Давньоруський містоустрій

Древнерусское градоустройство

Город і село

Как відзначають сучасні дослідники: «сукупність давньоруських населених пунктів загалом вкладалася в складну ієрархічну систему, своєрідну піраміду, в основі якої перебувала маса рядових сільських поселень, а вершину нагороджували великі стольные міста — центри самостійних земель-княжений на Русі. Сходинки з-поміж них займали, можна вважати поселення перехідних типів, пов’язані друг з одним відносинами адміністративно-господарського підпорядкування. У цю строкату мозаїку вклинювались територіально все расширявшиеся раннефеодальные вотчини і, навпаки, неухильно сокращавшиеся острівці ще охоплених процесом окняжения і феодалізації вільних сільських громад».

Древнерусские джерела користуються розвинену систему географічних термінів, що з різними видами поселень. Тут зустрічаються згадки стольных міст і міст — волостных центрів, «передмість» і військових містечок, городцов і городищ, кладовищ, слобод, сіл, селець, селищ, сіл тощо. Про те, який сенс вкладали автори джерел у кожне з цих слів, як вони диференціювали всі ці селища і за якими критеріям, сьогодні здогадуватися. Вивчення соціального сенсу як і термінології ускладнюється тим, що у Київської Русі подібні слова, певне, який завжди суворо розрізнялися. Так, навіть у пізніх рукописах можна знайти змішання терминологии:

«…въ деякою села Суздальського повіту, іже іменується село Холуй…». (Курсив мій. — І.Дз.).

К до того ж згодом семантика географічних термінів могла змінюватися (і досить істотно). Проте виходячи з непрямих (набагато рідше — прямих) даних вдалося основні значення багатьох географічних індикаторів давньоруських поселень.

Погостами спочатку називалися центральні селища общинної території, административно-податные наукові центри й пункти, у яких велася торгівля. Пізніше цвинтарі стають також релігійними центрами: там будувалися церкві та відводилося місце для кладовищ. Згодом цвинтарі частково чи цілком втратили колишнє значення, хоча назви по них збереглися. У одних місцевостях вони почали позначати місце, де є церква Косьми і притч, за іншими (у неповній середній та південної смузі) — цвинтаря, а деяких перетворилися на села.

О складі погоста-села XIII в. можна судити з згадуванню пожалування, зроблених в 1219—1237 рр. в жалуваною грамоті великого князя рязанського Олега Івановича ігуменові Ольгова монастиря Арсению:

«…тогды дали святої Богородици дому 9 земель бортних, а 5 кладовищ: Песочна, а ній 300 семии, Холохолна, а ній півтори сотні семии, Заячины, а ній 200 семии, Веприя, 200 семии, Заячков, 100 і 60 семии, а се вси цвинтарі з землями з бортными, і з поземом, і з озеры, і з бобри, і з перевесьищи, з резанками, і з шестьюдесят, і з винами, і на гарячому, і всіма митами».

Селами іменувалися адміністративно-господарські і церковнопарафіяльні центри княжого чи боярського володіння. На ранніх етапах історії Київської Русі у тому склад входили лише двір власника і житла його слуг. Пізніше селах стали поширюватися і господарства залежних селян. Село, яке стало церковно-приходским центром, називалося сельцом. Селяни, які зволікали в податном ставлення до селу, жили, в селах чи селах — поселеннях до одного чи кілька дворів.

Однако нашій першу чергу цікавитиме того вигляду поселень, у якому концентрувалися якісь владні структури, які реальний вплив життя Київської Русі. А таким типом поселення був, безсумнівно, староруський город.

Древнерусский місто

Становление Давньоруської держави було як найтісніше пов’язані з процесом перетворення, освоєння світу непрохідних хащ, боліт і безкраїх степів, навколишнього людини у Східної Європи. Ядром нового світу став місто — «очеловеченная», «окультуренная», відвойована у природи територія. Упорядковане, урбанизированное простір перетворюватися на опору нової соціальної организации.

«В містах, — пише В. П. Даркевич, — зникає поглощенность особистості родом, її статус не розчиняється як групи тією мірою, як і варварському суспільстві. Вже ранніх містах Новгородско-Киевской Русі суспільство переживає стан дезінтеграції. Але у руйнуванні колишніх органічних колективів, у яких включався кожен індивід, суспільство перебудовується новому основі. До міст, під затінок княжої влади стікаються люди, найрізноманітніші по громадському положенню й по етнічну приналежність. Солідарність і взаємодопомога — неодмінна умова виживання в екстремальних умовах голодувань, епідемій і ворожих вторгнень. Але соціально-психологічні інтеграційні процеси відбуваються у інших умовах».

Города, безсумнівно, були центрами економічної, політичної й духовного життя Стародавньої Руси.

«Именно міста охороняли Русь від згубного ізоляціонізму. Вони провідної ролі в розвитку політичних, економічних пріоритетів і міждержавних культурних зв’язків з Візантією і дунайської Болгарією, мусульманськими країнами Передній Азії, тюркськими кочівниками причорноморських степів і волзькими булгарами, з католицькими державами Західної Європи. У урбаністичної середовищі, особливо у найбільших центрах, засвоювалися, сплавлялися, по-своєму перероблялися і осмислювалися різнорідні культурні елементи, що у поєднані із місцевими особливостями надавало давньоруської цивілізації неповторне своєрідність».

В вивченні міст домонгольської Русі вітчизняними істориками і археологами досягнуто серйозні успіхи. У той самий час накопичилася значна число проблем, потребують свого вирішення.

Первый питання, який треба було б: що таке староруський місто? За всієї своєї «очевидності» нього зовсім не від таке просте, як здається на погляд. Якщо з етимології слова «місто» (родинне «штахетина»), слід визнати, що це передусім обгороджений (укріплене) поселення. Проте етимологічний підхід які завжди може задовольнити історика. Він фіксує лише найбільш ранню стадію історії слова, нічого може сказати у тому, що ж називалося містом на більш пізня година. Справді, «містом» в давньоруських джерелах до XVI в. називалися обгороджені населені пункти та фортеці, незалежно від своїх економічного значення. У пізня година так стали називатися ремісно-торгові поселення і великі населених пунктів (за всієї нечіткості визначення «великі»), незалежно від цього, чи мали вони кріпаки споруди чи ні. З іншого боку, коли заходить мова про історичному дослідженні, у ньому під терміном «місто» мають на увазі ні то (котрий іноді зовсім те), що передбачалося під те слово у Стародавній Русі.

Что ж називають староруським містом сучасні дослідники? Наведу деякі типові определения:

«Город є населений пункт, у якому зосереджено промислове й торгове населення, у тому мірою відірвана від земледелия».

«Древнерусским містом вважатимуться постійний населений пункт, де з великої сільській округи-волости концентрувалася, перероблялася і перерозподілялася більшість виробленого там додаткового продукту».

Повторю: наскільки такі уявлення співвідносні з тим, що називали містом у Стародавній Русі, — достеменно відомо. Вирішення проблеми, як зазначалось, не може неоднозначністю поняття місто у Стародавній Руси.

«Термином „місто“ у Стародавній Русі позначалося взагалі укріплене, огороджене поселення, незалежно з його економічного характеру — був це місто в звичному значенні слова — значний ремесленно-торговый центр, чи невеличка крепостица із військовим гарнізоном, чи старе укріплене поселення дофеодальної пори».

Такое розбіжність у визначеннях серйозно утрудняє використання інформації про містах, почерпнутою з давньоруських джерел, адже потребує попереднього докази, йде чи промову на цьому випадку про місті в «нашому» буквальному розумінні (точніше у тому сенсі, вкладеного у цей сенс даним дослідником). Разом про те стає під сумнів принципова можливість вироблення універсального визначення давньоруського міста.

В радянської історіографії, що спиралася на марксистську теорію, поява міст пов’язували з відділенням ремесла від землеробства, тобто. з так званим другим великим поділом праці (Ф. Енгельс). Інші чинники, як і враховувалися, ставилися підлегле становище. Їм приділялося набагато менше уваги при поясненні формування такої типу поселень. Як приклад наведу висловлювання М. Н. Тихомирова, дуже характерне саме з такого подхода:

«Настоящей силою, що отримала до життя російські міста, було розвиток хліборобства й ремесла в області економіки, розвиток феодалізму — у галузі суспільних відносин». Щоправда, одночасно з цією дослідники часто підкреслювали, що «саме виникнення російських міст мало різну історію».

В нього дедалі більше уваги звертається те що, що походження і особливості життя давньоруського міста що неспроможні пояснюватися суто економічними причинами. Зокрема В. П. Даркевич вважає, що «пояснення появи раннесредневековых міст на Русі у результаті громадського поділу праці - приклад явною модернізації у сенсі економіки на той час, коли панувало натуральне господарство. Продукти праці виробляються тут для задоволення потреб самих виробників. Товарне виробництво перебуває у зародковому стані. Внутрішні місцеві ринки за доби становлення міст на Русі ще отримали розвитку. Панує далека міжнародна торгівля. Затрагивавшая лише верхи суспільства».

Подвергается сумніву і жорстке протиставлення міст і сіл у Стародавній Русі. У цьому підкреслюється роль агрикультури у місті, жителі якого (як, втім, і західноєвропейські городяни) «вели полукрестьянское існування й займалися різноманітними промислами, свідчать археологічні матеріали: полюванням, рибальством, бортничеством».

Горожанам близькі були заняття землеробством і скотарством (про це свідчать численні знахідки біля давньоруських міст сільськогосподарських знарядь праці і: лемешів плугів, мотик, кіс, серпів, ручних жорен, ножиць для стрижки овець, величезної кількості кісток свійських тварин). З іншого боку, сільське населення займалося виробництвом більшості «ремісничих» продуктів задоволення потреб: ткало тканини і шило одяг, справляла гончарні вироби тощо. Мабуть, єдиним винятком були металеві гармати й прикраси, виготовлення яких вимагало спеціальної підготовки й складного устаткування. Додамо до цього, що у свідченням археологів, великі міські поселення часом виникали раніше котрі оточували їх сільських селищ. До того ж, подібно містам Західної Європи, населення міських поселень Київської Русі постійно поповнювалося сільських жителів. Усе це змушує можна з думкою В. П. Даркевича про високого рівня аграризации давньоруських міст та не жорстких різниці між міськими й сільськими поселеннями. Він пишет:

«Как у країнах, і сході Європи місто був складну модель, свого роду мікрокосм з концентричними колами навколо основного ядра. Перший коло — садові і городні культури (городи впритул прилягають до міського простору і пробираються у вільні його проміжки), і навіть молочне господарство; у другому й третіх колах — зернові культури та пасовища. При розкопках біля міських дворов-усадеб знаходять дуже багато кісток свійських тварин. Місця змісту худоби виявлено як у межах укріплень, і поза ними».

Основным відмітним зовнішнім ознакою міського поселення, певне, була лише наявність зміцнення, кріпосного споруди, навколо якого концентрувалася власне «міське життя». Причому у свідомості жителів Київської Русі місто відрізнявся від передмістя, також оточеного «міськими» укріпленнями. У містах — «передмістях» був відсутній дуже важливий, хоч і майже помітний нам елемент справжнього міста — віче.

Государственный лад і законы.

Итак, на чолі Руської держави VI — X століть стояв головний Князь, котрий жив тодішній столиці Києві. Головному князю підпорядковувалися прості князі стояли на чолі своїх наділів чи князівств. Реально другим по верховенства був князь новгородський, тому головний князь намагався посадити туди свого батьками старшого сина. Кожен князь мав своє військо, дружину. Природно, як і воїнів та тіла князів потрібно була чимось годувати. Так князь з могучею дружиною періодично об'їжджав слов’янські землі і збирав полюдье. Згодом частина поклажі съедалась, а частина вирушала до інших держав (полюдье тривало приблизно з VIII по XI століття).

Единого законодавства на Русі був до князю Володимиру, який видав перше єдине російське законодавство Російську Правду. Зазвичай суд вершили князі по своєму розумінню і з древнім звичаям. Але люди, які можуть вказати навіть великому князю — це служителі слов’янських поганських богів. Якщо такий служитель говорив, когось і коли не потрібно, приміром, принести на поталу богам, хто б смів його не послухатися. Отже, перейшли до наступній темі - поганству Київської Русі.

Исторические реформи князю Володимиру подальший розвиток Київської Руси.

Приход до партії влади князю Володимиру на Русі ознаменував собою новий етап у розвитку держави. Проведені їм реформи навік змінили образ тодішньої Русі. Прийшовши до влади 980 року, Володимир проводить релігійну реформу, прагнучи об'єднати племена, які становлять тоді Російська держава. Ця реформа також не отримала народної підтримки і тому фактично провалилася. Тоді, у виборі релігії Володимир зупинився на християнстві. Цей вибір мав кілька плюсів для Русі: у перших дозволяв об'єднати строкате населення під жодною релігією, тоді як у других дозволяв укласти вигідний договір з Візантією. Отже в 988 року князя Володимира таємно приймає хрещення, 1 серпня 990 року відбувається хрещення киян, а потім уже 8/9 вересня цього року хрестять жителів непокірливого Новгорода. Але це зовсім все реформи князю Володимиру, не мене важливою його заслугою було створення першого Російського збірника законів Російської Правды[1] [1]. Цей збірник у перших скасовував і забороняв деякі старі закони та звичаї такі, як: кревна помста, многожёнство, людські жертвопринесення, спалювання дружин з мертвими чоловіками. Наступні князі також реформували і доповнювали законодавство, причому потрібно помітити, що росіяни закони не копіювали сліпо Візантійські. Так було в російських законах був такого покарання, як смертну кару чи калічення членів, натомість ввели штрафи. Також треба помітити, що саме за Володимирі з’явилася писемність на Русі. Але така образ міцної та сильною держави Київська Русь зберігала недовго, вже у XII столітті з’являються ознаки феодальної роздробленості. Можливо, саме те й призвела до падіння великої Русі під тиском татаромонголов.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.