Вплив традиції «pacta conventa» на написання й укладення «Договорів та постанов» 1710 р. у сучасній українській історіографії (1991-2013)

Вплив традиції «pacta conventa» на написання й укладення «Договорів та постанов» 1710 р. у сучасній українській історіографії (1991;2013)

договір бендерський конституція історіографія Протягом останніх 25 років на тему укладення і написання «Договорів та постанов» 1710 р. опубліковано сотні статей, ця тема фрагментарно висвітлювалася десятками істориків у монографічних дослідженнях, втім, на сьогоднішній день немає праці, в якій би одночасно було проаналізовано оригінальний староукраїнський текст та латинські варіанти цього ж політико-правового проекту^. Інтерпретації, глорифікації та оцінки (переважно позитивні, втім, зрідка й критичні) Бендерської конституції в сучасній українській історіографії зазвичай не завжди вирізняються оригінальністю. Справа з історіографічними дослідженнями ще гірша. До сьогодення студії про те, як вивчали Бендерську конституцію, нечасто йдуть далі опису праць й анотацій їхнього змісту, перебувають у тіні «мазепинської теми» або біографії П. Орлика, хоча ця проблема заслуговує на детальне історіографічне висвітлення.

Перш за все слід окреслити основні історіографічні напрями, в межах яких інтерпретувалося укладення та написання «Договорів та постанов» 1710 р.:

• 1) як «контракт» між носіями центральної влади та елітою, який постав у результаті прогресивного розвитку козацького суспільства і держави (цей підхід поширений в сучасній українській історіографії);
• 2) в якості наслідування ідей та практик Речі Посполитої як до 1648 року, так і пізніше;
• 3) як проект, який став результатом західноєвропейських впливів.

Дана стаття присвячена другій інтерпретації: як сучасні українські історики висловлювали та аргументовували тезу про те, що «Договори та постанови» стали наслідуванням річпосполитських pacta conventa.

У контексті переосмислення минулого І Речі Посполитої

Звернення уваги на «Договори та постанови» 1710 р. як на документ, який належав до політичної традиції pacta conventa, що у свою чергу була наріжним каменем усього офіційного життя Речі Посполитої та політичної культури у широкому значенні поняття, має свою цікаву історію. Чи не вперше на це звернув увагу М. Василенко у 1920;х рр. У своєму як на ті часи новаторському дослідженні про витоки пам’ятки він писав: «Форма присяги та договору мають схожість з pacta conventa, але немає підстав для ствердження, що він складався за аналогією до документів Речі Поспо — литої». Як бачимо, дослідник висловив припущення про подібність «Договорів та постанов» до pacta conventa, проте він не бачив аргументів для підтвердження своєї гіпотези.

Цікаву інтерпретацію «Договорів та постанов» як прикладу наслідування річпосполитської традиції pacta conventa представив дослідник з нового континенту О. Субтельний. У праці «Панування у Східній Європі» (1986 р.) читаємо: «До своєї елекції Орлик 5 квітня 1710 р. уклав офіційний договір зі своїми виборцями на яких умовах він здобув владу, яку прозоро здійснюватиме. Модельована на польських pacta conventa так звана Бендерська конституція була обдумана так, щоб унеможливити зосередження влади у руках гетьмана. Вона сама була гарним індикатором політичних змін, які українські емігранти сподівалися здійснити, якщо і коли вони повернуться до своєї батьківщини».

Інтерпретацію «Договорів та постанов» цей дослідник помістив у контекст боротьби лідерів 5-х східноєвропейських (за його термінологією) еліт проти абсолютистських монархів. Хоча дослідник писав про культурні впливи Речі Посполитої на Гетьманщину, Лівонію та Молдову, проте він їх детально не простежував. Також він не навів сильних аргументів на користь тези укладання «Договорів та постанов» за аналогією до pacta conventa.

В Україні після 1991 р. Н. Яковенко одна з перших наполегливо почала доводити важливість вивчення спадку Речі Посполитої в новоутвореній Гетьманщині. Важливий сегмент цього спадку вона небезпідставно вбачала в укладанні «Договорів та постанов» 5 квітня 1710 р. У «Нарисах з історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.» (1997 р.) дослідниця писала: «„Конституція“ Орлика мислилася її автором як традиційні для Речі Посполитої Расіа Сопуепіа [договірні пункти], тобто угода між володарем і (там — королем, тут — гетьманом) і політичним народом (там шляхтою, тут — козацтвом). Ті, хто воліє говорити про доти нечуваний і небачений демократизм Орликового маніфесту, просто відштовхуються від політичної моделі Московського царства, для якого подібні речі й справді були і нечу — ваними, і небаченими. Однак Орлик (втім, як і Мазепа, Богдан Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Тетеря, Самойлович та ін.) були людьми немосковського світу, вихованими в ідеалах принципово інакшої політичної моделі. І в цьому — їхньому — світі pacta conventa між володарем і політичним народом були явищем звичним: власне так, складаючи присягу підданим, правили володарі Речі Посполитої, Угорщини, Семиграддя, Швеції, Молдови, Волощини. Тож прийняття Військом Запорозьким власних pacta conventa справді було великою подією, засвідчивши, що Козацька держава вперше „самоусвідомила“ себе і „задумалася“ над фіксацією на формальному рівні власних державних актів та законодавчим закріпленням прав і обов’язків володаря і громадян. Першорядну роль у цьому відіграли, без сумніву, ерудиція Пилипа Орлика, ба ширше, рівень політичної зрілості, котрого досягла старшинська еліта за часів Мазепи».

Втім, такі розмірковування дослідниці у посібнику з історії не знайшли продовження у її суто наукових працях. У своїй розвідці, вміщеній у збірнику, присвяченому І. Мазепі, Н. Яковенко, представляючи погляди козацької еліти другої половини XVII — початку XVIII ст. на владу, не зверталася до тексту «Договорів та постанов» (хоч і цитувала хронологічно пізніший текст П. Орлика). Про річпосполитську політичну традицію вона писала: «подібність обох моделей народовладдя — шляхетської і козацької - є такою ж поверховою, як і згадані вище збіги в російському та українському варіантах пошанування богоданної влади помазаника… В світлі цього роздвоєння козацька politia постає як сповнена нерозв’язаних протиріч… кожна з двох моделей-взірців — російська чи річпосполитська — перетворюється на дволикого Януса: на аверсі пієтет перед царським sacrum, на реверсі - засадниче неприйняття його функціональної суті; на аверсі - гасла річпосполитського народовладдя, на реверсі - архаїчна військова демократія замкнутого збройного колективу; на аверсі - апеляції до „милої матері, вітчизни нашої України“, як територіального тіла, на реверсі - винесене за просторово-територіальні рамки Військо Запорозьке». З цієї цитати можна зробити висновок, що Бендерська конституція, згідно логіки дослідниці, стала наслідком впливів Речі Посполитої, зокрема, традиції pacta conventa.

У другому доопрацьованому виданні вище згаданого посібника (опублікований 2005 р. під зміненою назвою) аргументи Н. Яковенко на користь впливу традиції pacta conventa на укладання «Договорів та постанов» залишилися майже без змін: лише тепер українські політики та інтелектуали у Бендерах взорувалися на традицію виключно Речі Посполитої. У третьому виданні наведена у посиланні цитата ідентична до наведеного фрагменту з другого видання.

Цікаво, що у передмові до збірника, підготовленого за матеріалами міжнародної наукової конференції, присвяченої життю та діяльності українського гетьмана у вигнанні (2011 р.), Н. Яковенко представила річпос-политську інтерпретацію появи «Договорів та постанов» як очевидну та загальновизнану: «Варто наголосити, що обидві точки зору (йде мова про інтерпретації Маніскалко Базіле і О. Галенка походження Бендерської конституції. — В.К.) розбігаються із нині усталеним поглядом на Бендерський документ як продукт річпосполитських уявлень та практик».

Як слідує із наведених цитат, для Н. Яковенко у 1990;х рр. «Договори та постанови» були подібними до pacta conventa між володарем Речі Посполитої, Угорщини, Семиграддя, Швеції, Молдови, Волощини та їхніми нобілітетами: у виданнях 2000;х рр. — схожими саме на річпосполитські pacta conventa; у тексті початку 2010;х рр. — представлялися як уже усталена в історіографії інтерпретація: «продукт річпосполитських уявлень та практик». Якщо схематично підсумувати вище вказане, виходить, що на генеральній раді у Бендерах 5 квітня 1710 р. українські емігранти (найос — віченіші представники козаків та запорожців) укладали pacta conventa з новообраним гетьманом П. Орликом. Автори цього «контракту» взорувалися на pacta conventa, котрі мали місце в сусідній Речі Посполитій. Українські політики та інтелектуали наслідували цю річпосполитську традицію як за формою документа, так і її суспільно-політичний зміст.

Ці судження Н. Яковенко не є оригінальними, як видно з вище наведеної цитати О. Субтельного (та з інших його досліджень), втім, вони свого часу відіграли позитивну роль у деміфологізації минулого І Речі Посполитої як країни, котра представлялася лише чужою й ворожою. Тому їх і слід розглядати у контексті інших думок, висловлених дослідницею з приводу невідповідності наших знань про І Річ Посполиту та її значення в українській історії.

Хоча Н. Яковенко представила свої погляди на «Договори та постанови» 1710 р. у навчальних посібниках і вступному слові до матеріалів конференції, а не у спеціальних дослідженнях, її тези мали певний вплив на українську новітню історіографію Бендерської конституції. Дослідники, які висловлювали подібні чи інколи більш деталізовані судження, на рівні теорії майже нічого не додавали.

Приміром, В. Горобець висловив схожу тезу про визначальний культурний та інтелектуальний вплив річпосполитської спадщини на укладання «Договорів та постанов» (хоча вчений, на відміну від Н. Яковенко, небезпідставно вважає, що в сучасній українській історіографії домінує саме «патріотичне», як він пише, представлення «Договорів та постанов» в якості однієї з перших конституцій у світовому масштабі, яка постала на основірозвитку української суспільної думки у загальноєвропейському контексті). У статті «Устроєва модель Гетьманату за конституцією 1710 року» (2011 р.) він висловив тезу про найбільшу подібність «Договорів та постанов» до pacta conventa і навів аргументи: «за своїми типологічними особливостями Конституція 1710 р. найбільше подібна до Pacta Conventa, що були елементом політичної культури Речі Посполитої. Певні аналогії тут можна помітити не лише у частині назви документа, а й у його змісті. Зокрема, аналогом претендента на королювання, який укладає договір з річпоспо — литським „народом-шляхтою“, у козацькому варіанті є гетьман, а роль „станів“ відведено городовому козацтву (чи, точніше, городовій козацькій старшині) та Війську Запорозькому Низовому, чиї акції в часи виступу гетьмана Івана Мазепи, зважаючи на активність кошового Костя Гордієнка, суттєво зросли. Згадано у документі й інші українські стани, наприклад міщан… а також „чернців“, „попів“, „посполитих“… Якщо вести мову про визначальні функції Pacta Conventa, то однією з основоположних тут є обмеження влади монарха, недопущення порушення ним прав своїх підданих і запобігання можливим проявам самодержавства. Аналогічну за своїм змістом (і, що характерно, навіть формулюванням) ідею закладено й у Конституції 1710 р. Зокрема, у шостій статті йдеться якраз про загрозу невластивого гетьманському самоврядуванню „самовластія“… Цілком відповідає логіці функціонування польської елекційної угоди і внесення до Конституції 1710 р. положень, що формують основні напрямки розвитку зовнішньополітичної діяльності Гетьманату, які беззастережно мусив реалізувати гетьманський уряд».

Інтелектуальна привабливість інтерпретації Бендерської конституції як посталої під впливами традиції pacta conventa спонукала багатьох істориків згадувати її у своїх працях. Скажімо, Т. Чухліб у книзі «Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи», пишучи про «Договори та постанови», також констатував наслідування українськими емігрантами pacta conventa: «Згодом Карл ХІІ Густав ще раз документально підтвердив свої повноваження як протектора України та гетьманської влади. Він затвердив іншим актом під назвою „Confirmatio horeem Pactorum a Rege Suecieae“ знамениту козацьку конституцію „Pacta et Constitutiones legume libertatumque Exercitus Zaporoviensis“, що була укладена між П. Орликом і старшиною на зразок угод між новообраними польськими королями та шляхтою». Втім, саме Т. Чухліб є одним з істориків, котрі зробили надзвичайно багато для вивчення та популяризації Бендерської конституції в якості документа, котрий був створений українськими інтелектуалами під західноєвропейськими впливами (тобто з точки зору зовсім іншої інтерпре — таційної моделі).

Прикладом непослідовного вживання річпосполитської інтерпретації появи Бендерської конституції є стаття О. Трофимук, де вона представила «Договори та постанови» як «вдосконалений варіант pacta conventa», хоча через сторінку цю тезу сама ж заперечила.

Бачення укладання та написання Бендерської конституції під впливом традиції pacta conventa набуло широкого поширення серед молодих істориків та сприймається як усталена інтерпретація, хоча саме цей підхід більше представлено не у наукових дослідженнях, а в обговореннях та дискусіях на наукових конференціях і семінарах.

Таким чином, у сучасній українській історіографії намітилася тенденція представляти «Договори та постанови» як наслідування річпосполитських pacta conventa. Аргументи на користь цього твердження наводяться такі: 1) схожість за формою, подібність латинської назви Бендерської конституції до формулювань pacta conventa; 2) наслідування змісту володарювання обраного правителя на певних умовах та присязі перед представниками нобілітету, в їх додержані (короля обирала шляхта, гетьмана — козаки). Втім, слід згадати про те, що ще стародавні греки відмічали: не завжди аналогія є доказом. Тому цю інтерпретацію варто розглянути на основі аналізу джерел.

«Pacta conventa» в І Речі Посполитій

Латинське словосполучення pacta conventa у пізньому середньовіччі та протягом раннього нового часу вживалося не лише у польсько-литовській державі. Втім, саме у І Речі Посполитій воно «назвало» надзвичайно потужну суспільно-політичну традицію, яка зайняла ключове місце не лише у політичній культурі держави, але почала впливати на сусідів.

Pacta conventa стали особливо важливими в історії Речі Посполитої з часу міжкоролів'я 1573−1574 рр., коли склалася політична система, яка проіснувала до кінця XVIII ст. А.С. Камінський так охарактеризував той час: «Страх за майбутнє держави, уряду, сейму, громадських і самоврядних прав змусив шляхту виробити засадничі закони, себто de facto конституцію. Її названо „Генриковими артикулами“ — за іменем першого короля, обраного голосами всієї шляхти; до Конституції 3 травня 1791 р. саме вона виконувала роль основного закону». Крім «Генрикових артикулів», ухвалених на травневому елекційному сеймі 1573 р., французький претендент на польський трон вимушений був укласти особисті домовленості (pacta conventa) з шляхтою, в яких остання представляла свої інтереси.

«Генрикові артикули» передбачали: вільні вибори короля (п. 1), гарантію віротерпимості (п. 2), обмеження зовнішньополітичної та військової діяльності короля (п. 3); заборону монарху збирати посполите рушення та розпочинати війну від імені Речі Посполитої (п. 4), обмеження влади короля сенаторами, які призначалися сеймом (п. 7), скликання не менше, ніж раз на два роки, вального сейму (п. 9), зобов’язання короля користуватися у зовнішній та внутрішній діяльності лише коронними печатками (п. 10), надання посад заслуженим людям «обох народів», а не іноземцям (п. 11), зберігання польської корони в краківському коронному скарбі (п. 15), заборону монарху уводити нові податки без дозволу усіх станів на вальному сеймі (п. 17), зобов’язання короля надати ще більші права шляхті при коронації (п. 20), звільнення обивателів «обох народів» від послуху монархові, якщо той порушить права, вольності, артикули, умови (п. 21). Як бачимо, низка положень цієї конституції ґрунтувалася на вже існуючих сеймових постановах. Скажімо, така важлива норма, як гарантія віротерпимості у «Генрикових артикулах», стала підтвердженням засад Варшавської конфедерації від 28 січня 1573 р. Від 1576 р., коли Стефан Баторій уперше присягнувся дотримуватися «Генрикових артикулів», кожен новообраний монарх мусив їх підтверджувати.

Крім цих «артикулів», Генрик ІІ Валуа мав правити Річчю Посполитою ще й відповідно до pacta conventa, які передбачали такі умови: французький король зобов’язувався надіслати на війну з Москвою 4 тис. гасконців (п. 2), розвиток флоту на Балтійському морі проводився за королівський рахунок (п. 3), польські купці мали право вільно їздити до Франції (п. 4), король щорічно вносив 450 тис. злотих до скарбниці Речі Посполитої (п. 5), новообраний монарх мав сплатити королівський та річпосполитський борги — половину після приїзду, половину протягом двох років (п. 6), утримання Краківської академії здійснювалося королівським коштом (п. 7), принаймні, 100 шляхтичів мало навчатися у Парижі за королівський рахунок (п. 8), монарха не мали оточувати іноземці, і він міг роздавати їм посади (п. 9). Наступні pacta conventa між Стефаном Баторієм, Сигізмундом ІІІ та шляхтою так само містили низку вимог поточного характеру. Відтак, проводити паралелі між pacta conventa і Бендерською конституцією без належної аргументації джерелами не є виправданим.

У питанні впливів традиції pacta conventa на Гетьманщину та українських емігрантів у Бендерах слід навести міркування вже згадуваного А.С. Камінського. Вчений в інтерв'ю В. Яценку на питання: «Чи це була конституція в нашому розумінні значення цього слова, чи ні?» відповів: «Мені видається, з цього приводу я не цілком погоджуюсь із Наталею Яковенко, яка наголошує, що цей документ був подібний до Pacta Conventa. Адже преамбула документу була там геть інша. Pacta Conventa укладалися із кожним королем Речі Посполитої, зокрема і з Августом ІІ Сасом. Тож пані Яковенко вважає, що документ, укладений у Бендерах в 1710 р., взорувався і значною мірою наслідував річпосполитську традицію… я вважаю, що навіть якщо і так, засадничі положення, що знаходимо у тексті 1710 р., є подібними до Конституції Речі Посполитої, яку вважаю за першу (йдеться про Артикули Генріка Валуа). Вони проголошували базові засади, на яких ґрунтувалось життя суспільства і політичних інститутів. Повторюся, такі положення містилися в Артикулах Генріка Валуа, які завжди вміщувалися і повторювалися в Pacta Conventa з усіма наступними королями Речі Посполитої. Зважаючи на вище сказане, вважаю, що документ, укладений в Бендерах у 1710 р., є конституцією України… я маю це обґрунтувати, трохи зупинившись на аналізі цього джерела. Конституція, поза сумнівом, створена громадянами. Маємо пам' ятати, що громадянами у той час могли вважатися лише козаки і, що найголовніше, ця конституція є значною мірою аристократичною. Вона обмежує, у рішучий спосіб, поширення громадянських прав, можливість широких мас дістати статус громадян, а також можливість громадян впливати на владу. Конституція запроваджує більші обмеження впливу громадян на владу, якщо йдеться про рядових козаків, ніж це можемо спостерігати, наприклад, в Конституції Генриковській, чи Генріковських артикулах, або у пізнішій Конституції 3-го травня 1791 р. Втім, одночасно, конституція 1710 р. надавала право голосу при виборі гетьмана, що посідав в козацькій державі місце короля, і Парламенту всім громадянам. участь козацьких мас в управлінні державою є підконтрольною владі, владі урядовій, владі, наявній у руках старшини. Тобто, як на мене, це конституція, яка, з одного боку, гарантує змішане правління, а з другого — надає і закріплює владні прерогативи за монархом, тобто гетьманом, і аристократією — старшиною. Тим не менше, ця конституція і впровадження її у життя, якби це сталося, сприяли б розвитку демократії козацького, а не шляхетського зразка. Водночас, ці процеси були б подібними до того, що відбувалось у шляхетській Речі Посполитій».

Отож, слід поставити під сумнів те, що інтерпретація появи «Договорів та постанов» 1710 р. як подібних до pacta conventa 1573 р. (і наступних) є підтвердженою джерелами та очевидною.

«Pacta conventa» і «Pacta et Constitutiones»

Чи є вагомим аргументом на користь наслідування річпосполитських ідей у «Договорах та постановах» наявність у латинському тексті термінології «pacta conventa» та «Pacta et СопзОШіопез»? Звернемося до історії української еміграції Бендерського періоду, а саме українсько-кримських відносин кінця 1710 — початку 1711 рр.

На грудень 1710 р. українські емігранти тісно контактували з кримським ханом з приводу військово-політичної співпраці. Того ж місяця про умови українсько-кримського договору стало відомо шведському королю. 23 січня 1711 р. було укладено договір між Військом Запорозьким та Кримським ханством — «Pacta conventa inter Dominium Crymense et Exertitum Zaporo — viensem…». При порівнянні «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis…» і «Pacta conventa inter Dominium Crymense et Exertitum Zaporoviensem.» можна виявити подібні терміни та словосполучення. Вони вказують на один й той же дискурс, у межах якого були написані (перекладені) ці тексти.

Отже, відносини між двома державами в угоді від 23 січня 1711 р. прописувалися з використанням термінів, подібних до латинського варіанту «Договорів та постанов» 1710 р. Подібне спостерігалося і в грудневому проекті договору (1710 р.). Втім, надзвичайно важко навести аргументи на користь того, що українсько-кримські відносини розвивалися під впливом традиції pacta conventa З цього слід зробити очевидний висновок: наявність термінології pacta conventa в «Pacta et Constitutiones» ще не є доказом на користь наслідування українськими емігрантами річпосполитських ідей.

Який текст перший: «Договори та постанови» чи «Pacta et Constitutiones»?

Одним з аргументів твердження про наслідування у «Договорах та постановах» 1710 р. річпосполитської традиції pacta conventa є те, що Бендерська конституція так і називалася — «Pacta et Constitutiones». Втім, цей аргумент є сильний за умови, якщо 5 квітня українські емігранти при обранні нового гетьмана уклали латиною «основний закон», який регламентував політичне існування їхньої Вітчизни та їх самих при поверненні на батьківську землю. Якщо ж цей договір було укладено тодішньою українською мовою, то вище зазначена теза має другорядне значення. Викладемо аргументи на користь того, що українські політики та інтелектуали у Бендерах приймали конституцію саме рідною мовою.

• 1. Незважаючи на те, що значна частина старшини знала латину та послуговувалася нею, переважна більшість запорожців та козаків-гетьманців не володіли тодішньою мовою міжнародного спілкування (знання латини для них не мало практичного значення). Оскільки вибори за козацькою традицією були одноголосними (умови обрання П. Орлика гетьманом мали бути відомими усім зібраним на раді), то цією мовою могла бути лише тодішня українська. Власне, укладення таких і подібних «договорів» велося лише тодішньою мовою, а переклад робився для іноземного володаря (читача).
• 2. <�Рacta et Constitutiones" містить фрагменти, яких немає у «Договорах та постановах». Логічно припустити, що при перекладі до тексту було внесено деяку додаткову інформацію. Зворотній процес вилучення «зайвої» інформації з латинського тексту є менш імовірний.
• 3. Дата «5 квітня» у латинському тексті - це переклад з української. Тобто «5 aprilis» у «Pacta et Constitutiones» могло бути написано набагато пізніше.
• 4. Карл ХІІ, який після відмови А. Войнаровського стати гетьманом, зробив ставку на П. Орлика, обіцяв останньому письмове підтвердження своєї підтримки. Якби 5 квітня існував текст «Pacta et Constitutiones», то, цілком логічно, король обіцянку в той день чи кількома днями пізніше виконав би. Однак таке підтвердження датується «10 травня», тобто лише через 35 днів після ухвалення «Договорів та постанов». Імовірним є припущення, що на 5 квітня 1710 р. повного латинського тексту Бендерської конституції (Pacta et Constitutiones) не існувало.

Отож, слід визнати, що термінологія «Рacta et Constitutiones» не може слугувати беззаперечним доказом річпосполитських впливів на написання та ухвалення «Договорів та постанов». Ці впливи могли виявитися при перекладі тексту, але це вже інше наукове питання.

Козацький конституціоналізм (замість висновків)

Козацька старшина у 1648 р. створила за допомогою зброї та союзу з татарами нову державу. Нова еліта, як і нове політичне утворення, з’явилися тоді, коли в регіоні вже сформувалися стани та століттями існували держави. За багатьма критеріями суспільно-політичного розвою Військо Запорозьке відставало від своїх сусідів. Однак, з іншого боку, з причин запізнілого розвитку станів та повільного формування державних структур еліті Війська Запорозького було легше пропонувати суспільству, яке тільки складалося, нові варіанти організації політичного життя. Першим проектом, на основі якого будувалися усі інші, стала Зборівська угода 1649 р. Цей та наступні Московсько-Переяславський договір та Гадяцька унія стали не лише основою для існування Війська Запорозького на певних умовах під протекцією чи то московського царя, чи короля Речі Посполитої, але й самого внутрішнього ладу нової держави. Це засвідчується очевидним фактом, що якщо на Лівобережжі українська еліта виступала за втілення проекту 1654 р., то на Правобережжі - унії 1658 р. (звичайно, що козацька старшина сприймала ці документи у власному прочитанні). Іншими словами, ці політико-правові пакти стали конституціями у ранньомодерному сенсі для українських лівобережних та правобережних еліт, оскільки останні сприймали їх як основні закони у реалізації зовнішньої та внутрішньої політики. Тому не дивно, що територія держави за «Договорами та постановами» 1710 р. збігалася з теренами, окресленими умовами Зборівської угоди 1649 р.

У Гетьманщині зі столицею у м. Батурин визріли політичні ідеї, які можна називати «козацьким конституціоналізмом». Також в останні десятиліття XVII-XVIII ст. (передусім за І. Мазепи) було зроблено практичні кроки щодо реалізації компромісу між гетьманом та козацькою старшиною. Втім, вони вилилися на папір лише за екстремальних обставин, коли українська еміграція опинилася у важких військово-політичних та економічних умовах. Тоді потрібно було вирішувати низку питань: від суто конкретних (скажімо, задовольнити інтереси запорожців) до загальнодержавних (приміром, не допустити у майбутньому переходу майна гетьмана у приватні руки чи представити мазепинців як борців за соціально-економічні інтереси козацтва та простолюду). Історичний контекст укладання тексту пам’ятки призвів до того, що документ мав низку положень, спрямованих проти Речі Посполитої (як очолюваної Августом ІІ, так і Станіславом Лещинським). У такій ситуації поява «Договорів та постанов» в якості наслідування традиції pacta conventa вимагає прискіпливого аргументування, заснованого на аналізі тогочасних джерел. Цього, на жаль, українські прихильники інтерпретації, яка розглянута у цій статті, не представили.

Однак, з іншого боку, не можна стверджувати, що «Договори та постанови» не мали відношення до традиції pacta conventa, адже козацький конституціоналізм, який призвів до появи «Договорів та постанов», виріс з річпосполитської спадщини до 1648 р (і пізніших впливів). Також Бендерська конституція 1710 р. за своїм змістом, як це, наприклад, показав А.С. Камінський, багато у чому уподібнювалася до «Генрикових артикулів» 1573 р. (втім, не з pacta conventa цього короля зі шляхтою).