Земельна реформа. 
Основні моменти аграрної реформи П.А. Столипіна, її причини та наслідки

Задум земельної реформи, її основна ідея

У ході селянських хвилювань 1905 року стало ясно, що зберігати колишнє положення в селі неможливо. Общинна і приватна власність на землю не могли більше уживаться поруч.

Наприкінці 1905 року влада всерйоз розглядала можливість піти назустріч селянським вимогам. Генерал Дмитро Трепов говорив тоді: «Я сам поміщик і буду дуже радий віддати даром половину моєї землі, будучи переконаним, що тільки при цій умові я збережу за собою другу половину.» [2,c.131]. Але на початку 1906 року відбувся перелом у настроях. Оправившиcь від потрясіння, уряд обрав протилежний шлях.

Виникла ідея: не уступати громаді, а навпаки, оголосити їй нещадну війну. Мова йшла про те, щоб приватна власність перейшла в ріший наступ проти общинної. Особливо швидко, за кілька місяців, ця ідея завоювала підтримку дворянства. Багато землевласників, що колись гаряче підтримували громаду, тепер виявилися її непримиренними супротивниками. «Громада є звіром, з цим звіром треба боротися», — категорично заявляв відомий дворянин, монархіст Н. Марков [24,c.164]. Головним виразником настроїв, спрямованих проти громади, став голова ради міністрів Петро Столипін. Він призивав «дати селянину волю трудитися, багатіти, позбавити його кабали віджилого общинного ладу» [2,c.133]. У цьому і полягала головна ідея земельної реформи, що називали столипінської.

Передбачалося, що заможні селяни перетворяться з общинників у «маленьких поміщиків». Тим самим громада буде висаджена зсередини, зруйнована. Боротьба між громадою і приватною власністю завершиться перемогою останньої. У країні виникає новий шар міцних власників — «міцна опора порядку».

Концепція Столипіна пропонувала шлях розвитку змішаної, багатоукладної економіки, де державні форми господарства повинні були конкурувати з колективними і приватними. Складні елементи його програм — перехід до хуторів, використання кооперації, розвиток меліорації, уведення триступінчастого сільськогосподарського утворення, організації дешевого кредиту для селян, утворення землеробської партії, що реально представляла інтереси дрібного землеволодіння [4,c.288−289].

Столипін висуває ліберальну доктрину керування сільською громадою, усунення черезсмужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій основі економічного росту. В міру прогресу селянського господарства фермерського типу, орієнтованого на ринок, у ході розвитку відносин купівлі-продажу землі повинне відбутися природне скорочення поміщицького фонду землі. Майбутній аграрний лад Росії представлявся прем'єру у виді системи дрібних і середніх фермерських господарств, об'єднаних місцевими самокерованими і нечисленними по розмірах дворянськими садибами. На даній основі повинна була відбутися інтеграція двох культур — дворянської і селянської.

Столипін робить ставку на «міцних і сильних» селян. Однак він не вимагає повсюдної однаковості, уніфікації форм землеволодіння і землекористування. Там, де в силу місцевих умов громада економічно життєздатна, «необхідно самому селянину обрати той спосіб користування землею, що найбільше його влаштовує» [29,c.213].

Наказ 9 листопада і II Державна дума. Про початок земельної реформи повідомив урядовий наказ від 9 листопада 1906 року, прийнятий у надзвичайному порядку, минаючи Державну думу. Відповідно до цього наказу селяни одержували право вийти з громади зі своєю землею. Вони могли також продати її. П. Столипін вважав, що ця міра незабаром зруйнує громаду. Він говорив, що указом «закладена підстава нового селянського ладу» [8,c.119].

У лютому 1907 року була скликана II Державна дума. У ній, як і в I Думі, земельне питання залишалося в центрі уваги. Відмінність полягала в тому, що тепер «дворянська сторона» не тільки захищалася, але і наступала. Перший депутат князь Д. Святополк-Мирський помітив, що дворянські господарства в багато разів культурніше селянських. «Збережете і підтримаєте приватних власників, — призивав він. — Наша сіра, темна селянська маса без поміщиків — це череда без пастуха». На це їдко заперечив селянин-монархіст Ф. Петроченко: «Тут хтось з ораторів указував, що селяни наші темні і неосвічені і даремно їм давати багато землі… Що ми неосвічені, так ми нічого іншого і не просимо, як землі, щоб по своїй дурості в ній же колупатися. Дворянину і непристойно возитися із землею». Ф. Петроченко довів з епічною простотою: «Скільки суперечок не ведіть, іншої земної кулі не створите. Прийдеться, виходить, цю землю нам віддавати…» 17, c.441−442].

Більшість депутатів у II Думі ще більш твердо, чим у I Думі, виступали за передачу селянам частини дворянських земель. П. Столипін рішуче відкинув подібні проекти: «Чи не нагадує це історію тришкина кафтана: «обрізати підлоги, щоб зшити з них рукава?» [25,c.12]. Зрозуміло, II Дума не виявила бажання схвалити столипінський указ від 9 листопада. Серед селян у зв’язку з цим ходили завзяті чутки, що виходити з громади не можна — тим, хто вийде, не дістанеться поміщицької землі.

У березні 1907 року імператор Микола II у листі до матері зауважував: «Усе було б добре, якби те, що діється в Думі, залишалося в її стінах. Справа в тім, що всяке слово, сказане там, з’являється на наступний день у всіх газетах, які народ з жадібністю читає. У багатьох місцях уже знову заговорили про землю і чекають, що скаже Дума по цьому питанню… Потрібно дати їй домовитися до дурості чи до гидоти і тоді - ляснути» [9,c.203].

Позиція II Думи з земельного питання стала основною причиною її розпуску 3 червня 1907 року.

III, «Столипінська», Дума. Створення третьочервневої системи, що уособлювала третя Дума, поряд з аграрною реформою було другим кроком перетворення Росії в буржуазну монархію (першим кроком була реформа 1861 року).

Соціально-політичний зміст зводиться до того, що цезаризм був остаточно перекреслений: Дума «селянська» перетворилася в Думу «панську» .

16 листопада 1907 року, спустя два тижні після початку роботи третьої Думи, Столипін виступив перед нею з урядовою декларацією. Першим й основном завданням уряду є не «реформи», а боротьба з революцією.

Другим центральним завданням уряду Столипін оголосив проведення аграрного закону 9 листопада 1906 року, що є «корінною думкою теперішнього уряду…» [24,c.202].

З «реформ» були обіцяні реформи місцевого самоврядування, освіти, страхування робітників і ін.

У III Думі, скликаної в 1907 році по новому виборчому законі (який обмежував представництво незаможних), панували зовсім інші настрої, ніж у перших двох. Цю Думу називали «столипінської». Вона не тільки схвалила указ від 9 листопада, але пішла ще далі самого П. Столипіна. (Наприклад, щоб прискорити руйнування громади, Дума оголосила розпущеними всі громади, де більш 24 років не відбувалося земельних переділів).

Обговорення наказу 9 листопада 1906 року почалося в Думі 23 жовтня 1908 року, тобто через два роки після того, як він ввійшов у життя. У цілому обговорення його йшло більш ніж півроку.

Після прийняття указу 9 листопада Думою він із внесеними виправленнями надійшов на обговорення Державної Ради і так само був прийнятий, після чого по даті його твердження царем став іменуватися законом 14 червня 1910 року. По своєму сенсу це був, безумовно, ліберальний буржуазний закон, що сприяв розвитку капіталізму в селі і, отже, прогресивний.

Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селян. Усі селяни одержували право виходу з громади, що у цьому випадку виділяла вихідному землю у власне володіння. При цьому указ передбачав привілею для заможних селян з метою спонукати їх до виходу з громади. Зокрема ті, що вийшли з громади, одержували «у власність окремих домохазяїнів» усі землі, «що знаходяться в його постійному користуванні» [11,c.301]. Це означало, що вихідці з громади одержували і надлишки понад душову норму. При цьому якщо в даній громаді протягом останніх 24 років не вироблялися переділи, то надлишки домохазяїн одержував безкоштовно, якщо ж переділи були, то він платив громаді за надлишки за викупними цінами 1861 року. Оскільки за 40 років ціни виросли в кілька разів, то це було вигідно заможним вихідцям.

Громади, у яких з моменту переходу селян на викуп не було переділів, визнавалися такими, що механічно перейшли до приватної власності окремих домохазяїнів. Для юридичного оформлення права власності на свою ділянку селянам таких громад досить було подати заява в землевпорядну комісію, яка оформляла документи на ділянки, що фактично знаходилися в їхньому володінні, у власність домохазяїна. Крім цього положення, закон відрізнявся від наказу деяким спрощенням процедури виходу з громади.

У 1906 році були прийняті і «Тимчасові правила» про землевпорядження селян, що стали законом після твердження Думою 29 травня 1911 року. Землевпорядним комісіям, створеним на основі цього закону, надавалося право в ході загального землевпорядження громад виділяти окремих домохазяїнів без згоди сходу, за своїм розсудом, якщо комісія вважала, що таке виділення не торкається інтересів громади. Комісіям належало також вирішальне слово у визначенні земельних суперечок. Таке право відкривало шлях до сваволі комісій.