Класифікація різновидів взаємодії конституційного суду України з органами державної влади в забезпеченні прав і свобод

Класифікація різновидів взаємодії конституційного суду України з органами державної влади в забезпеченні прав і свобод людини

У статті на основі узагальнення конституційних подань органів державної влади до Конституційного Суду України, що стосувалися питань забезпечення прав і свобод людини, запропоновано класифікацію різновидів взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади у забезпеченні прав і свобод людини. Висвітлено деякі Рішення Конституційного Суду України, які розглянуті за зверненнями суб'єктів права на конституційне подання щодо забезпечення прав і свобод людини.

На сьогодні в Україні актуальною проблемою є кардинальне вдосконалення співвідношення, взаємовідносин і взаємодії складових механізму державного управління з метою його побудови таким чином, щоб він працював під контролем та в інтересах суспільства. Проте, як зазначає В. Авер’янов, для того, щоб управлінські ланки активно діяли у напрямі захисту прав і свобод людини, а громадяни мали реальну можливість дієво впливати на забезпечення своїх прав і законних інтересів, необхідно реалізувати цілий ряд умов як з боку органів державного управління, так і з боку самих людей [1, с. 209]. При цьому одним з важливих завдань є налагодження взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади, що на практиці дієво забезпечувала б права і свободи людини.

У теоретичному плані вирішення зазначеної проблеми потребує, серед іншого, системного розгляду державно-управлінських відносин. Для вироблення типології таких відносин може бути застосований системний підхід. За цим підходом дії системи та її компонентів для досягнення мети, дії з застосуванням певних засобів є ніщо інше, як здійснення функцій системи державно-управлінських відносин і її елементів. При цьому функції останніх похідні від функції системи, вони спрямовані на досягнення системних цілей. Але, працюючи на головну мету, компоненти виконують і свої специфічні функції, необхідні для досягнення своєї специфічної (не системної, а часткової) цілі [1, с. 131]. Враховуючи зазначене, вирішення питань удосконалення взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади в забезпеченні прав і свобод людини потребує, насамперед, виділення та класифікації основних різновидів такої взаємодії, що є основою їх подальшого системного дослідження.

Питання взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади в забезпеченні прав і свобод людини розглядаються в працях вчених в Україні і суддів Конституційного Суду України, зокрема С. Василюка, В. Клочкова, Р. Мартинюка, Я. Мачужак. Разом з тим, у зазначених публікаціях не приділялася увага класифікації різновидів взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади в забезпеченні прав і свобод людини.

Метою статті є класифікація основних різновидів взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади у забезпеченні прав і свобод людини на основі аналізу вітчизняного законодавства та рішень Конституційного Суду України.

Виходячи зі статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», можна виділити такі різновиди дій з боку Конституційного Суду України в забезпеченні прав і свобод людини відносно органів державної влади України:

• — офіційне тлумачення Конституції та законів України;
• — надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
• — прийняття рішень щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим [2].

Як зазначає Р. Мартинюк, через зазначені дії Конституційний Суд України гарантує, що законодавча та виконавча влада діятимуть у встановлених законом межах, припиняє намагання вищих органів влади обійти вимоги Конституції України, проігнорувати її принципи. Тим самим, вітчизняний орган конституційного судочинства слугує ефективною формою контролю за діяльністю органів державної влади, запобігаючи порушенню ними прав та свобод людини [3, с. 233, 236]. На думку А. Стрижака, Конституційний Суд України гарантує верховенство Конституції України на всій території держави та не тільки виконує роль тлумача, а й створює умови для належного застосування спірних правових норм органами державної влади [4, с. 8−9].

Відповідно до статей 39−41 Закону України «Про Конституційний Суд України», дії з боку органів державної влади України в забезпеченні прав і свобод людини відносно Конституційного Суду України можна поділити за суб'єктами та за формами звернень наступним чином:

• — звернення із конституційним поданням щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (суб'єкти — Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини);
• — звернення із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (суб'єкти — Президент України, Кабінет Міністрів України);
• — звернення із конституційним поданням щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України (суб'єкти — Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади) [2].

Таким чином, на нашу думку можуть бути такі форми взаємодії, як прийняття рішень за зверненнями із конституційним поданням щодо конституційності законів та інших правових актів; надання висновків за зверненнями із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України міжнародних договорів; офіційне тлумачення Конституції та законів України за зверненнями із відповідним конституційним поданням.

На практиці протягом 2004;2012 рр. із вищезазначеними конституційними поданнями, що стосувалися питань забезпечення прав і свобод людини, до Конституційного Суду України зверталися такі суб'єкти:

• 1. Народні депутати — 35 подань;
• 2. Президент України — 15 подань;
• 3. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини — 4 подання;
• 4. Верховний Суд України — 9 подань;
• 5. Вищий адміністративний суд України — 1 подання;
• 6. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ — 1 подання;
• 7. Пенсійний фонд України — 2 подання;
• 8. Кабінет Міністрів України — 2 подання;
• 9. Міністерство юстиції України — 1 подання;
• 10. Служба безпеки України — 1 подання;
• 11. Державна митна служба України — 1 подання;
• 12. Олександрівська районна державна адміністрація — 1 подання;
• 13. Управління державної охорони України — 1 подання;
• 14. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку — 1 подання.

Отже, на нашу думку діяльність органів державної влади у сфері взаємодії з Конституційним Судом України знаходиться на недостатньому рівні для забезпечення захисту прав і свобод людини. З проведеного аналізу можна констатувати, що до органу конституційної юрисдикції із конституційним поданням у більшості випадків звертаються вищі органи влади. Для того щоб в повному обсязі реалізовувати захист прав і свобод людини необхідно поступово посилювати роль та активність всіх органів державної влади у конституційному процесі.

Наведемо приклади питань, які порушують органи державної влади до Конституційного Суду України за розглядом яких винесені рішення.

Так Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту «б» підпункту 4 пункту 3 статті 7 Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзаців другого, третього пункту 10, пункту 11 розділу І Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (справа про страхові виплати). Автор клопотання вважав, що положення вказаних законів не відповідають статтям 1, 3, 8, частинам другій, третій статті 22, статтям 46, 48 Конституції України, оскільки мають обмежувальний, дискримінаційний характер, що призводить до звуження як змісту, так і обсягу існуючих прав потерпілих від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань. Розглянувши на пленарному засіданні справу Конституційний Суд України положення законів визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), оскільки розмір одноразової страхової виплати потерпілим на виробництві фактично був не обмежений, а встановлений і, відповідно не порушено вимог Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008) [5].

У 2009 році Конституційним Судом України розглянуто справу за зверненням того ж суб'єкта права на конституційне подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України (справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною). На думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зазначене доповнення є дискримінаційною за віковою ознакою нормою права, якою обмежено право громадян на усиновлення обраної дитини та право дитини бути усиновленою, а також порушено конституційний принцип рівності прав людини, за яким потреби усіх без винятку осіб мають однаково важливе значення і кожен має рівні можливості. При розгляді цієї справи встановлено, що обґрунтовуючи неконституційність оспорюваного положення статті 211 Кодексу, суб'єкт права на конституційне подання виходить насамперед з інтересів осіб, які бажають усиновити дитину, не враховуючи при цьому пріоритет інтересів усиновлюваних дітей та правових наслідків усиновлення. Визначена Законом вимога щодо різниці у віці між усиновлювачем і дитиною є однаково обов’язковою для всіх осіб, які бажають усиновити дитину, і фактично стосується можливості усиновлення дитини певного віку, а тому не порушує принципу рівності громадян перед законом, закріпленого статтею 24 Конституції України і є конституційною (Рішення Конституційного Суду України від 3 лютого 2009 року № 3-рп/2009) [5].

Також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію». Відповідно до цих норм міліція має право затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом, — на строк до 30 діб за вмотивованих рішенням. Автор клопотання стверджує, що оспорюване положення суперечить статтям 29, 33, 58 Конституції України, оскільки порушує права громадян на свободу та особисту недоторканість, свободу пересування та вільний вибір місця проживання і надає право працівникам міліції застосовувати заходи примусу до осіб за діяння, які не визнаються правопорушенням відповідно до законодавства України. Конституційним Судом України встановлено, що оспорюваним положенням Закону визначені тільки підстави затримання. Закон не передбачає змісту, ознак бродяжництва та процедури достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні, тобто такої, яка давала б можливість запобігти ризику свавільного затримання будь-якої особи за підозрою у занятті бродяжництвом, а це несумісне з принципом правової визначеності. Конституційним Судом України вказані положення Закону України «Про міліцію» визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) (Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010) [5].

Народні депутати України неодноразово зверталась до органу конституційної юрисдикції з питань щодо забезпечення прав і свобод людини. Наприклад, у 2004 році Конституційним Судом України розглянуто справу за зверненням 50 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» (справа про доступність і безоплатність освіти). Рішенням Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року № 5-рп/2004 суб'єкту права на конституційне подання розтлумачено положення частини третьої статті 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» у контексті частин першої, другої, четвертої зазначеної статті. Отже Судом вирішено, що безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України [5].

Верховний Суд України та 50 народних депутатів України у 2005 році зверталися до Конституційного Суду України із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлумачення положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного утримання). Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 82, 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність спору щодо конституційності зазначених положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», а також практична необхідність в офіційній інтерпретації положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів». Розглянувши цю справу Конституційний Суд України вказані положення визнав такими, що не відповідають Конституції України, тобто є неконституційними. В частини щодо надання офіційного тлумачення положень статей Закону України «Про статус суддів» припинено конституційне провадження у зв’язку із невідповідністю конституційного подання вимогам Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України» (Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005) [5].

Також до Конституційного Суду України звернулися 47 народних депутатів України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України «Про державну службу», статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу» (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування). На думку суб'єкта права на конституційне подання зазначені положення цих законів ставлять громадян, які однаковою мірою відповідають вимогам професійної правосуб'єктності, у нерівні правові умови щодо зайняття одних і тих самих посад виключно за ознакою віку і таким чином обмежують встановлені Конституцією України гарантії рівних можливостей реалізації конституційного права громадян на працю. Рішенням Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 визначено, що встановлення вікових обмежень не може вважатися порушенням принципу правової рівності громадян. Вказаним Рішенням положення якими встановлено граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування та на дипломатичній службі визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) [5].

У 2010 році приводом для розгляду органом конституційної юрисдикції стало конституційне подання Вищого адміністративного Суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 кодексу адміністративного судочинства України. Практичну необхідність в офіційному тлумачення вказаних положень суб'єкт права на конституційне подання пояснює потребою визначити на основі законодавства компетенцію адміністративних судів щодо судового захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Така потреба виникла у зв’язку з тим, що на думку автора клопотання «Верховний Суд України у своїх рішеннях висловлював протилежні по суті правові позиції щодо аналогічних спірних питань». В аспекті конституційного подання Конституційний Суд України дав тлумачення положенням Конституції України, Земельного кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України (Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року «10-рп/2010) Варто зазначити, що згідно із цим Рішенням до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органами місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності [5].

Конституційний Суд України у 2011 році розглянув справу за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, який звернувся спільно із Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України. Підставою для розгляду справи стала наявність неоднозначного застосування судами України положень названих статей Кодексу адміністративного судочинства України, Кримінально-процесуального кодексу України та практична необхідність в їх роз’ясненні. В аспекті конституційного звернення та конституційного подання дано тлумачення положень законодавства (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011) [5]. На нашу думку, це Рішення Конституційного Суду України винесене за розглядом конституційного подання Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та звернення громадянина Осетрова С. В. може слугувати прикладом для інших органів державної влади в реалізації взаємодії з органом конституційної юрисдикції щодо забезпечення прав і свобод людини гарантованих Основним Законом.

Служба безпеки України звернулась до Конституційного Суду України у 2011 році із конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України. Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначеного положення суб'єкт права на конституційне подання обґрунтував неоднозначною судовою практикою оцінки допустимості доказів у кримінальних справах. На його думку, подані будь-якою особою відповідно до частини другої статті 66 Кодексу докази не відповідають вимогам допустимості, якщо вони одержані з порушеннями, пов’язаними як з незаконним обмеженням основоположних прав і свобод людини, закріплених в Конституції України. Органи дізнання, досудового слідства та суду і їх посадові особи не мають права визнавати фактичні дані доказами у кримінальній справі у зв’язку з незаконним шляхом їх одержання в розумінні положень частини третьої статті 62 Конституції України. В аспекті конституційного подання щодо суб'єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, Конституційним Судом України розтлумачено наступним чином: «Обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність“, особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності». (Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011) [5].

У 2012 році до Конституційного Суду України із конституційним поданням звернулося правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої, статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремим положеннями Конституції України в аспекті таких питань: — чи повноважна держава встановлювати зміст та обсяг соціальних виплат залежно від її соціально-економічних можливостей; - чи має право держава змінювати порядок і розміри існуючих соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України; - чи є обов’язковими для застосування судами України нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України з питань соціального захисту громадян, видані на виконання вимог Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. В аспекті конституційного подання Судом дано офіційне тлумачення вказаних положень (Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012) [5]. конституційний право суд Наведемо приклади звернень Кабінету Міністрів України до Конституційного Суду України. Так у 2008 році Кабінет Міністрів України звернувся із конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України та словосполучення «збалансованість бюджету», використаного в частині третій цієї статті. Кабінет Міністрів України обґрунтував практичну необхідність в офіційній інтерпретації вказаних положень Конституції України потребою в їх реалізації під час формування, затвердження та виконання Державного бюджету України на відповідний рік у частині забезпечення державою соціальних прав і гарантій громадян. В аспекті конституційного подання положення частини третьої статті 95 Конституції України «держава прагне до збалансованості бюджету України» у системному зв’язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України Судом дано тлумачення. В частині стосовно можливості зупиняти дію та скасовувати норми законів, які визначають пільги, компенсації, гарантії, при встановленні законом про Державний бюджет України видатків на загальносуспільні потреби припинено конституційне провадження на підставі непідвідомчості Конституційному Суду України порушених питань (Рішення Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 року «26-рп/2008) [5].

У 2009 році той же суб'єкт права на конституційне подання звернувся щодо офіційного тлумачення положень статті 2, абзацу четвертого частини першої статті 3 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». А саме, стосовно таких понять, як «сторони соціально-трудових відносин» і «сторони колективного трудового спору (конфлікту) на національному рівні». Також повноважності Кабінету Міністрів України виступати стороною у соціально-трудових відносинах, колективному трудовому спорі (конфлікті) на національному рівні, у тому числі одноособово та у колективному трудовому спорі (конфлікті) на національному рівні з питань, які не охоплено змістом статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Необхідністю в офіційному тлумаченні зазначених положень Закону Уряд України обґрунтував відсутністю їх однозначного розуміння сторонами під час вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) на національному рівні. В аспекті порушеного питання Кабінетом Міністрів України щодо повноважності виступати стороною Конституційним Судом України дано тлумачення. В іншій частині конституційного подання припинено провадження на підставі невідповідності вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» (Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2009 року № 35-рп/2009) [5].

Необхідно виділити звернення суб'єкта права на конституційне подання — Президента України щодо прийняття Конституції та законів України на референдумі. У 2008 році Конституційний Суд України розглянувши справу за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частини другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України дав офіційне тлумачення. В аспекті цього питання розтлумачено, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в України може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України та ін. У цій справі Конституційний Суд України дав тлумачення положень ряду статей Конституції, якими регулюються питання, пов’язані з реалізацією права народу України на установчу владу в державі. При цьому Суд також звернув увагу суб'єктів права законодавчої ініціативи, а саме Верховної Ради України, народних депутатів, Президента України, на необхідність приведення діючого законодавства України з питань референдумів у відповідність із конституційними нормами (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008) [5].

Висновки

Становлення механізму конституційної юрисдикції в Україні було позначено тернистими віхами, оскільки він багатогранний за своєю структурою.

Кожна його ланка, будучи відносно самостійною, діє у взаємозв'язку з усіма іншими складовими, а також взаємопов'язана з багатьма державними структурами, юридичними особами різних сфер діяльності, в тому числі з громадськими об'єднаннями і безперечно, з громадянами як безпосередньо, так і опосередковано, передусім через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [6, с. 30].

На нашу думку, одним з пріоритетних напрямів діяльності всіх гілок влади України повинна бути побудова нового типу взаємовідносин між громадянами і органами влади, а саме такого, за яким кожній людині було б забезпечено реальне додержання і захист належних прав і свобод у сфері повноважень цих органів.

Підсумовуючи проведений аналіз, можна запропонувати класифікацію різновидів взаємодії Конституційного Суду України з органами державної влади в забезпеченні прав і свобод людини за трьома критеріями:

• — суб'єкти взаємодії з Конституційним Судом (рівні - вищий (наприклад: Народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Президент України), центральний (наприклад: Пенсійний фонд України, Міністерство юстиції України, Державна митна служба України, Управління державної охорони України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Служба безпеки України) місцевий (наприклад: Олександрівська районна державна адміністрація); гілки влади — законодавча (наприклад: Народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини); виконавча (наприклад: Кабінет Міністрів України, Пенсійний фонд України, Міністерство юстиції України, Державна митна служба України, Управління державної охорони України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Олександрівська районна державна адміністрація); судова (наприклад: Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ); органи поза гілками влади (наприклад: Президент України, Служба безпеки України).
• — форми взаємодії (прийняття рішень за зверненнями із конституційним поданням щодо конституційності законів та інших правових актів; надання висновків за зверненнями із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України міжнародних договорів; офіційне тлумачення Конституції та законів України за зверненнями із відповідним конституційним поданням).
• — види прав і свобод людини (громадянські (наприклад справа про компетенцію адміністративних судів щодо судового захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій (Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року «10-рп/2010); політичні (наприклад: справа щодо прийняття Конституції та законів України на референдумі (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008); економічні (наприклад: справа щодо офіційної інтерпретації деяких положень Конституції України у зв’язку із потребою в їх реалізації під час формування, затвердження та виконання Державного бюджету України (Рішення Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008); соціальні (наприклад: справа про страхові виплати (Рішення Конституційного Суду України від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008), культурні (наприклад: справа про доступність і безоплатність освіти (Рішенням Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року № 5-рп/2004) та ін.

Перелік використаних джерел

• 1. Державне управління: теорія і практика / за ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Юрінком інтер, 1998. — 432 с.
• 2. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 року // ВВР. — 1996. — № 49. — 272 с.
• 3. Конституційний Суд України в механізмі взаємодії вищих органів державної влади України // Мартинюк Р. С. / Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико — правовий аналіз. — Острог, 2007. — 232 — 252 с.
• 4. Стрижак А. Конституційний Суд України у системі органів державної влади України /А.Стрижак// Конституційний Суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали між нар. конф. (м. Київ, 16 травня 2008 р.). — К., 2008. — 7−11 с.
• 5. Нормативні акти Конституційного Суду України / Рішення Конституційного Суду України [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=6955
• 6. Тимченко І. Механізм конституційної юрисдикції в державному механізмі українського суспільства / І.Тимченко // Конституційний Суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали між нар. конф. (м. Київ, 16 травня 2008 р.). — К., 2008. — 30−36 с.