Взаємодія «партії й органів» на Донбасі: напрями роботи, справи, особи

Із березня 1933 р. Донецький обласний відділ ДПУ (із липня 1934 р. — УНКВС по Донецькій області) очолював Василь Тимофійович Іванов. Він народився 1894 р. у с. Холзково Гжатського повіту Смоленської губернії. У 1910 р. закінчив 4-класну торгівельну школу у Москві. Брав участь у соціал-демократичному русі, його партійний стаж у компартії обраховувався із 1913 р. Під час Першої світової війни потрапив у полон, у таборі військовополонених проводив більшовицьку агітацію, мав зв’язок із ЦК РСДРП у Швейцарії. Із 1919 р. почалася його робота в органах державної безпеки. Спочатку працював в особливих відділах дивізії, армії, Харківського військового округу, ДПУ УСРР. У 1924;1928 рр. — член колегії ДПУ УСРР, у 1925;1930 рр. очолював Харківській, Київський окрвідділи ДПУ, у 1930;1932 рр. на посаді начальника Київського оперативного сектору організовував виселення селян, придушував повстання проти суцільної колективізації, проводив масові операції проти «петлюрівців», «дрібнобуржуазних націоналістів» під час Голодомору 1932;1933 рр. Його роботу помітили й В. Іванова призначили повноважним представником ОДПУ СРСР по Івановській області.

Наприкінці 1932 р. «особливоуповноваженим ОДПУ на Україні» було призначено заступника голови ОДПУ СРСР В.Балицького. У минулому він довгий час працював у республіці і добре знав місцеві кадри. Тому, використовуючи адміністративні можливості, він повернув В. Іванова на посаду начальника Донецького облвідділу ДПУ УСРР Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934;1941. Справочник. — М.: Звенья, 1999. — С. 210. Він швидко сформував власну команду, розставивши на ключові посади вправних виконавців.

В. Іванов налагодив дружні стосунки із секретарем Донецького обкому КП (б)У С. Саркісовим. Співробітники знали: «Іванов користується абсолютно повною довірою та прихильністю у Саркісова, в товаристві якого проводив більше часу, ніж по службі» Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — Харків: Фоліо, 2003. — С. 77.

Одним із результатів таких дружніх стосунків стала чистка Донбасу від колишніх опозиціонерів. Секретар Донецького обкому КП (б)У С. Саркісов намагався у черговий раз довести свою політичну лояльність Й. Сталіну. Позаяк його політична біографія надто «замарана» участю у троцькістській опозиції. У 1921 р., будучи секретарем Бакинського комітету партії, він підтримав Л. Троцького й очолив опозиційну групу партійців. Упродовж 1921;1924 рр. працював завідуючим оргвіділом Петроградського (Ленінградського) губкому партії. Під час чергової партійної дискусії підтримав «лінію Троцького — Зінов'єва». Й. Сталін, намагаючись розпорошити «ленінградське угрупування троцькістів-зінов'євців», у 1925 р. домігся призначення С. Саркісова на посаду завідуючого відділом друку Ростовського крайкому ВКП (б). Продовження його опозиційної діяльності призвело до виключення із партії і вислання його у 1927 р. у Мінусінськ. Але вже у травні 1928 р. він написав покаянного листа. Як наслідок — був відновлений у лавах ВКП (б) і призначений головою Воронезької «Облкоопхлібспілки». Згодом його перевели до Москви, у 1932 р. він став секретарем Донецького обкому КП (б)У Лозицький В.С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918;1991). — К.: Генеза, 2005. — С. 255; Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. XXIII. — Запоріжжя: Просвіта, 2008. — С. 242−243.

Місцеві партійні органи розпочали кампанію по виявленню і засудженню «троцькістів», «бухаринців», «робітничої опозиції» та ін. Тільки під час обміну партійних документів у 1936 р. у Донецькій парторганізації було виявлені 98 «троцькістів, націоналістів, правих та ін.». Начальник секретно-політичного відділу М. Герзон згадував: «Коли по майже всіх областях України зовсім не було справ по троцькістам, то ми на Донбасі з приїздом тов. Іванова і взятою правильною політичною лінією після гроссманівщини (колишній начальник Донецького облвідділу ДПУ М. Гроссман, знятий із посади за „розвал роботи“ на початку 1933 р. — Р.П.) почали викривати серйозні троцькістські формування». Тільки у 1936 рр. були «викриті» троцькістські групи Лопаткіна, «кадрового троцькіста» Пономарьова, «який повернувся із заслання та намагався відновити розгромлений обласний центр», «терористична група господарників» Хрунічева і Кривцова, молодіжна організація у Сталіно і Макіївці, у Червоно-Луцькому районі арештували 18 «троцькістів», в Єнакіївському і Горлівському районах — представників «робітничої опозиції». Зусиллями М. Герзона була навіть виявлена «велика контрреволюційна дашнацька організація» Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — С. 77−78.

Поява закритого листа ЦК ВКП (б) від 29 липня 1936 р. «Про терористичну діяльність контрреволюційного троцькістсько-зінов'євського блоку» Известия ЦК КПСС. — 1989. — № 8. — С. 100−115. лише підтвердила ініціативи донецьких чекістів. Тільки у серпні — вересні 1936 р. було заарештовано понад 600 «троцькістів», із них 146 працювали у вугільній промисловості, 54 — в енергетиці, 79 — у сільському господарстві, 27 — у радянському апараті, 64 — у закладах освіти і й культури. Серед арештованих були відповідальні працівники Донецького обкому партії, зокрема, завідувач відділом вугільної промисловості С. Шаєв (у 1923 р. голосував за троцькістську резолюцію, а потім «два тижні виявляв сумніви»), завідувач відділом агітації і пропаганди С. Сергєєв (у 1916 р. — член РСДРП (меншовики)). Був арештований завідувач обласним відділом освіти Ф. Новаш за обвинуваченнями у «троцькізмі і націоналізмі». Керівників вугільних трестів «Чистяковантрацит» І. Антонцева, «Донбасантрацит» Зубкова та інших фахівців звинувачували у членстві Донбаського «антирадянського троцькістського центру» під керівництвом С. Шаєва і проведенні шкідницької та диверсійної роботи на шахтах (організація аварій, зрив видобування та постачання вугілля, саботаж стахановського руху) Правда через роки // Реабілітовані історією. Донецька область. — Т. 1. — Донецьк: КП «Регіон», 2004. — С. 42.

У 1936 р. на 231 шахті було замінено 162 завідуючих шахтами, із 1121 начальника дільниці було звільнено з роботи 1034, із 8334 підземних десятника було замінено 4013. У тресті «Донбасантрацит» на всіх 14 шахтах були звільнені директори, 13 головних інженери Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 244.

Мар'їнський райком комсомолу у 1936 р. спільно із місцевим апаратом НКВС виявив серед комсомольців «троцькістів і націоналістів». Зокрема, агроном Богоявленської МТС Виноградов, якого направили до Луганського сільгоспінституту на курси підвищення кваліфікації, організував групу молоді на захист «фашиста Троцького, а також намагався довести його революційну заслугу». Миколу Белка виключили із комсомолу за «свідоме користування забороненим підручником Грушевського і спроби довести, що підручник Грушевського є самим популярним» Держархів Донецької обл., ф. П-424, оп. 1а, спр. 371, арк. 24−25; Див. також. Реабілітовані історією. Донецька область. — Т. 1. — Донецьк: КП «Регіон», 2004. — С. 193.

Така злагоджена Донецького обкому КП (б)У і Донецького УНКВС отримала схвалення ЦК КП (б)У. Отримавши карт-бланш у боротьбі із «контрреволюцією», В. Іванов почав діяти ще із більшим завзяттям. Деякі операції донецькі чекісти навіть не погоджували із НКВС радянської України. Начальник секретно-політично відділу НКВС УСРР Б. Козельський неодноразово картав начальника секретно-політичного відділу Донецького УНКВС М. Герзона за самоуправство, вимагав розкривати «серйозні українські справи» (тобто по лінії українських дрібнобуржуазних націоналістів). Б. Козельський пригрозив службовим стягненням. Але у конфлікт втрутився В. Іванов, який написав наркому В. Балицькому листа з роз’ясненням необхідності «непогоджених арештів», поскаржився на «бюрократизм» Б. Козельського і конфлікт був вичерпаний Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — С. 78.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 472, арк. 70.

Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — С. 78.

У 1936 р. на Донбасі активно розроблялася так звана «німецька лінія». 30 січня 1936 р. В. Балицький при обговоренні доповіді другого секретаря ЦК КП (б)У П. Постишева про результати перевірки партійних документів у республіканській партійній організації вказав, що «німецька контрреволюція діє на Правобережжі та Донбасі1. У телефонограмі від 20 липня 1936 р. начальникам обласних УНКВС В. Балицький констатував, що слідство «по німцях» гальмується і вимагав «посилити темпи оперативної і слідчої роботи по німецькій лінії із урахуванням ретельного, ще глибшого викриття ролі та діяльності німецьких консульств, особливо за останні роки"2.

Прямі вказівки В. Балицького та підтримка вищого політичного керівництва КП (б)У зумовили масову фабрикацію справ щодо національної меншини Донбасу. Так, під керівництвом заступника начальника Донецького УНКВС майора державної безпеки Г. Загорського було «викрито» німецькі «диверсійні організації» в Костянтинівському, Сталінському, Краматорському, Артемівському, Постишевському районах області. У Горлівському й Мар'їнському районах у справі «Вузол» було заарештовано понад 50 осіб, із них 8 розстріляно, у Костянтинівці та Слов’янську у справі «Авторитет» арештовано 40 осіб, із них розстріляно 7. На оборонних підприємствах Костянтинівського, Артемівського, Слов’янського, колгоспах Олександрівського, Краматорського районів у справі «Кільце» було арештовано 80 осіб, у справі «Люксембуржці» — понад 60 осіб, у справі «Радисти» — більше 100 осіб.

16 лютого 1937 р. В. Іванов прозвітував про «викриття» масштабної «фашистської підпільної мережі у південних і центральних районах Донбасу». За його інформацією, «підпілля» будувалося за принципом «штурмових загонів» у кожному населеному пункті. Паралельно на підприємствах нібито створювалося «диверсійні групи», що були пов’язані з окремими керівниками «штурмових загонів». Вагомим доказом існування «фашистського підпілля» В. Іванов уважав отримання «членами штурмових загонів» через німецьке консульство «матеріальної допомоги від фашистських товариств» із Німеччини. Усього чекісти «виявили» у 25 населених пунктах Будьоннівського, Тельманівського, Старобешевського, Сталінського, Олександрівського, Харцизького, Постишевського, Ровенецького районах 18 «штурмових загонів» загальною кількістю 175 осіб. Із них арештовано 64, «зізналися» 46 осіб. У Маріуполі на заводі ім. Ілліча «розкрили» диверсійну групу очолювану колишнім землевласником Є.Даудрихом у складі 13 «куркулів», у м. Костянтинівці — на склозаводі групу із 9 «куркулів», у м. Сталіно — на заводі ім. Сталіна групу із 7 «куркулів» і т.д.

Загальне керівництво, начебто, здійснювало німецьке консульство у м. Харкові через «розвідників — німецько-підданих». Основними їхніми «завданнями» нібито були підготовка збройного повстання німців у тилу Червоної армії під час війни із Німеччиною, широке поширення фашистських ідей серед німецького населення у колоніях, проведення диверсійної роботи у промисловості, залізниці і сільському господарстві, розширення кількості учасників підпілля за рахунок невдоволених радянською владою осіб ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 159−170. Розробку цієї справи продовжив уже новий начальник Донецького УНКВС Д. Соколинський. Станом на 16 квітня 1937 р. у цій справі вже проходило 311, заарештовано — 101 особу Там само, арк. 225.

Начальник особливого відділу УНКВС по Донецькій області В. Орловський у березні 1936 р. навіть «викрив» «румунську шпигунську організацію Яковенка, Тихоновича Тихоновича К. К. арештували у квітні 1936 р. Військовим трибуналом прикордонної і внутрішньої охорони УРСР м. Сталіно 28 лютого був засуджений на 6 років ВТТ і позбавлення прав на 3 роки. Реабілітований у 1959 р. і Рєпіна Репіна Я.П. арештували 9 травня 1936 р. Військовим трибуналом прикордонної і внутрішньої охорони УРСР м. Сталіно 28 лютого був засуджений на 10 років ВТТ і позбавлення прав на 5 років. Реабілітований у 1959 р.», «польську розвідувально-диверсійну організацію на краматорських заводах на чолі із Ковальчуком» Ковальчук І.І. народився 1903 р. с. Торчинівці Самборського повіту Львівського воєводства. Працював бригадиром слюсарів Краматорському машинобудівному заводі. Очевидно, місце народження стало причиною обвинувачення у шпигунстві на користь Польщі. Арештований 29 травня 1936 р. Військовим трибуналом Харківського ВО у м. Сталіно 22 вересня 1936 р. був засуджений до розстрілу. 16 жовтня 1936 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР замінила вирок на 10 років ВТТ. Реабілітований у 1959 р.

Така працездатність співробітників держбезпеки зумовлювалася не лише виконанням наказів керівництва, а й покараннями за відсутність показників по арештах «контрреволюціонерів». Так, начальник економічного відділу Донецького УНКВС Д. Орлов у 1936 р. отримав догану особисто від В. Балицького «за недбалість». Уже у другій половині року він прозвітував про арешт 200 «контрреволюціонерів» Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — С. 79−80.

Робота з виявлення «контрреволюціонерів» тривала в наступному 1937 р. 19 лютого В. Іванов прозвітував про арешт 149 осіб у 24 групових справах. Основна частина арештів пройшла за рахунок «розвороту слідства і отриманих свідчень від арештованих під час минулої операції, а також за рахунок нових виявлених і ліквідованих груп» ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 171−180.

Йому продовжував активно допомагати С. Саркісов. На зборах партійного активу 13−14 березня 1937 р., присвячених підсумкам лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП (б), він виступив із доповіддю про необхідність ліквідації «правих і троцькістсько-зінов'євських фашистів». С. Саркісов акцентував увагу на критиці кремлівського керівництва Донецького обкому КП (б)У щодо значної кількості троцькістів в партійно-радянському апараті регіону.

Загалом лише у першому кварталі 1937 р. чекісти за сприяння керівників Донецького обкому КП (б)У «ліквідували» 112 ворожих груп (587 осіб), із них на залізниці — 26 груп (143 особи), в енергетиці — 14 груп (86 осіб), у вугільній промисловості — 16 груп (83 особи), металургії — 17 груп (77 осіб), хімічній промисловості — 16 груп (64 особи), машинобудуванні — 12 груп (48 осіб). Чекісти навіть арештували 11 членів Донецького обкому КП (б)У Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — С. 81.

Але нарком внутрішніх справ УРСР В. Балицький у директиві від 22 березня 1937 р. вимагав від В. Іванова «повного розкриття троцькістського підпілля». Він писав: «Слідство по паралельному троцькістському центру, українському троцькістському центру […] показали, що у вугільній, хімічній і коксохімічній промисловості розгорнули широке шкідництво і диверсії». Він вважав, що співробітники Донецького УНКВС недостатньо приділили увагу «розкриттю троцькістів» в усіх галузях промисловості Донбасу. В. Балицький вимагав на провідні оперативні розробки «Академіки» (справа Донбаського обласного троцькістського центру у складі провідних керівників вугільної галузі області та Донецького обкому КП (б)У) та ін. виділити найкращих слідчих; зобов’язав В. Іванова «особисто переглянути матеріали всіх відділів УДБ по троцькістському шкідництву і диверсіям і по кожній справі намітити конкретні оперативні заходи»; провести негайні арешти по справам, що не потребують подальшої оперативної розробки; виокремити агентів, які можуть по своїм можливостям «викрити троцькістське підпілля у промисловості»; провести у найкоротші терміни нові вербування по «троцькістській лінії»; провести оперативні наради для інструктування співробітників держбезпеки та вироблення конкретних заходів «для виконання моїх директив про викриття троцькістської диверсії і шкідництва, протокол наради вислати мені» ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 210−212.

Організація оперативно-слідчої роботи на Донбасі задовольнила як київське, так і московське керівництво наркомату внутрішніх справ. Тому В. Іванова у квітні 1937 р. призначили на посаду заступника наркома внутрішніх справ УРСР і присвоїли спецзвання комісара державної безпеки 3-го рангу. У наркоматі він почав опікуватися оперативно-слідчою роботою.

Кар'єра В. Іванова, начебто, складалася вдало. Але у травні 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР В. Балицький був призначений начальником УНКВС по Далекосхідному краю Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934;1941. Справочник. — М.: Звенья, 1999. — С. 100. Тимчасове виконання обов’язків наркома покладалося на В. Іванова. Зважаючи на його добрі стосунки із московським керівництвом НКВС, він сподівався обійняти посаду наркома внутрішніх справ УРСР. Але на початку червня 1937 р. до Києва приїхав заступник наркома внутрішніх справ СРСР М. Фріновський. Він повідомив про реальні причини переводу В. Балицького на іншу посаду й обвинуватив керівників НКВС УРСР у «поганій роботі з виявлення контрреволюції».

Новий виток репресій проти керівників республіки почався у червні 1937 р. Згідно з наказом НКВС СРСР № 321 від 7 червня 1937 р., нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов направив в Україну заступника наркома внутрішніх справ НКВС СРСР М. Фріновського, Т. Дерібаса, який знаходився у розпорядженні наркома і чекав нового призначення, начальника 5-го (особливого) відділу ГУДБ НКВС СРСР І. Леплевського. У наказі розпливчасто зазначалася мета відрядження: «Для виявлення і розгрому шпигунських, шкідницьких, диверсійних, змовницьких троцькістських й інших контрреволюційних груп на території УРСР, а також у частинах РСЧА Київського, Харківського військових округів і укріплених районів» Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917;1991. Справочник. — С. 586. Приїзд такої представницької групи центрального апарату НКВС СРСР зумовлювався необхідністю введення на посаду 14 червня 1937 р. наркома внутрішніх справ УРСР І. Леплевського.

На представленні нового наркома особовому складу республіканському апарату НКВС УРСР та начальникам обласних УНКВС, М. Фріновський окреслив завдання щодо боротьби з «ворогами народу». Варто зазначити, що ці настанови проходили на тлі розслідування справи про «військово-фашистську змову у Червоній армії» та підготовки до виселення згідно з постановою політбюро ЦК ВКП (б) від 23 травня 1937 р. із Москви, Ленінграда і Києва всіх виключених із ВКП (б) за належність до «троцькістів, зінов'євців, правих і шляпниківців та інших антирадянських формувань», а також родин опозиціонерів, засуджених до розстрілу чи на строк понад 5 років РГАСПИ, ф. 17, оп. 162, д. 21, л. 45. Ці події стали маркером для керівників місцевих апаратів держбезпеки щодо бажання політичного керівництва розширити репресивні акції.

Новопризначений нарком внутрішніх справ І. Леплевський одразу почав чистку апарату НКВС УРСР від «висуванців» В. Балицького. Але В. Іванов деякий час залишився при посаді й навіть впливав на кадрові призначення. Зокрема на посаду начальника 4-го (секретно-політичного) відділу був призначений його колишній підлеглий по Донецькому УНКВС М. Герзон.

Остаточну долю В. Іванова вирішили арешти секретаря Донецького обкому КП (б)У С. Саркісова і В. Балицького. Хоча С. Саркісов у листі від 7 липня 1937 р. І. Леплевському визнав дружні стосунки з В. Івановим, але заперечив наявність «контрреволюційного зв’язку» і «ведення троцькістських розмов». Натомість В. Балицький на допиті 26 липня 1937 р. засвідчив, що особисто «завербував у військово-фашистську змову» В. Іванова. Того ж дня згідно із телеграмою НКВД СРСР його звільнили із посади заступника наркома і відкликали до Москви. 1 серпня 1937 р. він був арештований у номері 411 готелю «Москва». Півтора місяця він опирався слідчим, відкидаючи обвинувачення у «змовницькій діяльності». Але 14 вересня 1937 р. написав «зізнання» про участь у «змові». Одним із підтверджень своєї «ворожої діяльності» він назвав «слабку оперативно-слідчу діяльність на Донбасі», що спричинило «прояви шкідництва». Після тривалого розслідування в липні 1938 р. (за іншими даними у червні 1938 р.) В. Іванова в «особливому порядку» засудили до розстрілу Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919;1941. — С. 82−88; Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934;1941. Справочник. — С. 210. Спроби його реабілітації після перегляду відповідної архівно-кримінальної справи та виявлення його участі в масових політичних репресіях відхилено співробітниками прокуратури.

Подальшу організаційну роботу з арештів численних «ворогів народу», «шкідників», «шпигунів» проводив новий начальник УНКВС по Донецькій області старший майор державної безпеки Давид Мойсейович Соколинський. Його призначили 3 квітня 1937 р., тобто відразу після переходу В. Іванова на посаду заступника наркома внутрішніх справ УРСР Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934;1941. Справочник. — С. 210, 385.

Д. Соколинський народився в Одесі у 1902 р. у родині бондаря. Статки батька надали можливість закінчити у 1916 р. Одеське двокласне ремісниче училище. До квітня 1919 р. працював розсильним, потім став рядовим окремого батальйону ВНК, вступив до лав РКСМ. У середині 1920 р. його призначили заступником завідуючого Балтського повітового партійного комітету. Однак його партійно-радянська кар'єра була перервана призначенням у липні 1921 р. на посаду помічника уповноваженого у військових справах політичної групи надзвичайної комісії Балтського повіту. Упродовж 1921;1923 рр. обіймав посади уповноваженого по політичних партіях, політичного контролера. У серпні 1923 р. його перевели до Миколаївського окрвідділу ДПУ. Досвід роботи у Балтській надзвичайній комісії зумовив його призначення у грудні 1924 р. уповноваженим в Управління уповноваженого ДПУ УСРР при ревкомі новоствореної Молдавської автономної республіки. У квітні 1927 р. його із посади начальника обліково-статистичного відділу ДПУ Молдавії призначили на аналогічну посаду у Сталінському окрвідділі ДПУ УСРР. У 1928 — березні 1930 рр. обіймав посади в обліково-освідомчому управлінні ДПУ УСРР. Після нетривалого керівництва в 1931;1932 рр. ДПУ Молдавської АСРР і 25-м прикордонним загоном у грудні 1932 р. його призначили начальником Вінницького обласного ДПУ УСРР. Вінницька область була багатонаціональним прикордонним регіоном СРСР із майже 4 млн населення. Саме тут він набирався досвіду проведення масових операцій із «ліквідації петлюрівських і повстанських угруповань» серед місцевих селян, проведення масових депортацій політично неблагонадійного населення в 1934;1935 рр. У грудні 1936 — січні 1937 рр. Д. Соколинський керував УНКВС по Дніпропетровській області. Чергова ротація кадрів центрального апарату республіканського наркомату внутрішніх справ у січні 1937 р. привела його на посаду начальника 3-го (контррозвідувального) відділу управління держбезпеки НКВС УРСР. Користуючись довірою В. Балицького, у квітні 1937 р. Д. Соколинський обійняв посаду начальника УНКВС по Донецькій області Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934;1941. Справочник. — С. 385.

Він одразу включився в роботу з виявлення «троцькістських» і «шкідницьких» угруповань в області. Секретар Донецького обкому КП (б)У С. Саркісов продовжував сприяти новому керівникові Донецького УНКВС у проведенні арештів «контрреволюціонерів». На численних нарадах партійно-радянського активу він наказав партійним осередкам різко посилити боротьбу проти «троцькістів», «шкідників» і «шпигунів». Наступні три місяці він ініціював або дав згоду на арешт десятків відповідальних керівників області, директорів провідних підприємств області, зокрема, голови Донецького облвиконкому М. Іванова, секретаря обкому КП (б)У А. Вайнова, директора Макіївського металургійного заводу Г. Гвахарія та ін. Правда через роки // Реабілітовані історією. Донецька область. — Т. 1. — Донецьк: КП «Регіон», 2004. — С. 43.

Дослідниця І. Смирнова на підставі вивчення документів Донецького обкому партії, стверджувала, що за погодженням із С. Саркісовим було проведено репресії на підприємствах у Маріуполі (металургійні заводи ім. Ілліча, «Азовсталь»), Макіївці (завод ім. Кірова), Краматорську (машинобудівний завод), Горлівці, Костянтинівці (цинковий завод), Амвросіївці (цементний комбінат), трестах «Чистяковвугілля», «Постишеввугілля», «Кадіїввугілля», «Сталінвугілля», «Артемвугілля», «Сніжнеантрацит», «Донбасантрацит», інших шахтоуправліннях області, на підприємствах хімічної промисловості, об'єктах залізничного транспорту (станціях Ясинувата, Красний Лиман). Практично на Донбасі не було жодного підприємства, де співробітники НКВС не проводили б арештів. І. Смирнова оприлюднила цікаву динаміку арештів працівників підприємств області — у 1934 р. арештовано 767 осіб, у 1935 р. — 1224, у 1936 р. — 1062, в 1-му кварталі 1937 р. — 433 особи. Серед них понад 50% становили інженернотехнічні працівники. Окрім арештів, як покарання широко використовувалося виключення з партії. Причини могли бути різноманітними — підтримка опозиції в 1920;х рр., соціальне походження, невиконання виробничих планів чи показників політико-господарських кампаній тощо. Тільки із травня 1936 — по травень 1937 рр. Донецька обласна партійна організація зменшилася на 14 374 особи (15% від загальної чисельності обласного осередку) Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 244.

Вагомим чинником проведення репресій став «стахановський рух», що впроваджувався на підприємствах як новий елемент організації праці. В окремих випадках він дійсно поліпшив організацію та продуктивність роботи. Водночас, цей рух викликав чимало проблем, що були обтяжені політикою очільників країни. Вони відверто використовували його для чергового «великого стрибка» — різкого одночасного підвищення продуктивності праці. На підприємствах почали вимагати, щоб досягнення окремих робітників ставали нормою для всього колективу. Однак виконати ці бажання було неможливо, оскільки для рекордів «стахановців» створювалися особливі умови Хлевнюк О. Политбюро. Механизмы политической власти в 30-е годы. — М.: РОССПЭН, 1996. — С.158; Докладніше див.: Siegelbaum L.H. Stakhanovism and the Politics of Productivity in the USSR, 1935;1941. Cambridge University Press, 1988. — 326 p.

Советская юстиция. — 1936. — № 1. — С. 3.

Зокрема, у вугільній галузі Донбасу «стахановський метод» не завжди міг бути впроваджений через особливості вугільних пластів, обмежені можливості підняти вугілля на поверхню, різний рівень механізації шахт, він вимагав невиправданої значної підготовчої роботи тощо. У результаті на першу половину 1937 р. менше половини шахт Донбасу працювало за методом «вибійник — кріпильник». Натомість «штурмівщина» стала постійним явищем на багатьох копальнях. Вона виникала через необхідність виконати план із видобутку вугілля. Так, робітники з підготовчих робіт та механічних майстерень переключалися на очисні роботи; практично скасовувалися вихідні дні; шахтарі під час тригодинної перерви між змінами, що призначалася для проведення ремонтних робіт, теж піднімали на поверхню вугілля. У результаті показники вуглевидобутку збільшувалися, але на практиці план підготовчих робіт не виконувався, шахтарям платилися понаднормові гроші, ремонтні роботи не проводилися тощо. Після таких тижнів «штурму» шахта фактично припиняла добування вугілля й опинялася у «прориві», збільшувалася небезпека виникнення аварій. У результаті підприємства не виконували виробничі плани, шахтарі суттєво втрачали у заробітках. Тому чимало керівників відмовлялися від суцільної «стаханізації» через масову «штурмівщину» й дезорганізацію виробництва.

Водночас, місцеві партійно-радянські керівники винуватцями провалів робили адміністративно-технічний склад, який, начебто, «не перебудувався» і заважав працювати «стахановцям». Для їх засудження підвели правове підґрунтя. У передовиці журналу «Советская юстиция» вказувалося: «Товариш Сталін роз’яснював, що стахановський рух в основі своїй є глибоко революційним, а тому Прокуратура Республіки вважає, що свідомий зрив стахановського руху є дією контрреволюційною"1. Приводом для переслідування ставали невиконання плану, технічні проблеми, необережне слово на адресу «стахановця» тощо. Таким чином, технічні й організаційні проблеми виробництва кваліфікувалися як політичний злочин.

Але масові переслідування, адміністративні покарання й арешти інженерно-технічного складу підприємств, у першу чергу, вугільної галузі отримали дещо несподівану оцінку співробітників держбезпеки. Очевидно, що із секретарем Донецького обкому КП (б)У С. Саркісовим (як це було із колишнім начальником Донецького УНКВС В. Івановим) Д. Соколинського не пов’язували дружні стосунки. Останній не збирався підігрувати чи «прикривати» С. Саркісова, якого вже відкрито обвинувачували у «приховуванні троцькістів», провалі виконання виробничих планів металургійних і вугільних підприємств. Його ім'я все частіше почало зустрічатися у протоколах допитів арештованих відповідальних працівників Донецької області.

У квітні 1937 р. Д. Соколинський надіслав наркомові внутрішніх справ В. Балицькому доповідну записку «Про хід ліквідації наслідків шкідництва у вугільній галузі Донбасу», де звинуватив обласних очільників у дезорганізації роботи вугледобувної галузі. Він писав, що впродовж півріччя співробітники держбезпеки виявили, нібито «вугільна промисловість Донбасу глибоко вражена диверсійною роботою ворога, що була організована троцькістами у блоці з іноземними розвідками». Вони визначили три методи дискредитації «стахановського руху».

Перший — це систематичні репресії адміністративного й інженерно-технічного персоналу. Д. Соколинський стверджував, що інженери, які мали очолити «стахановський рух», були зняті з посад чи покарані за службові проступки. Тільки у тресті «Чистяковвугілля» у 1935 р. (початок «стахановського руху») були змінено 212 керівників, з них 45 начальників дільниць (із 104 осіб по тресту), 104 десятника, 11 головних інженерів. У 1936 р. за неповними даними притягнуто до відповідальності 1162 «командира вугільної промисловості», у першому кварталі 1937 р. — 322 керівника (більшість — за порушення правил техніки безпеки), змінено наказами «Донбасвугілля» 303 керівники, у тому числі 164 начальника дільниці, 53 завідуючих шахтами: «Ця система масових репресій залякувала і відштовхувала ІТП від стахановських методів роботи, викликала боязкість виробничого ризику, створювала невдоволення і невпевненість у роботі». Агентура доповідала: «Йде величезна плинність техперсоналу. Термін роботи на одному місці у 3−6 місяців — нормальне явище. Рік роботи на одному місці вважається дуже великим терміном […] замість конкретної допомоги — грубий крик і вимога дати добування [вугілля]» ГДА СБ України, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 232, 243−244.

Репресії, писав Д. Соколинський, доповнювалися «системою резервування у тресті планової собівартості, що обумовлювало автоматичний обрахунок інженерно-технічних працівників шахт, обмежуючи їх зарплатню, незалежно від того, наскільки успішно вони працювали по основних показниках — добуванню і підготовчих роботах». Для оцінки наслідків такого рішення було призначено фахову експертизу, що визнала «дезорганізацію зарплати ІТП і не стимулювала їх роботу у напрямі стахановського руху». Водночас, якщо шахта виконувала план, то працівникам начислялася висока зарплатня. Тоді «шкідники» переходили до третього методу — брали курс на дискредитацію керівництва такої шахти, обвинувачували їх у приписках і проводили перерахунок зарплати Там само, арк. 233. Таким чином, робив висновок Д. Соколинський, «у справі зриву стахановського руху шкідники практикували удар по кадрах шахтних командирів» Там само, арк. 232.

Іншою формою «шкідництва» він назвав «зрив підготовчих робіт у шахті», що забезпечувала планомірний видобуток вугілля. Заниження планів робіт, відмова обладнання, відсутність або неякісність ремонтних робіт, небажання впроваджувати нові методи організації праці — все це кваліфікувалося як «шкідництво».

Особливу увагу начальник Донецького УНКВС приділив зростанню аварійності на шахтах. Відповідальність за аварії він покладав на «розгалужені троцькістські організації». Саме їх члени «виводили із ладу механізми», «ігнорували необхідні ремонтні та регламентні роботи». Він посилався на експертні оцінки: «Аварійний стан обладнання призводив до численних аварій […] і виробничим втратам. […] Порушувався газовий режим і робітники направлялися в забої, де, за правилами безпеки, роботи не повинні проводитися. У результаті підвищувався травматизм, шахти знаходилися перед загрозою масових нещасних випадків, знижувалося добування і продуктивність праці». Д. Соколинський заявив, що у 1936 р. від аварій шахти втратили понад 793 тис. тонн, у першому кварталі 1937 р. — 1 млн 260 тис. тонн вугілля. За експертними оцінками, вугільні підприємства Донбасу у 1936 р. загалом недодали вугілля понад 3 млн 874 тис. тонн ГДА СБ України, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 234, 241.

Для ілюстрації результатів «шкідницької» роботи Д. Соколинський продемонстрував негативну динаміку виконання виробничого плану. Так, у 1936 р. план із добування вугілля було виконано на 94,5%, у січні 1937 р. — на 94,1%, лютому — 89,3%, березні — 85,3%. Знижувалося і середньодобове добування: із 196 тис. у 1936 р. до 175 тис. за три місяці 1937 р. Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 249.

Він визначив винуватцями ключових працівників «Донбасвугілля», які, на його думку, скомпрометовані минулою й поточною діяльністю. Це технічний директор Р. Калманович (арештовувався за «шахтинським процесом»), помічник технічного директора Гусєв (колишній есер), інженери Гусєв, Бабичев, Нікулін, Гаркавий, Рабинович, Савченко («учасники шкідницької організації»), Попов, Квінт, Черненко (колишні учасники «шахтинського процесу»).

Також Д. Соколинський звинуватив партійних керівників Донбасу у відсутності дієвого керівництва: «Донецький обком, на мою думку, до цих пір займається констатацією фактів і загальними розмовами. Немає реальної більшовицької боротьби за ліквідацію наслідків шкідництва, як партійних, так і господарських органів. Думаю, потрібні особливі, реальні заходи організаційного й господарсько-технічного порядку для ліквідації прориву на вугільному Донбасі» ГДА СБ України, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 245.

Очевидно, що ця записка відіграла свою роль в ухваленні 28 квітня 1937 р. постанови ЦК ВКП (б) та РНК СРСР «Про роботу вугільної промисловості Донбасу», в якій зазначалося: «Нерідко господарські, партійні та, особливо, профспілкові організації вугільного Донбасу відносяться неприпустимо бездушно до працівників вугільної промисловості, припускають огульні репресії, виключення з партії та профспілок, звільнення з роботи або віддають до суду». Парторганізації Донбасу зобов’язувалися, поряд з «викорчовуванням шкідницьких елементів», всебічно підтримувати та допомагати сумлінно працюючим інженерам, технікам та господарникам Васильєв В. Вплив «великого терору» 1937;1938 рр. на економічні процеси в УРСР // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № ½. — С. 49.

На виконання цієї постанови у ЦК КП (б)У 4−5 травня 1937 р. провели нараду, де заслухали доповіді членів комісії ЦК КП (б)У з перевірки ситуації у Донбасі. Виступаючі критикували репресії проти інженерно-технічного персоналу, практику «шахт виправних робіт», жахливі побутові умови у регіоні, відсутність питної води, «неймовірне обурення людей та дуже негарний політико-моральний настрій командного складу». З’ясувалося, що у першому кварталі 1937 р. змінилося 20% керівників шахт, з них 35% — головних інженерів, 22,5% — завідуючих шахт.

Секретар ЦК КП (б)У М. Хатаєвич розцінив такі події як результат паніки. Він заявив: «Коли на початку 1936 р. видобуток вугілля йшов увесь час нижче за план, замість того, щоб узяти тверду лінію, мобілізувати маси — вдарилися у панічне становище. Людей побили більше, ніж слід». Він повідомив, що наприкінці 1936 р. Й. Сталін дав завдання переглянути судимості інженерно-технічних працівників. Для проведення відповідної роботи створювалася державна комісія1.

Після наради 13 травня 1937 р. ЦК КП (б)У ухвалила постанову «Питання вугільного Донбасу у зв’язку з рішенням РНК СРСР та ЦК ВКП (б)», де судові органи зобов’язувалися у місячний термін переглянути усі справи керівників вугільної промисловості, засуджених з 1933 р. Роботу очолювала державна комісія, що працювала 2 місяці. 27 липня 1937 р. Ф. Шумятський надіслав С. Косіору доповідну записку. У ній вказувалося, що перевірка охопила 1184 справи на 1745 осіб, розглянутих судами Донецької області з 1 січня 1933 до 1 травня 1937 рр. Нерозглянутими залишилися понад 400 справ у народних судах області та справи з контрреволюційних злочинів, що перебували в архіві Донецького обласного УНКВС. Основні причини відкриття кримінальних справ зведено в таблиці2.

терор великий донбас промисловість Причини та кількість відкритих кримінальних справ по вугільній промисловості Донбасу в 1933 — на 1 травня 1937 рр.

• 1 ЦДАГО України, ф.1, оп. 20 спр. 7115, арк. 67, 86, 90, 167.
• 2 Васильєв В. Вплив «великого терору» 1937;1938 рр. на економічні процеси в УРСР. — С. 49.

Навіть первинний аналіз свідчить про різке зростання кількості аварій із людськими жертвами. Так, у 1936 р. їх число зросло вдвічі. Подібна динаміка збереглася за чотири місяці 1937 р.

Кількість засуджених працівників вугільної промисловості на Донбасі в 1933 — на 1 травня 1937 р. Васильєв В. Вплив «великого терору» 1937;1938 рр. на економічні процеси в УРСР. — С. 50.

Слід зазначити, що результати роботи державної комісії не призвели до повної реабілітації чи бодай амністування засуджених працівників вугільної галузі — вирок скасували або пом’якшили всього 413 особам, залишили без змін — 1009 особам, ініціювали прохання перед ЦВК УРСР щодо зняття судимості стосовно 323 осіб. У висновках комісія констатувала, що головною причиною зростання аварійності у вугільній промисловості «є шкідницька діяльність ворогів» Там само. — С. 50. Тобто не відбулося заперечення необхідності проведення жорстких каральних акцій стосовно працівників підприємств, а навпаки — висновок про наявність «шкідництва» лише заохочувало пошук нових «ворогів». Умови праці, адміністративний тиск на тлі технічної відсталості, низької кваліфікації працівників, великої плинності кадрів, недотримання технологічного процесу, «штурмівщини» членами комісії до уваги не бралися.

Уже 24 травня 1937 р. на пленумі Донецького обкому КП (б)У С. Саркісов був звільнений із посади першого секретаря, однак його залишили членом обкому. Невдовзі його призначили директором комбінату «Донецьквугілля». Але начальник Донецького УНКВС Д. Соколинський уже погоджував можливість його арешту. 7 липня 1937 р. начальникові 4-го відділу Донецького УНКВС С. Гольдману було виписано ордер на арешт С. Саркісова. Його одразу перевезли до Києва. Цікаво, що постанову про арешт та відкриття кримінального провадження оперуповноважений 4-го відділу УДБ НКВС УРСР Фраїмович підписав лише 17 липня 1937 р., тобто через 10 днів після арешту. Спочатку С. Саркісов усе заперечував. Але цілком вірогідно, що його почали катувати. Уже 16 липня 1937 р. (тобто за добу до офіційного відкриття кримінального провадження) у листі наркомові внутрішніх справ СРСР М. Єжову він визнав «керівництво» «контрреволюційною фашистською бандою троцькістів»: «Я посиланнями на окремі позитивні моменти моєї роботи хотів заплутати слідство». 19 липня 1937 р. відбувся цілодобовий допит С. Саркісова. На 65 сторінках протоколу він визнав «вербування» Г. Зінов'євим у 1920;х рр. до «троцькістської організації», детально розповів про «підривну роботу» у вугільній галузі Донбасу, залучення до «організації» практично всього керівного складу партійно-радянського апарату, металургійних і вугільних підприємств регіону Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 250−252.

Якщо відкинути риторику про діяльність «троцькістської організації», то перед нами постав типовий більшовицький керівник, який панічно боявся смерті через минулі «хибні політичні погляди». Якщо в демократичних країнах це означало лише усунення від активного політичного життя, то в більшовицькій системі координат «політична помилка», «неправильна» інтерпретація «вчення вождя» позбавляла людину права на подальше фізичне існування.

Така практика характерна для всіх диктаторських режимів. Тому С. Саркісов намагався будь-якою ціною, навіть за рахунок чужих життів, довести свою відданість «ідеям партії» й особисто Й. Сталіну, залишитися живим: «Так, наприклад, нам стало відомо, що викрито троцькістсько-зіновьєвський антирадянський центр». Він відразу вимагав «на зборах фізичного знищення всіх учасників центру». «Так як я отримував матеріали з НКВС, тому був в курсі, хто вже провалився і ініціативу зняття з роботи, виключення з партії і навіть пропозицію про арешт я брав на себе. […] У тих самих цілях маскування я поставив питання про виключення з партії Мамішвілі і про арешт Гвахарія. Це маскування ми проводили і щодо дуже відповідальних працівників. Коли стало відомо, що Вайнов приховав своє троцькістське минуле, я взяв ініціативу на себе і поставив питання перед ЦК КП (б)У і ЦК ВКП (б) про зняття його з роботи. Коли після викриття правих в Азово-Чорноморському краї стало мені відомо, що за свідченнями проходить Іванов, я почав порушувати питання про зняття його з роботи. До нашої тактики маскування слід віднести т.зв. „сигналізацію“. Я особисто розсилав багато доповідних записок, щоб у вирішальний і потрібний момент послатися на свою пильність і на постановку цих питань» Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 249.

Також він сподівався, що його «щиросердне каяття», підписання необхідних слідчому свідчень «визнання злочину» сприятиме поблажливому ставленню кремлівського вождя. Так, на допиті 28 липня 1937 р. С. Саркісов перелічив напрями «шкідницької діяльності» у вугільній галузі Донбасу. Це, зокрема, «зрив планів» нового шахтного будівництва; «саботаж» передових систем гірничих робіт (стахановського методу) і «підтримка» відсталих, старих систем; «саботаж» упровадження вдосконалених знарядь праці; «зрив» механізації підготовчих та очисних робіт; «затримка» побудови нових шахт; «дезорганізація» матеріально-технічного постачання шахт; «зрив» ремонту механізмів, їх «шкідницька» експлуатація; дезорганізація транспортної мережі у шахтах, насосного, компресорного, кабельного, електричного господарства; «штурмівщина», «приписки» продуктивності праці; «шкідництво» стосовно кадрів, організації праці, соціального забезпечення робітників; аварії, що призвели до каліцтва чи загибелі людей. Подані у протоколі факти «шкідництва» свідчать про елементарну відсутність коштів та організації праці.

Окремо слід зазначити, що більшість керівників та інженернотехнічного персоналу працювали в умовах постійного зростання плану видобутку вугілля. Для виконання таких завдань реально не вистачало необхідних ресурсів — механізмів, коштів, робочої сили. Механізація робіт на одній ділянці впиралася у відсутності подібного на іншій ділянці процесу добування. Тому при залученні значних бюджетних коштів ефективність добування зростала в мінімальних показниках.

Також С. Саркісова й керівників вугільних підприємств обвинуватили у впровадженні збільшених норм виробітку. На тлі «стахановського руху» уряд ухвалив 25% підвищення норм виробітку для шахт Донбасу. С. Саркісову й інженеру «Головвугілля» В. Бажанову доручалося провести галузеву конференцію і розробити норми виробітку для всіх видів робіт. Керівники окремих вугільних підприємств та партійці, слідуючи переможним пропагандистським реляціям про «значне підвищення» продуктивності праці, почали пропонувати підвищення норм виробітку на 50−60%. Їхня ініціатива базувалася не на економічному розрахунку, а на бажанні у черговий раз довести політичну лояльність, використати шанс на кар'єрне підвищення. Наслідки таких своїх рішень, вони сподівалися, пожинатимуть уже інші керівники.

Після численних дискусій норми виробітку було підвищено у середньому на 28%. Але керуючим трестам дозволялося за необхідності їх ще збільшувати. У результаті по окремих професіях (вибійники, коногони, кріпильники та ін.) на шахтах «Сталінвугілля», «Чистяковвугілля», «Серговугілля», «Постишеввугілля» норми виявилися збільшеними на 100−120%. Через різні норми виробітку на шахтах з’явився різнобій в оплаті праці. У результаті різко загострилася проблема плинності кадрів. Також почало зростати невдоволення робітників відносно так званих «стахановців», які спровокували ріст норм виробітку. Подібні дії в управлінні галузі чекісти теж кваліфікували як «свідомий злочин». Хоча практично всі кроки керівництва області погоджувалися з вищими партійно-радянськими очільниками.

«Шкідницькою» була оголошена програма «концентрації гірничих робіт», розроблена комісією наркомату важкої промисловості СРСР під керівництвом заступника наркома М. Рухимовича. Вона передбачала закриття нерентабельних шахт, дві — три діючі шахти або дільниці об'єднувалися в одну. План робіт був затверджений наркоматом важкої промисловості і впроваджувався на Донбасі. Однак, через причетність до розроблення і реалізації цієї ідеї Г. П’ятакова, М. Рухимовича й інших інженерів, яких незабаром арештували, цей задум визнали «методом ворожої троцькістської роботи».

Чекісти також обвинувачували С. Саркісова у підтримці пропозиції Г. П’ятакова щодо відсутності потреби будувати нові шахти. Позаяк це вимагало вагомих капіталовкладень на тлі дефіциту коштів, необхідної кількості матеріалів та обладнання. Водночас, діючі шахти при впровадженні механізації були здатні забезпечити на тривалий час необхідні обсяги видобутку мінерального палива. Ідею підтримував і головний інженер «Головвугілля» В. Бажанов. Він написав статтю у журналі «Уголь», де стверджував, що «на Донбасі вже знайшли нові шахти і немає необхідності значно збільшувати шахтне будівництво». Таким чином, будівництво нових шахт було законсервоване.

Елементарну неузгодженість у матеріально-технічному забезпеченні шахт теж кваліфікували як «ворожий злочин». Так, на одну копальню постачалося вагонеток менше за потребу, на іншу — більше. Подібна ж кваліфікація давалася відсутності ремонту транспортних шляхів у шахтах.

Особливу увагу чекісти приділи ролі «членів троцькістської організації» в аваріях. Одну із головних причин, яку вказав С. Саркісов, було недотримання техніки безпеки: «[…] в інтересах виконання річного плану можна було на місяць-другий послабити увагу до техніки безпеки шахт. Відповідна вказівка давалася мною і гірничо-технічній інспекції. […] Порушення правил техніки безпеки було у тому, що загазовані лави не зачинялися, а продовжувалися експлуатуватися, тобто робітників свідомо посилали у лави, де газу було більше норми. Були випадки, коли вміст газу свідомо зменшували і заставляли робітників працювати (наприклад на шахті № 2 „Комсомолець“ [тресту] „Донбасантрацит“, на шахті № 8ф ім. Сталіна, [шахті] ім. Дзержинського. На ряді шахт із поганою вентиляцією, що не забезпечувала омивання шахти повітрям, продовжували працювати без впорядкування вентиляції. Елементарні засоби для гасіння пожежі, що виникала від горіння кабелю (для цього потрібен пісок), були відсутні. Так, на шахті „Капітальна“ [тресту] „Макіїввугілля“, де у результаті горіння кабелю виникла пожежа, робітники не змогли вийти із зони пожежі через завалені гірничі переходи. На цій аварії загинуло 15 шахтарів» ГДА СБ України, ф. 16, оп. 30, спр. 55, арк. 284−286. Практика показала, що подібні дії керівництва шахт є типовими у нашому сьогоденні. Заради виконання замовлень і отримання заробітної плати шахтарі свідомо ігнорують заходи безпеки.

Аналізуючи зізнання С. Саркісова щодо причин аварій на шахтах, варто зазначити, що вони були типовим явищем у вугільній галузі і наслідком намагання вищого партійно-радянського керівництва різко збільшити видобуток вугілля. Оскільки потреба у дешевому паливі постійно зростала із розвитком індустріалізації СРСР.

С. Саркісова вказав, що через «ворожу діяльність» добовий видобуток залишався на рівні 200 тис. тонн, хоча планувався «на основі стахановського руху, при чесній роботі Донбас міг ще у 1936 р. щодоби добувати 250 тис. тонн, а у 1937 р. — 300 тис. тонн вугілля» Там само, арк. 287. Загалом, він стверджував, що у 1936 р. шахти Донецької області недодали 3900 тис. тонн вугілля (це цифра корелювалася із даними Д. Соколинського Там само, арк. 234.), за чотири місяці 1937 р. —2810 тис. тонн Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 247.

Таким чином, протоколи допитів С. Саркісова змалювали цілу низку технічних та організаційних проблем видобутку вугілля на Донбасі. Але вони знаходилися у площині відсутності комплексної програми розбудови шахт та організації праці у галузі. Через «політичну доцільність» із подачі Й. Сталіна та його оточення із арештованих «вибивалися» свідчення, що зниження вугледобування відбувалося саме у результаті діяльності конкретних «ворогів народу», а не через економічні прорахунки вищого та місцевого керівництва СРСР.

Ще однією причиною для переорієнтації вістря критики стало невдоволення населення соціальним і матеріальним забезпеченням робітників, рівнем техніки безпеки на виробництві, гонитва за «цифрою плану» та ін. Пересічні шахтарі, які працювали без вихідних, покалічилися під час аварій, обмежувалися у заробітках, їх родини, які втратили годувальників, уважали арешт С. Саркісова та інших керівників цілком справедливим. На побутовому рівні місцеві керівники були безпосередніми винуватцями «штурмівщини», дезорганізації виробництва, матеріально-технічного та соціального забезпечення тощо. На тлі загальної пропагандистської риторики про «ворогів народу», «шкідників» кремлівські очільники, які вимагали від місцевих керівників проведення жорстких заходів у реалізації виробничих завдань, залишалися в свідомості громадян справедливими і чесними лідерами держави — борцями за добробут робітничого класу. Корінні проблеми державного і соціальноекономічного управління в СРСР залишалися поза увагою переважної більшості громадян.

Водночас, для нового місцевого партійно-радянського і господарського апарату арешти С. Саркісова і провідних керівників різних галузей промисловості Донбасу було сигналом, що невиконання виробничих планів означає обвинувачення у «шкідництві» й, у підсумку, перетворення у «ворога народу» із подальшими наслідками. Більшовицька система через репресії постійно оновлювала керівників, які б спромоглися знайти дієвий механізм управління галуззю, підприємством в умовах радянської дійсності.

Подальша доля С. Саркісова була типовою для переважної більшості сталінських керівників. 31 серпня 1937 р. йому пред’явили обвинувальний вирок. На засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві він був засуджений до розстрілу. Вирок був виконаний 2 вересня 1937 р. Також 21 вересня розстріляли голову Донецького облвиконкому М. Іванова. Подібна доля спіткала практично весь склад Донецького обкому КП (б)У та обласного виконкому Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 250−252. Так, із 76 членів обкому партії, обраних у травні 1937 р., на червень залишилося лише 6 осіб Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870−1990;і роки. — К.: Основи, 2002. — С. 317.

Дружину С. Саркісова — Євгенію Мартинівну Бар’ян-Ахназарову — заарештували разом із чоловіком. 4 листопада 1937 р. Особлива нарада засудила її до 8 років ув’язнення за «активну участь у контрреволюційній групі, що діяла на Донецькому металургійному заводі» та за «прикриття контрреволюційної діяльності» чоловіка. Вона вийшла з таборів лише в 1944 р. Після смерті Й. Сталіна, за рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР, у 1955 р. реабілітована. Наступного року домоглася реабілітації свого страченого чоловіка Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937;1938 гг. — С. 252.