Українізація освіти в Українській Народній Республіці (УНР) доби Центральної Ради: здобутки і проблеми

Анотація

У статті розкривається політика Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату у сфері освіти. Висвітлено здобутки і проблеми українізації освіти у період існування Української Народної Республіки 7 листопада 1917 —19 січня 1918 рр.

Ключові слова: Центральна Рада, Генеральний секретаріат, національний фонд, українізація, шкільна освіта У процесі державотворення значна роль належить освітній сфері на національному ґрунті. У зв’язку з необхідністю запровадження рідної мови у шкільній та вищій освіті, Центральною Радою проводилася політика українізації. В ході її здійснення з’явився ряд проблем, які довелося вирішувати керівним діячам УНР. Сьогодні ми маємо подібні труднощі щодо розширення використання української мови. Тому вивчення досвіду Центральної Ради щодо українізації має непересічне значення.

Цій проблемі приділяли увагу чимало українських дослідників, зокрема В. Верстюк, Т. Осташко [1], Д. Розовик [2] та ін. Так, перші розкрили участь у національно-визвольній революції видатних представників української інтелігенції, подали біографічні відомості про них. Д. Розовик здійснив глибокий аналіз розвитку культури й освіти за доби Центральної Ради. Однак залишається нез’ясованим, як проходив цей процес у різних регіонах України.

Керівним діячам Центральної Ради і Генерального секретаріату доводилося витрачати чимало моральних сил і часу для налагодження тих відносин з Тимчасовим урядом, які забезпечили б свободу дій для всебічної розбудови української автономії. Так, 19 жовтня 1917 р., на VII сесії Центральної Ради І. Стешенко констатував, що «нове міністерство освіти — кадетське — зоставило старий жандармський інститут — інспекторів.; правительство нищить свою інструкцію, коли зноситься прямо з шкільною округою і піддержує округу. А та округа каже, що Секретаріат „частное учреждение“». Генеральний секретар освіти зробив висновок, що, «коли не буде у нас двоєвластя і коли народ створить свій скарб, а це можливо тільки при повній волі України, — тоді й справа освіти піде на кращу дорогу» [3, 1].

Стосовно складного впровадження українізації школи свідчить лист учителя з Брусилова І. Мислінського до І. Огієнка від 30 жовтня 1917 р. Зокрема в ньому йшлося: «Українізація в нашому повіті іде дуже важко, через те, що багацько учителів настроєні вороже до українства. З свого боку я бажав щось зробити для його, зробити те, що могтиму, а найголовніше, хоч виучити своїх учнів української літературної мови». Втім, автор листа зауважив, що, прочитавши книги І. Огієнка, зрозумів: українську літературну мову він знав недосконало, але, «хоч мова не є моя спеціальність, і я маю право відмовитися від її, але ж нема кому в школі доручить її. Та й не минеш ніяк уваги, бо колись незабаром прийдеться викладать природознавство на українські мові». Тому він звертався до І. Огієнка: «Прошу дуже Вас, прислати до школи Ваші праці, які вже видані досі. Будь ласка, виберіть підручники для учнів і учителів, по одному примірнику для фундаментальної бібліотеки, бо я не маю дуже віри нашим українцям, що вони мені порають щось добре, а не сучасне сміття. Укажіть докладніше мені, які твори, які учені праці потрібні для ознайомлення з українською мовою з научного боку, себто виробіть мені короткий програм. Які підручники та книжки будуть потрібні до цього, не одмовтесь купити та прислати до школи, а яких зараз нема в продажу, може у Вас є, не одмовтесь позичить на місяць школі» [4, 76−77].

Зрозуміло, слід було перебирати управління освітою у свої руки вже тепер. Тому І. Стешенко на засіданні Генерального секретаріату 4 листопада 1917 р. заявив про необхідність «дати Секретарству право надання гімназіям прав без санкції центральної влади» [5, 60]. На тій підставі, що «Тимчасовим председателем п. Ткаченком дано пояснення, що зараз тимчасово генеральні секретарі мають усі права міністрів, отже, й право надання гімназіям прав» [5, 60].

Беручи до уваги, що деякі національні меншини в Україні виявляли побоювання, що українізація освіти призведе до можливого обмеження їх національних прав, у ІІІ Універсалі Центральної Ради зазначалося: «Український народ, сам довгі роки боровшися за свою національну волю і нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей на Україні сущих, тому оповіщуємо, що народам: великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя та доручаємо нашому Генеральному секретарству національних справ подати нам в найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію» [6, 1]. Відтак, національним меншинам в Україні було надано вільні умови культурного розвитку. Разом із тим, робилися кроки до подолання наслідків русифікації.

В ході надзвичайного засідання Малої ради, А. Ніковський від фракції соціалістів-федералістів вніс «інтерпеляцію до генерального секретаря освіти в справі грошової прибавки „за обрусение“». Доповідач, з певною долею здивування, відмітив, що «і досі шкільна округа видає учителям з Московщини грошові додатки до жалування — „за обрусение“. Такі додатки видавало царське правительство московським, а також лівобережним учителям за те, що вони русифікували Україну. І до цього часу ці гроші видаються. Шкільна округа пояснює, що ці гроші виплачуються як додаток на дорожнечу, хоча йдуть в старій формі „прибавка за обрусение“» [7, 2]. У зв’язку з цим, А. Ніковський запитав генерального секретаря І. Стешенка, «чи відомо йому про ті недостойні Української Республіки „прибавки за обрусение“ і як відомо, то що Генеральний секретаріат думає в цій справі зробити?» [7, 3].

Вже наступного дня, на засіданні Генерального секретаріату І. Стешенко виступив за скасування цієї доплати учителям російської словесності. 14 листопада, на засіданні Малої ради знову зверталися до вирішення цього питання і одноголосно проголосували за «таку формулу переходу: 1) Центральна Рада доручає Генеральному секретаріатові внести в Центральну раду законопроект про скасування спеціальних прибавок за обрусіння краю чиновниками всіх відомств; 2) доручає Секретарству освіти стати в такі відносини з Київською шкільною округою, коли ця установа була йому справді підлеглою, і переходить до чергових справ» [8, 1].

Наступний крок Центральної Ради був спрямований саме на покращення ситуації в освітній сфері. 17 листопада 1917 р., на черговому засіданні Генерального секретаріату ухвалено видати Секретаріату освіти авансом 2 тис. крб. для товариства шкільної освіти з 25 тис. крб., виділених Київській окрузі [5, 79зв.]. 30 листопада на засіданні Генерального секретаріату заслухали й ухвалено «проект тимчасового шкільного управління» [5, 101зв.]. Одним із кроків до його впровадження стала відмова від колишньої структури освіти. На засіданні Генерального секретаріату 2 грудня І. Стешенко вніс пропозицію про ліквідацію «учебних округів» [9, 51зв.] і тоді ж розпочалося введення нової системи управління освіти.

На засіданні Малої ради 5 грудня 1917 р. розглядався докладно проект закону про тимчасове шкільне правління. Доповідач із цього питання (Галаган), виступаючи, виклав основні положення проекта закону: «1. Передати Секретарству освіти всі школи та просвітні установи, які є на території Української народної республіки і належать до відомств — опіки, внутрішніх справ (музичні, театральні та інші школи), торгу і промисловості, бувшого відомства цариці Марії і бувшого царського Двору. 2. Тимчасово, до переведення шкільної реформи, за спеціальними школами відомств: духовного, військового, шляхів, земельного, медичного та правничого — доручити Секретарству встановити педагогічний догляд через затвердження учебних планів та програм по загальноосвітніх предметах» [10, 2]. В результаті обговорення, проект закону було прийнято Малою Радою з таким приписом: «Всеукраїнські школи переходять в порядкування Секретарства національних справ під загальним доглядом Шкільної ради, яка складається з представників як українців, так і сущих на Україні неукраїнців» [10, 2].

Оголошення стану війни між Радянською Росією і Українською Народною Республікою безперечно, негативно вплинуло на подальший розвиток освіти і культури в Україні. Зокрема стали сильнішими проросійські настрої. Це почало виявлятися у намаганні збільшення російського впливу. Під час VIII сесії Центральної Ради, на засіданні 14 грудня 1917 р. Генеральний секретар московських національних справ Д. Одинець зробив доклад про діяльність свого секретарства. Він згадав і про заходи цього секретарства взяти «русские» школи в Україні з-під опіки Секретарства освіти — під свою опіку — Секретарства московських справ. У відповідь, на вимогу інших членів Центральної Ради пояснити підстави таких дій, Одинець повідомив, що «ці заходи московське секретарство робить на підставі анкети (перепиту), яку воно робило на власну руку, без порозуміння з Секретарством освіти». Газета «Народна воля», описуючи перебіг засідання, писала: «Перепитують батьківські комітети та учительські ради про те, до якої національності, — московської чи української, — належать батьки учнів тої чи іншої школи, де буде більшість батьків „русских“, то в тій школі і учні будуть вважатися „русскими“, а значить, і ця школа має перейти під опіку московського секретарства. На підставі даних цієї анкети, Секретарство московських національних справ думає виробити законопроект і подати його на затвердження Центральної Ради. На думку п. Одинця, на Україні повинно бути більшість нижчих шкіл українських, що ж до середніх шкіл (гімназій), то з них, певне, буде половина українських, а половина московських, після вилучення польських та єврейських шкіл. Про університети московський генеральний секретар думає, що найкраще було б залишити теперішні університети на Україні московськими, а поруч з ними, відкривати українські, польські та єврейські вищі школи, коли на це стане державних коштів України» [11, 2].

Генеральний секретар єврейських національних справ М. Зільберфарб висловився «проти москалізації людности через школи» і запевнив, що єврейські учні будуть навчатися не в російських, а у власних школах. Як писала вище згадана газета, І. Стешенко заявив, що він «нічого не чув досі про перепит московським секретарством батьківських комітетів та учительських рад» і ця новина його дуже здивувала. Генеральний секретар освіти з сумом констатував, що «між учителями досі є ще багато переконаних москалізаторів, і покладатися на їхні відомості про національний склад учнів не можна. Московських середніх шкіл на Україні далеко не половина, — це можна сказати з певністю» [11, 2].

Перебіг Української революції супроводжувався загостренням національного питання. Це виявлялося в різних сферах життєдіяльності, але особливо рельєфно — у військовій та освітній. На засіданні Генерального секретаріату 11 грудня 1917 р. Д. Одинець повідомив, що «Український полк Т. Шевченка пред’явив ультиматум юнкерам-великоросам Київської Олексіївської інженерної школи в три дні покинути школу і виїхати в Росію». Його колега, генеральний секретар М. Зільберфарб додав, що «з українізованих військових шкіл і частин викидають всіх неукраїнців» [5, 103,103зв.].

На черговому засіданні генеральний секретар московських національних справ висловив пропозицію, щоб російськомовні навчальні заклади УНР були передані від секретаріату освіти під його опіку і розповів про ті перші кроки, які він зробив у цьому напрямі. Зокрема щодо опитування батьківських комітетів і учительських рад стосовно національної приналежності учнів. На думку Д. Одинця, «більшість нижчих шкіл повинна бути українськими, середніх шкіл (гімназій) — половина українських, а половина московських, після вилучення польських та єврейських шкіл» [11, 2]. Існуючі університети він вважав за необхідне залишити російськомовними, а вже, поряд з ними, можуть існувати нововідкриті українські університети. Діяльність польських і єврейських шкіл ставилася у залежність від можливості їхнього фінансування з державних коштів УНР. У відповідь, М. Зільберфарб висловився проти «москалізації людності через школи» і виступив на підтримку існування єврейських шкіл.

Генеральний секретар освіти І. Стешенко також гостро відреагував на самочинні дії Д. Одинця, зокрема щодо опитування, про яке він навіть не чув, а тому заявив: «Між учителями досі є ще багато переконаних москалізаторів і покладатись на їхні відомості про національний склад учнів неможна… Казенні гімназії на Україні досі вважались московськими тільки через те, що там учили московською мовою. Учителів-москалів ми не виганяємо, але нехай же вони навчаться української мови, коли хотять працювати на Україні. Вищі школи на Україні створені коштами українського народу і через те також повинні бути українськими» [11, 2].

Загострення воєнно-політичного протистояння між УНР і Радянською Росією зумовило необхідність утворення військових шкіл. Саме тому 27 грудня 1917 р. було доручено «Генеральному секретарству освітніх справ відкрити ротні школи, для чого використати слухачів Народного університету, перевівши їх тимчасово на стан вчителів з оплатою їх праці» [5, 33]. На цьому ж засіданні вирішено перебрати під контроль Генерального секретаріату книжкові кіоски, які на той момент орендував Суворін [5, 33зв.]. Також, у відповідь на прохання генерального секретаря освіти І. Стешенка, виділено 70 тис. крб. 1-ій українській гімназії і 60 тис. крб. — польській. Стосовно коштів на утримання 2-ї польської гімназії, запропоновано «Генеральному секретарству польських справ звернутися до Київської городської думи, з проханням дати асигновку». І. Стешенко звернувся з проханням про виділення 10 тис. крб. на утримання Молодого театру. Генеральний секретаріат задовольнив прохання у повному обсязі [5, 34зв.].

За таких неспокійних і нестабільних умов Українська Центральна Рада почала реформу в освітній сфері. 28 грудня 1917 р. було видано закон про скасування шкільних округ, де зокрема відзначалося: «Тимчасове завідування справами Київської шкільної округи, Харківської та Одеської шкільних округ, оскільки ці останні дотикалися шкіл на території Української Народної Республіки, і також переведення ліквідації цих округ передати осібним комісаріатам у складі чотирьох українців і трьох представників меншостей… Попечителів Київської, Харківської і Одеської шкільних округ увільнити за штат на загальних основах, якщо їх не буде призначено на нові посади. Доручити Секретарству справ освітніх внести до Центральної Ради законопроект про передачу справ шкільних округ відповідним секретарствам, місцевим самоврядуванням та іншим. На час існування комісаріатів передати до їх розпорядження кредити шкільних округ, крім кредитів на удержання попечителів, їх помічників та окружних інспекторів, і внести натомість посади по сім комісарів на кожну округу з одержанням 600 крб. кожному комісарові» [12, 2].

3 січня 1918 р. І. Стешенко подав на розгляд Генерального секретаріату два проекти законів. Перший — про скасування посад директорів та інспекторів народних шкіл, інший — про скасування надбавок учителям російської словесності. Обидва були ухвалені та передані на розгляд Центральної Ради. На цьому ж засіданні розглядалося питання переведення гідронавігаційної школи із Баку на українське узбережжя Чорного моря. Також вирішено передати піклування народної тверезості з відомства генерального секретаря фінансів — у відання генерального секретаря народної освіти [13, 55].

Продовженням курсу українізації освіти став проект закону, запропонований І. Стешенком для ухвалення Генеральним секретаріатом, щодо встановлення окремої штатної посади вчителя української мови та літератури у «середніх і вищих початкових школах усіх відомств, а також учительських і духовних семінаріях та інститутах» [13, 59].

Важливим кроком стало проголошення незалежності УНР IV Універсалом Центральної Ради 9 січня 1917 р. Проте, подальше здійснення освітньої політики було ускладнене військовими діями з Радянською Росією. Тому найпліднішим періодом проведення українізації у сфері освіти Центральною Радою та Генеральним секретаріатом був період між 7 листопада 1917 р. та початком січня 1918 р. Історичний досвід доводить, що, з метою зміцнення держави, влада має розвивати національну освіту та виховання.

Література

українізація рада мова освіта.

• 1. Верстюк В. Ф., Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. — К., 1998.
• 2. РозовикД. Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917—1920рр.: Автореф. дис. … д-ра іст. наук. — К, 2004.
• 3. Народна воля. — 1917. — 31 жовтня.
• 4. Листи громадських діячів, представників української науки, культури і церкви до Івана Огієнка (митрополита Іларіона). 1910—1969. — К., Б. р.
• 5. ЦДАВО України. — Ф. 1063. — Оп. 3. — Спр. 1.
• 6. Нова Рада. — 1917. — 8 листопада.
• 7. Народна воля. — 1917. — 14 листопада.
• 8. Нова Рада. — 1917. — 16 листопада.
• 9. ЦДАВО України. — Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 2.
• 10. Народна воля. — 1917. — 8 грудня.
• 11. Народна воля. — 1917. — 15 грудня.
• 12. Вістник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки. — 1918. — 5 січня.
• 13. ЦДАВО України. — Ф. 3690. — Оп. 1. — Спр. 5.