Євпаторія: зразкова охоронна самодіяльність

Євпаторійські паралельні органі охорони порядку розвивалися поетапно. 17—19 жовтня 1918 р. Комітет самоохорони схвалив відповідний проект. Безпека мешканців міста та їхнього майна проголошувалися головною метою. Керівництво здійснював комітет громадської безпеки, до складу котрого входило по два представники від національних громад, по одному — від земського й міського самоврядування, а також правління ради профспілок та представник охорони з дорадчим голосом. Кожна національність, правління ради, міське й земське самоврядування мали по одному вирішальному голосу. Розпорядження комітету були обов’язковими для всіх євпаторійців.

Самоохорона складалася з квартальних загонів на чолі з виборними старостами, затвердженими комітетом громадської безпеки, районними керували призначені комітетом старости. Обов’язки начальника полягали в налагодженні зв’язку між районними загонами та особистому керівництві ними в екстрених ситуаціях; районні старости виконували ті самі функції стосовно квартальних загонів; квартальні старости займалися обліком особового складу та зброї, контролем за її зберіганням І несенням караульної служби на постах.

Помітною організаційною проблемою став «єґоїзм» деяких національних громад: відсутність делегацій у комітеті громадської безпеки та списків рекомендованих кандидатів, прагнення до захисту лише «своїх» кварталів. Не відрізнялася конструктивністю позиція профспілкових лідерів, які принципово не довіряли повітовому начальству. Німецька комендатура погоджувалася лише на щоденну видачу 20 ґвинтівок (для навчання) із наступним поверненням, очікуючи на результати переговорів щодо зброї, котрі вели командування німецьких військ на півострові та уряд М.Сулькевича.

5 листопада 1918 р. Міська дума обрала комісію щодо самоохорони з семи гласних і всього складу управи, котра наступного дня об'єдналася з комітетом громадської безпеки. За прикладом Сімферополя було вирішено сформувати постійний платний загін охорони З 200 осіб, котрі мали перебувати на казарменому режимі. До 15 листопада відбулася низка кроків у цьому напрямі за активної участі начальника повіту О. Базаревського: визначено штати загону (начальник, писар, 4 взводних, 16 начальників відділень, 120 дружинників); полковника-артилериста В. Стрелкова дума затвердила на посаді начальника загону; за рекомендаціями національних громад і спілки калічних воїнів набрано 69 рядових дружинників; до командного складу прийнято 10 офіцерів. Фінансування загону (щодобове жалування) мало відбуватися за рахунок позик із громадян. 15 листопада, залишаючи Євпаторію, німецький ґарнізон передав комісії міської охорони 220 ґвинтівок і 3 кулемети з боєприпасами. До евакуації німецька влада надавала перевагу постійній дружині, укомплектованій офіцерами, студентами й синами заможних громадян16. Як видається, поєднання національно-територіальних та реґулярного загонів, співпраця самоврядування з повітовим начальником були оптимальним варіантом міських паралельних органів охорони порядку.