Перемога в контексті гібридної війни

Одна з особливостей гібридної війни полягає в тому, що цілковита воєнна перемога, на відміну від традиційної війни, буває в ній неможливою для жодної зі сторін [9]. Це переводить рішення питання у вимір смислів, які формуються за допомогою дискурсивних засобів. Іншими словами, в умовах гібридної війни перемога зі сфери фізичної дійсності перемішується до когнітивного виміру війни. Тут ми знову стикаємося з конфліктом інтерпретацій.

У випадку російсько-української агресії, закономірно натрапляємо на кілька цілковито суперечливих і логічно неузгоджених інтерпретацій перемоги. Так, на думку російського експерта С. Караганова, Росія вважає, що перемогла Захід і продовжує його «перевиховувати». Водночас деякі німецькі політики схиляються до думки, що трансатлантична єдність перемогла Росію мирними засобами — фактично, перемогла Німеччина, уникнувши поновлення нової холодної війни. Показово, що в обох підходах йдеться про перемогу у термінах конфлікту РФ — Захід. Хоча трактування подій (результатів конфлікту) є абсолютно протилежним. З одного боку, це демонструє залежність поняття перемоги від того, як розуміють інтерпретатори, хто є головними учасниками конфлікту. З другого, цей приклад показує, що навіть, якщо учасників ідентифікують однаково, це не стає на перешкоді, щоб одночасно кожний оголосив себе переможцем.

Для України питання перемоги є життєво важливим, проте єдиної зрозумілої формули нині у нас нема. Зрозуміло, що на відміну від держави-агресора і країн-партнерів, у когнітивному фреймі війни з перспективи України маємо двох головних учасників: Україна як об'єкт агресії і РФ як країна-нападник. Перемога для України має концептуалізуватися як перемога у боротьбі з агресором.

При цьому зв’язок концептів перемоги і поразки у фреймі гібридної війни залишається неясним. За правилами «звичайної» війни перемога має бути проголошена спеціальною вербальною дією (подібною до дії оголошення війни). Сторона, що перемогла, декларує закінчення війни, а протилежна сторона визнає себе переможеною. Але цей сценарій в умовах гібридної війни є майже неймовірним. Агресор, який не визнає свою роль як учасника конфлікту і репрезентує себе як миротворця, не передбачає для себе, відповідно, будь-якого визнання поразки. Ще складніше говорити про зміст перемоги й поразки в умовах, коли час і форми завершення гібридного конфлікту залишаються невизначеними. повсякденному вжитку, в українському публічному дискурсі, в інтернет-мережах слово перемога виступає як протилежність не пораз-, а зради. Крім того, перемога вживається як позначення для різновиду внутрішньополітичних суперечностей, досить далеких, на перший погляд, від ситуації гібридної війни, насамперед від ситуації на Донбасі.

Ця досить нестандартна ситуація, випадок поширення контекстуальних синонімів зрада/перемога у формі інтернет-мему, переводить наратив перемоги над зовнішнім противником до наративу перемоги над власною злочинною владою (ще один популярний інтернет-мем). Таким чином, маємо ситуацію відтворення моделі протиставлення народ — влада, успадкованої від подій Революції Гідності зими 2013—2014 рр. Ці позначення в сучасних текстах та окремих висловах вживають у контексті критики влади, як засіб дорікнути представникам владних структур за відхилення від «ідеалів Майдану» і зраду цим ідеалам [5] (рідше — і частіше іронічно — говорять про перемогу для схвалення дій громадськості, якій вдається відстояти свої інтереси). Таким чином, модель протиставлення народ — влада часів Майдану зими 2013—2014 рр. частково зберігає свою роль у типологічно подібному протистоянні громадськості і влади (хоча влада за цей час змінилася).

Проте, якщо взяти до уваги, що однією з цілей гібридної війни РФ проти України є підрив легітимності української влади і роздмухування внутрішньополітичних суперечностей, цей випадок зовні «нелогічної» інтерпретації перемоги як антоніма зради цілком вписується до дискурсивного контексту гібридної агресії. Хоча виразний ігровий відтінок протиставлення зрада/ перемога частково знижує можливості його деструктивного застосування.

Специфіка гібридної війни потребує створення власного переконливого розуміння змісту перемоги над ворогом. Особливо важливим стає бачення бажаних післявоєнних сценаріїв із залученням принципів міжнародного права у частині правила після війни (jus post bellum) та їхньої модифікації для умов гібридної війни та з погляду відповідальності гібридного агресора.

Проте сьогодні тема закінчення війни, поза вимогами покарати агресора і міркуваннями про долю Криму і Донбасу, в українському публічному дискурсі майже не представлена. Що це означатиме на рівні людських життів неясно, що принципово відрізняє нинішню війну від дискурсу Другої світової, де ця тема концептуалізувалася як «повернення до мирного (довоєнного) життя». У сучасній Україні подібний «мирний» наратив нав’язується деякими представниками опозиції, однак він надто погано узгоджується з нинішніми внутрішньо українськими та міжнародними реаліями.

У тому випадку, коли перспектива переконливої й остаточної військової перемоги над агресором є віддаленою, на перший план виходить когнітивний вимір гібридної війни, досягнення успіхів у якому потребує послідовного застосування дискурсивних засобів, створення ефективного стратегічного наративу з погляду виключно національних інтересів України.

В умовах гібридної війни, коли вирішальна військова перемога втрачає абсолютний характер, на перший план виходить проблема реалізації власних національних цілей та перешкоджання реалізації політичних цілей ворога. Головною політичною метою України є продовження свого існування як суверенної незалежної держави. Натомість гібридна агресія РФ проти України здійснена з політичною метою її упокорення, знищення суверенітету України і повернення її до сфери геополітичного впливу РФ. Цю мету передбачено досягти за допомогою трьох політичних вимог, сформульованих ще до початку гібридної війни, їх виконання (разом чи окремо) могло б засвідчити поразку України. Це федералізація нашої держави, офіційний статус російської мови як другої державної, і зміна зовнішньополітичного курсу, тобто юридично зафіксована відмова України від європейської та євроатлантичної інтеграції.

Військовий аспект перемоги над агресором забезпечується нарощуванням власної мілітарної потужності України як для цілей оборони, так і як фактор стримування нападника. Водночас, коли не вистачає ресурсів для безумовної військової перемоги, яка до того ж обернеться величезною кількістю жертв, досягти перемоги у гібридній війні можна лише невиконанням набору політичних вимог агресора. Ці політичні вимоги РФ залишаються незмінними протягом усього періоду війни. Таким чином, перемога України — на когнітивному рівні - полягатиме у тому, щоб унеможливити виконання цих вимог РФ і продовжувати зберігати своє існування як самостійної держави.