Д. Гнатюк — гордість української музичної культури

Актуальність статті варто мотивувати наступним чином: дуже мало є досліджень, матеріалів, котрі б висвітлювали особистості видатних і талановитих співаків сучасності, їх виконавську майстерність та інтерпретацію ними музичних творів.

Мета статті. Навчальний процес на музичнопедагогічному факультеті має бути спрямований на підготовку всебічно сформованого спеціаліставчителя музики, який здатен не тільки передавати знання, але й творчо мислити, знати історію музики, відслідковувати мистецькі події, ознайомлювати з видатними музикантами сучасності.

Виклад основного матеріалу. В історії кожної національної культури залишаються визнані майстри, які своєю самовідданою і натхненною працею вірно служили народові, прославляючи українське мистецтво на всіх континентах планети.

Серед таких відомих митців одне з почесних місць належить талановитому українському співакові, народному артисту України, професору Дмитру Гнатюку. Багато років його неповторний за красою тембр, задушевний голос, відомий у найвіддаленіших куточках нашої країни і всього світу чарівний, рівний у всіх регістрах лірикодраматичний баритон широкого діапазону утверджує невичерпну красу і животворну силу рідної української пісні, зігріває мільйони людей теплотою, несе їм радість, надію, розраду.

«Завжди, коли я слухаю проникливий спів Дмитра Гнатюка, писав видатний сучасний поет Дмитро Павличко, мною оволодіває хвилювання, яке можна передати як грозу, хоча зовні воно виявляється спокоєм, схожим на завмирання в мить бажаної несподіванки. Яскравий спектр дитинства, любові, патріотичних поривань може з’явитись знову при найменшому дотикові голосу Д. Гнатюка до мого серця. Саме до серця. Ця людина співає серцем, серцем його й треба слухати».

І люди, дійсно, слухали його серцем.

Перегортаючи сотні рецензій, надрукованих у пресі, впадають в око багатозначні заголовки: «Його спів полонить серця», «Гнатюк наповнив наші серця любов’ю до України», «Голос, що лине з глибини щирого серця», «Один з найкращих баритонів нашого часу», «Гнатюк примушує згадати „золотий вік“ вокального мистецтва». Д. Гнатюк багато гастролював по країнах Європи та Америки, про що свідчать назви зарубіжних статей. А критик газети «Нью-Йорк Таймс» писав: «Гнатюк провідний баритон Київської опери зрілий артист, співак щедрого і своєрідного обдарування. Голос його безмежний як весняна повінь та могутній як гірський потік. А українські народні пісні він виконує так просто, невимушено, з сонячною усмішкою, наче він не на сцені концертної зали, а на вулиці в своєму рідному селі на Буковині».

В біографії співака, в його творчій долі, віддзеркалилася доля цілого народу. На перший погляд життєвий і творчий шлях Д. Гнатюка це безперервне сходження до вершини популярності і визнання, це суцільні перемоги, урядові нагороди: почесні звання та грамоти, ордени, державні премії. Зовні це, напевно, дійсно так. Дехто намагається докоряти визнаним митцям, що нагороди свої вони одержали у «застійні» часи. Д. Гнатюк, оглядаючись на своє творче життя нелегке, сповнене труднощів, розчарувань і щоденної виснажливої праці на подібні докори відповідає словами дагестанського поета Расула Гамзатова: «Не думаю, що поет якщо він справжній митець живе в якісь періоди: хрущовський, брежнєвський. Але такої періодизації не може бути у справжніх митців». Д. Гнатюк говорить: «Прикро, що мені доводилося виконувати в концертах до різних ювілейний дат і урочистих заходів невиразні пісні… Скільки сил, емоцій треба було витратити, щоб відмовитись від доручення владного міністра, щоб відстояти свою думку, честь, навіть улюблену пісню».

Дмитро Гнатюк з сумом згадував, як у нелегкі роки навчання в консерваторії та у перші роки його роботи в Київському оперному театрі на початку 50-х років в мистецькому середовищі панувала напружена атмосфера, викликана постановами ЦК ВКП (б) з питань літератури і мистецтва, в яких жорстоко критикувалася творчість відомих українських поетів, композиторів під виглядом «непримиренної боротьби» з націоналізмом.

В 60-ті роки на хвилі недовгого піднесення національної культури в Україні з’явилися щирі, задушевні пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо і найкращим інтерпретатором став саме Д. Гнатюк вони принесли йому величезну популярність не лише в Україні, але й далеко за її межами.

«Застійні» процеси 70-х років негативно відбивались на розвиткові українського мистецтва. Саме в цей час навіть талановиті діячі театру і музики змушені миритися з адміністративними вимогами та вказівками. Це не раз відчував на собі Д. Гнатюк. За незалежність поведінки, за сміливість у висловленні власної думки, що іноді суперечила позиції керівництва, його неодноразово «провчали» відміняли зарубіжні гастролі, не включали до списків престижних концертів, створювали складні умови для роботи. Було йому дуже боляче, що багато намічених ним репертуарних планів, якими жив весь оперний колектив, котрий почав виходити з творчої кризи, помахом міністерської руки перекреслювалися. Тим не менше, йому вдалося повернути рідному театру національне обличчя і неповторну своєрідність репертуарної афіші.

Також його тішило і духовно підтримувало те, що поруч був музикант величезного таланту, диригент Стефан Турчак, який теж хотів утвердити на сцені високі зразки української оперної музики.

Не випадково директор оперного театру Д. Гнатюк і головний диригент С. Турчак однією з перших включили до найближчих планів постановку історико-героїчної опери Б. Лятошинського «Золотий обруч».

За багато десятиліть вокальної творчості Д. Гнатюку доводилося співати і перед Хрущовим, і перед Брежнєвим. Але найбільше задоволення він мав, коли співав перед простими людьми чи на сценах, чи серед поля. Д. Гнатюк щиро і захоплено співав про безмежну любов до України, до свого рідного краю, до свого працьовитого народу.

Слухаючи спів Д. Гнатюка слід відмітити, що головною рисою його самобутнього мистецтва було повне злиття виконавця зі слухачем співак жив єдиним почуттям, дихав одним подихом, зачіпав своїм співом душевні струни тисячі шанувальників його мистецтва.

Після одного з концертів він розмірковував: «Мені друзі часто дорікають, що я не бережу голос, багато співаю на „біс“, не можу вклонитися і піти, обмежившись кількома творами. Я шаную і люблю свого слухача. Адже артист і глядач однодумці і друзі, які зустрічаються в театрі чи на концерті, бо закохані у вокальне мистецтво, у нашу рідну пісню».

Д. Гнатюк обминав модні шлягери, співав лише високохудожні пісенні твори. І це вабило до нього мільйони слухачів, які відчували величезну людяність і щирість співака. Саме про ці риси писав його друг Анатолій Мокренко.

Де б не виступав Д. Гнатюк, чи в Москві, чи в країнах Європи, США, Канади, Скандинавії, Китаю, Австралії, він почував себе посланцем українського мистецтва. Про це писали автори численних рецензій на концерти і вистави артиста, надрукованих у зарубіжній пресі. Ось лише кілька уривків з цих публікацій: «Задушевний спів Гнатюка змушує кожного, хто слухає, всім серцем полюбити Україну», або «Гнатюк це майстер, що може примусити своїх слухачів забути про незрозумілу для них мову і захоплюватись красою його голосу», або «Баритон Гнатюка це один з тих могутніх, дзвінких голосів, для яких композитори ХІХ ст. створювали свої неповторні прекрасні арії».

Постійний потяг до знань ще одна і дуже важлива риса Д. Гнатюка.

Ще тільки розпочавши свій сценічний шлях артист хору Чернівецького музично-драматичного театру, він почав вчитися на вокальному відділенні місцевого музичного училища. Навчаючись у Київській державній консерваторії, Дмитро успішно закінчив вечірню школу. Маючи вже всенародне визнання, народний артист СРСР, відомий оперний співак став студентом режисерського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Дипломною роботою студента Д. Гнатюка стала постановка опери О. Бородіна «Князь Ігор» на сцені рідного театру. Згодом він здійснив ще кілька вистав: «Запорожець за Дунаєм» С. ГулакаАртемовського, «Тоска» Д. Пуччіні, «Севільський цирульник» Д. Россіні. Відомому співаку було дуже нелегко виборювати право на режисерську роботу, переборюючи упередженість, недоброзичливість та недовіру. Особливо бентежить співака і режисера надзвичайно складний стан українського музично-театрального та пісенно-вокального мистецтва. Естрадна музика втрачає своє національне коріння, відривається від животворних фольклорних джерел.

У сумні часи «застою» українська естрадна пісня, що в 60-ті і 70-ті роки широко звучала в народі, гріла серця мільйонів, надихала композиторів та артистів у 80-х роках опинилася на своїй землі у ролі Попелюшки. Тому Гнатюк постійно дбав, щоб українська пісня і авторські твори звучали, щоб український народ співав своєю рідною мовою.

Д. Гнатюк любить сучасну високопрофесійну пісню, захоплено і активно пропагує її з концертної естради. Хоча йому дорікали, що оперний співак не повинен співати естрадні пісні, Д. Гнатюк п о с лі д ов н о і н ап ол е гл и во п р ац ю є на д інтерпретацією нових творів українських композиторів, зокрема «Пісні про рушник» П. Майбороди та багатьох інших.

Особливо хвилювали Д. Гнатюка пісні на слова Тараса Шевченка, які назавжди запали в серце, відкриваючи широкий поетичний світ. Перше знайомство з Великим Кобзарем відбулося у рідному домі, де шанували поета. Шевченкове слово спочатку звучало для Дмитра у пісні. Ще зовсім маленьким він співав «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Заповіт».

Через багато років, навесні 1989 року, напередодні 175-річчя від дня народження Великого Кобзаря, співак написав статтю «Шевченкове слово в моєму житті», де розповів про своє відкриття поезії Шевченка.

Д. Гнатюк виконав сотні народних пісень та авторських творів, однак його любов до опери спонукала до постійної праці. Життя оперного співака це постійний, безперервний екзамен. Справжній оперний актор сприймає глядацький зал, як щось несподіване. Його необхідно захопити, вразити своїм мистецтвом, перемогти сумніви, недовіру і не допустити розчарування.

Свою першу акторську перемогу Дмитро запам’ятав надовго. Це була перемога не тільки творча, але й над самим собою, над власною нерішучістю і постійними сумнівами.

Ще навчаючись у Київській консерваторії його найзаповітнішою мрією було заспівати партію Онєгіна в опері П. Чайковського «Євгеній Онєгін» на сцені Київського оперного театру Хоча так звані «друзі» розраджували Дмитра відмовитись від ролі, мотивуючи тим, що простий хлопець не зможе розкрити образ Онєгіна аристократа, Гнатюк, заради чарівної музики Чайковського, успішно опанував партію і став постійним виконавцем у виставі.

Молодий співак-актор розкрив внутрішню еволюцію героя, психологічно тонко передав велику людську трагедію марно загубленого щастя. Але Дмитро завжди був невдоволений собою: не все зумів зробити, як хотів, не все прозвучало так, як прагнув. Але на думці у нього завжди були слова свого улюбленого вчителя, Івана Сергійовича Паторжинського: «Якщо артист незадоволений собою, чекай від нього справжньої нової перемоги».

Д. Гнатюк намагався після кожної вистави тверезо і об'єктивно оцінити свій виступ.

Згодом молодому співаку запропонували роль Лизогубав опері «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. Прем'єра опери відбулася в переповненому залі Великого театру в Москві і пройшла із справжнім тріумфом. На виставі побував Сталін, який після однієї з сцен покинув театр. А невдовзі в газеті «Правда» з’явилася розгромна стаття «Про оперу «Богдан Хмельницький», в якій декларувалося, що київська вистава «не стала справжньою народною драмою». І для композитора К. Данькевича, і для режисера М. Стефановича, і для всього оперного колективу це був великий моральний удар. А для Д. Гнатюка ця стаття зруйнувала заповітну мрію виконувати партію Богдана.

Наступними операми були «Пікова дама» (партія Єлецького), «Борис Годунов» (партія Рангоні і дяка Щелкалова). В обох партіях голос Гнатюка звучав вільно, вражав красою кантилени, чудовими верхніми нотами. Ще яскраве акторське обдарування Гнатюка розкрилося в партії Валентина у виставі «Фауст» Ш. Гуно. Красивий голос співака звучав широко, вражаючи слухачів чарівністю і багатством тембрових відтінків.

Черговим значним досягненням співака став багатогранний образ князя Ігора в однойменній опері О. Бородіна. Дмитро готував партію князя Ігора паралельно з видатним українським співаком М. Гришком. Він уважно стежив за кожним його рухом, позою, вслухався у звучання його чарівного голосу, але не прагнув копіювати, тому шукав свої вокально-акторські барви і нюанси для розкриття образу Ігора. Герой Гнатюка більш активний, дійовий, пройнятий патріотизмом і мужністю. У виконанні Д. Гнатюка герой Бородіна за свідченням професора Д. Євтушенка «…постав як виразник патріотичних прагнень, як воїн-вождь, захисник рідної землі. Артист добре, виразно співає, але часом у Гнатюка в ролі Ігора переважає лірика. Є всі підстави сподіватися, що артист згодом досягне повного художнього завершення образу».

Поступово молодий соліст опановує різноманітний оперний баритоновий репертуар. Дмитром керувала безмежна любов до опери, завзяття і велика творча сміливість, часом не знаючи чи скоро він співатиме ту чи іншу провідну партію, адже в театрі була велика група баритонів, яку очолював М. Гришко. Гнатюк часто рятував будь-яку виставу, терміново замінивши виконавця, який захворів. Іноді дебюти були дуже яскравими, на високому вокально-акторському рівні. Саме так сталося і з надзвичайно складною партією Фігаро в «Севільському цирульнику» Д. Р ос с ін і. Його с т р ун к и й, гр, а ці о зн и й і поривчастий цирульник, як промінь сонця, з’являвся на темній вулиці Севільї. Д. Гнатюк не грав свого героя, а жив у його образі, всією душею злився з характером Фігаро.

Перший виступ Гнатюка в опері А. Рубінштейна «Демон» став оригінальною інтерпретацією образу лермонтового героя. Співак тонко і проникливо розкрив духовне переродження Демона під впливом прекрасної Тамари.

Наступною роботою співака стала ефектна партія Ескамільо в опері Ж. Бізе «Кармен».

Нова музично-сценічна інтерпретація «Тараса Бульби» М. Лисенка народжувалася при участі Д. Гнатюка. В роботі над партією Остапа співак постійно згадував настанови вчителя. Остап Д. Гнатюка розкрив силу, мужність і теплоту рідного народу. Протягом вистави Остап духовно зростав і мужнів. Високий патріотизм, козацька вдача, любов до батьків проявилися у глибоко трагічній сцені, коли Остап усвідомив, що його брат Андрій зрадив свій народ, батьківщину.

Прем' єра опери пройшла з величезним успіхом. «Молодий співак Д. Гнатюк порадував виконанням партії Остапа, писала в газеті „Вечірній Київ“ від 11 квітня 1955 р. музикознавець К. Майбурова. Його сильний приємний голос звучить свіжо і виразно, у всій сценічній поведінці артиста яскраво підкреслені героїчні риси твердість характеру, палка любов до батьківщини».

Всі сердечно вітали артиста, захоплювалися його співом і грою. Навіть видатні майстри вважали, що його акторська робота не просто досягнення, а масштабний вокальний характер героя.

В оперному репертуарі Дмитра Гнатюка є 38 партій в операх українських та світових композиторів, більше 200 вокальних творів та українських народних пісень. Він здійснив близько 10 режисерських робіт («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Тоска» Д. Пуччіні, «Князь Ігор» О Бородіна та ін.).

Висновки. Творчий портрет Д. Гнатюка був би неповним, коли не висвітлити інші види діяльності: режисерську, адміністративну, педагогічну, музично-громадську.

В 1979 році в житті Д. Гнатюка відбулася важлива подія призначення директором театру, з яким було пов’язане весь його творчий шлях. Він з ентузіазмом і захопленням взявся за справу, не шкодуючи ані сил, ані часу, ані емоцій. Він прагнув піднести художній рівень рідного театру, повернути йому втрачене національне обличчя і неповторну своєрідність репертуару. Його духовно підтримувало те, що поруч був однодумець, музикант величезного таланту, диригент Стефан Турчак. Разом вони здійснили постановки кількох вистав, а вимріяні українські опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського та «Богдан Хмельницький» К. Данькевича так і не вдалося поставити через недолугих керівників міністерства, які не один раз ігнорували Гнатюка. Та незважаючи на перешкоди, які ставили йому, він багато виступав і в Україні, і за її межами, очолював кафедру оперної підготовки і був керівником оперної студії в Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського. Працюючи з обдарованою молоддю, Д. Гнатюк намагався прищепити їй глибоку повагу до національних народних традицій.

Напередодні його ювілею 24 березня газета «Культура і життя», вітаючи співака з 60-літтям писала: «Від первоцвіту таланту Д. Гнатюка минуло вже чимало весен. Але любов до нього, до його мистецтва лишилася такою ж сильною і незмінною у його шанувальників. Часто можна почути: «Був на концерті Гнатюка», «Слухав Д Гнатюка в «Тарасі Бульбі»… Правда, визначний оперний баритон, полум’яний народний пісняр, благословенної сценічної долі артист був, є і залишається Дмитром Гнатюком».

Минають роки, змінюються смаки, приходять нові покоління, а пісні «Безмежнеє поле» М. Лисенка, «Два кольори», «Сніг на зеленому листі», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Україно моя» О. Білаша, «Чорнобривці» В. Верменича, «Гей, браттяопришки» А. Кос-Анатольського, «Моя стежино», «Пісня про рушник» П. Майбороди, «Черемшина» В. Михайлюка, «Осіннє золото» І. Шамо та інші твори звучать на всіх континентах земної кулі, бо там вони вперше звучали у виконанні Д. Гнатюка.

• 1. Кузик В. П. Майборода. — Київ: Музична Україна, 1983. — 33 с.
• 2. Немирович І. О. Білаш. — Київ: Музична Україна, 1979. — 54 с.
• 3. Олександрів Г. Люблю, як в юності… // Музика. Науково-популярний журнал з питань музичної культури. — Київ, 2005, № 3. — С. 11.
• 4. Сташевський Ю. Дмитро Гнатюк. — Київ: Музична Україна, 1991. — С. 4, 6, 10, 13, 88, 152.