Походження та історія османського міста Ісмаїл (Ізмаїл)

ПОХОДЖЕННЯ ТА ІСТОРІЯ ОСМАНСЬКОГО МІСТА ІСМАЇЛ (ІЗМАЇЛ)

Сучасний Ізмаїл розташований на лівому березі Кілійського гирла р. Дунай між 84 та 95 км угору за течією, його загальна площа складає майже 54 кв. км. Ця місцевість здавна приваблювала людей, що підтверджують численні археологічні знахідки. На території сучасного Ізмаїла та його околицях відкриті залишки поселень епохи енеоліту — гумельницької культури (варіант БолградАлдень II) 4 тис. до н.е., поселень та поховань епохи середньої бронзи — культури багатовалікової кераміки (XX-XVI ст. до н.е.), пізньої бронзи — білозерської культури (X-IX ст. до н.е.), поселення та поховання гетів і скіфів раннього залізного віку (V-IV ст. до н.е.), монетні знахідки римського та візантійського походження, рештки поселення і поховання балкано-дунайської культури — I Болгарського царства або Дунайської Болгарії (IX-X ст.), монети II Болгарського царства, Золотої Орди (XIV ст.), Молдавії (кін. XIV-XV ст.) та ін.

Слід зазначити, що в багатьох енциклопедіях і путівниках періоду Російської імперії та СРСР, і навіть в деяких сучасних виданнях фігурують певні дані про нібито існування на місці Ізмаїла давньогрецького поселення Антифіла, римської фортеці Сморніс, генуезької фортеці, слов’янського чи то молдавського поселення, або навіть міста Сміл, захопленого турками Клименко А. И. Измаил. Путеводитель. Изд. 2. — Одесса, 1984; Ващенко В. П., Ерошина А. И. и др. Измаил // История городов и сел Украинской ССР. Одесская область. — К., 1978; Марчук Ю.1, Тичина А. К. Ізмаїл. Історичний нарис. — Одеса, 1997. Названі античніпункти реально відомі, але знаходяться в інших місцях, натомість Сміл не знаний в ранніх джерелах взагалі. Автори, які приводили такі відомості, в жодному випадку не назвали автентичних джерел інформації, і, до теперішнього часу вона не має наукового підтвердження. Сама назва Сміл є похідною від «Ісмаїл», як було прийнято вживати у XVI-XVH ст. Написання «Ізмаїл» кирилицею, з літерою «з», з’явилося лише у XVIII ст., а остаточно закріпилося у XIX ст. Тому, пишучи про османський період ми будемо вживати, відповідно, назву топоніму — «Ісмаїл».

Попередня історія місцевості, в якої виникло місто, вивчена нами достатньо, і дозволяє стверджувати, що Ізмаїл мав свої оригінальні витоки Паламарчук С. В. Начальные этапы городской истории Измаила // Stratum plus. — 2000. — № 5. — С. 452−458; Вона ж. Древние и средневековые поселения на территории города Измаила и его окрестностей //Суворовские чтения. Вып. 4−5. — Измаил, 2007. — С. 114−119; Вона ж. Середньовічні міста межиріччя Дунаю та Дністра: виникнення і проблема датування // Гуманітарний журнал, осінь, 2012. — С. 67−74. Територія, яку засвоїли його перші поселенці, мала чіткі межі завдяки місцевому рельєфу, а потім — завдяки земляним укріпленням, що були зведені, при виході з нього. Цю територію можна зазначити як «колиску Ізмаїла», до якої не входять, ані попередні селища, ані пізніші османські прирощення.

Джерельна база дотична до історії Ізмаїлу османського періоду значно розширилася у порівнянні з минулим століттям завдяки численним публікаціям османських документальних і писемних джерел. Іноземні мандрівники, купці, військові фахівці того часу залишили багато описів, історичних карт і планів, які нині широко репрезентовані на різних сайтах. Це значно поповнило і уточнило наші знання, склавши динамічну картину розвитку міста за османських часів.

Турецький Ісмаїл займає особливе місце в історичному просторі сучасних українських земель не лише як його найвіддаленіший південно-західний рубіж, але, насамперед, як форпост мусульманської цивілізації у Південно-Східній Європі. Інституційно, за своєю суспільно-політичною сутністю, Ісмаїл належав до балкано-дунайського регіону, якій перебував під владою Османської імперії та її цивілізаційного кола. Населення міста відтворювало самобутню культуру багатонаціонального і багатоконфесійного соціуму з досвідом повсякденної мирної взаємодії різних народів у порубіжній зоні протягом двох століть.

У другій половині XV ст. лівобережні землі дунайської дельти належали Молдавії. Невеличкий населений пункт біля броду через Дунай на великій острів, можливо, існував і у молдавські часи, але достовірних відомостей про нього не збереглося; у джерелах XVI ст. ретроспективно відзначена лише згадка про «переправу козенят», яка хронологічно відноситься до цього періоду HovвriJ. Customs register of Tulcea (1515−1517) // Acta Orientalia academiae scientiarum Hungaricae. — Vol. 38. — No. ½. — 1984. — Р. 115−121; Киртоагэ И. Г. Административнотерриториальное деление юга Днестровско-Прутского междуречья под турецким владычеством // Социально-политическая и экономическая история Молдавии эпохи феодализма. — Кишинев, 1988. — С. 75; Tasin Gemil. Romanians and ottomanish the XIV-XVI centuries. — Bucuresti, 2009. — P. 281.

З літа 1484 р., внаслідок захоплення «за правом меча» частини молдавських земель у пониззі Дунаю і Дністра султаном Баязидом II, ця територія увійшла до османського санджаку Сілістра бейлербейлику Румелія. Із утворенням у другій половині XVI ст. санджаку Аккерман вона перейшла до його складу, того ж бейлербейлику. Вже після походу султана Сулеймана на Молдавію 1538 р. місце переправи отримало назву Ісмаїл Гечіді (від тур. gefit — брід, переправа, перехід; тобто — переправа Ісмаїла) і мало важливе значення як продовження румелійського «правого» шляху через Баба-Даг і переправу біля Тулчі на північний схід. Вперше під цією назвою воно згадано в османському податковому реєстрі 1542 р. Chirtoagд І. Cetatea Smil (Ismail) // Destin romдnesc, 1995, nr. 3, Р. 35; Паламарчук С. В. Забытая земля: историческая область Бессарабия. — Одесса, 2008. — С. 165−173., як підпорядковане до Кілійського каза (адміністративна одиниця, судо-вий округ).

Ймовірно, що першою, або паралельною, назвою турецького населеного пункту була — «Мечеть». Вона зазначена на кількох європейських картах XVIXVII ст. Наприклад, на карті Чорного моря кола Girolamo Ruscelli 1560-х рр. Grigorufд M. Contribuai cartografice ji iconografice privind Dunarea de Jos. — Peuce IV. — Tulcea, 1977 — P. 280, 283 — pl. I., на карті Livinius Hulsius, 1630 р. — на лівому березі переправи нанесено пункт Mechechz, а на правому — пункт Niuoz (останній знаходимо в Iacobo Castaldo, 1584), що мало відповідати картографічним уявленням європейців середини XVI ст. Натомість внутрішні османські джерела фіксують назву Ісмаїл. Так, в указі султана Сулеймана аккерманському санджакбею Хасану на початку 1560 р. фігурує махалля (у даному випадку — табір при переправі) Ісмаїл як поселення воїнів Аллаху, яке було зруйновано, як і мечеть. Потім Ісмаїл Гечіді був зареєстрований в якості касабасинда (різновид селища) у переліку прибуткових місць султанського гарему за 1588 р. Gьter M. Osmanli Devleti’nde haremeyn vakiflary (XVI-XVII yьzyillar). — Istanbul, 2002. — S. 217. Вочевидь невдовзі й були прийняти заходи щодо фіксації меж території, що межувала з переправою.

Подальша її доля була визначена султаном Мурадом III, який подарував ці землі на березі Дунаю головному управителю придворних упокоїв (кизлар-азі) Мехмеду-азі. Предметом дарчої грамоти датованої листопадом 1589 р. є «страшна та небезпечна місцевість Ісмаїл Гечіді», яку належало «повернути до життя, відродити і привести до упорядкованого стану». Вказані головні її географічні прикмети, включаючи два села: Каді Куюсу та молдавське село Дженнет на березі озера, півсотні кишлаків; але пункту Ісмаїл в документі не згадано Тверитинова А. С. Новые турецкие документы XVI в. из рукописных коллекций Ленинграда, Будапешта и Берлина // Письменные памятники Востока. — М., 1977. — С. 28−48.

Вже у наступному році було закладено нове поселення у якості адміністративного центру відокремленої від Кілійської землі західної частини османських володінь у міжиріччі Дунаю і Дністра, до якої увійшли найближчі села та кишли. Статус касаби зазвичай надавався населеному пункту за указом султана. Управителем знов створеного каза султан призначив суддю Мюнла Абдулу, а у березні 1590 р. указом передав Мехмед-азі у повну власність доходи від митнихзборів з пристані Ісмаїл Там само., яку було відновлено османами в першу чергу. Майже за кілька місяців зусиллями мешканців Молдавії, залучених згідно указу, поруч з пристанню на березі Дунаю було збудовано невелике укріплення на кшталт паланки, із замком, у якому розташувалась адміністрація. Восени 1590 р. будівництво було завершено, і приблизно тоді ж Мехмед-ага перетворив своє володіння на вакф — «тунайлисинда Ісмаїл Гечіді». Тому прийнята в українській історичній науці дата заснування міста 1590 р. підтверджується османськими документами і є цілком прийнятною.

Засновник вакфу Хабеші абісінець Мехмед-ага, — чорний євнух і керівник султанського гарему, — який посідав третє місце в державній ієрархії, помер у листопаді 1590 р., жодного разу сюди не завітавши. Після його смерті вакф Ісмаїл Гечіді залишився у реєстрі гарему, а ім'я засновника згадувалося і в наступні два століття. Можна висловити припущення, що вакф, не пориваючи зв’язку із управлінням гарему, став власністю ордену дервішів, але якого саме, достеменно не встановлено. Ми маємо єдине свідчення від Павла Халебського, який у щоденнику подорожі у жовтні 1657 р. записав, що Ісмаїл — «власність монастиря Хасеккі» — монастиря дервішів, як пояснює автор перекладу Г. Муркос Павел Алеппский. Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. Пер. с араб. Г. Муркоса. — Москва, 1900. — С. 105. Тарікату (ордену) з такою назвою нам невідомо, однак цікавим є факт, що слово «хасекі» містить титул дружин османських султанів. Титул «хасекі султан» першою отримала Хуррем Султан (Роксолана), коли стала дружиною Сулеймана. Оскільки Ісмаїл майже з початку відносився до володінь гарему, доречно запропонувати версію, що в Ісмаїлі була засновано теккє дервішів — обитель типу монастиря, саме на кошти вакфу, безпосередньо пов’язаного із султанським гаремом. До того ж дервіші часто-густо знаходились проміж юрюків, які, до речі, прибули з Коджаджик (місцевість у історичній Македонії) і кочували у пониззі Дунаю на початку 90-х років XVI ст. Юрюки відомі у межиріччі Дунаю та Дністра ще від часу османського захоплення краю, коли вони прибули сюди на своїх верблюдах разом з армією султана Баязида у 1484 р. Вони за розпорядженням султана були поселені північному кордоні Румелії, і далі вздовж Дунаю і Дністра аж до Аккерману і Бендер, де вони виконували функції турецьких прикордонників Еремеев Д. Е. Этногенез турок. — М., 1971. — С. 141−142. Дехто з них, зокрема, дервіші-суфії мали можливості дістатися містечка і осівши тут, брати участь у його житті.

Головним розпорядником майна та коштів засновником було призначено мутаваллі — піклувальника вакфу; разом із суддєю вони були головними особами міста; влада судді поширювалася на увесь каза. З 1599 р. місто у складі Аккерманського санджаку було віднесено до знов створеного ейялету Сілістрія. ізмаїл вакф фортеця штурм Однією із перших споруд поряд із замком стала нова мечеть на березі Дунаю. Згодом поруч була зведена ще одна, причому обидві — з мінаретами. Одну було названо на честь Пророка (Масджід аль-Набаві), можливо, ту саму кам’яну, що збереглася до цього часу, проте дату її будівництва не встановлено. У реєстрі 1592 р. Ісмаїл Гечіді — невелике укріплення з 36 стражниками усередині та 53 вершниками, що перебували в околицях, де вони мали маєтності. У окрузі зафіксовано 1008 платників податку, тобто осіб чоловічої статі, голів родин, що мешкали у десятку навколишніх місць. Перераховані молдовани, волохи, греки, болгари та ін. Emecen F. Ismail // Diyanet Islam Ansiklopedisi. XXIII. — Istanbul, 2001. — S. 82.

Головним джерелом доходів вакфу став транзитний порт та пов’язана з ним міжнародна торгівля. Сюди приходили кораблі, що доставляли середземноморські товари (вино мальвазію та ін.), які вивантажували та везли далі на фурах суходолом (т. зв. «молдавським шляхом») на Львів Кривонос В. П. Роль черноморских путей в развитии торговых связей украинских земель с Балканами (XVI — первая половина XVII в.) // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и средние века. — Ростов-на-Дону, 1986 — C. 115; Kвtib Зelebi, Cihannьmв // M. Guboglu. Cronici turcejti privind Tarile Romвne. — Bucurejti, 1974, II. — PP. 112−113. Торгівля велась на ринкових площах усередині міста, також діяв щорічний ярмарок з продажу худоби поза його межами. Окреме місце посідав найбільш вагоміший за прибутками невільничий ринок, який існував усе подальше століття. З Ісмаїлу, окрім рабів, купці везли збіжжя (пшениця, ячмінь, овес), вовну та шкури, жири, мед тощо. Славилася місцева бастурма (в'ялена яловича вирізка), тисячі мішків якої закуповували для турецьких ринків, а також розмаїття риби, від дешевих коропів до копченої осетрини Евлія Челебі. Книга подорожі. Північне Причорномор’я. — Одеса, 1997. — С. 5−7.

З розвитком торгівлі і зростанням добробуту Ісмаїл став об'єктом військових нападів з боку сусідів. Для захисту від них в 1595 р. біля пристані були споруджені берегові батареї з гарматами. Але це не врятувало становища. У зарубіжній історіографії (за рагузанським та угорським джерелами) зафіксовано напад на Ісмаїл об'єднаного молдавсько-угорського війська та загону запорізьких козаків на чолі з молдавським воєводою Стефаном Резваном, вже у березніквітні 1595 р. Румунська історіографічна традиція також згадує про взяття Ісмаїлу трансільванським воєводою Андрієм Барсаєм у травні того ж року Cдlдtori strдini despre Jдrile Romвne. — Vol. III. — Bucurejti, 1971. — P. 253; Iorga N. Studii istorici asupra Chiliei ji Ceta (ii Albe. — Bucurejti, 1899. — P. 210. Стара версія про напад козаків С. Наливайко і Г. Лободи Одесская область. История городов и сел Украинской ССР. — К., 1978. — С. 427−428. не знайшла наукового підтвердження, оскільки вивчення хронології діяльності головного героя показало, що в нього попросту не було для цього ані шансу, ані часу.

У першій третині XV! ст. на Ісмаїл неодноразово нападали українські козаки: 1603, 1606, 1609, 1621, 1624, 1629, 1632 рр. Так, на початку 1609 р. в гирло Дунаю увійшли чайки П. Сагайдачного — козаки напали на Кілію і Ісмаїл Жерела до історії України-Русі. Т. 8. — Львів, 1908. — С. 122. Турецький хроніст Кятіб Челебі у праці «Джихан-нюма» відмітив під 1614 р., що козаки, йдучи в далекий похід, «розграбували спершу, зазвичай, села, які лежать по берегах ріки Дунай та на помор'ї». У 1629 р. по дорозі з Константинополядодому на порт Ісмаїла напали козаки під проводом Б. Хмельницького, у 1632 р. — Г. Сулими.

Після пограбувань, що, зазвичай, супроводжувалися підпалами, козаки йшли геть. Крім того, в околицях міста нерідко розбишакували місцеві татари, які грабували та вбивали купців на переправі. Ніхто з нападників тут не залишався, і у будь-якому випадку Ісмаїл залишався турецьким, і в подальший час завдяки своєму географічному положенню часто слугував місцем збору османського війська перед походами. Польний гетьман коронний Станіслав Жолкєвський у 1617 р., вказуючи шлях турецької армії, називає цю переправу Тулчзукі-Смілін (Тульча — Ісмаїл). Потерпали жителі Ісмаїлу і від кримських татар. Так навесні 1628 р. місто, поряд з Аккерманом та Кілією було розорене кримським військом калги Шахін-Герая, який виступив проти Османів, просуваючись до Добруджі через Буджак та Придунав’я Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVШ века. — СПб., 1887. — С. 479. Подібні акції було зафіксовано і пізніше, на початку наступного століття (про що див. нижче).

Два століття вакф Ісмаїл Г ечіді мав статус касабасинда, що зумовлювало мирне призначення селища ремісників та торговців. Вакф засновував, облаштовував та опікувався спорудами суспільного значення — мечетями, караван-сараями, млинами, лазнями, криницями, також мав керхани (приміщення для копчення риби), торгівельні лавки тощо. Найважливішим об'єктом вакфу був порт та переправа, оскільки саме вони приносили прибутки.

Фортеця, як така, в Ісмаїлі була відсутня до останнього десятиліття XVШ ст. Проте, елементарні укріплення в Ісмаїлі були потрібні через її прикордонне положення та наявність зовнішньої (козаки) та внутрішньої (татари) небезпеки. У низці джерел фортецею названо захищену палісадом будівлю адміністрації вакфу або замок, але така назва є доволі умовною. У 1636/37 рр. під загрозою військових дій з боку Кримського ханату намісник Очаківського ейялету Коджа Гюрджу Кенан-паша наказав насипати земляний мур, який, до речі, зафіксував розміри касаби. І вже у 1641 р. францисканський священик Богдан Бакшич засвідчив наявність міста, оточеного стінами.

Розміри касаби не перевищували 1 кв. км. у межах валу; зі східного боку примикав невеликий посад або слобода, де мешкало християнське населення. Склад жителів на середину XV! ст. відзначив російський старець Арсеній (Суханов), який прямував на Схід: «Тут живуть турки, татари, греки, волохи, хто біг з Валахії», вказавши їхню кількість у 8 тис. родин. Віденський купець Ніколас Клеєман відзначив Ісмаїл як велике місто з його значним портом, до якого прибувають навіть купці з Леванту [Клееман Николас]. Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию, також в земли буджатских и нагайских татар и во весь Крым в 1768, 1769 и 1770 годах. — СПб., 1783. — С. 30.

Евлія Челебі відвідав Ісмаїл, щонайменше, двічі — у 1657 та 1659 рр., і описав його у «Сейахат-наме», звернувши окрему увагу на відсутність у місті фортеці. Він назвав піклувальника вакфу Ахмед-агу, інших знатних осіб, серед жителів — вірмен, греків, євреїв, основне зайняття яких «купівля-продаж», зокрема торгівля з волохами і молдаванами. За його свідченням повсякденну охорону міста несли 70 вояків, три квартали міста були мусульманськими, а решта — населена грецькими, вірменськими і єврейськими підданими. Заїжджі двори, мечеті та доми у мусульманських кварталах мали цегляні стіни криті черепицею, була лазня, кількасот лавок. Його вразили безліч риби і комарів, а на невільничому ринку — велика кількість білих рабинь і невільників-хлопчиків. Автор відзначив значну торгівлю місцевих купців білугою та осетром. Дві тисячі казенних рибних крамниць на березі Дунаю поставляли купцям солону та копчену рибу для продажу у польські і московські землі. На навколишніх полях працею жителів посаду з числа молдаван і волохів вирощувалися пшениця та ячміньЭвлия Челеби. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. Вып. 1. — М., 1961. — C. 31−33.

Отже, судячи з описів мандрівників, Ісмаїл у середині — другій половині XV! ст. вважався досить значним портовим містом і відігравав важливу транзитну роль у міжнародній торгівлі між Сходом і Заходом. Італійці Корнеліус Магні у 1678 р. і через десять років Антоніо Гіоргіані, звернули увагу на укріплений турецький замок і відкрите повністю місто, понад 700 будинків, у більшості християнських, серед жителів — турок і купців вірмен. Приблизно наприкінці XVII ст. «турботами сілістрійського паші Юсуфа» поряд із пристанню було збудовано кам’яний двоповерховий караван-сарай або торговий двір (хан) — внутрішня площа з галереями по периметру. Ретроспективно за рапортом військового інженера І.М. Кутузова від 16 серпня 1770 р. тепер відомі її розміри: 28×14 м, ширина суміжних вулиць — 4 м Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі: ЦДІАК України). — Ф. 246. — Оп. 1. — Спр. 143. — Арк. 49. (Тут і далі виписки з джерел з ЦДІАК України вказані і надані автору О.М. Пономарьовим). До нашого часу тут під землею збереглися численні підвали і ходи з арками, викладені цеглою (власні спостереження — С.П.).

В результаті вимушених міграцій через численні військові дії в місті збільшилося число християнського населення. Дані церковної історії засвідчили існування в Ісмаїлі християнських храмів, зокрема, у східній половині міста грецької церкви Афонського монастиря, вірменської дерев’яної церкви та трьох молдавських, в т. ч. дві були у християнській слободі. Ортодоксальні церкви належали до Константинопольського патріархату. На якійсь час у другій чверті XVII ст. до Ісмаїлу було переведено Проїлавську єпіскопію з м. Ібраїл (суч. м. Бреїла) Арсений, епископ Псковский. Исследования и монографии по истории молдавской церкви. — СПб., 1904. — С. 118, 119; Anuarul episcopiei Cetatii-Albe — Ismail, 1936. — Р 23. Французький автор Абрі де ла Мотре 1711 р. писав, що більшу частину жителів становлять волохи і молдавани Cвlвtori strвini despre Jвrile Romвne. — Vol. VIII. — Bucurejti, 1983. — P. 514. Отже, християнська складова населення міста, включаючи також чимало вірмен, що проживали у південно-східній частині касаби, і греків плюс жителів слободи була значною, — майже половина мешканців. Невелику частку складали юдеї.Мусульманський компонент — турецьке і татарське населення, розміщувалося головнім чином у центральній, західній та північній частинах міста, це добре ілюструють російські плани міста 1770−1773 рр. (про це див. нижче). Турецькі родини, головнім чином, чиновників і воєнних, мали кращі будівлі та більші за розмірами квартали та кілька мечетей, в тому числі мечеть Пророка. Окремо проживали татарські родини, які відвідували власну мечеть, розташовану на північному заході міста. Судячи за спробами кримських ханів втручатися в справи містян, вони розраховували на місцевих татар, які грали в регіоні велику роль. Приблизно на початку 1653 р. кримський хан Іслам Герай вимагав від ізмаїльського судді посади вакфного старости (мутаваллі) для власного ставленика, і навіть погрожував стратою за невиконання вимог. Проте суддя доповів про це Порті, відіславши рапорт з посланцями Богдана Хмельницького, які перебували на той час в Ізмаїлі, прямуючи до Константинополя. Хан був суворо попереджений, а наступного року змінений.

1702−1703 рр. до міста докотилося відлуння татарського заколоту проти османської влади, що був піднятий колишнім калгою Девлет Гераєм. На початку 1703 р. татари на якийсь час навіть зайняли місто, а також сусідні Кілію і Томарово (Рен, суч. м. Рені). Ситуація була настільки напруженою, що до Ісмаїлу прибув особисто кримський хан Селім Герай і став докоряти татарській громаді, що вони підняли зброю на мутаваллі Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством… — СПб., 1887. — С. 557, 697, 701. Конфлікт було залагоджено, а на нижньому бронзовому кільці мармурової колони мечеті Пророка з’явився напис з датою 1702 р., (за однією з версій, про «бунт татар від ситого життя»), що зберігся до цього часу. Небезпека для османської влади була у тому, що під час подібних подій до місцевих татар приєднувалися буджацькі татари та ногайці, які об'єднавшись у велику армію плюндрували селища, грабували майно, й навіть вбивали мусульман. Окрім того, через заколот було призупинена торгівля збіжжям і постачання продовольства до турецької столиці опинилось під загрозою Устрялов Н. История царствования Петра I. — Т.3. — СПб., 1858. — С. 519. Лише османське військо зупинило бунтівників, а влада наклала величезну контрибуцію за скоєне й примусила повернути награбоване.

Перебування в Ізмаїлі кримських ханів було неодноразово відзначено сучасниками, і було пов’язане, головним чином, із транзитним значенням міста — тут зупинялися щойно призначені султаном хани прямуючи до Бахчисараю, і ті, хто їхав з Криму на заслання. Військового значення місто, як і раніше, не мало, старі дерев’яно-земляні укріплення поступово зруйнувалися. У трактаті про османські фортеці Північного Причорномор’я переправу Ісмаїл згадано лише як прохід на шляху військ, що прямують до фортеці Озю Весела З. Турецкий трактат об османских крепостях Северного Причерноморья в начале XVШ в.//Восточные источники по истории народов Юго-Восточной Европы. — Вып. 2. — М., 1969. — С 131.

Руський мандрівник, який проїжджав з Києва до Стамбулу через буджацький степ, описував тогочасний Ісмаїл, що був «більше Бендер, проте яничар мало, 7 турецьких мечетей і 5 церков християнських, фортець земляних і кам’яних біля поселення і усередині не перебуває. А колишній земляний невеличкий мур з північного боку заріс та розсипався, і стоїть на рівному місці… через Дунай організовано перевезення тих, що проїжджають на великих і малих поромах… Жителі — турки, болгари та греки» РусовА.А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII вв. //Записки Юго-Западного отдела императорского русского географического общества. — Т. III. —Киев, 1876. — С. 82. В силу мешкання на далекій північній околиці Османської імперії і особливостей географічної ситуації, склад жителів Ісмаїлу завжди був досить строкатим. Більш однорідним залишалося населення навколишньої території. На захід — це були стабільно волохи і молдавани, на північ і схід — татари. Причому, склад татар був різним, якщо в місті мешкали кримські татари, то в околицях селилися і буджацькі (буджаки) і ногайські (ногайці) татари.

Війна 1735−1739 рр. між Росією і Османською імперією не зачепила Бессарабію, проте, через ізмаїльську переправу і порт йшли військові вантажі, а взимку 1736 р. в самому місті на постої перебували яничари. Шотландський мандрівник Джон Белл на початку 1738 р. зазначив що його «мешканці головним чином турки» Travels from St. Petersburg, in Russia, to various parts of Asia by John Bell of Antermony. — Vol. II. — Glasgow, 1763. — P. 394. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://archive.org/ details/travelsfromst02belliala., мабуть тому, що він пробув тут лише один день і спілкувався з офіційними особами. Короткий опис Ісмаїла містить турецьке джерело 1740 р. про Валахію, Молдавію і Україну; тут згадані піклувальник вакфу і суддя, відзначено гарний ринок, лазні і мечеті, і нове явище — невеличка поштова станція на кілька коней, що була влаштована при караван-сараї Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. о Валахии, Молдавии и Украине //Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — Т. 1. — М., 1964. — С. 144.

Вакф Ісмаїл Гечіді у XVIII ст. продовжував грати значну роль у житті краю. Міський ринок і ярмарки забезпечували жителів продовольчими та іншими товарами. Відомо про десятки млинів, півтори сотні турецьких лавок і чимало вірменських, менш грецьких та ін. Обмін продукцією здійснювали не лише з сільською округою, але і з Буджацькою татарською ордою, на що звернув увагу Ш. де Пейссонель у 1758 р. Жителі міста та його околиць мали чудові сади та виноградники, тільки турецьких було до сотні, багато хто з мешканців мав городи і баштани. З полів навколо міста постачали різне збіжжя. Вакф як оптовий покупець, постачав сільгосппродукцію до армії і столиці. Інколи процес постачання ускладнювали ногайці, як це сталося підчас бунту у тому ж 1758 р., коли вони дістались Дунаю і припинили тут підвезення хлібу до Константинополя, вимагаючи призначити на ханство Крим Герая. У листуванні молдавського господаря Іоанна Каллімаки з Портою цього року вперше згаданий комендант Ісмаїла Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство (1718−1774). // Stratum plus. —№ 6. — 2003;2004. — С. 285.

Відносно мирне життя краю було порушене під час російсько-турецької війни 1768−1774 рр. В липні 1770 р., ще до вступу російських військ, населення, що напередодні поповнилося біженцями з інших місць, частково розбіглося, турецькі війська на чолі з сераскером Абаза-пашею в паніці перетинали Дунай на човнах, що відібрали у місцевих жителів. Ісмаїл був захоплений загоном генерал-поручика кн. М.В. Репніна 26 липня без бою; велика кількість турок потрапила до полону. З реляції командувача армією генерал-аншефа П.А. Рум’янцева відомо, що він був збережений від плюндрування, і його мешканці «молдавани і вірмени власне будівництво і торги мають без перешкод». Командувач зауважив: «вулиці вузькі, брудні, і від тісноти будівлі нечисті». За даними командування під час захоплення міста було «взято 37 гармат, …велику кількість мулів та верблюдів з екіпажами», і т. ін. Опір вчинили лише кілька турків у мечеті і в одному будинку, які «були взяті штурмом і заколоті» Румянцев П. А. Документы. — Т. II. — М., 1953. — С. 362, 363.

Перше російське вторгнення стало помітною подією, яка позначилося на історіографії міста, внаслідок цього з’явилася безліч військових документів, що зафіксували наявне становище Ісмаїла. Уперше були складені детальні плани (1770, 1771, 1772 рр.) щільної забудови кварталів з тісними вуличками, нанесені усі споруди громадського значення, п’ять площ, тобто, була представлена міська інфраструктура і відображено склад жителів населеного пункту. Його містобудівний статус військові інженери визначали як місто і як містечко. Головні будови: замок, 14 храмів: 7 мечетей турецьких і 1 татарська, 2 грецьких церкви (одна монастирська — грецький монастир згаданий 1773 р.), 2 вірменських (одна кам’яна, Св. Богородиці, монастирська), 3 молдавських), двоповерховий гостинний двір (караван-сарай), а також 15 крамниць, 8 ханів (заїжджих дворів), в т. ч. три турецьких, 2 кав’ярні і 10 магазейнів (сховищ зброї і провіанту) План городу Измаилу с указаним в оном строений. 1770 год (копія). — Фонди Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав’я. Приблизне число населення — біля 10 тис. чоловік. На той час це було місто середніх розмірів.

Впродовж року за вказівкою командування з метою можливої оборони місто було значно перебудоване: скоротилося число турецьких і татарських кварталів, модернізовані укріплення: по периметру зведені редути з батареями, у південно-західному краю міста — багатокутний бастіон, у центральній припортовій частині поруч із замком та мечеттю з кам’яного караван-сараю спорудили укріплення. В одному з рапортів військових інженерів П.А. Рум’янцеву за вересень 1770 р. було висвітлено їх масштаби: «В городе Исмаиле около замка и мечети, в зделанном укреплени на бастионах и из амбразур замка и мечети, ко обороне постановится орудей шестнатцать, гварнизону во оном без обозов и протчих припасов поместитца может до тысячи члвк» ЦДІАК України. — Ф. 246. — Оп. 1. — Спр. 143. — Арк. 77. Тобто споруджене укріплення було не дуже великим і міцним.

В іншому рапорті П.А. Рум’янцеву у лютому 1771 р. йшлося, що «каменной замок невелик, и хотя несколко земелным редутом обнесен», а «весь город… бруствером обнесен», то все одно перед містом слід звести «особливое укрепление, где б гарнизон мог держатца», оскільки «в случае… покушения неприятелскаго весь город созжен будет», через що до Рум’янцева в Яси було відправлено ізмаїльского коменданта Г. Черешнікова з поясненнями і планом міста Там само. — Спр. 186. — Арк. 54−54 зв. Очевидно, що мова може йти про один з тих планів, що збереглися до нашого часу.

Але оборонятися не довелося. Згідно ст. 16 Кучук-Кайнарджийського мирного договору від 10 липня 1774 р. «провінція Буджак, фортеці Аккерман, Кілія і Ізмаїл» повернуті Османській імперії. У місто повернулися жителі-утікачі, які були змушені через війну покинути свої домівки, а в околиці — татари, які мешкали тут до війни. З’явилося і нове населення. У книзі «Подорож в Молдавію, Валахію і Трансільванію» 1783 р. австрійський автор Тительсберг серед тутешніх жителів назвав турок, євреїв, русів і вірмен. Йшлося про більш як 500 чоловік біженців з різних країн, які саме малися на увазі «руси» встановити важко, можливо хтось залишився від окупантів. Також він відмітив, що «місцевості навколо Ісмаїла населені татарськими сімействами» і військами. У цей період за рішенням Порти в Ісмаїлі розпочалося будівництво фортеці, для чого влада притягнула декілька сотень робітників і доставила величезну кількість деревини. Для риття котлованів використали біженців, а також мобілізували татар та кочових юрюків. Австрійський офіцер Георг Лаутер у 1782 р. звернув свою увагу у Тулчі на корабель з п’ятьмастами татарами, «нещасними і напівголодними», привезеними з Кубані на будівництво фортеці Ісмаїла. У 1783 р. на будівництві працювали 1 тис. чоловіків і 500 волів, з правого берегу Дунаю з Тулчі та Ісакчі поставляли добруджинський камінь. Трохи пізніше дві тисячі чоловік прибули з Молдавії і Валахії. Серед переселенців були також сотні болгар Cвlвtori strвini despre «Jarile Romвne. —Vol. X. — Part. 1. — Bucurejti, 2000 — P. 634−635; Скальковский А. А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. — Одесса, 1848. — С. 4.

До цього ж часу відносяться укази султана Абдул Хаміда про врегулювання використання дунайських переправ в районі Ісакчі та Ісмаїлі в певних місцях, інші наказувалось заборонити. Відтепер ті, хто прямував на Бендер і Очаків, повинні були їхати через Ісмаїл, а хто на Молдавію і Хотин — через Ісакчу.

Станом на 1784−1785 рр. Ж. Лафіт-Клаве в «Описі шляху з Константинополя в Очаків» констатував, що Ісмаїл — «велике місто, населене турками, греками, вірменами, євреями і татарами», окремо відмітив сади і виноградники, оточені ровами на острові перед містом, які обробляли греки Лафитт-Клаве Ж. Описание пути от Константинополя до Очакова. — СПб., 1821. — С. 69, 71. З приведених їм розмірів міста видно, що його площа збільшилась, досягнувши майже 4 кв. км, на Дунаї побудована кам’яна батарея з казематом (бастіон Табія). У зв’язку з війною, що насувалася, у 1787 р. роботи були прискорені, бастіони обнесені палісадом (з частоколу). В центрі прибережної забудови, як свідчать рапорти російських інженерів, був укріплений на кшталт бастіону турецький двоповерховий караван-сарай, що існував раніше, і це не була нова споруда ЦДІАК України. — Ф. 246. — Оп. 1. — Спр. 143. — Арк. 49; Там само. Спр. 186. — Арк. 54; Красножон А. Історична топографія Ізмаїла у 1770-х рр. //Краєзнавство. — № ½, 2015. — С. 107.

І хоча повністю будівництво завершити не вдалося, на 1790 р. в Ісмаїлі уперше було побудовано багатокутну бастіонну фортецю, у т. ч. зі східного боку споруджені додаткові укріплення, т. зв. «Нова фортеця». Захищала місто 10-тис.кіннота. Число городян збільшилося за рахунок утікачів з Хотина, татар-липкан, мешканців Очакова і Кілії, їх околиць, тобто місць, захоплених напередодні російськими військами, що прибули до міста на Дунаї в пошуках притулку. У фортеці було зосереджено біля 27 тис. воїнів, у тому числі 516 задунайських запорожців, частини козаків-некрасівців і татар. Саме цю нову фортецю з потужним бастіоном 11 грудня 1790 р. узяли штурмом російські війська під керівництвом генерал-аншефа О. В. Суворова.

Наслідки штурму були жахливі. Цього разу місто було вщент розорене, і населення дуже постраждало. Після різанини, яка надзвичайно вразила сучасників, зокрема у Західній Європі Байрон Дж. Г. Дон-Жуан. — Песни 7, 8. (будь яке видання)., пожеж і руйнувань (в т.ч. майже усіх мечетей, християнських храмів та млинів) внаслідок військових дій, триденного розграбування міста з особистого дозволу Суворова, у місті мало хто залишився. За офіційними даними з числа мирних жителів в полон було узято близько 6 тисяч осіб, у т.ч. «християн 4285 і вірмен 1400, євреїв 135»; «турецьких полонених усього понад трьох тисяч»; «понад тисячу оголених роздано на прожиток і решта відправлена до Бендер» Суворов А. В. Документы. Т. II. — М., 1951. — С. 540, 541, 55о. Отже виходить, що під час штурму і в наступні дні була знищена майже половина населення. Частину людей було роздано офіцерам в якості прислуги, частину етаповано на схід, а з урахуванням погодних умов кінця грудня у бесарабському степу, практично роздягнені, голодні, без запасів продовольства, вони також були приречені на загибель. Відомо, що врятуватися вдалося 320 вірменським сімействам, які за договором з військовим керівництвом евакуювалися на Дністер, де було засновано нове місто Григоріополь Бєлова Є. Приєднання Буго-Дністровського межиріччя до Російської імперії в документах / Чорноморська минувшина: зб. наук. праць — Вип. 5. — 2010, — С. 126; Красножон А. Армянские церкви Измаила в контексте исторической топографии 1770-х годов //Актуальні питання вірменознавства. II. — 2011. — С. 99. Приблизно одна тисяча молдавських родин знайшла прихисток у Молдавії Documente turcejti privind istoria Romвnei. Vol. III. — Bucurejti, 1983. — P. 67−68.

Штурм Ісмаїла 1790 р., за суттю, став тотальною соціальною катастрофою, яка підвела рису 200-річного поступального розвитку міського соціуму за османських часів. Свідчення про життя міста (тобто його рештків) та його стан підчас другої російської окупації вивчені недостатньо. 29 грудня 1791 р. згідно Ясського мирного договору Ісмаїл, як і вся Бесарабія з фортецями Бендери, Аккерман, був знову повернений до складу Османської імперії.

З 1792 р. османська адміністрація почала роботи по відновленню та модернізації фортеці, запросивши європейських інженерів. Фортеця була скорочена за рахунок нещодавно прибудованої східної частини. Планувалось завершити роботи до літа 1796 р. Кутузов М. И. Сборник документов и материалов. Т. 1. — М., 1950. — С. 288., проте епіграфічна пам’ятка з датою закінчення робіт містить напис: «Зусиллями хана Мухаммада Рашида Аміна побудована фортеця Ізмаїл, рік 1209/1794 р.» Красножон А. Історична топографія Ізмаїла у 1770-х рр.//Краєзнавство. — № ½, 2015. — С. 108.

З донесення російського розвідника Костянтина Макарескула від 20 липня 1796 р. відомо, що гарнізон фортеці має складати 1500 яничар і сипахіїв (для порівняння, у Браїлові — 800, Кілії — 500). Конфідент пояснював, що прибули не всі, а лише старшини — чербаджі та 10 казанів, що становили 10 орт яничар, а рядових не прибуло зовсів. Далі йшлося: «Крепость измаильская починкой совсем кончена, и в ней сделаны могазіиньї для ссыпки хліба. 23 июня прибыло туда 6 кораблей, на коих привезено 232 пушки и 30.000 бомб, равно и пороху много, что все сложено в четырех могазіинах, а пушки поставлены по батареям»; командувачем фортеці і всіх місцевих військ призначено ізмаїльського біна-еміні Рашида-ефенді з наданням йому титула паші і посади оберкоменданта ВР ЛНБ. — Ф. V (Оссолінські). — Од. зб. № 6684/ІІ. — Арк. 61, 74. (тут і далі виписки з джерела вказані і надані автору О.М. Пономарьовим).

Зазвичай у Північному Причорномор'ї залоги турецьких фортець з прилеглим до них округом очолювалися двоабо з трибунчужним пашею. Паша разом з казнадаром, капуджиларом, імамом та ін. були найвищими чиновниками округу. Інша група, більш нижчих за рангом управлінців складалась з керівництва цивільної та військовою сферами. Перша відповідала за дотримання порядку у фортеці та стан залоги, прислугу паші, провіант, квартирування військ, коней, прапори, бунчуки та проведення церемоній. До другої входили командир яничар, інженери, фельдшери, берейтор, керівник оркестру. До найнижчої групи залоги відносилися кінні й піші рядові, обслуга чиновників та офіцерів Бачинська Олена. Османські фортеці Буджака на межі XVШ-XIX ст.: залоги й їхній склад. — Одеса, 2013. — С. 36−37.

Про жителів Ісмаїлу цього періоду відомостей мало, вочевидь, за втратою основного населення саме місто занепало, була знищена уся попередня інфраструктура, невідомо, чи хто вцілів з місцевих мешканців. Проте, адміністрацією були залучені і розміщені значні людські ресурси для відбудови фортеці, для обслуговування військового гарнізону, і в цілому життя відновилося. Віднині Ісмаїл перетворився на суто військовий об'єкт, де був утворений термінал для боєприпасів і продовольства. Сюди поступав хліб, зібраний з Валахії та Бессарабії, якій зсипали у фортечні магазейни.

Головний тягар постачання продовольства як і безпосереднього проведення робіт в Ісмаїлі був покладений на татарське населення краю, яке зменшилося до 8 тис. осіб. Від їх представників К. Макарескул дізнався, що татарам призначено зібрати хліба з нового врожаю до ізмаїльських засік: пшениці 70 тис., ячміню 40 тис., проса 20 тис. кілів (1 кіле приблизно 25 кг), що складало майже третину зібраної пшениці і половину ячменю, що вродило; проса — приблизно десяту частину (всього збіжжя 130 кіле від 530 кіле зібраного). Щодо участі в будівництві фортеці, то «бесарабские татары от тягости безпрестанной работы при кріпости измаильской, в такую приведены нетерпіливость и отчаяние, что говорят публично, [что готовы] среди дня поднятся и итти в Россию» ВР ЛНБ. — Ф. V (Оссолінські). — Од. зб. № 6684/ІІ. — Арк. 74, 75. З метою поповнення населення краю, що взагалі значно скоротилося, у 1802 р. Мехмед-паша, командуючий фортецями Ісмаїла і Кілії, пропонував селитися тут болгарам, обіцяючи їм податкові пільги. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в околиці міста переселялися некрасівці — задунайські ігнат-козаки: кілька сотень чоловіків перебували на військовій службі в османів. Коли у жовтні 1809 р. російська армія втретє захопила Ісмаїл, після відходу за Дунай османського гарнізону в місті залишилось 4 тис. осіб Генерал Багратион. Сборник документов и материалов. — М., 1945. — С. 81. Саме така кількість населення нараховувалась в Ісмаїлі на початку його історії двома століттями раніше.

Проведене дослідження доводить, що місто Ізмаїл мало оригінальні витоки, і було засноване османами для зміцнення своїх позицій на далекій північній периферії імперії. Завдяки вдалому розташуванню на березі закруту великої європейської ріки Дунаю, поруч із місцем давньої річкової переправи на важливому румелійському шляху з Едірне до Бахчисараю містечко Ісмаїл стало важливим торгівельно-економічним пунктом.

За понад двохсотрічний час існування османського Ісмаїлу склалася стійка структура місцевого соціуму, яка із самого початку відрізнялась багатоетнічним людським потенціалом. Громади, побудовані за релігійними та національними ознаками — мусульманська сунітська (турки, татари), православна вірменогригоріанська (вірмени), православна християнська (греки, молдавани, румуни, згодом болгари), юдейська, мали окремі місця розселення у місті та його слободі, власні храми. Християни та мусульмани співіснували майже увесь час доволі мирно, дотримуючись своїх релігійних і суспільних норм. Спроби переділити сфери впливу відмічені лише з боку татар. Можна висловити припущення, що жителі міста добре розуміли один одного, спілкувалися різними прийнятними мовами — тюркче, вірмено-кипчацькою, романською, грецькою, не виключаючи і слов’янські. В місті були поширені різні вірування — іслам в різновидах від сунітів до суфіїв і ханефітів серед татар, християнство — ортодоксальне грецьке сповідували греки, cхідні романці і слов’яни, присутні були вірменське монофізитство, юдейство. Всіх їх поєднувало єдине економічне поле виживання, загальні завдання покращення побутових умов, вирощування дітей, захисту від ворогів, що часто-густо порушували їхній спокій.

Всі двісті років місто Ісмаїл, грав важливу роль торгового осередку та соціальної опори у вигляді вакфа, слугував важливим транзитним пунктом біля дунайської переправи на стратегічному напрямку. Містечко зросло майже в 10 разів, як за площею, так і за чисельністю населення; створена інфраструктура сприяла поступовому розвитку торгівлі, зростанню доходів і добробуту. Проте, мирне призначення міста ремісників і торговців не врятувало його мешканців з часу, коли тут було побудовано фортецю у 80-ті роки XVIII ст. Із зведенням потужної фортеці за рішенням державної влади місто набуло воєнного потенціалу і вже не мало шансів уникнути трагічної долі, що незабаром спіткала його населення.