Історична пам'ять та історична політика: до питання про термінологію й генеалогію понять

Мета цієї статті — обговорення базових понять та визначень, які впродовж останніх десяти — п’ятнадцяти років дедалі інтенсивніше використовуються в дослідженнях і суспільно-політичному лексиконі. Я не ставлю перед собою завдання давати тут ґрунтовний аналіз неосяжної літератури з питань взаємин історії та пам’яті, історії й політики, традиції та культури, міфу й наукового знання, історичної епістемології. Моя задача набагато скромніша: проаналізувати певні тексти та інтелектуальні контексти, відстежити інтелектуальну генеалогію понять, які заявлено в назві статті, і подивитися, наскільки вони функціональні в українському культурному контексті, запропонувати власні визначення, спираючись на досвід деяких дослідників теми, котрі вже запропонували своє бачення.

Якщо спробувати узагальнити різні підходи до природи взаємин історії та пам’яті, то можна звести їх до наступних позицій: 1) історія й пам’ять протиставляються, навіть розглядаються як несумісні явища; 2) історія та пам’ять ототожнюються; 3) історія й пам’ять трактуються як форми розуміння, інтерпретації та репрезентації минулого, що перебувають у процесі постійної взаємодії, взаємного доповнення.

Перший і третій підходи, як правило й переважно, пов’язані з дослідницькими та аналітичними операціями, вони більше характерні для сфери наукової діяльності. Ототожнення історії та пам’яті — дія, більш притаманна суспільно-політичним, публіцистичним, ідеологічним дискурсам. Найбільш радикально ідею поділу й протиставлення історії та пам’яті сформулював П. Нора:

«Пам'ять та історія. Ми усвідомлюємо, що все говорить за протиставлення одне одному цих понять, які далекі від того, щоб бути синонімами. Пам’ять — це життя, утілене в існуючих нині спільнотах, вона сама по собі є постійною еволюцією, вона підпорядковується діалектиці запам’ятовування й забування, і не усвідомлює спотворень, яким у результаті піддається, вона залежна від різноманітних видів присвоєння та маніпуляцій, здатна на тривалі періоди сну та раптові пробудження. Історія, натомість — це реконструкція, завжди проблематична і неповна, того, чого вже немає. Пам’ять — це явище сучасності, що прив’язує нас до триваючого теперішнього часу. Історія — це репрезентація минулого. Пам’ять у силу своєї чуттєвої й логічної природи приймає тільки ті факти, які їй підходять. Вона виростає з неясних, багатоступеневих, іноді надмірно загальних і неясних, іноді занадто приватних символічних деталей. Вона вразлива для будь-якого перенесення, відображення, цензури чи проектування. Історія, будучи інтелектуальним, світським видом діяльності, звертається до аналізу та критичного дискурсу».

Поділ, «цивілізоване розлучення» історії й пам’яті, на думку П. Нора, відбулося з появою «історії», тобто професійної історіографії та, як можна здогадатися, «історіографії другого рівня». Історія переходить від обслуговування пам’яті, від прагнення (не обов’язково усвідомленого) до її найбільш повного опису, заповнення лакун і тріщин, до критики та аналізу. Відбувається перехід від історії-пам'яті до критичної історії. І тут історієписання фактично спростовує право пам’яті на адекватне відображення минулого, воно розвінчує міфи пам’яті й вибудовує минуле у відповідності до строгих правил «об'єктивності», наукового аналізу. Історія витісняє пам’ять із колективних репрезентацій минулого.

Одночасно історія підпорядковує собі пам’ять, «захоплює» її. Пам’ять отримує шанс зберегтися або в деяких кодифікованих (і визнаних історією) слідах, залишках (місцях пам’яті), або будучи інтеґрованою в історичний опис. Необхідність у створенні «місць пам’яті» («les lieux de mйmoire») виникає зі зникненням «середовищ пам’яті» («milieux de mйmoire»), місця пам’яті є штучним замінником живої пам’яті. Вивчаючи місця пам’яті, історики звертаються не стільки до минулого, «як воно було», скільки до його репрезентацій, закодованих у пам’ятниках, символах, дискурсах і т.п. Тут П. Нора описує взаємодію та взаємопроникнення історії й пам’яті вже в епоху архівів, «місць пам’яті» та професійної історіографії.

Незважаючи на деякі риторичні перебільшення, відзначені багатьма коментаторами, П. Нора був чи не першим, хто чітко артикулював проблему відокремлення історії від пам’яті й нової форми їх взаємопроникнення та взаємодії в епоху «прискорення історії», коли виникла тенденція до швидкого згасання пам’яті (передусім комунікативної).

Тему продовжив американський історик П. Гаттон, котрий приділив спеціальну увагу інтелектуальній історії взаємин між історією (професійною історіографією) й пам’яттю. Досліджуючи минуле через сліди пам’яті, історики мають справу не стільки з минулим як таким, скільки з його образами. Пам’ять — це не так історія, і не стільки частина історії, скільки форми репрезентації минулого (в тому числі в минулому), досліджувані істориками.

Його колеґа по історичному цеху А. Меґілл поглибив тему міркуваннями про взаємодію пам’яті, традиції, історіографії (або історії) та політики. Він пропонує розглядати три види історіографії: афірмативну, дидактичну й аналітичну. Саме перша історіографія найбільше схильна до тенденції ототожнювати історію та пам’ять:

«Орієнтована на пам’ять історіографія — є особливий випадок більш загальної категорії історіографії, яку можна назвати афірмативною, тобто тією, що стверджує, тому що її головна мета полягає в тому, щоб затвердити і звеличити певну традицію або групу, чию історію й досвід вона вивчає. […] Орієнтована на пам’ять афірмативна історіографія — це версія „буденного“ або „вульґарного“ розуміння історії […] афірмативна історіографія підпорядковує минуле тим проектам, якими люди зайняті у сьогоденні. У неї відсутня критична позиція стосовно спогадів, котрі вона збирає, і щодо традиції, яку вона підтримує. Насправді вона не тільки некритична щодо обраних спогадів і традицій, але фактично має тенденцію до їх міфологізації».

Афірмативна історіографія свідомо виконує функцію консолідації та зміцнення певного суспільства — народу, нації, держави, політичної чи релігійної групи. Оскільки ця функція збігається з подібними завданнями колективної пам’яті, «шлюб» історії та пам’яті тут цілком легітимний. Близько до афірмативної розташовується дидактична історіографія, сенс існування та діяльності котрої викладено в давній формулі Цицерона: «Historia magistra vitae est». Тут можна угледіти певний зсув у бік аналітичної історії, оскільки досвід минулого піддається аналізу, необхідному для зрозуміння його «уроків». У даному випадку, як і слід очікувати, пам’ять теж не відокремлюється від історіографії. І, нарешті, аналітична історія/історіографія відокремлюється від пам’яті та протиставляє себе їй хоча б тому, що пам’ять не може бути своїм власним критичним текстом, аналітична ж історія — це критичний, у тому числі щодо пам’яті, текст.

При цьому А. Меґілл не заперечує значення й важливості пам’яті для історії, по-перше, тому що без пам’яті немислиме відчуття часу; по-друге, історія звертається до фактів, наявність яких без пам’яті була б неможливою. Говорячи про необхідність розрізняти історію та пам’ять, А. Меґілл робить ще одне важливе зауваження, що має велику практичну цінність. Пам’ять нерідко є конфліктною територією. Звичайно, це стосується насамперед конфліктів минулого, які осучаснюються у сьогоденні. Спогади про ці конфлікти завжди актуалізуються проблемами поточного дня, і спогади сторін, що змагаються, повсякчас суперечитимуть одне одному. Якщо історіографія ототожнює себе з пам’яттю, вона тільки посилює конфлікт. У всіх подібних випадках історія повинна бути критичною, тобто вона має відокремлювати від себе пам’ять і віддаляти її на відстань, необхідну для аналізу.

Ці міркування А. Меґілла доволі корисні для розуміння ролі історичної політики. Історичну політику можна описати або як свідоме змішування історії та пам’яті, як торжество афірмативної історіографії, або ж як спроби відокремити історію від пам’яті, помирити їх засобами дидактичної історії. У цій понятійній рамці можна впевнено типологізувати різні варіанти історичної політики.

Наприклад можна припустити, що історична політика афірмативного типу переважатиме у суспільствах, де ідеологічний і культурний плюралізми перебувають на початковій стадії розвитку, де сильні популізм і фасадна демократія, де наявні потужні звичаї патріархально-патримоніальних відносин, а національна ідентичність традиційно ототожнюється здебільшого з етнічними маркерами (мова, кровна спорідненість, антропологічні ознаки). Дидактична історія буде підпорядкована афірмативній, тоді як аналітична історія інституційно інтеґрована в перші дві.

У суспільствах із більш розвиненою демократією (демократичні інститути реально відображають інтереси різних соціальних груп, а не слугують прикриттям реальної політики олігархії), традицією політичного плюралізму в історичній політиці можливий баланс між афірмативною та дидактичною історіями, при цьому аналітична історія вже може бути відокремлена від них як в ідеологічному, так і в епістемологічному смислах.

Нарешті ідеальний варіант історичної політики, характерний для плюралістичних суспільств із розвиненою, стійкою демократією — це вільне співіснування всіх трьох типів історії/історіографії, де афірмативна й дидактична історії виконують свої функції, не претендуючи на прероґативи аналітичної історії, а остання, своєю чергою, вільна у своїх рефлексіях з приводу двох перших. історичний епістемологія меґілл Зрозуміло, тут також описано «чисті типи» як результат аналітичної операції. Натомість у реальному житті можливі ситуативні диспропорції або співіснування зазначених форм у паралельних ідеологічних просторах — залежно від коливань історичної політики. Наприклад Україна й Росія, як і більшість країн пострадянського простору, вписуються в першу модель, однак при цьому спостерігається нестійка тенденція до самовизначення аналітичної історіографії, зменшення її залежності від історичної політики. Польща, частина країн Центрально-Східної Європи та Балтії більше підпадають під другу модель, однак тут можна спостерігати періодичне використання аналітичної історії в інтересах афірмативної та, особливо, дидактичної. У країнах «старої Європи» історична політика може спровокувати конфлікт між аналітичною історією, з одного боку, та афірмативною й дидактичною — з іншого. Так звана «суперечка істориків» у Німеччині, що начебто завершилася в 1990;х рр., має тенденцію до продовження, особливо коли проблеми історичної політики виходять поза національні кордони. Мабуть не випадково ініціатива запровадження загальноєвропейського законодавства щодо заперечення Голокосту йшла від представників Німеччини. У Франції історична політика в питанні геноциду вірмен 1915 р. призвела до різкого протесту професійних істориків (наприклад рух «Свободу історії!») — очевидне протистояння аналітичної та афірмативної моделей.

На перший погляд, термін «історична пам’ять» — тавтологічний: пам’ять за визначенням має справу з минулим, тобто з тим, із чим уже має справу історія. Він містить внутрішню суперечність: пам’ять індивідів або груп може не збігатися з тією «історією», яку пропонує будь-який історичний наратив, що за визначенням іґнорує розмаїття пам’яті індивідів і груп — на це звернув увагу М. Альбвакс, у 1940;х рр. переглядаючи свої ідеї щодо взаємодії історії та пам’яті.

І все ж прикметник «історична» — цілком доречний, коли ми маємо на увазі саме колективну пам’ять, оскільки інженери та промоутери цього виду пам’яті нерідко свідомо чи ненавмисно ототожнюють його з історією (тобто з конкретним наративом про минуле) і, у більш широкому сенсі, — з минулим як таким, іноді настільки, що в їх уявленні межа між історією та історичною пам’яттю стирається.

Для України найбільш показовий приклад: конструювання історичної пам’яті про голод 1932;1933 рр., або Голодомор. Створення історичного наративу про нього подавалося як процес відновлення історичної пам’яті. Історія (аж до професійної історіографії) виконувала функції колективної пам’яті. У Росії подібним чином «відтворювалася» колективна пам’ять про «Велику Вітчизняну війну»: після деконструкції радянського варіанту наприкінці 1980 — упродовж 1990;х рр., від початку 2000;х рр. фактично йшлося про відновлення саме радянського стандарту репрезентацій цієї події та впровадження його в масову свідомість як «справжньої історії». У Польщі найяскравішим прикладом ототожнення історії й пам’яті може слугувати наратив про Катинь.

«Історичну пам’ять» можна вважати різновидом «колективної пам’яті». Бум досліджень, присвячених різним видам, функціям та інкарнаціям «колективної пам’яті» призвів до виникнення такого обсягу наукової літератури, що простий опис основних ідей і пропозицій різних дисциплін потребує окремого бібліографічного дослідження. Тому обмежимося відсилками до найбільш відомих досліджень та постатей, що вплинули на формування інтерпретаційних рамок і пізнавальних можливостей явища, званого «колективною пам’яттю».

Інтелектуальну генеалогію «memory studies» і терміна «колективна пам’ять» прийнято розпочинати з праць французького соціолога М. Альбвакса, який уперше артикулював базові поняття (включаючи такі, як «соціальні/суспільні рамки пам’яті» («les cadres sociaux de la mйmoire»; 1925 р.) і «колективна пам’ять» («la mйmoire collective»; 1925;1950 рр.). Слід звернути увагу на ту обставину, що термін (як поняття соціологічне) виник в інтелектуальному середовищі школи «Анналів», котра зароджувалася в той час: у будь-якому разі першим, хто відреагував на формулювання М. Альбвакса, став М. Блок, а «історія ментальностей», що виникла згодом, явно перегукується з його ідеями. Практично одночасно з М. Альбваксом німецький історик мистецтв А. Варбурґ сформулював поняття «соціальна пам’ять» («soziales Gedдchtnis»), яке було доволі близьким до ідеї французького колеґи — по суті йшлося про ті самі соціальні рамки, які формують і опосередковують структури колективної пам’яті. Далі виникає постать французького історика П. Нора, що вже стала канонічною з його монументальним (у прямому й переносному сенсах) проектом «Les lieux de mйmoire (стандартний переклад — «місця пам’яті», проте трапляється й не менш змістовний варіант — «простори пам’яті»). Поряд із П. Нора найбільш старанні дослідники зазвичай згадують його сучасників і соратників (так зване «третє покоління» школи «Анналів») — Ф. Арьєса та Ж. Ле Ґоффа. Упродовж останніх двадцяти років, саме в період буму досліджень пам’яті, найбільш значущими фіґурами вважаються американський історик П. Гаттон із його фундаментальною «Історією як мистецтвом пам’яті», британський соціолог П. Коннертон, що «освіжив» тему книжкою «Як суспільства пам’ятають» та пропозицією звернути увагу на способи передачі пам’яті через тілесні й комеморативні практики, американський історик Дж. Олік, який реінтерпретував поняття «колективної пам’яті», і німецькі фахівці, подружжя Ян та Аляйда Ассманн, котрі доповнили словник поняттям «комунікативна пам’ять» і запропонували дихотомію «комунікативна — культурна пам’ять». Представлений тут набір знакових імен, зрозуміло, далеко не вичерпує всього різноманіття і варіацій, напрацьованих за дев’яносто років після виходу відомої праці М.Альбвакса. Це — лише деякі віхи інтелектуальної генеалогії нинішніх понять і підходів, що у «західному» суспільствознавстві стали вже загальновживаними (щоб не сказати — затертими).

Звернімося до тих міркувань дослідників колективної пам’яті, які на даний момент найбільш повно артикулюють проблеми її функціонування та подають доволі чіткі (хоча й далеко не беззаперечні) формулювання. Дж. Олік пропонує враховувати відмінності між «колективною пам’яттю» («collective memory») і «збірною пам’яттю» («collected memory») — в англійському прочитанні термінів угадується приємна оку гра слів. «Збірна пам’ять», на його думку, може являти собою суму або, радше, набір подібних чи уподібнених індивідуальних пам’ятей тієї чи іншої спільноти, групи. При цьому автор визнає, що у процесі «зборки» однотипних індивідуальних пам’ятей, що корелюються одна з одною в певний алгоритм і повторюваність, індивідуальні версії не можуть уникнути трансформацій, пов’язаних зі взаємодією з іншими, нехай дуже схожими версіями. «Колективна пам’ять», за Дж. Оліком, — це протилежність «збірної пам’яті», оскільки тут відсутній набір спогадів індивідів, і присутній набір загальних для всіх дефініцій, символів, образів, достатньо незалежних від суб'єктивного сприйняття цих індивідів. Неважко виявити.

«чітко видимі структури пам’яті та спогадів, яким суспільства віддають належне доволі тривалий час, вони демонструють дивовижну стійкість щодо зусиль окремих індивідів уникнути їх.

Потужні інституції встановлюють вищу цінність одних історій порівняно з іншими, установлюють способи викладу та зразки того, як індивіди можуть і повинні пам’ятати, активізують пам’ять такими способами й такими мотивами, які дуже відрізняються від роботи індивідуальної пам’яті".

Термін «колективна пам’ять», на думку Дж. Оліка, потерпає від надмірної універсальності, тому можна запропонувати мінімум три варіанти його використання. По-перше, звернутися до близьких за значенням понять: «міф», «традиція», «комеморація» і таким чином конкретизувати галузь дослідження або інтерпретації (тут варто поставити питання: а навіщо тоді у цих випадках узагалі використовувати термін «колективна пам’ять»?). По-друге, можна адресувати його тільки найзагальнішим формам публічного дискурсу, описам та образам минулого, що промовляють від імені певної спільноти або групи. І, нарешті, можна зробити його гранично узагальненим, коли термін «колективна пам’ять» апелює до широкого набору мнемонічних процесів і практик та їхніх наслідків — як на індивідуальному, так і на колективному рівнях.

Доволі близькою до цих міркувань можна вважати пропозицію Я. та А. Ассманн поділяти колективну пам’ять на комунікативну й культурну (1987 р.). Перша (подібно до «збірної пам’яті») — явище, що відноситься більше до спілкування між індивідами. Комунікативна пам’ять гранично індивідуалізована та слабко структурована. Вона функціонує в рамках соціальної групи/одиниці, межі якої визначаються саме цією «загальною» пам’яттю, що передається в основному через вербальне спілкування і через нього ж видозмінюється. Вона безпосередньо пов’язана з певними соціальними ролями індивідів усередині групи й формуванням соціальної ідентичності. Комунікативна пам’ять, як правило, вписується в термін життя трьох поколінь, і згасає разом з їх зміною та збільшенням «терміну давності» своїх початкових форм. Як приклад, можна навести «родинну пам’ять», котра в постіндустріальних суспільствах стає дедалі «коротшою».

Певна протилежність комунікативній — культурна пам’ять. її формування й функціонування пов’язане з традицією, котра, своєю чергою, пов’язана з владою. Культурна пам’ять накидається індивідові ззовні, у цьому сенсі вона протистоїть комунікативній пам’яті, більше того, може конфліктувати з нею. Культурна пам’ять є частиною культурної ідентичності великих груп і виступає щодо індивідів як форма ідентичності, обумовлена ззовні.

Якщо комунікативна пам’ять має справу з доволі конкретним, «соціальним» часом, скажімо легко вимірюваними періодами життя поколінь, то культурна пам’ять вимірює час історичними періодами, час тут міфологізовано. Культурна пам’ять формується й підтримується інститутами, суспільними та державними, вона може існувати, передаватися століттями, тисячоліттями (це міркування Я. Ассманна цілком доречне для єгіптолога). Доступ до формування, збереження й передачі культурної пам’яті мають тільки люди, яким суспільство або держава делеґує такі повноваження, це професіонали-мнемоніки: від служителів культу та письменників до істориків, архівістів.

Як із цими поняттями співвідноситься «історична пам’ять»? «Міжнародна енциклопедія політичної науки» дає визначення «історичної пам’яті» через її функціональний опис: «Концепт історичної пам’яті […] має справу зі способами, за допомогою яких групи, спільноти й нації конструюють та ідентифікують себе з певними історичними наративами або подіями». Зауважимо, що історичний наратив — це не тільки написана історія (мастер-наратив), це може бути й сюжетна лінія, фактографія, інтерпретаційна стратегія, виражена у художніх творах, візуальних репрезентаціях і т.п.

Неважко помітити точку, в якій сходяться всі дослідники — протиставлення збірної/комунікативної та колективної/культурної пам’ятей (що не виключає їх тісної взаємодії) з метою виокремити у самостійну категорію той вид пам’яті, який є об'єктом цілеспрямованого конструювання, соціальної, культурної, політичної інженерії. Культурна/колективна пам’ять — це саме той вид пам’яті, що його можна ототожнювати з «історичною пам’яттю».

Проблема історичної пам’яті має безпосереднє відношення до питання влади: як суто політичної, так і влади дискурсу. У цьому сенсі доречно згадати твердження Ж. Ле Ґоффа про те, що «колективна пам’ять була і є важливим питанням у боротьбі за владу між суспільними групами. Для класів, груп або індивідів, які правили й далі панують в історії суспільств, їхня влада над пам’яттю та забуттям залишається однією з найголовніших турбот».

Історична пам’ять як форма колективної/культурної пам’яті є одночасно об'єктом і суб'єктом історичної політики, боротьби різних суспільних груп за контроль над умами — це мета та засіб досягнення мети. У цьому сенсі історична пам’ять виступає ключовою категорією для розуміння історичної політики.

Термін «історична політика» має майже півстолітню історію. У 1970 р. вийшла книга відомого американського історика Г. Зіна, назву якої можна перекласти саме як «Історична політика». Збірник полемічних есе було спрямовано на «розвінчування» нібито наявних на той момент претензій наукового істеблішменту на «нейтральну», «об'єктивну» історію. Громадянський пафос автора, ветерана Другої світової війни, активіста антивоєнного та правозахисного рухів 1960;х рр., зводився до ствердження так званої «радикальної історії». Г. Зін закликав істориків до більш активної «життєвої позиції», котра цілком відповідала духу тих «бунтівних» років і дещо парадоксальним чином перегукувалася з радянським стандартом про істориків — «бійців ідеологічного фронту». Автор не претендував на винахід терміна «історична політика», але з його допомогою артикулював проблему взаємодії наукової дисципліни й суспільства, зокрема здатності істориків відповідати на запити та виклики сучасності, бути «суспільно активними». Судячи з усього, у даному випадку ми маємо справу з першою появою словосполучення «історична політика» в англомовній літературі — швидше в публіцистичному, аніж в академічному дискурсі.

У 1980;х рр., під час відомої «суперечки істориків» («Historikerstreit») у Західній Німеччині (1986—1989 рр.) термін «історична політика» з’явився вже в дещо іншому контексті та значенні. Дискусія, що почалася з обговорення страждань мирного населення країни на завершальному етапі Другої світової війни та героїзму вермахту, який захищав німців від Червоної армії (А.Гільґрубер), швидко вийшла за рамки суто професійних обговорень, набувши загальнонаціональних масштабів, до неї приєдналися політики, журналісти, мас-медіа. Особливий резонанс викликала вміщена в газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung» стаття відомого фахівця, дослідника історії фашизму Е. Нольте, в якій автор опротестував особливу провину німців у злочинах нацизму, а самі ці злочини релятивізував посиланнями на подібні дії в інших країнах, адже геноцид і соціоцид, табори, депортації, за його словами, існували й до 1933—1945 рр. Своєрідною «перлиною» висловлювань Е. Нольте стало твердження про те, що нацистські табори смерті були реакцією на сталінський ҐУЛАҐ. До нього приєднався ще один впливовий історик, М. Штюрмер, який стверджував, що той варіант сприйняття минулого, який виник у німців (або був нав’язаний їм ззовні) після Другої світової війни, фактично позбавляє їх нормальної колективної пам’яті й, до того ж, заважає вільному історичному пошуку та дискусії. Німці заслуговують такого минулого, котрим вони можуть пишатися, тож потрібно надати їм саме таке минуле. Оскільки М. Штюрмер був радником канцлера Г. Коля, інтелектуали та діячі лівого й ліберального спрямування (тут стовпом громадської думки був Ю. Габермас) витлумачили його слова як артикуляцію офіційної позиції неоконсерваторів, що перебували при владі, і правих, які виступали з подібними ідеями. У пошуках відповідних арґументів ліберальні публіцисти запустили в обіг термін «історична політика» — ним було позначено практику маніпулювання історією (уявленнями про минуле) в кон’юнктурних інтересах певної політичної сили. В уявленні критиків «історичної політики» вона могла призвести до небезпечного прецеденту перекроювання минулого в інтересах ревізії ідеї відповідальності німців за злочини нацизму, а звідси — і до реставрації тих складових історичної пам’яті та національної ідентичності, які зробили можливим нацизм.

Зі словника публіцистики та журналістики термін перебрався до академічного лексикону. У 1999 р. з’явилося капітальне дослідження Е. Вольфрума «Історична політика у Федеративній Республіці Німеччина: Шлях до західнонімецької пам’яті, 1948—1990», в якому поняття «історична політика» не тільки з’явилося в назві спеціалізованої монографії, але й мабуть уперше було сформульоване як наукове визначення. Отже це: «вид діяльності та галузь політики, де різні актори використовують історію у своїх специфічних політичних цілях. Вона адресується громадськості та виконує завдання леґітимізації, мобілізації, політизації, скандалізації, дифамації й т.п.; ключове питання тут: хто, якими методами, з якими намірами та з якими результатами політично актуалізує досвід минулого, котрий є предметом дискусії».

Доволі швидко термін прижився в науковому лексиконі й у першому десятилітті 2000;х рр. наспіло ціле гроно студій, де він фіґурував як у назві, так і в понятійному апараті істориків, соціологів, культурологів, політологів. У середині першого десятиліття 2000;х рр., коли явища, описувані терміном «історична політика», значно актуалізувалися як у «старій Європі», так і в оновленому Євросоюзі, поповненому на понад десяток нових членів, він знову виник у суспільно-політичному newspeak.

Навряд чи можна вважати несподіванкою, що це сталося в Польщі, де питання історії традиційно мають великий суспільний вплив і вагу. Правоконсервативні політики (партія «Закон і справедливість» та її союзники), що прийшли до влади наприкінці 2005 р., близькі до них представники громадської думки відкритим текстом повідомили суспільству про необхідність реалізації «нової історичної політики» («polityka historyczna») — в інтересах зміцнення польської національної ідентичності та єдності нації. Фактично йшлося про фронтальний перегляд ставлення до минулого, про цілеспрямовану політику відновлення колективної пам’яті — з відсилками до романтичного націоналізму зразка XIX ст. Ініціатори та промоутери нової історичної політики закликали не обмежуватися переглядом трагедій і героїчних сторінок XX ст. Директор Інституту національної пам’яті Я. Куртика пропонував звернутися до досвіду й особливої історичної ролі Польщі, починаючи з XVI ст.

Дискусія, яка спалахнула в Польщі з приводу «нової історичної політики», за масштабами і рівнем емоцій не поступалася німецькій «Historikerstreit». Однак справа була не тільки у формальних аналогіях. В обох випадках спонукальним мотивом виступили проблеми з формуванням або переформатуванням ідентичності. І там, і там спостерігалася спроба певної ревізії минулого в інтересах сучасного, зокрема декларованої ідеї «консолідації» нації. І в Німеччині, і в Польщі ініціатори розраховували на певний терапевтичний ефект для національної ідентичності шляхом уявної «нормалізації» минулого, відновлення в колективній пам’яті тих фраґментів, які, на їхню думку, містили стверджувальний, позитивний потенціал. В обох країнах цими ініціаторами були правоконсервативні політики й націоналісти. І в обох випадках ініціатори наштовхнулися на потужний опір тих сеґментів суспільства, які прийнято називати ліберальними.

Іронія історії полягала в тому, що в Німеччині термін «історична політика» у суспільному дискурсі використовувався опонентами цієї політики як не- ґативний, він містив іронію і сарказм. Натомість у Польщі середини першого десятиліття 2000;х рр. промоутери «історичної політики» знаходили в ньому життєстверджуючу силу у своїх пошуках підйому національної ідентичності. Щоправда, у Польщі, на відміну від Німеччини, спочатку в «нової історичної політики» майже не знайшлося прихильників у середовищі професійних істориків, що не завадило терміну «історична політика» («polityka historyczna») ввійти в академічний лексикон.

Уже зовсім нещодавно німецький дослідник С. Требст, котрий присвятив з’ясуванню біографії терміна окрему невелику студію, з’ясував, що у двох світових наукових мовах існують споріднені поняття: в англійській — «politics of history», у французькій — «politique du pass». Звернімо увагу на ту обставину, що як в англійському, так і у французькому академічному словниках термін з’являється саме наприкінці 1990 — на початку 2000;х рр., мабуть як реакція на суспільно-політичні виклики, адже ті явища, що описуються терміном «історична політика», актуалізувалися не тільки у Центрально-Східній, а й у «старій Європі».

Отже термін «історична політика» та позначуваний ним комплекс явищ утвердився як у суспільно-політичному, так і в науковому словниках порівняно нещодавно. Чи означає це, що явище, котре описується ним, також має стосунок лише до того минулого, яке прийнято називати недавнім?

Насправді чимало з того, що ми зараз називаємо «історичною політикою», виникло й успішно функціонувало до появи цього терміна.

Відмінність сучасної історичної політики від її прототипів у минулому полягає в масштабах, засобах і цілях. Історична політика — явище нового часу, її зародження й розвиток пов’язані з індустріальним суспільством, появою масової політики, стандартизованих національних мов, масової освіти, у тому числі історичної як форми громадянського виховання. У цьому сенсі історична політика існує з тих часів, коли історія перетворилася на засіб формування масової лояльності — не так і не стільки до сюзерена, як, радше, до найбільшого соціально-культурного та політичного співтовариства нового часу, тобто нації.

Індустріальне суспільство не тільки провокує та обумовлює виникнення націй, а й створює організаційно-технічні, культурні передумови для формування гомогенних форм «колективної свідомості», зокрема «громадянських релігій» на зразок націоналізму чи комунізму. Поширення освіченості на основі стандартизованих і кодифікованих національних мов, преси й масмедіа, стандартизація освіти та перетворення школи, а потім і університету на масове явище, індустріалізація засобів зберігання й передачі інформації - усе це створює інфраструктуру для формування не тільки якихось стандартних форм «масової/колективної свідомості», а й для тих видів діяльності, які дозволяють активно впливати на його формування, зокрема для історичної політики.

У XIX ст. цілеспрямоване використання історії та колективної пам’яті в утвердженні домінуючих політичних дискурсів і формуванні системи лояльностей стає невід'ємною частиною внутрішньої й зовнішньої політики держав, засобом формування та леґітимізації націй, їхніх претензій на місце під сонцем. «Винахід традицій», ідеологічна уніфікація й мобілізація, досягнення певного рівня культурної гомогенності, необхідного для забезпечення колективної лояльності нації та держави, ведення сучасної війни, було б неможливим без маніпуляцій історією й «колективною пам’яттю».

Виникнення терміна «історична політика» в 1990;х рр., його громадська та академічна леґітимізація збіглися з якісно новим рівнем відображуваного ним явища. Технологічна революція у сфері передачі, зберігання та поширення інформації, розвиток наук про людину і про її психічну природу, тотальність проникнення мас-медіа в усі сфери людського життя й усі закутки планети створили передумови для безпрецедентного за масштабами маніпулювання «колективною свідомістю». Розвиток засобів комунікацій різко підніс мобілізаційні можливості історичної політики. Технологічні та організаційні можливості держави й інших аґентів історичної політики зросли до небачених раніше масштабів.

Водночас зростання політичного плюралізму та поширення демократії парадоксальним чином сприяли нарощенню конфліктогенності історичної політики: політичні свободи й розширений доступ до засобів управління інформацією дозволяє будь-яким групам інтересу швидко та ефективно організуватися для артикуляції й поширення потрібних їм версій минулого, для організації інформаційного, психологічного, політичного тиску на опонентів.

Держава, залишаючись найбільш потужним гравцем у сфері історичної політики, втратила монополію на право розпорядження минулим в інтересах сьогодення.

Сучасна історична політика — це поле зіткнення інтересів і публічного з’ясування стосунків різних громадських та політичних акторів: державних інститутів, політичних партій, громадських організацій і рухів, релігійних спільнот, груп інтересів.

У 1997 р американський історик А. Конфіно доволі жовчно висловився з приводу буму «memory studies» у західному суспільствознавстві. Він нарікав на те, що зростаюча кількість досліджень, по-перше, не забезпечується якістю методологічного, теоретичного осмислення проблеми; по-друге, виробився певний шаблон підходу до проблем пам’яті, що зводиться до набору стереотипів, які кочують із дисципліни в дисципліну, із дослідження в дослідження. Центральною темою студій у 1990;х рр., на його думку, була «політика пам’яті», що створювало небезпеку редукування культури до політики як об'єкта досліджень.

«Віддаючи належне кількості, — писав А. Конфіно, — важко позбутися відчуття, що термін «пам'ять» знецінюється від надмірного вживання, при цьому дослідження пам’яті явно потерпають від браку чіткості, водночас стаючи дещо передбачуваними.

Затерте твердження про те, що минуле конструюється не як факт, а як міф для обслуговування інтересів певної спільноти, і зараз може комусь здатися доволі радикальним, але воно не може (і не повинно) притупляти погляд істориків. […] Історії пам’яті […] бракує критичної рефлексії з приводу методів та теорії, і рівним чином систематизованої оцінки проблем, підходів, об'єктів дослідження".

Ризикну припустити, що у сучасній Україні «memory studies» перебувають приблизно в такому ж стані, правда з тією різницею, що слово «бум» тут буде явним перебільшенням.

Якщо у суспільно-політичному дискурсі питання історичної пам’яті виникли ще в період «перебудови» — у контексті ліквідації «білих плям» історії чи «повернення до історичної правди», то їх наукове осмислення затягнулося. Проблеми колективної/історичної пам’яті в Україні стали предметом критичної рефлексії й наукового осмислення зовсім нещодавно. Перші спорадичні спроби, як правило пов’язані з намаганнями з’ясувати або пояснити політичний чи соціальний підтекст подій, явищ і практик, пов’язаних із колективною пам’яттю, припадають на кінець 1990 — початок 2000;х рр. Зростання інтересу до проблеми очікувано збіглося з пожвавленням історичної політики у часи президентства В. Ющенка: саме тоді словосполучення «історична пам’ять» упевнено ввійшло не тільки до суспільно-політичного лексикону та навіть нормативних документів, але й у мову наукових досліджень. Особливу роль у цьому відіграла масштабна державна кампанія з формування колективної пам’яті про голод 1932;1933 рр. (Голодомор). Показово, що центральний проект цієї кампанії називався «Національна книга пам’яті жертв Голодомору». До кінця першого десятиліття 2000;х рр. в Україні сформувався доволі стійкий інтерес до проблем історичної пам’яті. З одного боку, він був пов’язаний із політичною кон’юнктурою, з іншого — зі швидко зростаючим суспільним інтересом, що знову ж таки підігрівався політиками, які швидко оцінили можливості маніпуляцій із пам’яттю.

Певну роль зіграла й та обставина, що вітчизняна гуманітаристика поступово входила у світовий інтелектуальний простір, де «memory studies» уже не тільки утвердилися як респектабельна галузь досліджень, але й мали серйозні напрацювання концептуального характеру. Почали з’являтися тематичні випуски наукових журналів, оглядові статті, аналітичні записки в державні органи, проводилися конференції, виходили друком монографії і спеціалізовані збірники із залученням зарубіжних фахівців, українські дослідники включилися в міжнародні проекти, опосередковано або прямо присвячені проблемам пам’яті, котрі стали й об'єктом дослідження у кваліфікаційних працях.

У 2010—2014 рр. в Українському інституті національної пам’яті (УІНП) та деяких академічних інститутах почали складатися групи фахівців, які виявляли стійкий інтерес до теоретичних і методологічних розробок у сфері «memory studies». В УІНП було складено словник ключових термінів і понять, видано обширну бібліографію досліджень із теми пам’яті. Інститут започаткував серію наукових збірників «Національна та історична пам’ять» (упродовж 2011— 2014 рр. вийшло десять (!) випусків).

Утім, як уже згадувалося, нинішній стан досліджень пам’яті в Україні нагадує відповідну ситуацію у західній гуманітаристиці та суспільних науках кінця 1990;х рр. Одна з найкомпетентніших у цій галузі українських дослідниць А. Киридон серед основних проблем студій у цьому сеґменті назвала їх нечисленність (і, додамо, спорадичність, пов’язану зі змінами політичної кон’юнктури), відсутність міждисциплінарних зв’язків і дискусій та водночас — некритичне використання термінології одних дисциплін в інших, залежність від перекладної літератури (особливо праць теоретико-методологічного характеру), надлишок емпіризму, брак аналітичності. Слід звернути увагу й на ту обставину, що дослідники, які звертаються до проблем історичної пам’яті та історичної політики, дуже часто уникають нормативних визначень явища, воліючи визначати його через функції чи суміжні поняття.

Згадаємо й ту обставину, що дослідження історичної пам’яті в нашій країні перебувають під серйозним тиском політичної кон’юнктури. Це позначається як на змісті праць, так і на інституційному розвитку. Реорганізація Українського інституту національної пам’яті влітку 2014 р., «зворотне перепрофілювання» його в орган виконавчої влади практично марґіналізувало академічну складову діяльності цієї установи. Деякі присвячені історичній пам’яті праці, що претендують на аналітичний статус, своїм змістом і тоном нерідко нагадують партійну публіцистику. Нинішня суспільно-політична ситуація, пов’язана з воєнними діями на сході України, анексією Криму Росією та необхідністю протистояння в інформаційно-психологічній війні тільки підсилює цю тенденцію, звужує простір виваженого академічного дискурсу (звернімо увагу на ту обставину, що формулювання теми двох із трьох спеціалізованих наукових конференцій — пам’ять як «поле змагань»).

Що ж до поняття «історична політика», то можна з упевненістю стверджувати, що воно майже відсутнє в науковому дискурсі, спорадично з’являючись у публіцистці та політичних дебатах. Українські дослідники здебільшого оперують поняттям «політика пам’яті», яке цілком функціональне, але, на мій погляд, дещо звужує перспективу, не кажучи про те, що й тут складно знайти нормативне визначення явища.

Наведені вище приклади міркувань про природу колективної пам’яті, історичну політику, політику пам’яті й т.п. цікавлять нас переважно в одному практичному аспекті: співвідношення понять «історична пам’ять» — «колективна пам’ять», «історична політика» — «політика пам’яті». У будь-якому вигляді загальником є те, що міркування про колективну пам’ять виводять на проблеми формування колективної ідентичності. Це, своєю чергою, призводить до необхідності визначити об'єкти й суб'єкти формування даної ідентичності. А далі будь-який дослідник стикається з необхідністю виявлення ролі у цьому процесі інститутів і груп інтересу — тобто політики як такої, якщо, звичайно, предметом пошуку не є суто спеціальні аспекти мистецтвознавства, етнографії чи культурології.

Спираючись на наведені вище підходи спробуємо сформулювати певні загальні визначення, необхідні нам як для подальших міркувань, так і для побудови наративу, що описує історичну політику в Україні та на посткомуністичному просторі з кінця 1980;х рр. і до наших днів.

Історична пам’ять — це форма «колективної» або «культурної» пам’яті, її різновид, який претендує на статус традиції (зрозуміло, винайденої, сконструйованої). Це міфологізована форма групових уявлень про минуле, що існують, як правило, у вигляді набору стереотипних дискурсів, симулякрів, символів і «місць пам’яті». В умовах інформаційного суспільства вона набуває статусу гіперреальності, а це серйозно впливає на те, що прийнято вважати реальністю.

Історична пам’ять — це цілеспрямовано сконструйований засобами історичної політики відносно стійкий набір взаємопов'язаних колективних уявлень про минуле певної групи, кодифікований і стандартизований у громадських, культурних, політичних дискурсах, міфах, символах, мнемонічних і комеморатівних практиках. Історична пам’ять, з одного боку, є результатом культурного, соціального, політичного конструювання, але також, своєю чергою, сама постає засобом конструювання культурної, соціальної, політичної, релігійної ідентичностей, котрі в епоху націоналізму синтезуються в ідентичність національну.

Стійкість або тривалість існування тих чи інших елементів історичної пам’яті залежить від ступеня її інтеґрації у традицію й наскільки остання відповідає культурним запитам соціальних, політичних, релігійних та інших спільнот. У цьому сенсі історична пам’ять виступає необхідною частиною «винайденої традиції».

Історична політика — це різновид політики, метою і змістом якої є цілеспрямоване конструювання та утилітарне використання в політичних цілях історичної пам’яті, інших форм колективних уявлень про минуле і його репрезентацій, у тому числі професійної історіографії.

Історична політика здійснюється в інтересах політичних, культурних, етнічних та інших суспільних груп у боротьбі за владу, за її утримання або перерозподіл. Це засіб забезпечення політичної, культурної чи інших форм лояльності великих суспільних груп, а також утримання ідеологічного й політичного контролю над ними. Найбільш виразними рисами історичної політики виступають ідеологічна й політична інструменталізація як історії (тобто впорядкованої версії знань та уявлень про минуле), так і пам’яті, утилітарне використання історії й пам’яті у внутрішній політиці, юридичних, законодавчих практиках, ідеологічних, дипломатичних, воєнних конфліктах.

«Політика пам’яті» у цьому випадку є більш вузьким терміном, що охоплює практики, пов’язані переважно з формуванням колективної/історичної пам’яті й не включає інтервенції у сферу професійного історієписання та дидактичної історії.

Говорячи про історичну політику в Україні кінця 1980 — початку 2000;х рр. пропоную розрізняти декілька типів або моделей колективної/історичної пам’яті залежно від їх ідеологічного спрямування, інституційних та дискурсивних практик і форм репрезентації.

Першу модель назвемо ексклюзивною — у цьому варіанті йдеться про те, щоб виключити із «загальної» колективної/історичної пам’яті якийсь набір міфів, уявлень і репрезентацій минулого, що заважає формуванню її «правильного» гомогенного варіанту, очистити від «чужорідних» елементів. У нашій країні в рамках ексклюзивної моделі спостерігалося протистояння двох основних наративів пам’яті, пов’язаних із різними формами культурної та політичної ідентичності: національного/націоналістичного й радянсько-ностальгічного.

Ексклюзивна модель за визначенням передбачає конфлікт із тими варіантами пам’яті, які не вписуються в її ідеологічні рамки та прагнення провести чітку лінію між «ми» й «вони», представляючи своєрідну форму культурного або політичного трайбалізму.

Другу модель можна описати як інклюзивну: вона передбачає інтеґрацію в єдиний меморіальний і символічний простір різних варіантів колективної/ історичної пам’яті та їх консолідацію в певний загальний наратив, наприклад об'єднаний ідеєю громадянського патріотизму. Колективна пам’ять про «Революцію гідності» 2013—2014 рр., що формується зараз, має ознаки інклюзивної моделі. Постанова Верховної Ради України «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» (листопад 2015 р.) і встановлення загальнонаціональної пам’ятної дати 18 травня як Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу також вписується у цю модель.

Третя модель — назвемо її мішаною (амбівалентною) — заснована на співіснуванні (але не злитті) різних варіантів колективної пам’яті, іноді ідеологічно й політично несумісних, які уживаються поряд чи то через відсутність суспільного інтересу, чи то завдяки цілеспрямованій політиці нейтралізації їх ідеологічного змісту. Візуальною ілюстрацією може служити приклад однієї київської вулиці. Отже 2007 р. вулицю Січневого повстання перейменували на Івана Мазепи (національний/націоналістичний варіант), прибравши колишню радянську назву, пов’язану з пам’яттю про інспірований більшовиками виступ на заводі «Арсенал» у січні 1918 р. Проте вулиця І.Мазепи бере початок від Арсенальної площі, на якій височіє радянський пам’ятник (гармата на постаменті) — символ Січневого повстання. Закінчується вона на площі Слави (радянська назва), де розташовані чи не найбільш знакові й важливі меморіальні комплекси комуністичного часу — меморіал і парк Вічної слави (тут варто згадати нещодавні ініціативи адміністрації Президента України, спрямовані на «редагування» ідеологічного змісту цього меморіалу).

Зусиллями різних аґентів історичної політики зазначені моделі локалізовано в певних територіальних рамках. Національна/націоналістична переважала у західних регіонах України, здебільшого в Галичині. Радянсько-ностальгічна — у східних областях (головним чином на Донбасі) та на Кримському півострові. У Центральній і Південно-Східній Україні домінувала мішана модель із субреґіональними й тимчасовими коливаннями чи то в бік національної/націоналістичної, чи то радянсько-ностальгічної.

Зрозуміло, запропонована типологія може використовуватися тільки як аналітичний інструментарій. У реальному житті «чисті типи» зустрічаються рідко та, як правило, у вигляді крайнощів. Наприклад, коли адепти міфології УПА стверджують, що в лавах цього формування боролися представники не тільки української національності, вони привносять у свій наратив пам’яті елемент інклюзивної моделі. Те саме роблять носії радянсько-ностальгічного варіанту, коли наголошують на внеску всіх національностей СРСР у «перемогу над фашизмом». Хоча колективна пам’ять про Голодомор формувалася в рамках ексклюзивної моделі (голод як засіб винищення етнічних українців), практика проведення екуменічних молебнів у День пам’яті жертв Голодоморів свідчить про наявність елементів інклюзивної моделі. Конструювання історичної пам’яті про Голокост починалося в рамках ексклюзивної моделі; зараз вона має всі ознаки інклюзивності, включаючи в наратив пам’яті, крім євреїв, ще й інші групи.

Історична політика в Україні фактично визначалася взаємовідносинами між трьома зазначеними моделями наративу пам’яті. Наприкінці 1980 — на початку 1990;х рр. основним змістом був конфлікт між двома різновидами ексклюзивної моделі. У 1990 — на початку 2000;х рр. переважала мішана модель із латентним конфліктом між згаданими різновидами ексклюзивної. Період від 2005 р. й до наших днів характеризується наростанням конфлікту між двома різновидами ексклюзивної моделі пам’яті, що доходить до «воєн пам’ятей», які переміщуються з символічного та політичного просторів у сферу збройних конфліктів. Найяскравіші приклади: використання відповідних наративів пам’яті для ідеологічного забезпечення своїх позицій усіма сторонами війни на сході України або ж послуговування В. Путіним «історичними арґументами» для виправдання анексії Кримського півострова та конструювання «Новоросії».

Викладені тут міркування, погляди, моделі та визначення не претендують на універсальність. Явища, події й факти історичної політики у своїй різноманітності неминуче виходять за рамки наведених вище визначень, схем і моделей. У даному разі основний об'єкт зацікавлення: можливості спостерігачів «другого рівня», коли йдеться не лише про спостереження за процесами, але й рефлексії щодо самого процесу спостереження, коли в поле зору потрапляють не тільки тексти, а й контексти — інтелектуальні, культурні, соціальні, політичні.