Новоросія без «новоросів»

Ключове питання щодо долі імперського проекту «Новоросія» — етнічний склад населення краю. Щоб визнати причорноморські і приазовські степи частиною етнічної Росії (Новою Росією), бажано було заселити їх росіянами, а представників інших етнічних груп русифікувати. Такі спроби були, але вони завершилися провалом.

Точних даних про кількість населення Півдня України на час ліквідації Запорізької Січі немає. Наводяться різні цифри — найчастіше 100 тис. чоловічої статі. Загальна чисельність жителів Півдня станом на кінець XVIII ст. становила вже близько 1 млн. осібКабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVШ — первой половине ХІХ вв. (1719−1859 гг.). — М., 1976. — С. 18.

Дослідники погоджуються з висновком про «нежиттєвість заходів» по заселенню регіону як іноземними вихідцями, так і етнічними росіянами. Зокрема, В. Кабузан констатує: «Не дивлячись на недостатньо послідовні спроби заселити Новоросію переселенцями з Центрально-Землеробського району Росії, український вільний землеробський рух мав вирішальне значення в цій справі».

Цей висновок ілюструють дані поданої нижче таблиці, яка показує зміну питомої ваги українців в населенні Південної України у XVIII — першій половині XIX ст.

Протягом XIX ст. у результаті природного приросту, масових міграцій з Лівобережної і Правобережної України, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася. новоросія автономія українізація полк За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Xерсонській і Таврійській губерніях було обчислено 6295,1 тис. жителів. Але етнічний склад населення регіону кардинально не змінився. Домінуючим етносом залишався український.

Дані таблиці свідчать, що українці на Півдні залишалися найчисленнішою групою (56,7%), причому у Катеринославській, Херсонській і у материкових повітах Таврійської губерній вони становили абсолютну більшість. Другою за чисельністю групою були росіяни (21,2%), далі йшли євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін.

Але, змістивши на 1914 р. співвідношення між різними етнічними групами, яке зафіксував перепис 1897 р., Рудницький зазначає, що така операція «дає тіпіпит тіпітошт для українців». Російські офіційні чинники вважали за свій обов’язок робити підрахунок так, щоб кількість росіян на українських землях виявилася якнайбільшою. І робили це, як правило, за рахунок «малоросів». Це, по-перше. По-друге, природний приріст українців тоді перевищував відповідні показники інших національностей, що жили поряд з ними. По-третє, кількість населення південних губерній і після перепису 1897 р. продовжувала зростати за рахунок переселенців, у складі яких українці переважали. По-четверте, національність за результатами перепису визначалася за мовою спілкування. Частина українців називали своєю мовою російську, хоча в реальному житті вони залишалися двомовними етнічними українцями.

Все це, звичайно, істотно вплинуло на кількісне співвідношення між різними національними групами в населенні. Рудницький вважає, що реальна кількість українців в Катеринославській губернії становила щонайменше 80%, у Херсонській і Таврійській — до 65%.

Таким чином, незважаючи на досить довгий процес русифікації регіону, спроби його заселення лояльними етнічними спільнотами, українці становили в трьох південних губерніях абсолютну більшість населення, а росіяни — меншість.

Крім українців і росіян, в регіоні здавна жили греки, болгари, євреї, татари та інші. Це чітко фіксує демографічна статистика. Що ж стосується штучного терміна «новорос», то він на Півдні не зустрічався раніше і не зустрічається тепер. Такий етнос (чи навіть, субетнос) в регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою. Історики і етнографи не виявили в регіоні жодної народної пісні, переказу, оповіді, думи, приказки, загадки тощо, де б згадувалося про «новоросів». Не писали про наявність цього етнічного типу й іноземці, які тут подорожували. Південь — це ареал поширення української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору, а «новоросійського» — ні. Замість Новоросії на запорозьких землях, по суті, сформувалася Нова Україна, переважною більшістю населення якої були українці — колишні переселенці з Лівобережжя і Правобережжя та їх нащадки.

Нагадаємо, що слідом за Північним Причорномор’ям українці заселили і освоїли також Кубань і ряд інших територій на Північному Кавказі. Рудницький С. Огляд національної території України // Чому ми хочемо самостійної України. — Львів, 1994. — С. 263—265.

З точки зору здорового глузду вже в ХІХ ст. можна було констатувати, що імперський проект під назвою «Новоросія» провалився. По-перше, населення краю так і не перетворилося на «новоросів», а вперто трималося етнічних коренів — кожен своїх. Подруге, провалилася зовнішньополітична мета проекту. Після поразки в Кримській війни в середині ХІХ ст. можливості Росії для експансії на Південь стали примарними. Російського прориву на Південь, у напрямі Босфору і Дарданелл не трапилося. Остання спроба здійснити його була зроблена під час Першої світової війни, коли Росія планувала оволодіти Чорноморськими протоками, Стамбулом і західним узбережжям Мармурового моря. «Усіма сторонами нашого життя ми пов’язані з цією метою, — писав 1915 р. у брошурі, виданій масовим тиражем, князь Є. Трубецькой, — це для нас питання нашого хліба насущного, нашої політичної могутності та нашої культурної місії і, нарешті, духовного «Я» Росії"1. Подібні ідеї серед населення поширювало й російське духовенство. Так, архієпископ Харківський Антоній (О. Храповицький) писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом. Усе це живо цікавить не тільки солдатів наших, а й більшою мірою мешканців російських і малоросійських сіл»Трубецькой Е.Н. Национальный вопрос. Константинополь и Святая София. (Публичная лекция). — М., 1915. — С. 3. Архиепископ Антоний. Чей должен быть Константинополь? — Таганрог, 1916. — С. 5. Але обізнані люди, яким була доступна інформація про реальне співвідношення військових сил в регіоні, говорили інакше. «Безглуздям, причому дуже небезпечним» як для всього регіону, так і для Росії назвав ще у 1913 р. резидент російської розвідки у Туреччині капітан Щеглов нав’язливу ідею про оволодіння протокамиШеремет В. Босфор, Россия и Туриця в епоху Первой мировой войны: по материалам военной разведки. — М., 1995. — С. 45.

Так що для людини, не позбавленої здорового глузду, «Новоросія» залишалася штучною назвою південно-західної окраїни імперії без «новоросів» і перспектив стати мостом до визволеного «Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом». Але імперський офіціоз — держава, школа, університети, засоби масової інформації, церква та ін. — вперто стояли на своєму: «Новороссия — исконно русская территория». Вони навіть не затруднювали себе пошуками аргументів на підтвердження цього. Обмежувалися лише нагадуванням про те, що цей колись втрачений (!?) край цілком справедливо «відвоювала» у XVIII ст. Росія, що у ньому поширене православ’я, російська мова і культура і що здавна він був російським.

Цю картинку «псували» місцеві українці, які, вперто не бажаючи русифікуватися, залишалися окремим народом. Але на це в ідеологів «російської єдності» також було пояснення. Виявляється, українці — це «малороси» — частина російського народу, а їх мова — не більше, ніж «наречие», діалект російської мови.

У російському суспільстві домінувало принципове невизнання факту існування українців як окремого народу. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в суто правовому значенні (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який начебто вийшов «з однієї колиски» і включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Покликанням Москви вважалося зібрати воєдино ці частини колись «єдиного цілого» і поступово «стерти» відмінності між ними, які накопичилися за період «примусового роз'єднання». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України.

Ще наприкінці XVIII ст., за часів Катерини ІІ, на Лівобережній Україні була написана книга «Історія Русів», яку вважають вершиною національно-політичної думки України тієї епохи. Анонімний автор проводить думку, що державне життя українського народу бере початок з часів створеної саме його предками — русами — Київської Русі. Руси жили на східнослов'янських землях, «що лежать од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини та Дінця й Сіві».

Окремо від русів, «кочували понад річкою Москвою» люди, котрі називалися «москвитами та мосхами, з чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського». Чітко вказувалося, що руси і москвити — це різні племена. Це справді так: москвити — місцеві племена фінно-угорського походження — до створення Київської Русі не мали відношення. Пізніше вони були включені до її складу і зазнали процесу слов’янізації.

Але ж Московське царство з часом одержало назву Російського. Автор «Історії Русів» описує, як Московія поступово «перевтілилася» в Росію: Іван ГУ (Грозний) «року 1547 перейменував себе з князя на царя та самодержавця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарів сею назвою титуловано, з перейменуванням врешті царства Московського на Російське», яке стало називатися «Великою Росією» на відміну від Русі Київської, якій залишилася назва «Мала Росія», «Малоросія"3. Автор вкладає в уста гетьмана Івана Мазепи звинувачення на адресу царату в перебранні (фактичному викраденні) московитами собі легендарного імені русів з їх блискучою історією, до якої Москва не причетна: «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх!"Історія Русів. — С. 275.

Ознайомившись з такою точкою зору, молодий російський історик Михаїл Погодін на початку 1820-х років занотував у щоденнику: «Малороси називають себе справжніми росіянами (мається на увазі — потомками київських русів. — Авт.), решту — москалями. Москва була, отже, щось осібне, окреме»Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — Кн. 1. — СПб., 1888. — С. 153−154. Погодіну дуже не сподобалася ця точка зору, і він став шукати аргументи, щоб спростувати її, довести великоруську «першість». Цікаво, що при цьому він не заперечував того факту, що центральні райони Росії не були заселені русами. Врешті-решт, у «Повісті временних літ», доступній для історика його рівня, прямо говорилося, що там жили не руси (Русь), а племена «Чудь, Меря, Весь, Мурома, Чемерис, Мордва, Пермь, Печера, Ям, Литва, Зимола, Корс, Норова, Либь, си суть свои язык имушие. ."Полное Собрание Русских Летописей. Лаврентьевская Летопись. — М., 1962. — Т.1. — Стб. 10−11.

Максимович М.А. Собрание сочинений: В 3 т. — К., 2008. — Т. III. — С. 230.

Не заперечуючи цього, М. Погодін для доведення великоруської «першості» пішов іншим шляхом: він висунув гіпотезу про те, що корінне, «великоруське» населення Київської Русі в умовах монголо-татарського нашестя під загрозою тотального винищення нападниками відійшло на Північ, зокрема, і в район Москви. Саме так: корінне населення Київської Русі він називав «великоруським». Таким чином, за Погодіним, київські переселенці-«великороси» оселилися на півночі в московських краях і продовжили там славні традиції Київської Русі. Так Москву перетворювали у Великоросію — наступницю Києва з усією його блискучою історичною спадщиною. Що ж стосується України, то Погодін стверджує, що вона в результаті цього переселення на певний час запустіла, поки на її територію з Карпат не прийшли «малороси» і не принесли сюди свою «малоруську» мову і культуру — «зіпсований» варіант великоруської. Справжня ж стародавня мова населення Київської Русі, себто «великоруська» мова, перейшла з Київщини на Московщину й там закорінилася.

Першим цю фантастичну гіпотезу розкритикував Михайло Максимович, відомий український історик, етнограф і мовознавець (деякий час він був ректором Київського університету). Вивчаючи документи, зокрема, етнографічні і лінгвістичні, він обґрунтував висновок, що ніякої зміни населення в Київській Русі в ХІП-ХГУ ст. не було. Свої аргументи він виклав у статті «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и заселение ее новопришлым народом» (1857 р.) й у циклі опублікованих листів до Погодіна. Автохтонним на території України з часів Київської Русі було й залишається українське населення з його давньою мовою, звичаями, народною творчістю, а не те «великоруське», яке, начебто під загрозою винищення, змушене було відкочовувати на Північ. Насправді, тотального винищення татарами населення Подніпров'я (як і жителів центральних районів сучасної Росії, які також стали об'єктом татарської навали) не було.

Відповідно, не було й заселення Наддніпрянщини жителями Карпат — «малоросами». Все це легенда, яка не має історичних підстав. «Доказывать, что до нашествия Татарскаго на Киевъ не было Малороссийского народа на Руси Киевской, — для меня все равно, если бы доказывать, что до нашествия Польскаго на Москву не было Великороссийскаго народа на Руси Московской!"1, — писав М. Максимович. На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» він переконливо довів, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважав його опонент М. Погодін. Українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід».

Спираючись на науково доведений факт прадавності українців на території Наддніпрянщини, українська інтелектуальна еліта ХІХ-ХХ ст. розглядала питання про те, кому ж належить територія, яку Катерина ІІ називала Новоросією.

Почнемо з бачення майбутнього України, викладеного в проекті конституції республіки, підготовленій підпільним Кирило-Мефодіївським товариством (1846 р.) — М. Костомаровим, П. Кулішом, О. Навроцьким, Т. Шевченком. В проекте Конституції майбутньої слов’янської федеративної держави («держави штатів»), яку планувалося створити на руїнах Російської і Австрійської імперій, першою державою (штатом) називалася «Україна з Чорномор’ям, Галичиною і Кримом"Кирило-Мефодіївське товариство. Документи і матеріали: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1 — С. 570. Таким чином, Південна Україна (з Кримом) сприймалася як невід'ємна складова етнічної України.

Активним членом Кирило-Мефодіївського товариства був і відомий історик Микола Костомаров, який у своїй статті «Дві руські народності», надрукованій 1861 р., обґрунтував психологічну відмінність росіян і українців («північноросів» і «південноросів») — двох національних типів, з різною вдачею, світоглядом і громадянським ідеалом. При цьому — і це важливо — мова не йде про те, хто «гірший», а хто «кращий». Йдеться про «іншість», яка не має оціночного характеру.

Особливості національного характеру обох народностей виявляли себе вже у часи давньоруської державності і закріпилися в умовах татарського панування. Для південноруського суспільства, за висновками М. Костомарова, були властивими «розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність норм (…), не було нічого насильницького, нівелюючого; не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної мети. В Південній Русі не видно ні найменшого прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, які поселялися поміж корінними жителями.»Костомаров Н. Две русские народности. (Письмо к редактору) // Основа. — Санкт-Петербург, 1861. — № 3— С. 47.

На Півночі і Сході, «навпаки, особиста свобода звужувавалася і, врешті-решт, знищувалася». М. Костомаров в своїй статті для характеристики території розселення «північноросів» вперше використовує термін «русский мир» и дає характеристику його особливостей. Це — «згуртування частин, прагнення до приєднання інших земель, здійснене під прапором релігії, успіх, освячений ідеєю божого дозволу, опора на масу, покірну силі, яка інколи протягує до неї руку, щоб її охороняти, поки потребує охорони, а опісля передача народного права в руки своїх обранців. Філософія великоруська, — констатує М. Костомаров, — дійшла до формули: Бог і цар у всьому!, яка знаменує крайнє торжество панування спільноти над особистістю»Костомаров Н. Две русские народности. — С. 50, 53, 59.

Що ж стосується сфери релігійного життя, то в ній, як стверджує М. Костомаров, «великорос надає перевагу зовнішній стороні, букві Закону Божого; для малороса важливіше саме релігійне чуття, його менше захоплює сама форма церковної служби. Великорос байдужий до природи, не має нахилу до садів, розведення квітів; малорос любить садки, різними рослинами прикрашає своє подвір'я; епічна поезія у великороса прив’язана до матеріального інтересу; малоруська поезія пройнята м’якістю чуттів, у тому числі історична. В побуті малороси прихильні до простоти відносин між людьми»Костомаров Н. Две русские народности. — С. 65−70.

Теорія «про дві народності», доведена на підставі історичних, літературних і етнографічних матеріалів, українською гуманітарною спільнотою була сприйнята як своєрідна наукова класика. Вона дощенту руйнувала офіційний великодержавний стереотип про «єдину і неподільну Росію».

Лінію Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув видатний український вчений другої половини ХІХ ст. Михайло Драгоманов. Без будь-яких застережень він вважав Південну Україну частиною Великої України, населену українцями.

У «Передньому слові до журналу «Громада» М. Драгоманов констатує: «Українська земля — там, де живуть такі самі мужики, як на козацькій Україні по Дніпру». Про Північне Причорномор’я він пише: «Ми мали ті береги в часи уличів, тиверців і Тмутараканської Русі; ми відбили знову частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім». Як бачимо, Київську Русь Драгоманов сприймає як витвір українського народу. Іван ЛисякРудницький називав Драгоманова «першим політичним публіцистом і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював цілісність українських земель від Кубанщини до Закарпаття"Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Історичні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 361.

Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. — С. 196, 200.

Один із класиків української історіографії ХІХ ст. Володимир Антонович у своїх працях, які ґрунтувалися на величезній кількості документів, також неодноразово торкався проблеми Південної України. Він стояв на позиції історичного права України «на новоросійські землі, так як саме українське населення колонізувало ці території». В своїй праці «Про козацькі часи на Україні» він окреслює Запорожжя як спадкову українську територію: «Вони (козаки. — Авт.) займали територію між Бугом та системою Дону» (переводячи на сучасний поділ, це ¾ Херсонської, вся Катеринославська і частина Таврійської губернії). Ці землі «запорожці уважали за свою власність"1. Найголовнішим аргументом В. Антоновича щодо права українців на новоросійські землі є той факт, що саме вони їх колонізували. Він підкреслює, що «за 10 літ свого гетьманування Калнишевському (останньому гетьману Запорозької Січі. — Авт.) вдалося заселити кількасот сіл». Він зазначає, що всі поселенці були під протекторатом Запорожжя, а поселення мало сліди культурної колонізації: «Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запоріжжя шкіл було втроє більше…»Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. — С. 200. Зазначимо, що це були українські школи. Наведених аргументів В. Антоновичу цілком достатньо, щоб вважати Південь складовою частиною етнічної України.

Одним з найпослідовніших учнів Володимира Антоновича був Дмитро Багалій, автор багатьох праць, присвячених історії Слобожанщини і Південної України. Він звернув увагу на роль Запорозької Січі в освоєнні степових земель Причорномор’я, докладно розглядав форми державної і поміщицької колонізації Півдня. Багалій у дослідженні «Колонизация Новороссийского края и первые шаги по пути культуры» (1889 р.) опублікував матеріали, які свідчили про інтенсивне заселення Південної України задовго до того, як колонізацією цієї території зайнявся російський уряд. В 1920 р. це дослідження було перевидане українською мовоюБагалій Д.І. Заселення Південної України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку. — Харків, 1920. — 111 с.

Особлива заслуга у вивченні Південної України, як регіону Великої України, належить Наталії Полонській-Василенко. Ще у молоді роки вона зацікавилася історією регіону. Вже на початку 1910;х років Полонська-Василенко мала погляди щодо Південної України, що не вписувалися в рамки офіціальної російської історіографії. За консультацією молода дослідниця звернулася до відомого катеринославського спеціаліста Дмитра Яворницького, щоб вияснити у Яворницького, як вона писала пізніше, «незрозуміле питання», яке виникло у неї під час вивчення матеріалів про Новоросію: «Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона, країна, де було Запоріжжя, не вважається за Україну». Яворницький не дав вичерпної відповіді на це питання. І справа, звичайно, не в непоінформованості відомого дослідника запорізького козацтва. Напевне, він просто остерігався вести відверту розмову на досить делікатну тему з малознайомою людиною. Відповідь Наталія одержала від іншого катеринославського історика — Василя Біднова, який мав великий досвід вивчення Південної України, виявляв і публікував цінні документи з її історії. В результаті довготривалих бесід з ним, писала Полонська-Василенко, «в мене вже тоді сформувалося моє розуміння історії Південної України, яке не раз після того я висловлювала в працях; що Південна Україна була й залишалася Україною, частиною Великої України»Полонська-Василенко Н. Моя наукова праця (війна, 1913;1916). (Уривок із споминів) // Український історик. — 1983. — № 2−4. — С. 48.

Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, у своїх працях також виходив з визнання українського характеру Півдня України. Він підкреслює, що запорозькі землі за останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського інтенсивно заселялися землеробським, переважно українським, населенням і переставали бути пустельними. В «Ілюстрованій історії України», яка багато разів перевидавалася, він зазначає, що точка зору, згідно з якою «в руках запорожців чорноморські простори лежать диким, незайманим степом, який ніколи не приносить користі», не має ніяких підставГрушевський М.С. Ілюстрована історія України. — К., 1918. — С. 475. На правах колонізації ці землі, на переконання М. Грушевського, належали запорожцям — українським козакам, а відтак — Україні.

Після поразки Української революції 1917;1921 рр., в умовах непу і відносної інтелектуальної свободи, яка його супроводжувала, в історіографії стала стверджуватися ідея, яка ґрунтувалася на визнанні українського характеру Півдня. У 1922 р. з’явилася не типова для пізнішої радянської історіографії праця одеського дослідника Євгена Загоровського «Очерк истории Северного Причорномор’я». Це систематизований виклад історії Південної України, пройнятий ідеєю прадавності українського етносу на цих землях, спадкоємності його державного розвитку від Київської Русі до Запорізької Січі. Визначаючи місце населення Південної України в історії українського народу, Загоровський вважав, що це був його авангард на берегах Чорного моряЗагоровский Е. Очерк истории Северного Причерноморья. — Одесса, 1922. — Ч. 1. — С. 59. Він доводив, що колонізація Південної України сербськими та іншими поселенцями «здійснювалася за рахунок земель, що належали запорожцям і раніше осілим тут селянам, які втекли від панської неволі, і призвела до поневолення України».

Ця ідея одержала потужну підтримку М. Грушевського, який в 20-ті рр., вже після повернення з еміграції, відновив вивчення українських регіонів. Планувалося видати збірник з історії Південної (Степової) або, як писав М. Грушевський, «Полудневої України». М. Грушевський чітко окреслює територію Південної України. Він сприймає її в єдності «Степової України і Чорноморсько-Азовського побережжя», включаючи до неї і Крим.

Історію Півдня М. Грушевський розглядав в контексті загальної історії України і відкидав імперське сприйняття цього регіону як «Новоросії» — території, відірваної від загальноукраїнських теренів: «Донедавна, та можна сказати, що й нині ще, „Новоросія“ і „Україна“ мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв’язані органічно»Грушевський М.С. Степ і море в історії України // Український історик. — 1991;1992. — Ч. 110−115. — Т. 28−29. — С. 58. Вчений відкидає такий підхід як хибний.

З початку 30-х рр. відносна свобода в дослідженні історії Півдня України відходить у минуле, як і зникає зі сторінок наукових видань південноукраїнська тематика взагалі. Пауза тривала чверть століття. Вона завершилася лише після Другої світової війни, в 50-ті рр., коли південноукраїнська проблематика знову поновлюється. Українські автори цього періоду були дуже обережні, остерігаючись звинувачень в українському націоналізмі. Для встановлення істини в цьому питанні більше всього зробили російські радянські історики.

Так, Олена Дружиніна, московський історик, автор циклу досліджень з історії Південної України, в монографії «Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825−1860 гг.», опублікованій 1981 р., визнає очевидне — домінування українського етносу в регіоні. Саме українці були головною етнічною групою, яка заселяла Південь. І регіон О. Дружиніна називає Південною Україною, а не Новоросією. «Уже цього періоду (мається на увазі 1775−1800 рр. — Авт.) намітилося переважання українців у складі населення степового Півдня»Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 18 251 860 гг. — М., 1981. — С. 3., — пише О. Дружиніна.

Історію заселення Північного Причорномор’я вивчав у післявоєнні роки й інший відомий російський дослідник — В. Кабузан. У своїй монографії словосполучення «Південна Україна» він не використовує. Північне Причорномор’я і Північне Приазов’я він називає Новоросією. Його книга має промовисту назву: «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII — первой половине XIX вв. (1719−1859 гг.)»Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII — первой половине XIX вв. (1719−1859 гг.). — М., 1976. — 307 с. Інколи для позначення регіону він використовує і словосполучення «Північне Причорномор’я» і жодного разу — «Південна Україна». Але важливіше інше — на підставі численних статистичних даних він констатує: етнічні українці серед новоселів переважали. «Подавляющая часть новоселов прибыла из прилегающих губерний Левобережной Украины (Полтавской и Черниговской)», — пише він.

Таким чином, і в умовах російської імперської влади, і радянського режиму було достатньо інформації, щоб розібратися в імперській антиукраїнській спрямованості проекту «Новоросія». Все залежало від самого читача.