Що таке радянська «чорна дошка»?

Репресивні заходи проти тих, хто намагався чинити, потенційно міг чинити опір, або навіть просто не схвалював політику єдиної правлячої компартії, були невід'ємною складовою комуністично-радянського авторитарного режиму, встановленого російськими більшовиками у листопаді 1917 р. Особливо жорстокими вони були під час так званих «громадянської війни» і політики «воєнного комунізму» (1918;1921). Саме тоді були широко застосовані політичні (позбавлення «експлуататорських класів» громадянських прав та свобод, масові страти, система колективної відповідальності — заручництва, в’язниці й концтабори для представників ворожих класів і тих, хто думав інакше та ін.), економічні (реквізиції, конфіскації, обмеження торгівлі, практична ліквідація грошового обігу, контрольований розподіл продуктів, примусове оподаткування тощо) форми таких репресій.

Своє місце серед адміністративно-економічних засобів репресій щодо найбільшого і практично позбавленого всіх прав класу радянського суспільства — селянства — посів режим «чорної дошки». Основною метою застосування такого виду насильства стало розшарування сільського населення не стільки за власницькою ознакою (заможністю, кількістю землі, застосуванням найманої праці, рівнем товарності господарства) — на бідняків, середняків та «куркулів». Таку мету було поставлено під час «колективізації сільського господарства» 1930 р. 1932;1933 років ішлося вже про репресії щодо селянства за адміністративною, економіко-географічною, національною ознаками тощо. Вводилася система колективної відповідальності сусідів за «провину» одного з них перед радянською державою. Іншими словами, всі мешканці села (хутора), території сільради, району, тобто достатньо чисельна сільська громада, колективно відповідали за виконання накладених місцевою та центральною владою натуральних і грошових податків, платежів, зборів кожним з її членів окремо й усієї громади разом. Наступним завданням стала безкомпромісна боротьба з усім класом сільських виробників, залякування мешканців села, перетворення їх на слухняне стадо, повністю залежне від комуністично-радянської влади.

Треба зазначити, що «чорні дошки», «чорні списки», як і більшість форм репресій проти класів та станових груп, усього населення, не були винаходом більшовиків. «Чорні списки» згадуються у спогадах, літературних творах як реалії російського життя ХІХ та початку ХХ ст.; пов’язувалися з навчанням у середніх та вищих навчальних закладах, проходженням служби. Зафіксована їх належність до засобів морального засудження за певні провини (недбальство, запізнення, погана дисципліна тощо). Звичайно ж, при цьому вони не несли реальної фізичної загрози для життя. Трагічного змісту в ХІХ ст. набули інші «чорні прапори» — символи чуми та холери, які вивішувалися у населених пунктах, що перебували на карантині, або населення яких вимирало внаслідок смертельних пошестей.

Після 1917 р. усьому радянському суспільству було нав’язано примітивну дуалістичну схему мислення (свій-чужий, ворог-товариш, або за популярним більшовицьким лозунгом біблійного походження: «Хто не з нами, той проти нас»). Унаслідок цього сільські громади, колективи підприємств, установ поділялися на сумлінних працівників, яких заносили на Червону дошку пошани, та «саботажників», котрі потрапляли на Чорну дошку ганьби.

За радянських часів «чорна дошка» разом з «червоною» як ідеологічний інститут комуністично-радянської влади пройшли тривалий шлях від народження в 1917;1921 роках фактично до останнього подиху СРСР. Виділялися найкращі особи, колективи, осередки, підприємства, установи, яких уміщували на «червоній дошці». Це могли бути реальні «дошки пошани» з портретами, перехідні «червоні прапори», списки передовиків, що оприлюднювалися у ЗМІ. Навколо них створювалася позитивна громадська думка. Вони отримували відповідні відзнаки, моральну чи матеріальну винагороду.

Тих, хто на думку парторганів погано працював, тобто порушував казармену дисципліну, «саботував», не виконуючи доведених з гори планів та норм виробітку, або в якийсь інший спосіб «лляв воду на млин класового ворога», натомість заносили на ганебну «чорну дошку». Вона теж могла мати вигляд реальної дошки з переліком чи портретами «відстаючих», «ганебних прапорів», або «чорних списків», що друкувалися в газетах. Навколо них створювали негативну громадську думку, таврували, ганьбили. До них так само застосовували моральні, адміністративні та матеріальні каральні санкції.

Одним з перших терміни «червона» та «чорна» дошки в окресленому вище сенсі на території України вжив у березні 1920 р. Й. Сталін, тоді ще не всесильний генсек, а член політбюро ЦК РКП (б), нарком у справах національностей РСФРР. Причому в його виступі прозвучав приклад саме Донбасу. В доповіді від імені московського ЦК на IV конференції КП (б)У в Харкові про економічну політику комуністичної партії він привернув особливу увагу до проблем примусової мотивації праці у промисловості, запровадженні її мілітаризації. Подібно до військових нагород Сталін пропонував запровадити відзнаки для робітників: «Треба нагороджувати одні групи перед іншими, видавати червоні ордени праці, щоб знали всі, що ми так само цінуємо працю, як і військові операції». З іншого боку, представник російського ЦК говорив і про заходи примушення до праці: «…робітники, селяни і напівселяни, наприклад у Донецькому басейні там доведеться застосувати заходи мобілізації вуглекопів, які приховуються в селі, витягнути їх на світ Божий і примусити працювати, бо є в нас такі товариші, чимало таких робітників, котрі приховуються і яких треба тягнути за волосся. Для таких знадобиться чорна дошка [курсив мій. — Г. П.], а для тих, котрі самі йдуть на роботу і готові віддати все своє життя, для тих червона дошка відзнаки, щоб відзначити тих, хто віддає своє життя, перед тими, котрі ховаються від роботи».

Згодом значення занесення на «чорну дошку» тих або інших підприємств, установ, окремих працівників дещо втратило таку каральну гостроту, стало здебільшого знаряддям морального осуду. Там проводилися додаткові пропагандистські та політико-організаційні заходи, «зміцнювалося» виробничне та партійне керівництво. Звичайно ж, списки таких об'єктів широко оприлюднювалися в пресі, оголошувалися по радіо.

Подібно до того, як у радянському господарстві 1920;х років склалися «ножиці цін» (промислові товари продавалися надто дорого, а продукція сільського господарства, навпаки, дуже дешево), існували такі «ножиці» і в репресивних заходах. Робітники («пролетаріат» за більшовицькою термінологією) як нібито правлячий клас комуністично-радянського режиму позірно не піддавався репресіям. Натомість одноосібне селянство, останні приватні власники в СРСР, і загалом усі селяни як відживаючий клас відчували на собі весь тягар відповідних примусових заходів.

На селі такі ганебні «чорні списки», крім звичайних ідеологічно-моральних ознак, набули реального репресивного змісту. Під час збирання продрозкладки у 1919;1921 роках українські села, мешканці яких не погоджувалися віддавати свій урожай задарма радянським продовольчим загонам, оголошувалися «чорнопрапорними». Там уводилася система колективної відповідальності: за невиконання приписів правлячої партії виселяли мешканців, позбавляли їх рухомого та нерухомого майна, розстрілювали заручників.

Різницю між міськими та сільськими «чорними дошками» демонструє ситуація, що склалася навесні 1930 р. в Маріуполі. За свідченням уповноваженого ЦК КП (б)У з хлібозаготівель І. Кулика, тамтешні заводи ім. Ілліча за невиконання промфінплану було занесено на «чорну дошку» із зобов’язанням наздогнати недовиконання. Тому не виявилося «зайвих» робітників, котрих можна було б звідти взяти як чергових «тисячників» на організацію засівкам-панії на селі, де б вони, своєю чергою, запроваджували «чорні дошки» для «селян-саботажників».

Об'єктивну картину запровадження впродовж 1932;1933 років режиму «чорної дошки» можна з’ясувати лише за архівними джерелами, оскільки сама тема є недостатньо висвітленою в сучасних історичних дослідженнях. Підставою для її розкриття сталі відомості, виявлені державними архівами Донецької та Луганської областей у своїх фондах та матеріалах тогочасної преси; документи центральних державних архівів України; опубліковані в документальних збірках; а також оприлюднені документи інших архівів України та Російської Федерації.

У процесі дослідження випливли неочікувані, жорстокі й трагічні реалії застосування режиму «чорної дошки» в Україні та інших регіонах тодішнього СРСР. Стало зрозумілішим подвійне значення терміну «чорна дошка». По-перше, це був звичайний засіб морального підстьобування тих, хто пас задніх у виконанні виробничих планів та дотримання дисципліни. Він пов’язувався зі створенням негативної думки навколо осіб та об'єктів, занесених на неї, запровадженням певних обмежень матеріального чи побутового значення, але фактично не мав трагічного змісту, не був напряму пов’язаний із репресіями. Другого, жахливого, значення термін «чорна дошка» набув саме 1932;1933 років, адже пов’язувався із застосуванням адміністративних, судових репресій, штрафних санкцій, каральних акцій, виселень та депортацій тощо. До таких заходів удався комуністично-радянський режим для остаточно приборкання українського вільного селянина, запровадження системи новітнього колгоспного кріпацтва, позбавлення його будь-якої власності, перетворення на найманого працівника, якому взагалі можна було не платити грошей. Водночас виконувалося політико-ідеологічне завдання: розрушити традиційний селянський світ, сформований упродовж століть сільський менталітет, усі суспільно-моральні та ідеологічні засади, які раніше дозволяли мешканцям українського села спільно виходити з несприятливих ситуацій, долати життєві випробування. До них відносилися дотримання християнських заповідей, моральних зобов’язань перед родичами, свояками, сусідами. В Україні репресивний режим «чорної дошки» додатково мав за мету ще й таке: ліквідувати селянство як носія української мови, традицій, національної свідомості, замінити її випадковими переселенцями, які повністю перебували на пайковому утриманні комуністично-радянської влади.

Є всі підстави вважати також, що на українських селах та колгоспах, що потрапили на «чорну дошку» впродовж 1932 р., випробувалися ті методи колективних репресій, яких уже з січня 1933 р. було поширено по всій УСРР, а згодом — на більшості інших регіонів СРСР — від Білорусі до Далекого Сходу. Але від російських українські «чорні дошки» відрізнялися масштабами (на сьогодні відомо принаймні про більш як 1200 таких об'єктів на території тогочасної УСРР), особливою жорстокістю проведення репресій, жахливими наслідками. Зокрема, на сучасну територію Донбасу припадає майже 100 об'єктів застосування «чорної дошки» (від районів до сіл, бригад, МТС тощо), але це число далеко не остаточне.

Відомо, що в Україні по селах, занесених на «чорну дошку» в листопаді 1932 — січні 1933 років, у середньому вимерло до половини мешканців, а деякі з таких населених пунктів просто зникли з карти України.