З історії розвитку цукрової промисловості Сіверщини: цукроварня В.В. Кочубея (1829-1878) в с. Дубовичі Глухівського повіту

Цукрова промисловість в Україні є однією з найстаріших і найважливіших галузей харчової промисловості, яка на зорі свого становлення розвивалась майже винятково у поміщицьких господарствах. Одним з таких був маєток Кочубеїв у с. Дубовичі Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Кролевецький район Сумської області).

Дослідженням діяльності представників родини Кочубей в Сіверському краї займались наукові співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Н. В. Дробязко, Н. М. Дробязко, Р. І. Огієвська та зберігач фондів Згурівського краєзнавчого музею І. В. Зіборова, які в своїх працях побічно згадують особу В. В. Кочубея (30) (1829−1878) як батька останньої володарки маєтку в м. Дубовичі. Серед досліджень про представників родини Кочубей непомітною залишається фігура Василя Васильовича Кочубея (30) (1829−1878), інформація про якого обмежується короткими відомостями в генеалогічних розвідках. На сьогодні не досліджена його роль і внесок в розвиток сільського господарства, промисловості, зокрема цукрової, сприяння науковому забезпеченню господарювання Сіверщини; не розкрита його діяльність в історії державотворчих процесів регіону як одного з представників політичної еліти країни. Ця розвідка є спробою розкрити характер господарювання у маєтку Кочубеїв в с. Дубовичі Глухівського повіту Чернігівської губернії за часів Василя Васильовича (30) (1829−1878).

Географічне розташування Чернігівщини — лісостепова та лісова зона є масивним підґрунтям для розвитку аграрної діяльності. Аграрно-індустріальних рух, який в Російській імперії набув розвитку на початку ХІХ ст. в свою чергу сприяв утворенню низки малих промислових підприємств — костопалень, селітрових, крохмально-патокових заводів. Зв’язок аграрної сфери економіки з промисловою дав поштовх до розвитку галузі цукрового виробництва. цукровий вогневий кочубей Кочубеї були яскравими представниками козацької аристократії, відомості про яку сягають кінця XVII ст. Як політична еліта вони брали активну і безпосередню участь в суспільно-політичному та економічному житті країни. У своїх володіннях та господарських економіях започатковували, утримували і розвивали різні промислові об 'єкти, сільське господарство, сприяли розвитку сільськогосподарської дослідної справи.

Функціонування мануфактурних закладів в невеликих населених пунктах на початку ХІХ ст. сприяло підвищенню соціально-громадського стану в країні. Вогневі цукрові заводи в 50−60 рр. ХІХ ст. набували популярності і становили дві третини загальної кількості цукрових підприємств Російської імперії.

За універсалом Гетьмана Мазепи від 1688 р. [1, с. 8] і протягом трьох наступних століть — до 1918 р. родина Кочубеїв проживала у селі/містечку Дубовичі та на хут. Ретик Чернігівської губернії. І в історичні роки лихоліть, і в роки процвітання вони дбали про добробут людей та розквіт краю — зводили церкви, відкривали школи, будували заводи, розвивали сільське господарство, піклувались про підняття культурного та релігійного рівня мешканців поселення.

У книзі В. Модзалевського «Малороссийский родословник» біля кожного представника чоловічої статі в роду Кочубеїв стоїть порядковий номер, для зручності оперування інформацією. Ми теж будемо притримуватись такого порядку.

Через відомі історичні події Кочубея Василя Леонтійовича (3) (1640−1708) страчено у 1708 р., а маєтки відібрано. Та згодом їх було повернуто і царською грамотою затверджено за родиною [1, с. 10]. Вдова Любов Федорівна (Жученко) по своїй смерті заповіла с. Дубовичі старшому сину Василю (4) (1680−1743) [2, с. 530] З того часу і до 1879 р. с. Дубовичі знаходились під постійним опікунством Василів Кочубеїв: Василь (8) (1728−1792), Василь (12) (1750−1800), Василь (16) (1784−1844), Василь (30) (1829−1878) [2, с. 524−552].

Кожен із представників роду Кочубеїв намагався внести лепту поліпшення в господарювання під час своєї доби. Любов Федорівна Кочубей (Жученко) на хут. Ретик, поблизу с. Дубовичі, у 1710 р. збудувала дерев’яний храм Успіння Божої Матері [1, с. 3]. Вона клопотала у гетьмана Скоропадського вивільнити її села від постояльців московських [3, арк. 5−5 зв.]. Правнук Василя Леонтійовича та Любові Федорівни — Василь Васильович (8) (1728−1792) долучився до зведення розкішного кам’яного храму із дзвіницею в центрі села [1, с. 2].

Вдова Василя Васильовича (12) — Олена Василівна Туманська (1762−1836), після смерті чоловіка у 1800 р. протягом 25 років керувала господарствами. У 1816 р. вона склала заповіт, за яким всі маєтки розділила між дітьми. Село Дубовичі перейшли у спадок старшого сина Василя (16) [3, с. 539−540].

Маєток у с. Дубовичі зазнав розквіту в роки господарювання Василя Васильовича (30) (1829−1878) — сина Василя Васильовича (16) (1784 — 1844) та Варвари Миколаївни Рахманової (…-1846). Він народився в Москві. У 1848 р. закінчив курс Імператорського Училища Правознавства, Колезький секретар (1851) [3, с. 547−548]. Як і інші члени родини, вів багатогранну активну громадську діяльність, відзначився у сфері просвітництва, працював на соціальний захист підопічного населення, всіляко піклувався про підняття добробуту у поселеннях, де мав маєтки, розвивав сільське господарство, промисловість. В. В. Кочубей належав до числа так званих культурних господарів, які запроваджували в своїх помістях передові методи ведення господарства, вивчали аграрну літературу.

За історичними джерелами у 1830-х рр. на околиці Дубович функціонували гуральня і костопальний завод. У 1839 р було збудовано цукровий вогневий завод Кочубея, що свідчило про високий індустріальний розвиток і прогресивність господарів [1, с. 12]. Для довідки — виробництво цукру рафінаду в промислових масштабах, який виготовляв продукцію з місцевої сировини, було створено 1802 р. в Тульській губернії [4]. Від того часу і до 1825 р. в Російській імперії було побудовано лише один завод. В період 1825−1833 рр. відкрилось 36 нових заводів, а до кінця 1848 р. їх налічувалось уже більше 250, і виготовляли вони 962 000 пудів цукру сирцю (близько 15 766 800 кг) [5, с. 509]. Першими цукрозаводчикам імперії вважають М. П. Шишкова (1793— 1869) [6] та І. Я. Мальцова (1774−1853) [7].

Костопальний завод В. В. Кочубея в м. Дубовичі був оснащений печами для 150 пар чавунних котлів. Устаткуванням для зерніння вугілля слугувала ручна машинка Бутенонів, на якій виготовлялось до 9 кг вугілля з 16 кг сировини [8, с. 197−198].

У 1860−1861 рр. на цукровому заводі В. В. Кочубея у м. Дубовичі Глухівського повіту Чернігівської губернії вироблялось до 38 т (2 340 пудів) цукру-піску [9, с. 48]. Забезпечення процесу здійснювали 250 найманих робітників, яким платили в рік по 4 руб. сріблом чоловікам і по 5 руб. жінкам. Дров соснових для переробки 1 640 кг буряків затрачували 20 складометрів. За добу обробляли близько тридцяти тон буряків, що обходилось у 250 000 руб. сріблом [8, с. 198].

Процес виготовлення цукру-піску на вогневому заводі В. В. Кочубея у м. Дубовичі детально описано у виданні «Журнал сельскаго хозяйства», який публікувало Імператорське Московське товариство сільського господарства. Секретарем товариства, незмінним редактором журналу був С. О. Маслов (1793—1879), який у подальшому ініціював створення Комітету цукроварів у 1834 р. [10, с. 406]. Відомості про роботу цукроварні В. В. Кочубея зібрав управитель Барановський.

Засідання Комітету цукроварів товариства, яке відбулося 4 лютого 1856 р., проводилось у будинку президента товариства — князя С.І. Гагаріна. На ньому розглядалося обговорення питань щодо роботи цукроварень Російської імперії, зокрема цукроварень: Ребиндера з Білгородського повіту; Милорадовича Чернігівського повіту; Кочубея Глухівського повіту. А також застосування на цукрових заводах новітнього на той час процесу відділення вапна з бурякового сиропу за допомогою стеаринової кислоти, про що доповідав розробник методу В. Підвисоцький [8, с. 205−227]. В 1855—1856 рр. цей спосіб випробували 49 заводів імперії, однак лише на 26 з них прийняли новий спосіб до вжитку [8, с. 207], серед яких заводи В. В. Кочубея [8, с. 212−213], Скоропадського, Сльозкіна [8, с. 212], Кушелева-Безбородька [8, с. 216]. Ці господарі висловили подяку розробнику і просили скористатись патентом на наступний рік.

Щодо цукрового вогнепального заводу В. В. Кочубея, повідомлялось, що на піщаних ґрунтах у маєтку навколо с. Дубовичі вирощували цукрові буряки білі Саксонські на одній і тій же площі. Для підживлення 1 дес. ґрунтів використовували звичайний гній, у кількості 1 200 возів на три роки. Висівали буряки сівалками по борозні ранньою весною — «як лишень зійде сніг і трошки підсохне земля» [8, с. 193]. Насіння використовували власне — адже вирощували буряки-висадки. Обробляли ґрунти сохами, залучаючи до процесу жінок — 80 душ, і 6 чоловіків, які прополювали і розрихлювали міжряддя сапами. Висадки висаджували і сумлінно доглядали за ними, підв'язуючи кущі. Збір урожаю починався 1 вересня. Коріння викопували лопатами, насіння збирали вручну. Зберігали буряки в погребах, а в буртах лише до морозів.

Висадки 5 разів за зиму перекладали соломою. Середні врожаї у господарстві становили 50 берківців/дес (8т/га).

Для переробки буряків на заводі використовували 6 -ти гідравлічні преси, у печах були вмонтовані чавунні котли. За добу переробляли по 160— 180 берківців. Ручний двигун приводився в рух кінним приводом і обертав тертушку до 700 об/хв. Мезгу проціджували через конопляні серветки. Із 1 берківця (163 кг) буряків отримують до 15 відер соку (180 кг). Другий віджим проводили двома пресами і отримували 4 відра. Очищали сік вогневим методом упродовж 4 год з використанням вапна у чанах об'ємом у 120 відер. Потім проціджували через полотняні фільтри-простирадла на перше випарювання. Для відділення соку від піни і бруду існувало 20 дерев’яних бочок, на які одягали конопляні мішки, мезгу віджимали пресами і подавали на друге очищення, потім на випарні котли і знову проціджували.

Перша випарка робилася на голому вогні 5 год, перше проціджування випареного соку відбувалося на старому вугіллі. Друга випарка здійснювалася 6 год у котлах на голому вогні. Друге проціджування відбувалося через нове вугілля, якого треба було 5 пудів на 20 відер. Потім сироп згущували на голому вогні протягом 30 хв. при 98 °C. У котли наливали по 10 відер. Охолоджували сироп до 60 °C у котлах, ємністю в 10 відер. Раз на добу сироп розливали у форми місткістю в 4 відра, де маса застигала не перемішуючись. Перша цукрова патока відділялася самостіканням.

Вибілювання вапном 1-ї кристалізації відбувалося протягом 12 днів. З 4 відерної форми отримували до 1 пуд 12 фун. цукру-піску. Переварювання зеленої патоки відбувалося на голому вогні при 100 °C, яку потім розливали у великі ящики для осаджування на два-три дні. З цього отримували цукру-піску з 1 відра 4−5 фунтів. Друга патока на третю кристалізацію не переварювалася.

Відновлювали вугілля проквашуванням соляною кислотою, використовуючи на 10 пуд 2 фун. Потім його сушили на вмонтованих плитах і перепалювали в циліндрах. Відновленого вугілля ставало на 16% менше і воно мало в півтора рази меншу силу для вибілювання [8, с. 198]. Отож, для процесу виготовлення цукру економічно було очищати вживане вугілля і повторно його використовувати.

У кінці ХІХ ст. технічна перебудова підприємств цукрової галузі здійснювалась швидкими темпами. Продуктивність вогневих цукроварень була значно меншою за виробничу потужність парових, принцип дії яких полягав не у виварюванні соку та сиропу на голому вогні, а у згущенні його під парою [9, с. 48]. Цей період ознаменований технічним прогресом у розвитку галузі - відбувся перехід від дрібних вогневих заводів до великих з удосконаленою технологією, що давало змогу збільшити кількість виробленої продукції [5, с. 509].

В середині ХІХ ст. в с. Дубовичі проживало близько 2 000 осіб, які займались рибальством, бджільництвом, сільським господарством. Щоб підняти економічний і соціальний рівень населеного пункту та для пожвавлення сільського життя, Василь Васильович в 1852 р. написав прохання імператору Миколі І - дозволити запровадити у с. Дубовичі ярмарки [11, арк. 53−53 об ]. Це дало б змогу обмінюватись сільськогосподарським інвентарем, домашнім начинням, ткацькими виробами та виробами з металу тощо. Окрім того, ярмарки — це обмін досвідом. І таких було запроваджено дві - у Десяту п’ятницю після Пасхи, на святкування в честь ікони Дубовицької Божої Матері, та 2 серпня — в день Василя Блаженного, покровителя родинного, в честь якого хлопчики носили ім'я Василь.

Та цього виявилось замало для завзятого господарника, і 20 липня 1853 р. Василь Васильович подав ще одне прохання імператору — про те, що «для збуту і покупки необхідних товарів тутешнім і сусідським мешканцям корисно буде запровадити щонедільні торги», «надати селу Дубовичі статус містечка» [12, арк. 54−54 об ].

Після смерті В. В. Кочубея, його землями і майном розпоряджалась опікунська рада. Завод було закрито у 1894 р. [9, с. 49]. 2 вересня 1896 р. згідно роздільного акту маєток у м. Дубовичі перейшов у власність доньки Василя Васильовича — Варвари (1869-…), [1, с. 11], яка на той час уже була заміжня за Василем Петровичем Кочубеєм (1868−1940). Господарство почало відновлюватись — було проведено нові заміри володінь, скуплено назад деякі землі, проведено таксацію лісів, побудовано млин, новий маєток. Молоді власники розвивали сільськогосподарську справу, заклали сад, оранжерею, теплиці, господарські будівлі було телефонізовано [ 1, с. 16]. За даними 1903 р. урочище Цукровий завод становило 51,55 дес. [1, с. 14]. Так ця місцевість іменується дотепер.

Завдяки ініціативі землевласників у підтримці наукових досліджень на базі приватних господарств, які ставали центрами поліпшення вирощуваних сортових польових культур, залучались до застосування мінеральних добрив — поліпшувався сортовий фонд у селянських господарствах, відбувалося поширення агрономічних знань серед населення, запровадження наукових досягнень у повсякденну практику. У комплексі це сприяло становленню вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи.

Список використаних джерел

• 1. Мальцов, Иван Акимович [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://m.wikipedia.org/wiki/Manb^B,_HBaH_AraMOBm. — Заголовок з екрану.
• 2. Журнал Сельскаго хозяйства — М.: университетская тип. — 1856. — № 3. — 254 с.
• 3. Гурба В. Г. Дубовичі: історико-краєзнавчий нарис / В. Г. Гурба. — К.: Бізнесполіграф, 2012. — 279 с.: фотогр. + 4 с. дод.
• 4. Ряба О. І. Становлення Московського товариства сільського
• 5. господарства у контексті еволюції систем землеробства / О. І. Ряба // Таврійський науковий вісник. — 2013. — Вип. 84. — С. 401−410.
• 6. ДАЧО Ф.679. оп. 3 спр. 388, 2 арк. 53−53 об.
• 7. ДАЧО Ф.679. оп. 3 спр. 388, 2 арк. 54−54 об.