

У доповідній записці про науково-дослідну роботу з вивчення теорії і практики релігійних організацій від 21 липня 1945 року (автор Кандідов) вказувалося: «Багато разів я бачив у церквах фігури жінок, які схилили свої коліна, опустилися на холодну кам’яну підлогу і з трепетною і палкою мольбою дивилися на пусті очі ікон. Плакали і молилися з гарячою вірою, надіялися, що бог — добрий і милосердний — зглянеться і врятує їх близьких, які проливали свою кров у жорстокій боротьбі з небезпечним і страшним ворогом"64. Автор зазначав, що ріст релігійності виражався у збільшенні числа осіб, які молилися, у поверненні багатьох людей до старої обрядності, а інколи — й утворенні нової. Відзначалося, що батьки приводили в храми дітей віком 5−9 років і старших для виконання релігійних обрядів і в першу чергу хрещення. Обряд вінчання, який ще до війни став рідкісним явищем, знову поширювався. Люди, які не могли ніде знайти захисту від горя, шукали його в Бозі.

У звітній доповіді уповноваженого Ради в справах релігійних культів (РСРК) при РМ СРСР у Дрогобицькій області (1946 р.) Бурика зазначалося: «У м. Дрогобичі православна церква. У дні війни населення Дрогобича більше відвідувало церкву. Церкви були переповнені молільниками, після закінчення війни молільників стало значно менше. Священики пояснюють, що падіння відвідування викликане причиною закінчення війни. Під час війни в кожному дворі був один чи два воїни і це примушувало віруючих відвідувати храм, після закінчення війни цієї необхідності не стало"66. Війна стала потужним фактором посилення релігійності.

Цю думку підтверджує і статистика. Приміром, за роки війни громада ЄХБ у с. Башуки Тернопільської області (колишня громада п’ятидесятників), яка налічувала кілька десятків осіб до війни, зросла до 150. Така сама ситуація була в громаді свідків Єгови в с. Новоселиця Кельменецького району на Буковині67 та інших місцевостях.

Різного роду негаразди продовжували бути спонукальним фактором виникнення релігійності і після війни. Часто причиною навернення в лоно релігії і підтримання побожності були хвороби, фізичні вади, сімейне горе, скрутне фінансово-матеріальне становище тощо. Ось як описує навернення до віри однієї людини пресвітер Г. Гартфельд у своїй документальній художній книзі: «Дуже часто він переносив такі душевні страждання, що шепотів, сам того не усвідомлюючи: „О Боже, якщо Ти є, захисти моє дитя“. Одного разу він побачив Біблію і відкрив її. „До мене поклич у день неділі, — прочитав він із глибоким здивуванням. — Я визволю тебе — і ти прославиш Мене“. Ці слова вкарбувалися в його свідомість. Він знову і знову згадував про них… Одного разу, коли його страждання стали майже нестерпними, він схилився на коліна, підняв руки і почав молитися: „Ісусе, якщо Ти дійсно існуєш, то поверни мені Наталю та Ірину! Я обіцяю служити тобі так само вірно, як і вони“».

Одна колгоспниця, яка жалілась уповноваженому в справах РПЦ на місцеву владу, що вона не приділяє уваги церкві, а життя важке, заявила (1945 р.): «Одна утіха, що помолишся в церкві. Як переступиш поріг церкви, так все забудеш, від всього відречешся, відчуваєш як благодать господня на душу твою діє». Олена Ж. із с. Коломак Валківського району повідомляла, що стала членом громад ЄХБ у період нещастя: чоловік покинув, сама хворіла, друзі та близькі забули її. Євгенія Ш., жителька с. Борбин Млинівського району на Ровенщині вступила в баптистську громаду після передчасної смерті чоловіка, коли вона залишилась із трьома дітьми. Петро Ч. з Кельменецького району Чернівецької області став членом релігійної громади після важкої операції. П’ятидесятниця П. (1923 р. н., освіта — 7 класів, с. Кінецьполь Первомайського району на Миколаївщині) визнала, що стала членом п’ятидесятницької релігійної організації тому, що не могла вийти заміж через фізичні вади. Спектр негараздів, які штовхали людей у лоно релігії, в окреслений період був доволі широкий.

Важливими у формуванні і підтриманні релігійності були такі психологічні чинники як бажання позбутися самотності, можливість поспілкуватися в релігійній громаді з іншими людьми, отримати психологічну підтримку. Радянський філософ М. Каган писав: «Соціальне значення спілкування настільки вагоме, що руйнування комунікативних можливостей стає однією з найбільших трагедій людського життя і важкою суспільною карою». Тому для багатьох віруючих можливість комунікації, психологічної підтримки була однією з основних причин участі в діяльності невеликих протестантських громад.

Релігійна громада згуртовувала віруючих; колективізм релігійної громади сприяв релігійним переживанням. Храм чи молитовний будинок були не лише засобом для спілкування з Богом, а й засобом масового спілкування для багатьох людей. Разом із наближенням до Бога, віруючі спілкувалися між собою; задовольняли одночасно свої духовні, естетичні та комунікативні потреби, отримували підтримку від одновірців.

Я. Змєєва повідомляла так про те, як вона стала членом громади ЄХБ: «Випадково я зайшла до молитовного будинку баптистів. Кілька разів потім заходила з цікавості. Я живу сама. Друзів у мене немає. Стала відвідувати молитовні збори, бо віруючі нічого поганого не роблять…». Її одновірниця В. Нікітіна з громади ЄХБ м. Севастополя (проживала в приміському с. Мар'їно) розповідала, що в січні 1954 року їхала на роботу в осінньому пальті (а було дуже холодно) і до неї підійшла А. Савченко. Вона висловила співчуття та запросила до себе в гості. Пізніше вона зайшла в барак, де жила В. Нікітіна: «- А я оце прийшла провідати тебе, доню. Холодно у Вас у бараку, в гуртожитку. А де ж ти переш білизну? — Як холодно, то ми не перемо. — А ти б до мене прийшла і випрала, що тобі треба; у мене в хаті тепло і все я тобі дам для прання білизни». В. Нікітіна стала заходити до «доброї жінки», яка запропонувала відвідувати їхній молитовний будинок. Через деякий час вона стала членом громади. Ці люди знайшли в середовищі віруючих друзів, підтримку, релігійна громада для них стала «опірним життєвим каменем».

Низку прикладів подібного типу наведено в закритому листі ЦК КП (б)У «Про посилення діяльності релігійних організацій на Україні». Досить проста історія одного демобілізованого офіцера. Він намагався вирішити квартирне питання за допомогою міськради, однак там не допомогли, а «сектанти» сприяли вирішенню квартирного питання, надали матеріальну допомогу, а потім і втягнули в свою релігійну громаду. Приклади матеріальної допомоги були поширені й серед іудеїв. Зокрема, львівська іудейська громада за один рік видала студентам 232 посилки та значну суму грошей. Один із студентів від імені студентства, яке отримало ці стипендії, виступаючи на зібранні громади, заявив: «Громада дала нам можливість піти у вуз. Багато студентів-євреїв зобов’язані тільки громаді продовженням своєї освіти».

«Пропаганда добрими справами» була однією з форм агітаційної роботи з боку невеликих протестантських громад. Віруючі неодноразово допомагали невіруючим, які були в матеріальній скруті. У Кам’янець-Подільській області така допомога була надана 16 сім'ям. Наприклад, члени громади АСД с. Гоголи на свої засоби відремонтували дах будинку одному з жителів, а в с. Женішковці побудували будинок особі, яка не була членом громади76. Про один із найбільш характерних випадків такої допомоги згадано в одному з документів РСРК по УРСР. На МТС с. Єфремівка Акімовського району Закарпатської області працював шофером Д. Малахов (нар. 1914 р., комуніст із 1939 р.). Він захворів і лежав у лікарні впродовж чотирьох місяців. Група віруючих з громади ЄХБ через рідну сестру Малахова, члена громади, виявила до нього значну турботу. Вони забрали його з лікарні і забезпечили харчуванням. Віруючі молилися, щоб він одужав. Після одужання Д. Малахов подав заяву в парторгани МТС, в якій писалося: «Від раба божого Малахова Д. М. Прошу не вважати мене членом партії, так як бог вибрав мене своїм сином. Амінь. До цього Малахов». Вплив підтримки з боку віруючих на цього комуніста виявився значно сильніший, ніж нестійкі комуністичні переконання.

Грошову підтримку (з фонду «каси допомоги») окремим особам, які подавали надію на вступ в організацію свідків Єгови, надавала низка їхніх громад. Така допомога нерідко була спрямована на психологічну обробку, демонструвала чуйність віруючих. Однак масштаби її поширення нерідко були перебільшені слухами. Один із свідків Єгови відзначав: «Люди говорили, що віруючі платять гроші тим, хто до них пристає, от і я вирішив збагатитися. Коли ж познайомилися ближче, то переконався, що ніяких грошей вони не дають, але в них можна набути більш ціннісні вартості, як гроші - вічне життя ». За соціологічними опитуваннями, кількість свідків Єгови, що отримали грошову допомогу в громадах, становила близько 2%. Проте ця цифра стосувалася окремих регіонів, а не всієї України загалом.

Для багатьох верств населення, таких як пенсіонери, домогосподарки, релігія виступала в ролі можливості заповнити незайнятість, виявити активність. У релігійній громаді цим людям давали доручення. Дуже вдало з цього приводу висловився А. Будов стосовно віруючої молоді, хоча його слова можна застосувати до віруючих різних вікових категорій загалом: «У системі культових дій громади свідомість молодого її члена методично заповнюється цілісним релігійним світоглядом, відчуттям своєї корисності і важливості служіння „на ниві господа“, серед „братів“ і „сестер“, які присвятили своє життя одній справі». Релігієзнавець І. Малахова зазначала, що дослідження психічного життя людей від 60 до 93 років в СРСР показало, що багато з них після виходу на пенсію шукали нові можливості для прикладання своїх сил, вираження себе. Релігійна сфера давала такі можливості багатьом людям. У цьому випадку релігія виконувала не так світоглядні, як поведінкові функції. У повісті І. Грекової так розповідається про одну пенсіонерку, що стала відвідувати молитовний будинок: «Сказати по правді, наявність бога Євдокію Лукиничну особливо не хвилювала: є він там чи ні. Важливішою була для неї та форма життя на людях, яка їй відкрилася тепер, на схилі віку». Таких людей переконати відступити від релігії було дуже важко. Тому опонентка на релігійні теми Євдокії Лукинични Ася констатувала: «Не виходить. Якби вона твердо вірила в бога, я б може зуміла її переконати…».

Цікаві інтерв'ю, які відображають поведінку таких людей, іудеїв за віросповіданням, наводить В. Єленський. «У дитячі роки я відвідував хедер, потім була революція, громадянська війна. Коли був молодим, багато працював, було не до молитов, про них якось і не згадував. Після виходу на пенсію ще якийсь час підтримував зв’язки зі своїм підприємством, колишніми колегами, потім вони урвалися. Одного разу старий приятель запросив мене до синагоги. Цю синагогу я пам’ятаю з дитинства, це була синагога кравців, бував там ще хлопчиськом. Знаєте, щось у мене в душі ворухнулось. Зустрів там знайомих, згадали тих, кого вже давно немає. Тепер буваю тут часто» (мешканець м. Києва, 83 р.); «Я майже п’ятнадцять років жив навпроти синагоги, але ніколи її не відвідував — часу не було, та й не бажав. Щоправда „йорцайт“, замовляв, але завжди через сусіда. Коли став пенсіонером, завітав до синагоги, хоча тепер мешкаю далеченько від неї. А хто, спитайте, там сидить? Такі ж самі, як я, пенсіонери, у минулому робітники та службовці. Першого разу я не молився, молитви добре таки підзабув. Та якось мені зателефонували додому: дев’ять чоловік зібралося у синагозі і їм потрібен десятий, щоб розпочати моління. Бачите, я їм потрібний, і вони мені потрібні» (мешканець м. Сімферополя, 85 р.). Схожі висловлювання властиві багатьом віруючим, що належали до різних релігійних течій.

Окремі люди завдяки своїй вірі в Бога розраховували покращити свій соціальний статус життя, отримати духовну підпору, яка б сприяла цьому покращенню. Такі погляди відображалися в релігійних піснях і гімнах протестантських громад. Зокрема, у поширеному баптистському гімні зазначалося: «Говорив я: „Все я можу. Зрушу з місця скелю я!“ Працював я і старався, мав свій дім, орав поля, та будинок розвалився, не дала плодів земля. І в душі хробак завівся, — до людей звернувся я. Та у праці тяжкій знову я так само знемагав і без сили, без надії я на березі упав… „Бідолаха я нещасний, нема в мене талану!“ Та мене збудило слово, що летіло вдалину: „…Встань, іди за мною сміло, — сам Христос мені сказав, ти завершиш своє діло,“ — і десницею вказав. Сталось чудо! Буйне поле, дім зростає в висоту… І тебе я славлю, доле і молюся я Христу». Бог для таких віруючих був підтримкою, опираючись на яку вони могли успішно вирішити свої професійні, соціальні та побутові проблеми.

Були й люди, релігійність яких зумовлювалася запитами розуму. Роздумуючи над проблемою виникнення світу, людини, вони не могли задовільнитися науково-атеїстичною інформацією, позаяк вона не могла пояснити до кінця ті питання, які ці особи ставили собі, і тому відповідь вони шукали в існуванні Бога. Цій групі людей властивий був певний інтелектуальний рівень.

Серед віруючих були і такі, мотиви побожності яких можна сформулювати словами «про всяк випадок». Одна з них після відвідування атеїстичної лекції заявила: «Ви правильно, переконливо сказали, що бога немає». А потім додала: «А що, якщо він є? Я перехрещусь — рука не відпаде, стукну один поклін — лоб від цього не трісне. А раптом все це і пригодиться, хоч що-небудь за душею буде"86. Такі висловлювання були характерні й для інших віруючих: «Я не можу стверджувати є бог чи його немає, але оскільки я людина стара, і мені скоро помирати, то я притримуюся тієї думки, що бог є»; «Я про всяк випадок готуюся до загробного життя і це мені ніяк не зашкодить. Є бог — добре, а немає - я на цім нічого не втрачу»; «А раптом є загробне життя? Тоді виконання релігійних обрядів може дати мені вічне царство. Може бути, ви правду кажете, що бога немає. Але якщо він є - тоді я буду в раю, а ви в казані"87. Віра цих людей була поверхневою, вони навіть допускали атеїстичні думки, однак намагалися застрахувати себе.

Існували й інші причини наближення людини до релігії, навіть викликані далекими від релігії факторами. В. Дашевський, В. Чернін, Є. Яглом у своїй праці відзначали, що єврейське релігійне відродження 1970;1980;х років у СРСР було пов’язане на перших порах з єврейським національним відродженням. Переломним моментом стала війна 1967 року Ізраїлю з Єгиптом, Сирією та Йорданією. Після тривалої пропагандистської антиізраїльської кампанії спостерігався рух антисемітизму і водночас у середовищі радянських євреїв, особливо молоді, — ріст проізраїльських настроїв. Більшість перших викладачів івриту, осіб, які вивчали Тору, вийшли із правозахисного руху. Свою відкриту прихильність до іудаїзму могли демонструвати, як правило, особи, які позбулися страху перед радянськими каральними органами. Сприяла розвитку побожності деяких євреїв й еміграційна політика в СРСР. Здобувши відмову на виїзд у Ізраїль, а часто втративши роботу та свій соціальний статус, людина починала цікавитися релігійною філософією, звичаями. Також сприяло відродженню релігійності й розповсюдження івриту. Багато євреїв через нього відкривали для себе багатий духовний світ. У цьому випадку на зростання релігійності мали вплив міжнародні події і реакція на них СРСР.

Для згаданих вище іудеїв, як і для інших представників окремих релігійних течій, були характерні й специфічні мотиви підтримання релігійності. М. Шахнович щодо іудеїв зазначав: «У деяких віруючих від всієї їхньої релігії залишилося лише бажання за її допомогою не втратити „зв'язку з дідами й батьками“. Люди вірять, що цей зв’язок буде збережений за допомогою похоронного культу. Це найстійкіший пережиток дуже давніх вірувань та обрядів». Іудаїзму, як і багатьом іншим релігіям, притаманна віра в безсмертну душу. Іудеї вважали, що після смерті вона цікавиться долями живих родичів — допомагає їм чи мстить за образи. В іудейок існував звичай плакати на могилах померлих і вимолювати в них допомогу. Існували навіть спеціальні молитви — тхіни91. Такі традиції підтримували релігійність.

Чимало висловлювань, якими пояснювали свою релігійність віряни в досліджуваний період, багато в чому були схожими на ті, які лунали з уст віруючих у 1920;30-х роках. Звернімо увагу на мотивації 1920;х років. «Зайдеш в собор і переживаєш велике хвилювання душі, навіть не думаєш, чи є бог, але дуже приємно»; «Чи є бог — не знаю, але мені дуже подобається виконувати обряди єврейської релігії»; «Я виконую всі обряди, молюся, дотримуюся посту. Виконую обряди з радістю, бо мені подобається їх урочистість». Як бачимо, уявлення віруючих про стимули і мотиви їхньої релігійності і виконання релігійних дій зазнавали доволі незначних змін упродовж тривалого часу.

Більшості віруючих властиве було поєднання кількох стимулів та мотивів релігійності. Британський дослідник психології релігії С. Спінкс підкреслював, що на запитання «Чому людина молиться?» не можна давати відповідь, яка включає лише один мотив. Молільник психологічно включає не лише сенс матеріальної потреби, а й психічний голод вищої форми життя. Спроба покращити людське життя є одним з мотивів всіх форм молитви. Молитва психологічно є одним із аспектів душевної потреби повноти. Подібної думки дотримувався Ф. Гейлер, який наголошував, що голодний пігмей, який просить їжі, містик, захоплений величчю і красою безмежного Бога, християнин, що просить про відпущення гріхів і запевнення про спасіння, — всі вони шукають підтвердження і наповнення їхньої реалізації життя. Широкий спектр стимулів і мотивів підживлював релігійність, сприяв її розвитку чи стабільності.

Загалом можна говорити, що невіруюча людина наверталася до релігії, коли вона переживала душевний конфлікт, втрачала колишні ціннісні орієнтації і шукала нові світоглядні орієнтири. Будучи незадоволена собою і оточуючим світом, вона зверталася до Бога. Віра в нього для цієї людини була джерелом «правильного» й праведного життя, душевного спокою; спасінням від гріха тощо.

Комплексні уявлення вірян про причини їхньої релігійності ми можемо певною мірою отримати із загальних даних, поданих у таблицях. Одна група таблиць стосується опитувань про причини релігійності та її збереження, інша відображає, що позитивного віряни бачили в релігії. Така специфіка подачі інформації була зумовлена характером радянських опитувань, оскільки причинами релігійності, за марксистсько-ленінським світоглядом, могли бути переважно соціальні та культурні фактори. Відтак стимули релігійності відображає переважно перша група таблиць, а мотиви — друга.

Опитування 325 віруючих у 1960;х роках про провідні причини їхньої релігійності дало такі результати (див. таблицю 1).

протестантський богослужіння віруючий іудаїзм Таблиця 1.

Як бачимо з таблиці 1, більшість опитаних особисту релігійність пов’язували з батьківським вихованням (понад 60%). Очевидно, що в цю відповідь віруючі вкладали і вплив традиції, оскільки окремо це питання в опитування не включалося. Значною, понад чверть, була кількість тих, хто навернення до Бога чи відродження релігійності пов’язував із особистими знегодами та горем.

Наближені до даних цього дослідження є цифри опитування (1960;і роки), що охоплювало 116 віруючих робітників (47 православних, 69 баптистів). Тут мова йшла про чинники, що сприяли збереженню релігійності. Релігійне виховання провідним фактором назвали 49,1% віруючих, знегоди, горе тощо — 27,8%, релігійну агітацію — 13%, матеріальні труднощі та благонадійність віруючих — 8,9%. Слід відзначити, що релігійні традиції, релігійне виховання були більш вкорінені в селах. Водночас у містах були більш поширені «вистраждані» мотиви релігійності.

Проявлялася і регіональна специфіка у відповідях на питання про причини релігійності. 1983 року відділ наукового атеїзму Інституту філософії АН УРСР провів дослідження на території Івано-Франківщини. Віруючим ставилося питання: «Що привело Вас до релігії?». Отримані відповіді відображені в таблиці 2.

Таблиця 2.

Регіональна специфіка формулювання відповідей проявилася в тому, що на релігійне виховання послалися понад 90% опитаних осіб. Це було зумовлено тим, що на Івано-Франківщині релігійному вихованню батьки приділяли значно більше уваги, ніж, скажімо, у східних, південних чи центральних регіонах України. Тут частка віруючих від загальної кількості населення була значно вищою, ніж в більшості областей УРСР. Очевидно також і те, що релігійне виховання в опитуванні означало й вплив традиції. Це опитування також показало, що поміж віруючих частка осіб, які отримали релігійне виховання, була дещо більшою, ніж у групі осіб, що вагалися. Найбільшим недоліком згаданих опитувань було те, що в них були відсутні запитання, які стосувалися безпосередньо духовних мотивів релігійності.

Значний інтерес для вивчення уявлень вірян про причини їхньої релігійності становлять опитування, що стосуються окремих конфесій. Прикметно, що відповіді, які давали члени невеликих релігійних течій закритого типу, значно відрізнялися від загальної картини, змодельованої переважно згідно з опитуваннями православних. Дані соціологічного опитування у Сумській області, за якими віруючими завдяки сімейному вихованню стали 77% православних, значно співпадають з даними таблиць, що подавалися вище, чого, однак, не можна сказати про дані, отримані в результаті опитувань свідків Єгови, п’ятидесятників, євангельських християнів-баптистів, адвентистів сьомого дня.

Приміром, за соціологічними дослідженнями АН УРСР на Закарпатті та Івано-Франківщині, 31,8% свідків Єгови заявили, що стали членами релігійної організації завдяки пропаганді проповідників, 18,6% - в результаті пошуків «істинної віри», 17,7% - завдяки сімейному вихованню, 14,1% намагалися знайти втіху при душевних травмах, 7% - завдяки читанню релігійної літератури і 10,6% відмовилися давати відповіді. Опитування на Львівщині, проведене кафедрою наукового атеїзму Львівського університету ім. І. Франка, показало, що близько 60% свідків Єгови зазначили, що стали членами єговістських громад в результаті релігійної агітації і пошуків «істинної віри», на 28−30% вплинуло сімейне виховання. З опитувань свідків Єгови, які наведені в брошурі Є. Дороша, випливало, що 52% віруючих допомогли «знайти Бога» родичі, 28% - життєві труднощі та психологічні травми, 12% сприяли специфічні умови (ув'язнення та ін.), близькі, сусіди, 8% не усвідомлювали причин.

Результатом проведеного в першій половині 1960;х років опитування 577 євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п' ятидесятників, свідків Єгови були такі дані: завдяки сімейному вихованню віруючими стали 23% опитаних осіб, через особисте горе — 11%, в результаті агітації і добродійної допомоги віруючих — 25%, завдяки самостійним пошукам «істини і правди» — 21%, під впливом релігійної літератури — 6%, 14% ухилилися від відповіді. Це опитування за низкою показників було подібне до того, що тоді проводилося в окремих районах Західної України. За ним, із 100 опитаних вірян в Богородчанському районі Івано-Франківської області, що належали до релігійних громад закритого типу, 22 особи зазначили, що стали віруючими завдяки сімейній традиції і вихованню, 13 осіб — через особисте горе, 33 — завдяки агітації та добродійній діяльності віруючих і 21 — у результаті самостійних пошуків «істини й правди». Відтак більшість членів цих громад основними факторами своєї релігійності бачили не лише сімейне виховання, а й агітаційну та доброчинну діяльність віруючих, самостійні пошуки «істини й правди». На відміну від православних вони рідко посилалися на вплив традиції.

Важливим для вивчення уявлень віруючих про причини їхньої релігійності також є те, що віруючі позитивного бачили в релігії. Привабливість релігії для частини людей була причиною, що наближувала їх до релігійної віри. А в радянських опитуваннях під нею приховувалися реальні мотиви релігійності. Як ми зазначали раніше, за марксистсько-ленінським світоглядом, її спричиняли переважно соціальні та культурні фактори. Тому про духовні причини релігійності та пов’язану з ними мотивацію можна було лише говорити як про привабливість релігії. Відтак розгляд цього питання дозволяє краще зрозуміти реальні мотиви релігійності віруючих загалом. Відповіді, які стосувалися цього аспекту релігійності, як й інші, впродовж досліджуваного періоду також дещо змінювалися.

У 1940;50-х роках, коли особи, які народилися в дореволюційний період і навіть пізніше, складали більшу частину населення, для значної частини людей привабливість релігії бачилася у відповідях пов’язаних із спасінням душі тощо. Пізніше у 1960;80-х роках частка таких відповідей різко зменшилася. Відповіді 325 віруючих на запитання: «Що хорошого ви бачите в релігії?» (опитування проведене в 1960;х роках) показали такі результати (див. таблицю 3).

Таблиця 3.

Дані, вміщені в таблиці 3, свідчать, що майже половина віруючих (близько 46%) вибрали відповіді пов’язані з морально-психологічною стороною релігії і лише близько 22% вказали на те, що релігія сприяє спасінню душі. Понад 11% тих осіб, що не дали відповідей, очевидно належали до тих вірян, які не знали, що відповісти (не обов’язково через погане розуміння релігії, могло бути навпаки — занадто серйозне ставлення до релігії, щоб давати прямолінійні відповіді), або ж не бажали висловлювати свої погляди через різні причини.

За даними опитувань 1344 віруючих (1960;і роки), проведеними відділом атеїзму Інституту філософії АН УРСР, суто релігійні ідеї - віра у всемогутність Бога, обіцянки загробного життя — привертали до релігійних організацій близько 20,4% опитаних; «доброчесна» мораль, втіха в горі, релігійні обряди, спів, живопис — 36,4%; не змогли визначити 43,2% опитаних. Як бачимо, дані цього дослідження окремими аспектами значно відрізнялися від попередніх. Ймовірно, причиною було те, що в анкетах ставилися різні запитання. Очевидно відрізнявся і склад опитуваних як за ступенем релігійності, так і за конфесійною приналежністю.

Порівняємо дані соціологічних досліджень 1960;х з даними опитувань 1980;х років. Опитування відділу наукового атеїзму Інституту філософії АН УРСР 1983 року на Івано-Франківщині включало питання «Що Вас, як віруючу людину, більш за все приваблює в релігії?». Були отримані такі відповіді (див. таблицю 4).

Таблиця 4.

Дані цього дослідження свідчать, що віруючі вибирали переважно відповіді, пов’язані з вірою в заступництво Бога, обіцянкою вічного життя в раю, релігійними святами, мораллю. Слід також додати, що дослідження, проведене 1983 року на Івано-Франківщині, дозволяє зробити аналіз відмінностей поглядів між віруючими й особами, що вагалися між релігійною вірою та невір'ям. Останні у відповідях на питання «Що Вас, як віруючу людину, більш за все приваблює в релігії?», частіше надавали перевагу релігійному мистецтву, святам та обрядам, ніж віруючі. Віруючі люди частіше акцентували увагу на вічному житті в раю, високій релігійній моралі, вірі в заступництво Бога тощо, тобто тим елементам, які передбачають присутність певного ступеня віри.

За більшістю відповідей дані досліджень, проведених у 1960;х і 1980;х роках, не сильно відрізнялися. Чисельні відмінності у відповідях на окремі питання були викликані переважно іншими формулюваннями відповідей, а також багатьма відмінностями у змісті запитань. Найбільша різниця полягала у відповідях: «розрада», «утіха». У 1960;х роках частка осіб, відповіді яких стосувалися цих пунктів, була значно більша, ніж у 1980;х. Очевидно, що покращення матеріально-побутових умов сприяло покращенню психологічного самопочуття.

На відповіді про привабливість релігії впливала й конфесійна приналежність. Соціологічні опитування віруючих, що належали до трьох релігійних течій, проведені відділом атеїзму Інституту філософії АН УРСР, дали такі результати (див. таблицю 5).

Таблиця 5.

Як бачимо з таблиці 5, відповідь, що передбачала віру у всемогутнього Бога, вибрали більше половини опитаних свідків Єгови, понад 2% православних і близько 6% баптистів. Обіцянку безсмертя вибрали більше половини свідків Єгови, близько 19% баптистів і менше 3% православних. Православні та баптисти більше, ніж свідки Єгови, приділяли увагу доброчесній моралі: православні - 130 із 867, баптисти — 70 із 199, тоді як свідки Єгови — 20 із 174.

Вивчення уявлень віруючих про причини їхньої релігійності буде неповним, якщо не враховувати хоча побіжно уявлень про причини відходу від неї. Серед отриманих відповідей були такі: «Відійшов від релігії під впливом своїх дітей і лекцій про релігію» (колгоспник, 1906 р. н., освіта 4 класи), «не було часу вірити; старалася виховувати дітей (11 осіб), годувати, зодягати і навчати в школі» (домогосподарка, 1906 р. н., освіта 4 класи), «чоловік мій не вірив у релігію, був партійний, з’ясував мені цей обман і перестала вірити» (колгоспниця, 1900 р. н., малописьменна), «повністю відійшов від церкви в 1961 р., коли відбувся перший політ у космос» (колгоспник, 1917 р. н., початкова освіта), «роки колективізації змусили просто забути дорогу до храму божого» (колгоспник, 1893 р. н.).

Колгоспниця М. (с. Нова Слобода Буринського району Сумської області, 1910 р. н., малописьменна, православна) зазначала: «Після війни моя віра сильно похитнулася, бо пережила багато горя, зневірилася в божій допомозі. Коли фашисти зайняли село, то спалили багато хат, в тому числі й мою. Почала будувати нову. Потім окупанти вдруге спалили хату й знову довелося будувати. На моєму утриманні тоді була стара мати і чотирирічна донька. Зараз живу добре, тому що дочка працює і від колгоспу велика допомога і увага, а не тому, що існує якийсь бог». Жителька с. Слобідка Гощанського району Ровенської області Т., яка була віруючою до 1962 р., зазнала невдач у сімейному житті. Перший чоловік залишив її з малою дитиною, а вийшовши заміж за другого, вона стала матір'ю ще трьом дітям. Невдовзі він помер. Т. заявляла: «Бога нема. Якби він існував, то не став би так сильно карати. Нехай я грішниця, але немовля, якому всього 6 місяців, не встигло ще нагрішити. За що ж він і цю дитину карає? Коли б не люди, не знаю, як і жила б далі: хата розвалилася, а в мене четверо дітей. Спасибі товаришам чоловіка, які після роботи і у вихідні збудували нам дім. Все це допомогло мені переконатися, що ніякого бога немає». В. Мельничук (44 роки, виключена з громади ЄХБ, колишня п’ятидесятниця) заявляла: «Я була віруючою і просила бога, щоб мій чоловік прийшов додому здоровий, але оскільки чоловік прийшов додому інвалідом без ноги, бог мене покарав, то я йому більше не вірю». В останньому випадку спостерігалася не відмова від релігійної віри, а від виконання релігійних обрядів та приписів. Що цікаво, що подібними висловлюваннями віряни пояснювали і виникнення та посилення релігійності. Очевидно, що основна причина такої полярної реакції була прихована в самій людині, її психологічній структурі, здатності сприймати виклики зовнішнього світу.

24,58% опитаних євреїв пояснили свій розрив з релігією пережитим під час війни. Низка колишніх іудеїв, що проживали в Закарпатті, причини свого відходу від релігії пояснювали так: «Коли втратив дружину й дітей у концтаборі» (лікар В., 60 р.); «Як дізнався про звірства гітлерівців у Освенцімі» (товарознавець К., 44 р.); «Коли був у таборі і втратив усіх близьких» (адвокат Л., 39 р.). Такі висловлювання не були поширеними. Загалом більшість віруючих з-поміж причин відходу від релігії бачили втрату віри в Бога, розчарування в священнослужителях, вплив антирелігійної пропаганди тощо.

Слід відзначити, що уявлення віруючих про причини їхньої релігійності та відходу віруючих від релігії не завжди співпадали з реальними причинами. О. Дем’янов щодо останніх справедливо вказував: «Як правило, багато згадують лише привід, який сприяв розриву з громадою віруючих, ті самі фактори, під впливом яких впродовж низки років відбувалося приховане визрівання нових ідей, уявлень, потреб та інтересів і які є визначальними в цьому процесі, багато не називали чи ставили в один ряд з іншими, другорядними факторами». Ці слова можна застосувати і щодо навернення в лоно релігії.

Це одна із причин того, що причини релігійності, на які вказували віруючі, не завжди збігалися з дійсними. Іншою є те, як ми згадували раніше, що радянський світогляд заперечував існування багатьох надприродних явищ. Відтак під його впливом формулювалися запитання, що неадекватно відображали реальність; не всі питання, які містилися в анкетах, відповідали уявленням вірян. Білоруські соціологи відзначали, що 80% опитаних баптистів (1960;і роки) дали таку відповідь про причину їхньої релігійності: «Не я до бога прийшов, а бог мене покликав». Як правило, радянські анкети такої відповіді не передбачали, тому віруючий вибирав іншу, що неадекватно відображала його релігійне світобачення.

Багато віруючих, відповідаючи на запитання соціологічних анкет, часто давали такі відповіді, які могли значно відрізнятися від тих, які б вони давали у середовищі віруючих. Як приклад останніх відповідей наводимо ті, які звучали в одеській автономній громаді ЄХБ (1979 рік). Тут після молитви-подяки й індивідуальних прохань до Бога піднялася жінка і сказавши, що людина завжди щось робить з певною метою, стала запитувати:

«- Ось ти, сестро, скажи, навіщо ти прийшла сьогодні на зібрання?».

Відповідь: «Для того, щоб послухати слово боже».

«А ти, брате?».

Відповідь: «Щоб знайти спасіння».

«А ти, сестро?».

Відповідь: «Щоб поспілкуватися зі святими».

«А ти, брате?».

Відповідь: «Тільки тут я можу поспілкуватися зі святими» тощо.

Як показує цей діалог, схожі відповіді не містилися в анкетах радянських дослідників. Вузький марксистський матеріалістичний підхід до вивчення релігійності ставав на перешкоді проведенню більш точних досліджень.

Крім того, як зазначалося раніше, релігійність не могла формуватися лише під впливом одного чинника, і тому виділяючи окремі фактори, ми сприймаємо їх не як одиничні, а лише як провідні.

Підсумовуючи зазначимо, що уявлення віруючих про причини їхньої релігійності були різнобічні. Найпоширенішими серед них були такі, що включали вплив традиції, релігійного виховання, вплив сім'ї та оточення. Особи, яким вони були притаманні, становили більшу частину вірян православних, католицьких та іудейських громад. Серед віруючих також була вагома частка осіб, які вважали, що до наближення до Бога їх спонукали горе та негаразди воєнного періоду, особисті та сімейні нещастя. Частина людей заявляла, що віра в Бога допомагала їм долати психологічні труднощі - привносила в їхнє життя радість та спокій. Спілкування в релігійній громаді, особливо в невеликих протестантських громадах закритого типу, багатьом людям дозволяло уникнути самотності. Деяких осіб до членства в таких громадах підштовхувала моральна та матеріальна підтримка, яку надавали їм одновірці.

Існували також уявлення, пов’язані з естетичною та етичною стороною релігії тощо. Менше половини віруючих вважали, що їхня релігійність зумовлена суто духовними причинами — бажанням духовно розвиватися, досягнути спасіння, «вічного життя» тощо. Частка останніх була значною в громадах євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, свідків Єгови і меншою була в громадах РПЦ, поміж католиків та іудеїв. У реальності факторів, що зумовлювали релігійність тієї чи іншої особи могло бути декілька; вони тісно взаємодіяли.

Суто релігійна мотивація побожності впродовж досліджуваного періоду поступово витіснялася нерелігійною. У досліджуваний період мало свою специфіку і співвідношення різних мотивів, що було зумовлене радянською атеїстичною пропагандою. Як правило, остання була дієвою щодо пригнічення тих факторів релігійності, які можна було назвати раціональними. Проти тих, що базувалися на людських почуттях, релігійному досвіді чи перебували під сильним впливом архетипів колективного несвідомого, антирелігійна пропаганда була малоефективна.

Часто віруючі не могли чітко визначити причину своєї віри в Бога і плутали її з приводом. Останнє свідчило про загальну слабку рефлексію населення над питаннями причин його релігійної віри (хоча вона впродовж досліджуваного періоду дещо зросла серед населення) і небажання заглиблюватися в релігійну сферу.

Загалом наближення віруючих до релігії, як і їх відхід, відбувався під впливом цілого комплексу причин, який часто називають поняттям «саме життя». Різні фактори функціонували в тісній взаємодії, доповнювали одне одного; у різних людей на різних етапах життя одні виступали головними, інші другорядними.