Проблема і сучасні методи ідентифікації стародрукованих контрафактних видань

Проблема і сучасні методи ідентифікації стародрукованих контрафактних видань

В останні десятиліття помітне значне пожвавлення бібліографічних досліджень, пов’язаних з укладанням реєстрів національних і регіональних пам’яток культури. Не викликає сумніву, що контрафактні чи, інакше кажучи, нелегальні, піратські, корсарські, незаконні видання становлять невід'ємну частину видавничого репертуару кожної країни. Успішні спроби з’ясування справжнього місця, дати й імені авторів контрафакцій, хоч і не позбавлені суб'єктивності й вибірковості, знаходимо в працях попередніх поколінь бібліографів. Однак складність атрибуції та неузгодженість зусиль у цьому напрямі призводять до ігнорування комплексу цих видань та, як результат, формування хибного уявлення про справжній обсяг видавничої продукції минулих століть.

Термін «контрафакція» (з лат.: «contra» — проти і «facere» — робити; з французької: «contrefaзon» — підробка), який у наш час асоціюється з імітацією торгової марки, бренду, у книгознавстві прийнято вживати для означення літературної підробки, передруку видання, здійсненого з порушенням авторського права шляхом відтворення і розповсюдження чужого твору, з метою отримання комерційної вигоди без згоди правовласників.

Уперше слово «контрафакція» на позначення незаконного репродукування чужого виробу було вжито в 1268 році у «Книзі професій» паризького судді Етьєна Буало Boileau, E. Le livre des mйtiers / E. Boileau; Ed. R. de Lespinasse, F. Bonnardot. — Paris, 1879. — P. 59−60, art. XIII., а саме — фігурувало у статуті виробників коралових вервечок і ґудзиків для одягу. Через два століття, з винаходом книгодрукування і його розповсюдженням в Європі, представники нового фаху — друкарі й видавці - також стали перед спокусою виготовлення контрафактних виробів, відтак невдовзі з’явилися передруки тогочасних видань. Із розширенням книжкового ринку конкуренція ставала жорсткішою, і контрафакція набирала більших масштабів. Міжнародне авторське право ще не існувало, і якщо твір не суперечив цензурним вимогам країни, його могли передрукувати без особливих проблем. Закордонний нелегальний передрук і контрафакція стали визнаним і важливим елементом європейського книжкового руху, особливо у XVIII столітті, коли вони набули систематичного поширення. Серед друків більшості тогочасних видавців, особливо дрібніших, провінційних, містилася більша чи менша частка видань, передрукованих нелегально. Друкаріконтрафактори легко знаходили собі спільників серед книгарів для поширення своєї продукції як у регіоні, так і за кордоном.

Мотиви, способи виготовлення, реалізація контрафактних стародруків є аналогічними підробці будь-якого іншого прибуткового товару. А для видавців книга була саме таким товаром. Об'єктом передруку переважно ставали бестселери, які вже завоювали успіх серед читачів і могли принести видавцеві добрий зиск за менших затрат. Переваги виготовлення контрафактних видань очевидні: по-перше, друкар позбавляв себе зобов’язань, пов’язаних з отриманням привілею та виплатою авторського гонорару; по-друге, процес складання і розміщення тексту на сторінках книги був набагато легшим і швидшим, оскільки замість рукопису, який важче відчитати, друкар послуговувався чітким друкованим текстом, і йому залишалося відтворювати рядок за рядком, лише зрідка виправляючи дрібні помилки. Ці виданняблизнюки зазвичай копіювали оригінал до найменших деталей: титульний аркуш, включно з іменем першого видавця та текстом наданого йому привілею, розміщення тексту — рядок у рядок, сторінка в сторінку, орфографію, пунктуацію. Однак, у порівнянні з оригінальними виданнями їх передруки нерідко відрізнялися недбалістю друку, неоднорідністю використаних шрифтів і гатунків паперу та численними новими помилками, спричиненими поспіхом у роботі. Друкарі-контрафактори намагалися використовувати схожі книжкові прикраси (гравіровані чи виливні віньєтки і заставки, складані типографські композиції). Тому досить складно розпізнати піратські видання серед традиційних описів (автор, назва, вихідні дані, обсяг) у друкованих чи on-line бібліографіях стародруків.

Це наочно ілюструють зображення титульних аркушів варшавського видання твору Іґнація Красіцького «Pan Podstoli», який опублікував варшавський друкар-книгар Міхал Ґрель [Krasicki, Ignacy]. Pan Podstoli. [T. 1−2]. — W Warszawie: Nakladem i Drukiem Mich. Grolla, Ksi^garza Nadwornego J. K. Mci, 1778. — T. 1: [3] арк., 302, [2] c.; t. 2: 264 c.; 8°., та його нелегального передруку у львівській друкарні Казимира Шліхтина [Krasicki, Ignacy]. Pan Podstoli. — W Warszawie: Nakladem i Drukiem Mich. Grolla, Ksi^garza Nadwornego J. K. Mci, 1778. — [4], 264, [2] c.; 8°. Видавнича адреса оригіналу повністю збережена, однак уміщений у ньому текст королівського привілею, наданий Ґрелю на друк цього твору на 20 років під карою 1000 дукатів за передруки, Шліхтин уважав зайвим і проігнорував. Натомість слово в слово передрукував еррату («Omylki drukarskie»), що зовсім не мало сенсу, бо номери сторінок його видання не відповідали ґрелівським (шліхтинівський друк мав менший обсяг), а зазначені помилки вже виправив складач, припустившись нових.

Шліхтин здійснив також досить вдалу контрафакцію французької комедії «Trzewiki morderowe» («Золоті черевички») [Ferriиres, A. de]. Trzewiki morderowe albo szewcowa niemiecka […]. — W Warszawie: Nakladem Grцllowskiey Ksiзgarni Nadworney Krolewskiey w Marywilu Nro: 19. pod znakiem Poetow, 1777. — 104 c.; 8°., яку випустив у Варшаві цей же ж упривілейований видавець. Єдиною розбіжністю в бібліографічних описах цих видань є обсяг, що був зменшений на 27 сторінок задля економії паперу.

Контрафактори вкрай рідко вказували на титульних аркушах назви своїх закладів: часом подавали фальшиві видавничі адреси, як-то Ляйпціґ, Лондон, Вроцлав, Бжеґ, Ґданськ, але найчастіше випускали свої друки анонімно чи передруковували оригінали без змін, щоб ухилитися від відповідальності за завдану шкоду перед скривдженими видавцями автентичних книжок. Намагаючись конкурувати, контрафактори запроваджували свої підробки до книгарського обігу за значно нижчими цінами, ніж легальні видавці, через що останні несли значні матеріальні втрати, зазвичай обмежуючись протестами, опублікованими на сторінках своїх видань. Наприклад, згаданий вже процвітаючий варшавський видавець Ґрель, який отримав близько 50 королівських привілеїв на виняткове право власності накладів терміном на 20−30 років Golka, B. Z dziejow drukarstwa polskiego / B. Golka, M. Kafel, Z. Kios. — Warszawa, 1957. — S. 161., зазнаючи збитків від численних нелегальних передруків його книжок у Львові, у відчаї почав поміщати наприкінці деяких видань Krasicki, I. Bayki y przypowiesci / I. Krasicki. — Warszawa: nakl. i druk. M. Grцlla, 1779; Krasicki, I. Satyry / I. Krasicki. — Warszawa: nakl. i druk. M. Grцlla, 1779. звернення «Michal Grцll do przedrukiwaczow Lwowskich», апелюючи до їхнього сумління через сьому Божу заповідь — не кради. «Що це означає? — розтлумачував він, маючи на увазі право власності, яке тепер ми б назвали авторським, — у ближнього свого ні його грошей, ані жодної іншої власності не відбирати, а також фальшивим товаром чи забороненою торгівлею собі її не привласнювати […] Хто крав, нехай більше не краде» [виділення — в оригіналі].

Із Міхалем Ґрелем у цьому питанні солідаризувався французький видавець кінця XVIII століття Бертран-Квінте, який у нарисі про книгодрукування гнівно засуджував передруковувачів, прирівнюючи їх до крадіїв: «Контрафакція — це крадіжка в повному сенсі цього слова, і дуже шкода, що закони не визначають суворішого покарання для винних у цьому злочині, настільки поширеному в наші дні, що друкар чи книгар, який береться за видання твору, здійснює свої розрахунки з огляду на ймовірну появу у книготоргівлі контрафактних примірників» Bertrand-Quinquet, L.-J.-F. Traitй de l’imprimerie / L.-J.-F. Bertrand-Quinquet. — Paris: chez Bertrand-Quinquet, imprimeur, an VII (1799). — P. 257.

Деякі тогочасні друкарі-видавці для позначення своїх оригінальних книжок власноручно підписували кожен примірник накладу або ставили особисту печатку, про що повідомляли у друкованому тексті на початку чи в кінці видання Dunczewski, S. Kalendarz Polski y Ruski na Na Rok Panski 1756 […] / Stanislaw Dunczewski. — W Diukami Zamoyskiey B. Jana Kantego Patrona K. P. y W. X. Lit., [1755]. — ApK. B4 recto.

Окрім описаних проблемних контрафактних видань, ідентифікації потребує значна кількість творів радикального характеру, які з політичних чи релігійних причин, із метою відвернення уваги світської й духовної цензури також виходили в світ із фальшивими вихідними даними або взагалі без них.

Відмова від спроб з’ясувати фактичне місце й час друку усіх цих видань позбавляє нас об'єктивного висвітлення історії діяльності й репертуару окремих видавництв і їхньої частки у книговидавничих процесах своєї епохи. Тому основними завданнями істориків книги в цьому напрямі є:

• 1) ідентифікація анонімних (у сенсі відсутності вихідних даних) і недатованих друків, тобто з’ясування — де, хто й коли надрукував ту чи іншу книжку;
• 2) верифікація автентичності видань із вихідними даними, якщо є підозра, що вони були свідомо сфальсифіковані; 3) дослідження максимальної кількості примірників кожного видання з метою виявлення можливих перевидань і варіантів, що дозволяє збагатити репертуар книжкової продукції та глибше пізнати тодішню видавничо-друкарську практику.

Усі ці завдання досить складні, однак, як зауважував англійський книгознавець Джером Веркруйз Vercruysse, J. Rйflexions sur l’identification des fausses marques / Jeroom Vercruysse // Les presses grises: la contrefaзon du livres (XVI-XIX siиcles). — Paris, 1988. P. 166., книга — це передусім предмет, і застосувавши до неї певні методи дослідження, можна встановити її ідентичність. Як і людська істота, вона наділена розпізнавальними знаками (сигнатури, кустоди, пагінація, ілюстрації, шрифти, папір), а також оточена свідками (автор, видавець, цензура, реклама, книгарі, покупці), які можуть надати чи то підтверджувальну чи якусь іншу, додаткову, інформацію для її ідентифікації.

Виходячи з цього, джерельна база дослідження повинна обіймати три основних категорії матеріалів: 1) спеціальну наукову літературу з предмета, тобто напрацювання попередників; 2) історичні рукописні джерела; 3) книгознавчі джерела у вузькому значенні цього слова — самі стародруки й матеріали, пов’язані з їхнім функціонуванням (наприклад, тогочасні оголошення в пресі, книгарські каталоги тощо). Попри очевидну й безсумнівну вагу двох перших категорій джерел, кількісно й за інформаційним потенціалом вони значно поступаються останній, тобто самій книзі, яка є цінним і незамінним джерелом відомостей про обставини й техніку друку, людей, які її творили, колекціонували й читали. Книга як кінцевий продукт спільної діяльності автора, друкаря, гравера, папірника й інтроліґатора, у матеріальному плані складається з таких елементів: паперу; відбитків друкарських засобів (шрифтів, оздоблень, ілюстрацій), за допомогою яких зміст представлено на папері; засобів, які забезпечують зручність користування і збереження книги, тобто оправи. Оскільки стародруки потрапляють до рук дослідників після кількасотрічного побутування в різних колекціонерських середовищах, то до вказаних вище елементів слід ще долучити маргінальні записи та провенієнційні знаки, за їх наявності.

Відповідно до різних етапів створення книги й дослідження її компонентів застосовуються спеціальні книгознавчі методи, а окремі з них вже виділилися в окремі галузі, із власного проблематикою, та вступають у відносно самостійні взаємини з іншими дисциплінами (як, наприклад, оправознавство й історія мистецтва). Однак у дисциплінарних межах історії книги вони виконують функції її методів і підпорядковуються її завданням, а саме — дослідженню проблем створення, розповсюдження, читання і зберігання книги.

Дослідженням паперу, який до кінця XVIII століття виготовляли вручну, займається папірництво та філіґраністика (наука про водяні знаки). їх завданням є визначення місця походження та приблизного часу виникнення окремих гатунків паперу, на якому друкували чи записували тексти. Із цією метою досліджуються філіграні - рисунки на аркушах, видимі тільки при просвічуванні, із зображеннями умовних знаків, гербів міст, імен засновників папірень чи їхніх покровителів, архітектурних споруд, зокрема тих монастирів або братських церков, яким ці друкарні й папірні належали. На правій половині аркуша зазвичай розміщувалася контрамарка — філігрань меншого розміру, що складалася з ініціалів папірника, часом — з його імені, назви місцевості, ґатунку паперу чи дати його виготовлення. Такі знаки багато важать не лише для історії розвитку паперового виробництва, але й книжкової справи. У виданнях малого формату (8°, 12°), де поділена на частини філігрань розміщується на різних аркушах, проводяться заміри відстаней між понтюзо та відтворюється вихідний малюнок водяних знаків за збереженими фрагментами на обрізаних аркушах книги. Аналіз філіґраней надає різнопланові відомості про закупівлю паперу, подекуди може свідчити про послідовність друкування частин і різних накладів видання, про редагування тексту в процесі публікації, варіанти друку тощо Див.: Запаско, Я. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст. / Я. П. Запаско. — Львів, 1971. — С. 25−27; Мацюк, О. Папір та філіграні на українських землях: XVI-початок XX ст. / О. Я. Мацюк. — К.: Наук. думка, 1974; Siniarska-Czaplicka, J. Papier sl^ski w drukach tloczonych na ziemiach Rzeczpospolitej / Jadwiga Siniarska-Czaplicka // Acta universitatis Wratislaviensis. — № 364: 500-lecie polskiego slowa drukowanego na Sl^sku. — Wroclaw, 1978. — S. 195−203; Дашкевич, Я. Філігранологія та завдання українського джерелознавства / Ярослав Дашкевич // Записки НТШ. — Т. 240: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. — Львів, 2000. — С. 285 332; Rusinska-Giertych, H. Drukarnia Pillerow we Lwowie i cechy edytorsko-typograficzne jej produkcji literackiej (1773−1800) / Halina Rusinska-Giertych // Oblicza kultury ksi^zki: Prace i studia z bibliologii i informacji naukowej. — Wroclaw: Wyd. Uniwersytetu Wroclawskiego, 2005. — S. 269 299. — (Acta Universitatis Wratislaviensis; № 2680); Бондар, H. Філігранологічний аналіз примірників острозької Біблії 1581 р. як джерело історико-книгознавчих досліджень / Наталія Бондар // Наукові праці НБУВ. — Вип. 28. — К., 2010. — С. 288−302. Папір є найдорожчим елементом і головним чинником у визначенні ціни на книжкову продукцію. Друкарі XVIII століття визначали собівартість видання в аркушах паперу, куди входили витрати на складання, видрук і папір Darnton, R. L’Aventure de l’Encyclopйdie, 1775−1800, un best-seller au siиcle des Lumiиres / Robert Darntont. — Paris, 1982. — P. 151., тому ця стаття видатків вимагає якнайпильнішої уваги. Описи різних гатунків паперу, використаних у виданнях, варто виділити в окрему базу з інформацією про його якість, філіграні на ньому та їх відтворення, дату виготовлення, власника та місцезнаходження папірні (якщо встановлено), дату використання цього зразка паперу в інших виданнях із посиланнями на їхні описи.

Оправознавчий метод полягає в описі, систематизації й аналізі оправ, із зазначенням обов’язкових елементів: матеріал (папір, тканина, шкіра, їх тип і колір), спосіб оздоблення (сліпе чи золочене тиснення, техніка) опис декоративних мотивів, власницьких знаків (суперекслібрисів). Така розширена характеристика оправи в зіставленні з описами уже відомих, раніше ідентифікованих примірників, дозволяє з великою вірогідністю встановити час і місце виконання оправи, що є особливо важливим у випадку першої купівлі книги та виготовлення первісної оправи.

Заслуговують на увагу ідентичні оправи окремих примірників одного й того ж видання, збережені в різних бібліотеках. Так, здійснюючи попримірниковий опис львівської книжкової продукції XVIII століття, що збереглася в різних українських і закордонних книгозбірнях, ми звернули увагу, що примірники, наприклад, видання «Б'№а^е1іе у ер^їоіу» Ewange1ie у ЕрЩоїу. — We Ь^о'ше: w Бгикагші Іапа 82ІісДіупа І. К. М. Uprzywi1ejowanego Typografa, 1760. — 393, [5] 8.; 12°. з фондів ЛННБУ імені В. Стефаника (СТ-І 94 535) і Національної Бібліотеки у Варшаві (ВН XVIII.

1. 4454) мають абсолютно однакові оправи XVIII століття — з телячої темнобрунатної шкіри, із сліпим тисненням у формі маленької квітки посередині і в кутах обох кришок. Зафіксовано також факти існування однакових паперових обкладинок на примірниках інших видань Шліхтинів і багатьох однотипних, специфічних тогочасних оправ (півшкіра, брунатний крапчастий картон). Усе це дозволяє припустити, що вони були виконані у видавничому підприємстві Шліхтинів. Відомо, що родоначальник закладу Ян Шліхтин свого часу провадив інтроліґаторську діяльність, однак бракує таких документів стосовно його спадкоємців. Ці приклади можуть свідчити, що палітурна майстерня працювала й надалі, а певні частини накладу його видань продавалися оправленими в шкіру, півшкіру та паперові обкладинки. У такому випадку характерні риси цих оправ є індикатором належності видань до продукції того чи іншого типографського закладу.

Той самий принцип локалізації застосовуємо і при використанні провенієнційного методу, тісно пов’язаного з палеографічним. Аналіз різноманітних джерел, присутніх у конкретних примірниках, — читацьких нотаток і коментарів на сторінках книг, давніх інвентарних номерів, екслібрисів, суперекслібрисів і печаток — надає виняткову інформацію про купівлю, шляхи розповсюдження, коло власників, читачів, а в підсумку — дає відповідь на основне питання провенієнційних досліджень у контексті ідентифікації видання, яким є визначення географічного ареалу первісного побутування книги.

До прикладу, кілька видань згаданого вище друкаря Шліхтина було виявлено під фальшивою видавничою адресою міської друкарні Ґданьска, серед яких — поетично-дидактичний твір із серії «дамської лектури» «Filozofia sposobu byc kochan» та тритомний гербовник Вацлава Варшицького «Herbow opisy» (Gdansk, w Drukarni uprzywileiowaney Stanow Miasta, 1782). Серед півтора десятка збережених на сьогодні примірників цих видань не знайшлося жодного, який би засвідчував його присутність у приватних чи інституційних книгозбірнях «вільного міста» Ґданьска і його околиць. Натомість більшість із них, згідно з провенієнціями, входила до приватних бібліотек галицької шляхти (Свєнціцьких, Цєнських, Сєраковських, Прушинських, Третерів, Морачевських).

Однак, ідентифікуючи видання з фальшивими чи анонімними вихідними даними, не слід переоцінювати значення папірознавчих, провенієнційних, оправознавчих досліджень. їхні результати можуть слугувати тільки додатковим підтвердженням атрибуції, здійсненої завдяки застосуванню більш надійного методу типографського аналізу. Предметом дослідження при цьому виступають:

• 1) типографський матеріал, тобто друкарські засоби, які мав у розпорядженні конкретний друкар (шрифти, гравіровані книжкові прикраси);
• 2) набір друку, або композиція окремих видань, створена з елементів типографського матеріалу в друкарських формах для репродукування на певній кількості примірників.

Перший етап роботи з виявлення контрафактних видань та їх ідентифікації полягає в емпіричних напрацюваннях стосовно книжкової продукції окремих видавничих осередків. Досвід наших попередників та практична робота з укладання реєстру львівських стародрукованих видань XVIII століття вказують, що в цих дослідженнях найдоцільніше відштовхуватись від видань конкретної друкарні, чітко визначеного проміжку часу, вихідні дані яких, їхня повнота й достовірність не викликають сумніву. Оптимальна модель опису цих видань повинна включати, окрім традиційних бібліографічних полів (автор, назва, вихідні дані, обсяг), ще й докладні описи використаних шрифтів, оздоблень, ілюстрацій і технічної практики складання, вираженої у способі проставлення сигнатур, колонцифр, кустодів тощо.

Опис використаних у виданні шрифтів здійснюємо згідно з основними критеріями, які запровадили видатні дослідники ранніх друків Роберт Проктор і Конрад Геблер Proctor, R. An index to the early printed books in the British Museum / Robert Proctor. — London, 1898; Haebler, K. Typenrepertorium der Wiegendrucke / Konrad Haebler. — Halle a.S.; Leipzig [etc.], однак виявляючи творчий підхід, з урахуванням століття і особливостей форми шрифтів конкретної друкарні. Для ідентифікації інкунабул Геблер уклав таблиці з понад сотнею відмін рисунка великої літери «М» як найбільш різнорідного знаку готичного шрифту та лігатури «Qu» для антикви. Ці таблиці дуже корисні для порівняння шрифтів першодруків, але серед видань XVII-XVIII століть найбільш специфічних форм можуть набирати вже інші знаки: наприклад, великі літери «G» і «R» антикви, лігатури «ct», «&» курсиву чи будь-які інші характерні знаки із засобів друкарні, які вирізняють її продукцію з-поміж інших. Тому слідом за визначенням типу шрифту (антиква, курсив, готика, фрактура і т. д.) належить занотовувати ці «впізнавані» специфічні літери разом зі сканованим їх зображенням. Достатньо результативним для ідентифікації шрифтів є також нині загальноприйнятий, перейнятий у Роберта Проктора Спосіб підрахунку розмірів 20 рядків (або й менше — десяти чи п’яти, в разі відсутності фрагментів такої величини на сторінці) певним шрифтом, із вимірюванням від основи літер (без нижніх виступів) будь-якого обраного рядка внизу сторінки чи стовпця в напрямку догори до основи літер 21 рядка (теж без виступів). Слід враховувати, що показники таких замірів можуть різнитися навіть у випадку використання тих самих шрифтів, якщо друкар застосовує інтерлінії меншої величини, що практикувалося у контрафактних виданнях для щільнішого задруковування з метою економії паперу, особливо у прикінцевих аркушах.

Опис і систематизація оздоблювального й ілюстративного матеріалу конкретної друкарні вимагає створення окремої бази даних, оскільки його значний обсяг і повторюваність у різних виданнях непомірно переобтяжить опис. Елементи друкарських засобів у цій базі доцільно згрупувати за технікою виконання (гравюра на дереві чи металі, набірні композиції), типом і функцією (ініціал, заставка, віньєтка, сюжетна, фронтисписна й ілюстративна гравюра тощо). Опис наповнюється відповідними відомостями про: 1) форму й розміри;

3) загальні характерні риси (наприклад, в рамці або без, білий рисунок на чорному тлі і т. д.); 3) підпис на гравюрі (якщо наявний), девіз, легенда; 4) словесний опис; 5) дату видання й посилання до його опису; 6) скановане зображення прикраси; 7) короткий умовний код, яким позначаємо наявність прикраси в бібліографічному описі стародруку. На основі спільних рис орнаменту та розмірів дереворитні й мідеритні ініціали згруповуємо в серії, які були в розпорядженні кожного друкаря.

Не можна нехтувати жодним видом прикрас, навіть такими специфічними, як, наприклад, гравіровані ерзац-печатки у вигляді орнаментованого кола із включеними до нього літерами «L. S.» («Locus sigilli», з лат. — «місце печатки»), що розміщувалися наприкінці друкованих урядових документів, розпоряджень і актів місцевих влад, листів і пастирських послань вищого духовенства. Зображення, виявлене одного разу на приналежному до певної друкарні виданні з достовірними вихідними даними, допоможе ідентифікувати багато інших друків цього типу, які зазвичай виходили в світ анонімно, без дати й імені друкаря.

Важливість дослідження і публікації зразків графічного матеріалу усвідомлювали ще книгознавці XIX століття. Зокрема, високо оцінював їх наукову вартість історик, архівіст Станіслав Пташицький: «В історії слов’янського книгодрукування вже давно усвідомлювалася необхідність систематичного дослідження творів старовинного друку шляхом механічного відтворювання як зразків друку, так і шрифтів. Однак, дотепер таке видання не могло здійснитися через величезні затрати, яких би воно вимагало, і не відомо, коли воно здійсниться» Пташицкий, С. Сборник снимков с славяно-русских старопечатных изданий. Материалы для истории славянского книгопечатания. Ч. I: XV и XVI века / С. Пташицкий. — СПб, 1895. — С. 3.

Сучасні новітні електронні технології і міжнародна співпраця дослідників уможливили створення віртуальних баз даних графічних засобів. Першопрохідцями на цьому полі стали швейцарські дослідники на чолі із Сільвіо Корсіні, які створили бази «Fleuron» і «Vignette», інтегровані в міжнародний банк книжкових прикрас «Passe-Partout», створений на базі кантональної та університетської бібліотеки ЛозаниРежим доступу: http://www2.unil.ch/BCU/docs/collecti/res: http://tango.univ;

montp3.fr/MagueloneV. іаї. Функціонує і поповнюється аналогічний банк книжкових прикрас льєжських видань «Moriвne», який створив бельгійський дослідник проф. Даніель Друакс в Університеті міста Льєж Режим доступу: http://web.philo.ulg.ac.be/gedhsr/moriane/.

Гравіровані прикраси й ілюстрації, поза сумнівом, є найбільш вагомим критерієм ідентичності видання, оскільки всі вони були унікальними і навіть за зовнішньої подібності приховували дрібні відмінності, які ми тепер можемо легко виявити за допомогою сучасної електронної техніки. Однак слід звернути увагу на ще один тип книжкових прикрас, який незаслужено ігнорують книгознавці, а саме набірні типографські композиції. їхні крихітні елементи, які виливалися з металу і становили частину друкарської каси, — зірочки, параграфи, дужки, виноградні листочки і т. д. розміром з малу літеру — утворювали цікаві книжкові прикраси: заставки, кінцівки, орнаментальні смужки в тексті, оздоблення колонцифр, декоративне обрамлення сторінок і навіть гравюр, які здавалися друкарям замало удекорованими. Виливна орнаментика відігравала значну роль у художньому оформленні стародруків кириличним і латинським шрифтом. Перші зразки таких прикрас з’явилися ще в острозьких виданнях Івана Федорова. Багатими на них були друки Львівської братської, Києво-Печерської та Унівської друкарень Запаско, Я. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст. / Яким Запаско. — Львів, 1971. — С. 283; Запаско, Я. Мистецька спадщина Івана Федорова / Яким Запаско. — Львів: Вища школа, вид-во при Львівському державному університеті, 1974. — С. 56−58. На відміну від коштовних гравюр, їхнє використання було простішим, більш універсальним і анонімним, що немало важило для контрафакторів, які хотіли залишитися невідомими й уникнути переслідувань поліції.

Незважаючи на теоретично можливу необмежену кількість різних комбінацій виливних елементів, у виданнях кожної друкарні простежується певний стиль складаних композицій, специфічні форми, улюблені елементи, їх поєднання та послідовність. Звичайно, в складаних прикрасах виявляються основні тенденції актуальної тоді в певному регіоні «моди» на декорування видань, однак важко припустити, що в різних містах могли бути створені абсолютно однакові комбінації з 15−20-ти й більше виливних елементів. На особливу увагу заслуговують «дефектні» композиції, де через неуважність складальника порушено симетричність, міжзнакові інтервали, окремі елементи стоять «догори ногами» чи «задом наперед» тощо. Ці прикраси є потенційним беззаперечним доказом у подальшій атрибуції інших анонімних видань, адже відомі факти використання тих самих композицій, без поновного складання, при одночасному здійсненні кількох видань у друкарні. Тому поруч із гравірованими прикрасами складані типографські композиції є цінним джерелом ідентифікації стародруків і повинні підлягати детальному опису і скануванню.

Таким чином, унаслідок опрацювання типографського матеріалу з арсеналу конкретної друкарні за описаними вище параметрами отримуємо узагальнену інформацію про його основні категорії, хронологічні рамки використання того чи іншого елементу, стан збереження.

Відомо, що в процесі використання друкарські засоби зазнавали постійних змін. Деякі частини виходили з ладу і замість них набували нові, або ж вони залишалися у вжитку протягом довшого часу, зазнаючи дедалі більших ушкоджень, переробок і оновлень. Особливо це стосується дереворитів, на яких через крихкість матеріалу рисунок швидко втрачав чіткість, з’являлися щербини, відлами фрагментів дошки. Тому, опрацьовуючи дереворити, украй важливо зафіксувати початок прогресуючих змін і скрупульозно відзначати різницю в зображеннях. У майбутньому це стане підставою для встановлення відносно точного часу випуску недатованих видань, в яких є ідентичні прикраси з такими ж вадами.

Належить пам’ятати, що друкарські засоби, особливо дошки, часто позичали, передавали в спадок, продавали, перевозили до віддалених друкарень. З огляду на це результати ідентифікації стародруків, отримані тільки на основі порівняння шрифтів і книжкових прикрас, не можна вважати остаточними. Вони вимагають пошуку додаткових аргументів, які може надати, зокрема, аналіз композиції видання або, іншими словами, його друкарського набору. Ця форма книгознавчого методу передбачає встановлення на основі якомога більшої кількості видань певної друкарні характерних для її продукції технічних ознак композицій. Використовуючи основоположні принципи англійського книгознавця Річарда Ентоні Сейса (1917;1977), автора фундаментальної праці про різні практики друкарського набору і локалізацію видань Sayce, R. A. Compositorial practices and the localization of printed books: 1530−1800 / R. A. Sayce. — A reprint with addenda and corrigenda. — Oxford: Oxford Bibliographical Society; Bodleian Library, 1979. — X, 52 p., досліджуємо:

• 1. спосіб позначення сигнатур (римськими чи арабськими цифрами, використання зірочок, параграфів, хрестиків, дужок та інших знаків для прелімінарних аркушів, наявність зошитів U, V і W, кількість позначених у зошиті аркушів);
• 2. кустоди (на кожній сторінці, кожному аркуші, в кінці зошита, відсутні);
• 3. пагінацію і фоліацію (номери сторінок чи аркушів між дужками або набірними прикрасами);
• 4. спосіб позначення дати видання (арабськими чи римськими цифрами, їхні різновиди);
• 5. специфічні прикінцеві формули типу: «Amen», «Ad M. D. G. B. V. M. Honorem», «Ad Majorem Dei Gloriam», і т.д.

Як і у випадку складання типографських композицій, окремі технічні звички при створенні книги викривають локальні традиції, завдяки яким ми можемо атрибутувати видання того чи іншого регіону. Наявність у сукупності видань певної друкарні більшості виявлених характерних ознак технічного оформлення друків, преференцій у наборі служить додатковим критерієм ідентичності її видань.

Досвід застосування типографського методу, основаного на аналізі друкарського набору, для виявлення варіантів, гібридних видань і так званих «паралельних» наборів окремих польських друків, головно XVI ст., міститься у працях польських книгознавців К. Будзика Budzyk, K. Studia z zakresu nauk pomocniczych i historii literatury polskiej / K. Budzyk. — T. 1. — Wroclaw, 1956. — S. 9−31., М. Цитовської Cytowska, M. Bibliografia drukow urzзdowych XVI w / Maria Cytowska. — Krakow, 1961., Г. Булгака Bulhak, H. Analiza typograficzna jako metoda ksiзgoznawcza w badaniach nad dawn% ksi^zk^ / Henryk Bulhak // Prace dzialu zbiorow specjalnych Biblioteki Narodowej. — T. 2: Prace badawcze i bibliograficzne nad zbiorami rzadkich i cennych ksi^zek i dokumentow. — Warszawa, 1991. — S. 40−48.

Документальне підтвердження результатів, отриманих на підставі бібліографічно-книгознавчого дослідження видань, може надати архівний метод. Адже збережені матеріали архівів друкарень, документація про надання привілеїв на друкування окремих творів, біографічні відомості про окремих осіб, пов’язаних із книговиданням та книгорозповсюдженням, про їхні правові відносини, можуть стати неперевершеними джерелами інформації про надруковані книги.

Найціннішу інформацію про способи виявлення відмінностей між оригінальними виданнями і підробками отримуємо від безпосередніх дійових осіб книговидавничого процесу минулих століть. Зокрема, автор і видавець популярного видання «Kalendarz Polski y Ruski», професор математики Замойської Академії Станіслав Дуньчевський на останній сторінці річника на 1755 рік помістив «Публічне оголошення» про нелегальний передрук його минулорічного календаря Dunczewski, S. Kalendarz Polski y Ruski na Na Rok Panski 1755 […] / Przez M. Stanislawa z Lazow Dunczewskiego W Akademij Zamoyskiey O. P. Doktora y Matematyki Professora, Jдsnie Oswieconego Trybunalu Koronnego Geometrз przysiзglego, wyrachowany. — W Drukarni Zamoyskiey B. Jana Kantego Patrona K. P. W. X. Lit., [1754]. — 4°. — K. (1) recto-verso.

Після розлогих обурень на адресу невідомого йому контрафактора та побажань, «…щоб не тільки ті Календарі, вигляд яких тут нижче описую, було відібрано і секвестровано, але й також тих осіб, які їх розвозять, розносять і продають, було заарештовано з усіма їх речами і згідно з місцевими законами покарано». Дуньчевський докладно описав використані в обох виданнях друкарські засоби, типи й назви шрифтів, гатунки паперу й особливості набору. Цій інформації, підсумованій у шістьох пунктах під назвою «Речові докази і ознаки підступно передрукованих Календарів», судилося стати для сучасників «корисною пересторогою, щоб такі Календарі забирали з допомогою влади, і духовної, і світської, бо і вона немало шкоди від того зазнає», а для нинішніх книгознавців — вичерпною інструкцією для ідентифікації контрафактного календаря на 1754 рік:

• 1. «Мої Календарі, надруковані в Замойській друкарні Благословенного Яна Канта», мають дрібніший шрифт, а саме описи свят, як польських, так і руських, друковано Схоластикою; у передрукованих — значно більшими літерами, тобто Мітлем.
• 2. Розділи «Odmiana Powietrza» і «Obserwacye Miesiзczne» у мене надруковано більшими шрифтами, Схоластикою; у нього ж дрібнішими, Гарамоном.
• 3. В моїх Календарях «Swiзta Koscielne y Wigilie» надруковані курсивом […]; у нього ж — антиквою, так само, як і в описах ярмарків у мене змішаний курсив з антиквою; у нього — тільки антиква.
• 4. У мене шрифти старіші і відбитки не такі виразні, як у нього з новіших; у мене лінії між [рубриками — І. K.] «Swiзta», «Odmiana Powietrza» та «Figura do Nakrзcania Zegarkow» суцільні, безперервні; y нього складані з переділками. Папір у мене — звичайний польський білий, у нього — бранденбурзький лазурований, на якому виходять в світ Крулевєцькі Берлінські Календарі.
• 5. У мене знаки місяця і зодіаку вилиті за іншим зразком, бо Бик обернений головою до Аспектів, а у нього до Свят […].

У мене колонки коротші, а у нього — довші, бо грубшими шрифтами надруковані, особливо в описах Свят. Деякі сліди, залишені злочинцем, дозволяють припускати, що ті передруковані Календарі походять з Литви, тому хай кожен поміркує, яка його кара чекає, а також тих, хто підло такі речі друкує, з великою кривдою Автора і без дозволу вищих влад, особливо без цензури і апробації". Прикладом різносторонніх способів атрибуції видання з фальшивим місцем друку може слугувати драматичний твір, написаний на честь іменин графа Михайла Вєльгорського, у вихідних даних якого значилося: «Horochow, 1777» [Traversier, Louise de]. L’hommage des dieux, bouquet dramatique; dйdiй a son Excellence Monsieur le Comte Wielhorski, Grand Maоtre du Grand Duchй de Lithuanie, Chevalier de l’Aigle Blanc & de Wirtemberg, Staroste de Kamienieck, &c. &c. &c. […] / Par Madame la Marquise de la P***. — A Horochow [i.e. Paris], 1777. — [8], 46, [2] p.; 8°. Відомо, що Горохів — це родинне помістя Вєльгорських, де, звичайно, на той час не було жодної друкарні. Завдяки застосуванню комплексу книгознавчих методів (типографського аналізу, філіґраністики, архівного) вдалося встановити такі ознаки французького походження цього видання:

• 1. географічне походження паперу: характерна філігрань (галузка винограду) та контрамарка «FIN AUVERGNE 1742»;
• 2. сигнатури в зошитах позначені до середини і римськими цифрами, що притаманне практиці французьких, зокрема, паризьких друкарів;
• 3. використання французьких друкарських шрифтів;
• 4. наявність двох дереворитних заставок, одна з яких має підпис «Beugnet». У статті французької дослідниці Франсуази Вейль Weil, F. De Gritner, а Beugnet. II. Les ornements typographiques de Beugnet (1754−1810) / Franзoise Weil // Le livre & l’estampe. LIV. — 2008. — N° 169., присвяченій книжковим прикрасам паризького гравера Бенє, подано 173 зразки прикраси цього майстра. Заставка з пейзажним мотивом зареєстрована під № 104 і фігурує в багатьох паризьких виданнях, надрукованих у 1772−1779 роках.
• 5. Автором цього твору є графиня Луїза де Траверсьє, друга дружина графа Вєльгорського, яку він привіз з Парижа до Горохова у 1776 році, повертаючись із дипломатичної місії. «Французька поетка», як її називав граф, очевидно, зберегла зв’язки з книжковими колами Парижа й замовила там видання свого твору.

Таким чином, встановивши істинне місце видання цього твору, ми розвінчали міф про існування у XVIII столітті провінційної друкарні в Горохові.

Можна навести й інші аналогічні приклади видань, які нібито вийшли в світ у неіснуючих друкарнях Самбора, Підгірців, Хелмна і т. д. Усе на титульному аркуші цього друку є фальшивим. Порівняльний аналіз книжкових прикрас, філіґраней і тексту цього видання дозволив констатувати, що насправді книжку надруковано не в Самборі, а у Варшаві, у друкарні Ґреля, і цей твір зовсім не був «написаним паном Стерном англійською мовою, потім перекладений французькою, а тепер нарешті польською», а вийшов з-під пера польського політичного публіциста Ф. Єзєрського.

Видавець хотів привабити читача, подавши як наживку ім'я популярного англійського письменника-сентименталіста Лоренса Стерна, з другого боку, відвернути увагу цензури від справжнього автора гострої політичної іронічно-критичної брошури і, звичайно ж, водночас самому залишитися в тіні, сховавшись за адресою далекого Самбора. Наведений приклад вказує на те, що фальшиві чи анонімні адреси слід шукати не тільки серед видань бідніших провінційних друкарів, але й в арсеналі процвітаючих видавничих закладів, наприклад, Міхала Ґреля і П. Дюфура з Варшави, Іґнація Гребля з Кракова, Антона Піллєра зі Львова. Застосування нашої методики до львівської книжкової продукції XVIII століття латинським шрифтом дозволило виявити й ідентифікувати десятки львівських контрафактних видань, не зареєстрованих у найповнішій сучасній бібліографії стародруків, виданих в Україні, Запаска-Ісаєвича Запаско, Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаевич. — Львів: Вища школа, 1984. — Кн. 2. — Ч. 1−2. З другого боку, зафіксовано також окремі видання із львівською видавничою адресою, які насправді не належать до львівської продукції. Дослідження численних дереворитних прикрас обох видань спонукає до висновку про їхню безсумнівну належність до продукції друкарні бердичівських кармелітів босих. Пояснити цей факт можемо так: кармеліти вирішили заробити на бестселері, що набув значного розголосу в суспільстві, і нелегально передрукувати твір Мармонтеля, який уперше опублікував у перекладі на польську мову варшавський видавець Міхал Ґрель у 1781 році. Однак, побоюючись гонінь світської й духовної цензури за видання радикального твору французького «безбожника», «сховалися» за фальшивою адресою закордонного Львова. Ідентифікація подібних фальшивих адрес сприяє очищенню бібліографічних реєстрів друкарень від видань, які насправді не виходили з-під їхніх пресів, а, з другого боку, служить збагаченню тих, де вони справді були надруковані.

Жоден з описаних тут методів не є самодостатнім і застосований в ізоляції від інших неспроможний переконливо вирішити основне питання ідентифікації видань з анонімними й фальшивими адресами: хто і коли їх надрукував. Тільки комплексне застосування всіх доступних методів може забезпечити надійні, повні результати. Виявлені й ідентифіковані контрафактні друки суттєво доповнюють реєстри достовірних видань окремих видавничих осередків і відтворюють у своїй сукупності образ друкованої продукції минулих століть, що є безцінним внеском в історію кожного народу.

контрафактний стародрукований видання.